ВСЕ / ИСТОРИЯ / Беларусь / 694280_314511pdf

СУЧАСНЫЯ ГІСТАРЫЯГРАФІЯ І КРЫНІЦАЗНАЎСТВА: НОВЫЯ ПАДЫХОДЫ, КРЫНІЦЫ, МЕТАДЫ Ў ВЫВУЧЭННІ ГІСТОРЫІ ЕЎРОПЫ І БЕЛАРУСІ

изводства. Отчеты фискальных органов показывают соотношение мужчин и женщин в различных сферах торговли, торговые обороты, принадлежность к купеческим гильдиям. Однако данные источники следует рассматривать в совокупности с архивными документами. Это позволяет наполнить историю женщин иудеек дополнительными историческими фактами и выявить новые исторические персоналии.

Всероссийская перепись населения 1897 г. дает возможность увидеть демографические процессы в еврейской общине. С помощью этой информации можно видеть уровень образования населения, сферы занятости, социальное положение, распределение лиц по языковой принадлежности. Также перепись дает возможность увидеть степень вовлеченности женского населения в образовательный процесс.

– Нарративные источники (мемуарная литература, этнографические очерки).

Женские еврейские мемуары очень редкий вид исторического источника, дающий возможность увидеть исторические реалии сквозь призму женского восприятия действительности. Впервые в Беларуси к осмыслению мемуаров и дневников в качестве исторических источников обратился Н. Н. Улащик. Невозможно не согласиться с его выводом: «Мемуары дают то, чего недостает официальным источникам: доносят атмосферу своего времени, сообщают детали, которые нельзя найти ни в каких официальных и неофициальных документах» [4, с. 6].

Воссоздание ярких картин второй половины XIX – начала XX вв. возможно через изучение женских еврейских мемуаров П. Венгеровой [5], А. Выгодской [6], Б. Шагал [7], С. Дубновой-Эрлих [8], С. Гуревич [9], П. Раковской [10], И. Елиной [11]. Красочные зарисовки о быте и нравах евреев черты оседлости создал А. П. Субботин [12] и Н. Г. Гортынский [13].

– Материалы периодической печати.

Еврейская русскоязычная пресса конца XIX – начала ХХ вв.: журналы «Рассвет», «Еврейская старина», «Русский еврей», «Еврейская школа», «Еврейская библиотека», а также польскоязычная газета «Izraelita» включают в себя разноплановую информацию о жизни еврейского женского сообщества на белорусских землях. Несмотря на присущую данным источникам тенденциозность, использование внутренних (еврейских) и внешних (официальных) источников информации позволяет минимизировать ущерб от упомянутой особенности данных источников.

Перечисленный комплекс источников позволяет создать целостное представление об истории повседневной жизни женщин иудейского вероисповедания во второй половине XIX – начале XX вв. Наибольшей информативностью отличаются архивные материалы, которые позволяют осуществить качественный анализ проблемы и изучить новые аспекты истории отдельно взятой этнической общности. Тем не менее, следует отметить, что многие документы все ещё остаются недоступными для использования историками. Не исключено, что в будущем они станут ценным материалом для дальнейших исследований.

Список литературы

1.Соболевская, О. А. Повседневная жизнь евреев Беларуси в конце XVIII – первой половине XIX века / О. А. Соболевская. – Гродно :

ГрГУ, 2012. – 443 с.

2.Леванда, В. О. Полный хронологический сборник законов и положений, касающихся евреев, от Уложения царя Алексея Михайловича до настоящего времени (от 1649 до 1873 г.): Извлечение из Полного Собрания Законов Российской империи / В. О. Леванда. – СПб,

1874. – 1158 с.

3.Мыш, М. И. Руководство к русским законам о евреях / М. И. Мыш. – СПб., 1914. – 640 с.

4.Улашчык, М. Мемуары и дзеннiкi як крыниiцы па гiсторыi Беларусi : з рукапiснай спадчыны / М. Улашчык. – Мінск : Пейто,

2000. – 86 с.

5.Венгерова, П. Воспоминания бабушки: очерки культурной истории евреев России в XIX веке / П. Венгерова. – М. : Мосты культуры ; Иерусалим : Гешарим, 2003. – 350 с.

6.Выгодская, А. П. История одной жизни: воспоминания / А. П. Выгодская. – Рига : Dzive un Kultura, 1938. – Ч. 1. – 233 с.

7.Шагал, Б. Горящие огни / Б. Шагал. – М. : Текст, 2006. – 380 с.

8.Дубнова-Эрлих, С. Жизнь и творчество С. М. Дубнова [Электронный ресурс] / С. Дубнова-Эрлих. – Режим доступа: https://nema- loknig.com/read-89497/?page=1#booktxt. – Дата доступа: 05.01.2019.

9.Гуревич, С. А. Мои воспоминания / С. А. Гуревич. – Иерусалим, 2002. – 195 с.

10.Rakovsky, P. My Life as a Radical Jewish Women / Р. Rakovsky. – Indian University Press, 2002. – 204 p.

11.Елина, И. Магiлеý XIX ст. вачыма габрэйскай дзяýчынкi [Электронный ресурс] / И. Елина // Магiлеý ý старых кнiгах. – Режим до-

ступа: http://mogilev-books.blogspot. com/2016/06/1. html?m=1. – Дата доступа: 10.09.2019.

12.Субботин, А. П. В черте еврейской оседлости: отрывки из экономических исследований в западной и юго-западной России за лето 1887 года / А. П. Субботин. – СПб. : Изд-во «Экономического журнала», 1890. – Вып. 2. – 240 с.

13.Гортынский, Н. Г. Записка о евреях в Северо-Западном крае / Н. Г. Гортынский. – М. : Синод. тип., 1882 г. – 3-е изд., доп. – 208 с.

Юлия Геннадьевна Ермак, Гродненский государственный университет имени Янки Купалы, г. Гродно, Республика Беларусь.

Yuliya Yarmak

Yanka Kupala State University of Grodno, Grodno, The Republic of Belarus e-mail: ermak_jg@grsu.by

SOURCES ON THE HISTORY OF WOMEN OF JEWISH RELIGION IN BELARUS

The article deals with the historical sources available for studying the history of women of the Jewish faith in the second half of the XIX – early XX centuries. The funds of the National Historical Archive of Belarus in Minsk and Grodno and the funds of the Lithuanian State Historical Archive in Vilnius are examined for the content of historical information reflecting the history of everyday life of Jewish women. The main types of sources are identified that allow a comprehensive review of the history of a single ethnic community.

Keywords: women, Jewish religion, archival materials.

181

БЕЛАРУСЬ У КАНТЭКСЦЕ ЕЎРАПЕЙСКАЙ ГІСТОРЫІ: АСОБА, ГРАМАДСТВА, ДЗЯРЖАВА

УДК 94(476):930. 253

М. Н. Скоморощенко

ДОКУМЕНТООБОРОТ МЕЖДУ БЕЛОРУССКИМ ШТАБОМ ПАРТИЗАНСКОГО ДВИЖЕНИЯ И ЦК КП(б)Б (В ОТРАЖЕНИИ ДОКУМЕНТОВ ФОНДА «ЦК КОММУНИСТИЧЕСКОЙ ПАРТИИ БЕЛОРУССИИ» НАЦИОНАЛЬНОГО АРХИВА РЕСПУБЛИКИ БЕЛАРУСЬ)

Рассматриваются вопросы организации документооборота между БШПД и ЦК КП(б)Б в 1942–1944 гг., анализируются факторы, под воздействием которых он формировался, отмечаются его специфические черты. Приводится общий обзор основных групп документов, БШПД, хранящихся в архивном фонде ЦК КПБ, дается их систематизация и характеристика.

Ключевые слова: БШПД, ЦК КП(б)Б, документооборот, архив, делопроизводство.

Всоответствии с Постановлением Государственного комитета обороны СССР от 09.09.1942 г. № 2285сс был образован Белорусский штаб партизанского движения (БШПД). Официальная подчиненность штаба закреплялась в пункте 2 данного постановления: «подчинить Центральному штабу партизанского движения» [1, с. 22]. В то же время в историографии БШПД нередко позиционируется как военно-оперативный орган ЦК КП(б)Б [2, с. 7], или же указывается на двойственную подчиненность штаба, руководство которым «непосредственно осуществляли» ЦШПД и ЦК КП(б)Б [3, с. 48].

Данная вариативность в трактовке фактической подчиненности БШПД во многом исходит от изначальной тесной связи штаба с ЦК КП(б)Б, которая имеет под собой определенную логику, предысторию и аргументацию. Можно начать с того, ЦК КП(б)Б уже с июня 1941 г. возглавил развертывание партизанской борьбы на территории БССР, а в качестве предшественника (и в определенной степени предвестника) создания БШПД выступала Северо-Западная оперативная группа ЦК КП(б)Б. Последующая параллельная деятельность и ЦК, и штаба, направленная на развертывание партизанской борьбы на территории БССР, в некоторых случаях могла приводить к пересечению и дублированию функций, требовала согласования и объединения усилий для решения ряда задач (смотри, например, докладную записку зав. военным отделом ЦК КП(б)Б Ключинского на имя секретаря ЦК КП(б)Б П. К. Пономаренко [4, л. 74–75]). Вопросы, связанные с деятельностью БШПД, в годы войны неоднократно рассматривались на заседаниях Бюро ЦК КП(б)Б [5, л. 112–115, 145–147, 193–196]. Распространена была практика, когда одним лицом в рамках занимаемой должности в тылу врага совмещались функции уполномоченного и БШПД, и ЦК КП(б)Б.

Укладывается в данную трактовку и анализ состава руководящего звена штаба в соответствии с перечнем занимаемых ими «основных» должностей. Так, во главе БШПД с момента образования до осени 1944 г. стоял 2-

йсекретарь ЦК КП(б)Б П. З. Калинин, а из 7 человек, в разное время занимавших должности его заместителей, 4 – были представителями аппарата ЦК КП(б)Б: 3 секретаря (И. И. Рыжиков, Г. Б. Эйдинов, И. П. Ганенко) и 1 заведующий отделом (В. И. Закурдаев).

При этом нельзя не отметить, что 1-й секретарь ЦК КП(б)Б П. К. Пономаренко являлся одновременно и начальником Центрального штаба партизанского движения (ЦШПД), что позволяло ему осуществлять руководство БШПД «в двух ипостасях». Примечательно, что в одном из итоговых документов о деятельности Белорусского штаба – «Списке личного состава БШПД, состоявшего на должностях в 1942–1945 гг.» (приложение к отчету отдела кадров БШПД), под № 1 записан «генерал-лейтенант Пономаренко Пантелеймон Кондратьевич»: в графе «Занимаемая должность» указано «Секретарь ЦК КП(б)Б», а графа «С какого и по какое время [занимал должность]» осталась не заполненной [6, л. 1].

Фонд ЦК КПБ находится на хранении в Национальном архиве Республики Беларусь (фонд № 4п; 102 394 единиц хранения за 1917–1991 гг. [7, c. 96]). Необходимо отметить, что уже ознакомление в рамках описей с заголовками архивных дел постоянного хранения за 1942–1944 гг. позволяет сформировать представление об активном документообороте между БШПД и ЦК (смотри, к примеру, дела № 121, 165, 249, 302, 422–428, 530, 597 и др. из описи № 33а), что полностью подтверждается при последующей работе непосредственно с документами. Необходимо, конечно, учитывать, что не всегда наличие материалов БШПД в деле отображено в заголовке и, в большинстве случаев, их выявление требует полистного просмотра.

Вобщем массиве документов, поступивших из БШПД и отложившихся в фонде ЦК, логичным образом выделяются две группы: материалы, созданные непосредственно в БШПД, а также документы, поступившие (не созданные) в БШПД, прошедшие «внутренний» документооборот штаба, и направленные для сведения, либо переадресованные в ЦК КП(б)Б.

Среди основных тематических направлений в исходящих письмах БШПД в ЦК КП(б)Б выделяются вопросы состояния и развития партизанской борьбы на территории БССР [8, л. 105, 112], а также организации работы самого штаба [9, л. 80, 273]. Значительно число писем связано с работой штаба по организации учета партизанских кадров: запросы БШПД (биографического характера) о предоставлении сведений о направлении ЦК КП(б)Б партизан в тыл противника в июне 1941–сентябре 1942 гг. ; о заработной плате участников партизанского движения до войны; об адресах членов их семей; ответы-справки БШПД на запросы из ЦК КП(б)Б (биографического характера) о месте нахождения лиц, принимающих участие в партизанском движении, и чле-

нов их семей [9, л. 231, 271, 330].

Большой группа документов БШПД в фонде ЦК представлена списками лиц, находящихся в резерве штаба (прибывших из тыла либо ожидающих отправку за линию фронта). Данные документы отложились как в подлинниках (за подписями работников отдела кадров штаба) [9, л. 87–88 об.; 10, л. 14–16 об., 17–19, 22, 23, 25],

182

СУЧАСНЫЯ ГІСТАРЫЯГРАФІЯ І КРЫНІЦАЗНАЎСТВА: НОВЫЯ ПАДЫХОДЫ, КРЫНІЦЫ, МЕТАДЫ Ў ВЫВУЧЭННІ ГІСТОРЫІ ЕЎРОПЫ І БЕЛАРУСІ

так и копиях [10, л. 21, 34–36], на некоторые из них сохранились сопроводительные письма (например, письмо начальника отдела кадров БШПД В. Романова на имя секретаря ЦК КПБ(б)Б В. Н. Малина от 18.09.1943 № 302 о направлении списка лиц, прибывших с аэродрома в резерв БШПД 15.09.1943 [10, л. 57]).

Ряд создававшихся в БШПД документов «расходился» в соответствии с установленной рассылкой в сторонние организации и учреждения, в т. ч. в ЦК КП(б)Б (в первую очередь здесь необходимо упомянуть об обобщающих информационных документах – оперативных [11] и разведывательные [12] сводках БШПД).

Кроме того, в фонде ЦК КПБ отложилось некоторое количество условно «внутренних» документов БШПД, на которых отсутствует упоминание ЦК как адресата, но которые, очевидно, могли направлялись для ознакомления и использования в работе (в копиях, заверенных копиях и подлинниках): приказы начальника БШПД (заверенные копии) [9, л. 7–8, 366–367, 379]; протокол совещания в оперативном отделе БШПД о рассмотрении плана боевой деятельности партизанских бригад и отрядов на зимний период 1942–1943 гг. (копия) [13, л. 263– 269]; строевая записка Белорусского штаба партизанского движения по состоянию на 15.12.1942 (подлинник) [14, л. 248–248 об.]; справка о назначении и выплате пособий партизанам и их семьям штабом войсковой части

№00133 с 25 сентября по 15 декабря 1942 г. (подлинник) [14, л. 185], и др.

ВЦК из БШПД поступало и значительным количество протоколов опросов и «бесед», проводившихся работниками штаба с прибывшими из тыла партизанами [15, л. 172–179].

Часть материалов, поступавших в БШПД, в дальнейшем им пересылалась для ознакомления или дальнейшей работы в ЦК КП(б)Б. Причем, это могли быть как сами подлинники [14, л. 167–168], так и копии,

оформленные уже в БШПД [4, л. 110–111об., 119-121; 9, л. 65, 399–414; 15, л. 180–182 об.]. На некоторые пере-

сылаемые материалы сохранились сопроводительные письма [9, л. 156, 398.], при этом сами материалы в архивном деле могут отсутствовать. О том, что ряд документов поступил в ЦК КП(б)Б именно через БШПД также можно судить по наличию на них регистрационного штампа БШПД с датой поступления и присвоенным входящим номером.

Ряд документов из архивного фонда ЦК, в которых не фигурируют должности подписавших лиц, отсутствуют регистрационные штампы и делопроизводственные отметки, лишь по косвенным признакам (заголовок документа, вопросы, которые в нем рассматриваются и т. д.) и с определенной долей допущения можно отнести к созданным в БШПД.

Должностной дуализм П. К. Пономаренко в статусе вышестоящего руководителя для БШПД также накладывал свой очевидный отпечаток на документооборот [9, л. 67, 398]. К примеру, копийный экземпляр докладной записки БШПД в ЦШПД об операциях противника против партизан Витебской области и работе штаба, как это и положено в соответствии с требованиями делопроизводства, сохранился в архивном фонде БШПД [17, л. 10–12], а подлинник отложился не в фонде ЦШПД, а в фонде ЦК КП(б)Б [18, л. 296–298] (при этом сведения о дополнительной переадресации документа отсутствуют).

Вархивном фонде ЦК отложились справки «О наличии скрытых партизанских резервов в Минской, Гомельской, Полесской, Вилейской, Белостокской, Барановичской и Могилевской областях», направленные (как это следует из сопроводительного письма под грифом «совершенно секретно») Белорусским штабом партизанского движения в Центральный штаб [4, л. 95–102]. О том, что материалы дошли до адресата свидетельствует имеющийся на письме регистрационный штамп ЦШПД и присвоенный входящий номер, какие-либо пометы о пересылке в адрес ЦК КП(б)Б отсутствуют. «Зеркальным» примером может служить письмо ЦШПД в БШПД от 14.01.1943 № 179с, которое по каким-то причинам отложилось в фонде ЦК, хотя сам документ имеет гриф «совершенно секретно» и содержит делопроизводственную отметку о том, что письмо было оформлено лишь в 2 экземплярах: 1-й – адресату, 2-й – в дело. Таким образом, в данном случае можно и вовсе вести речь о имевших местно нарушениях требований секретного делопроизводства [9, л. 444].

Обращает на себя внимание и следующий факт: тексты ряда радиограмм (шифртелеграмм), поступивших в ЦШПД из БШПД, также сохранились в фонде ЦК КП(б)Б в виде специально «снятых» машинописных копий – в общем комплексе аналогичных материалов, адресованных П. К. Пономаренко как начальнику ЦШПД, в том числе из Украинского и Западного штабов партизанского движения, партизанских формирований, переданных по линии Главного разведывательного управления Генерального штаба Красной Армии и т. д. [16, л. 280–281, 356–357].

Вышеперечисленные и иные аналогичные примеры свидетельствуют о том, что движение ряда документов в рамках циркулировавших информационных потоков между БШПД, ЦК КП(б)Б и ЦШПД на практике могло не быть зафиксировано. Кроме того, данный факт делает архивный фонд ЦК важным источником, в том числе, и по истории деятельности ЦШПД в годы Великой Отечественной войны.

Подобные делопроизводственные «накладки» на практике были связаны не только с именем П. К. Пономаренко. Можно сказать, что должностной дуализм в рамках документооборота БШПД был довольно распространенным явлением. Так, на имя секретаря ЦК КП(б)Б П. З. Калинина была направлена докладная секретаря Могилевского горкома КП(б)Б Н. Я. Лебедева «по вопросу экспедирования и распространения печати в тылу врага», которая в итоге отложилось в фонде ЦК, правда с первоначальным (более ранним) регистрационным штампом и входящим номером БШПД [9, л. 288–293]. Еще один аналогичный пример: заявление на имя секретаря ЦК КП(б)Б Г. Б. Эйдинова с регистрационным штампом и входящим номером БШПД, рукописной пометой самого Эйдинова «переслать т. Авхимовичу» и более поздним входящим номером и датой поступле-

ния в ЦК [9, л. 321].

183

БЕЛАРУСЬ У КАНТЭКСЦЕ ЕЎРАПЕЙСКАЙ ГІСТОРЫІ: АСОБА, ГРАМАДСТВА, ДЗЯРЖАВА

С момента своего создания в сентябре 1942 г., при закрепленной де-юре подчиненности Центральному штабу партизанского движения, БШПД, в силу ряда причин, уже изначально был тесно связан с ЦК КП(б)Б, что находило проявление, в том числе, в объемах и характере документооборота. Одним из прямых свидетельств этого сегодня является наличие значительного комплекса документальных материалов штаба в архивном фонде ЦК. При этом отнюдь не редким исключением являются случаи, когда из-за специфики существовавшего документооборота в фонде ЦК отложились многие документы из числа тех, которые должны были (следуя указанному на них адресату и порядку документооборота) находиться на хранении в архивном фонде БШПД. Все это дает основания рассматривать актуальность изучения данного вопроса как в теоретическом аспекте анализа существовавшей системы документооборота между ЦК и БШПД, так и в практическом плане деятельности по выявлению, изучению и вводу в широкий научный оборот полноценного корпуса из сотен документов БШПД, различными путями в рамках текущего делопроизводства 1942–1944 гг. поступавших в ЦК КП(б)Б. Данные документы логичным образом дополняют материалы архивного фонда самого штаба, в ряде случаев позволяя восполнить образовавшиеся в нем «лакуны» из утраченных экземпляров, что приобретает важное значение при проведении научных исследований и подготовке археографических публикаций.

Список литературы

1.Белорусский штаб партизанского движения. Сентябрь–декабрь 1942 г. : документы и материалы / сост. В. Д. Селеменев [и др.] ; редкол. : В. В. Андриевич (гл. ред.) [и др.]. – Минск : Бел. Энцыкл. імя П. Броўкі, 2017. – 464 с. : ил.

2.Партизанские формирования Белоруссии в годы Великой Отечественной войны (июнь 1941–июль 1944) : Краткие сведения об орг. структуре партиз. соединений, бригад (полков), отрядов (батальонов) и их личном составе / А. Л. Манаенков [и др.]. – Минск : Беларусь,

1983. – 765 с.

3.Доморад, К. И. Партийное подполье и партизанское движение в Минской области, 1941–1944 / К. И. Доморад ; под ред. И. М. Игнатенко. – Минск : Навука і тэхніка, 1992. – 413 с.

4.Национальный архив Республики Беларусь (далее – НАРБ). – Ф. 4п. Оп. 33а. Д. 104.

5.НАРБ. – Ф. 4п. Оп. 3. Д. 1237.

6.НАРБ. – Ф. 1450. Оп. 3. Д. 141.

7.Фонды Национального архива Республики Беларусь: краткий справочник / сост.: Г. Н. Лихтенштейн, Е. Р. Маньковская ; Нац. архив Респ. Беларусь. – Минск : Нац. б-ка Беларуси, 2012. – 229 с.

8.НАРБ. – Ф. 4п. Оп. 33а. Д. 207.

9.НАРБ. – Ф. 4п. Оп. 33а. Д. 165.

10.НАРБ. – Ф. 4п. Оп. 33а. Д. 121.

11.НАРБ. – Ф. 4п. Оп. 33а. Д. 422–424.

12.НАРБ. – Ф. 4п. Оп. 33а. Д. 425–427.

13.НАРБ. – Ф. 4п. Оп. 33а. Д. 306.

14.НАРБ. – Ф. 4п. Оп. 33а. Д. 155.

15.НАРБ. – Ф. 4п. Оп. 33а. Д. 78.

16.НАРБ. – Ф. 4п. Оп. 33а. Д. 193.

17.НАРБ. – Ф. 1450. Оп. 1. Д. 19.

18.НАРБ. – Ф. 4п. Оп. 33а. Д. 75.

Михаил Николаевич Скоморощенко, Национальный архив Республики Беларусь, г. Минск, Республика Беларусь.

Mikhail Skomoroshenko

National Archive of the Republic of Belarus, Minsk, The Republic of Belarus e-mail: m.skomoroschenko@narb.by

DOCUMENT CIRCUIT BETWEEN THE BELARUSIAN HQ OF PARTISAN MOVEMENT AND THE CC OF THE CP(B)B (REFLECTED IN THE DOCUMENTS OF THE FUND «THE CC OF THE COMMUNIST PARTY OF BELORUSSIA»

OF THE NATIONAL ARCHIVE OF THE REPUBLIC OF BELARUS)

The article reveals the organization of the workflow between the Belarusian headquarters of the partisan movement and the Central Committee of the Communist Party (bolsheviks) of Belarus in 1942–1944, analyzes the factors under the influence of which it was formed, its specific features are noted. A general overview is given, a systematization and characterization of the main groups of documents of the Belarusian headquarters of the partisan movement stored in the archival fund of the Central Committee of the Communist Party of Belarus are presented.

Keywords: the Belarusian headquarters of the partisan movement, the Central Committee of the CP(b)b, document circulation, archive, records management.

УДК 930.25:[323.28-058.64:351.746.1(47+57)]“1918/1990”(093.2)

А. У. Серадзяк ЛЁС ЧАЛАВЕКА, СЯМ’І, ЛАКАЛЬНАЙ СУПОЛЬНАСЦІ Ў АРХІЎНЫХ ДАКУМЕНТАХ САВЕЦКІХ СПЕЦСЛУЖБ

Анализируется массив архивных документов, раскрывающих до сих пор скрытые страницы истории миллионов людей, которые в 1918–1990-х гг. подверглись преследованиям и репрессиям со стороны разветвленной в СССР сети советских спецслужб. Открытые для обработки документы архивов Украины имеют сегодня важное общественное значение для всех стран постсоветского пространства. Кратко охарактеризована законодательная база Украины и пути поиска архивных документов ЧК-НКВД-КГБ СССР и УССР.

Ключевые слова: архивы НКВД - КГБ, советские спецслужбы, Отраслевой государственный архив Службы безопасности Украины, онлайн базы данных репрессированных.

На працягу апошніх дзесяцігоддзяў прастора сацыягуманітарных ведаў значна пашырылася, упэўнена выяўляючы і прапаноўваючы новыя, часта неадназначныя і правакацыйныя шляхі пошуку адказаў на даўно

184

СУЧАСНЫЯ ГІСТАРЫЯГРАФІЯ І КРЫНІЦАЗНАЎСТВА: НОВЫЯ ПАДЫХОДЫ, КРЫНІЦЫ, МЕТАДЫ Ў ВЫВУЧЭННІ ГІСТОРЫІ ЕЎРОПЫ І БЕЛАРУСІ

пастаўленыя пытанні. Напрацаваныя гістарычнай навукай метады не заўсёды спраўляюцца з выклікамі часу, а таму не задавальняюць даследчыкаў, падахвочваюць іх да пошуку новых дыскурсіўных практык, змены існуючых навуковых парадыгмаў. Межы традыцыйных дысцыплін і метадалагічнага арсенала пазнання актыўна пашыраюць развіццё міждысцыплінарных даследаванняў. Асэнсаванне глабальных працэсаў становіцца магчымым колькі ў цесным перапляценні і з паглыбленым веданнем рэгіянальных, лакальных супольнасцяў. Аб’ектам цікавасці навукоўцаў усё часцей з’яўляецца гісторыя супольнасці, сям’і і асобы. Менавіта гісторыя асобных людзей і супольнасцяў у калектыўнай паяці ствараюць гісторыю таго ці іншага краю. Мясцовая супольнасць можа выступаць предметам калектыўнага гонару і калектыўнага забыцця, збядняючы пры гэтым культурную спадчыну рэгіёна. Гэта адбываецца, калі нашчадкі не хочуць альбо не могуць даследаваць і перадаваць наступным пакаленням інфармацыю пра нараджэнне, дзейнасць, побыт, мары, перажыванні, лёс сваіх продкаў.

Выйсці за традыцыйныя рамкі даследавання сёння дазваляюць метады, прапанаваныя новай лакальнай гісторыяй, мэтай якой з’яўляецца не пералічыць факты біяграфіі, а супаставіць ўяўленні і доказы для рэканструкцыі элементаў мінулага, развіваць разуменне матываў асобных людзей і лакальных супольнасцяў, аналізаваць паводзіны людзей з улікам іх мінулага вопыту, стварыць калектыўныю біографію (прасапаграфічны партрэт) супольнасці любога ўзроўню – ад чалавека да дзяржавы.

Аднак для гэтага патрэбны надзейныя крыніцы інфармацыі, якія часта недаступныя для даследчыкаў. Сярод іх архіўныя дакументы савецкіх спецслужбаў, якія хаваюць лёсы мільёнаў людзей рознага сацыяльнага паходжання, розных нацыянальнасцей, якія адносяцца да ХХ стагоддзя і мелі агульную радзіму – СССР. Дакументы НКУС і КДБ усе застаюцца недаступнымі для даследчыкаў шэрагу цяпер незалежных дзяржаў. Аднак савецкія спецслужбы ў СССР стварылі такую разгалінаваную і ўзаемна прасякнутую сетку сваіх органаў, што адкрыццё часткі матэрыялаў пралівае святло на дзейнасць усёй структуры і, такім чынам, дазваляе знайсці інфармацыю, якая раскрые гісторыю і дапаможа зразумець лёс людзей ці супольнасцей былога Савецкага Саюза.

Прапанаваны артыкул закліканы азнаёміць калег з суседняй і дружалюбнай Украіны з Беларуссю з магчымасцю даследаваць архівы спецслужб былога СССР, у якіх таксама змешчана інфармацыя пра сваіх суайчыннікаў, бо лёс нашых продкаў пераплятаўся ў часы Вялікага Княства Літоўскага, Першай і Другой Рэчы Паспалітай. Папулярны ў Львове ў пачатку ХХ ст. жарт, па якому ўкраінска-польская мяжа ў Галіцыі праходзіць праз шлюбны ложак, можа з упэўненасцю прымяняцца як да ўкраінскага, так і беларускага народа.

Архіўныя матэрыялы – гэта неацэнная і магутная крыніца інфармацыі, якая адыгрывае ключавую ролю ў канфліктах і гібрыдных войнах, на жаль, папулярных у сучасным свеце. Вывучэнне архіваў савецкіх спецслужбаў дапаможа пазбегнуць распаўсюджвання ілжывай, тэндэнцыйна скажонай інфармацыі, якая фармуе памылковы гістарычны наратыў, сее варожасць сярод людзей .

Звернемся, перш за ўсё, да дзеючай у сучаснай Украіне нарматыўнай базы. Згодна з Канстытуцыяй, грамадзяне Украіны маюць права «свабодна збіраць, захоўваць, выкарыстоўваць і распаўсюджваць інфармацыю вусна, пісьмова ці іншым спосабам – на свой выбар» [1, арт. 34]. Права на доступ да архіўнай інфармацыі дзяржаўных органаў савецкай улады 1917–1991 гадоў вызначаецца Законам Украіны «Аб Нацыянальным архіўным фондзе і архіўных установах». З 2015 г. дзейнічае Закон Украіны «Аб доступе да архіваў рэпрэсіўных органаў камуністычнага таталітарнага рэжыму 1917–1991 гадоў», які пашырае магчымасці апрацавання архіўных дакументаў органаў дзяржаўнай бяспекі. Інфармацыйная таямніца альбо абмежаваны доступ, прынцыпы інфармацыйных адносін, адказнасць за парушэнне заканадаўства вызначаюцца Законамі Украіны «Аб інфармацыі» і «Аб дзяржаўнай таямніцы». Згодна з Законам «Аб зваротах грамадзян» [2, арт. 1] карыстацца дакументамі Нацыянальнага архіўнага фонду Украіны маюць права не толькі грамадзяне Украіны, але і замежнікі і асобы без грамадзянства, гэта значыць усе, хто мае патрэбу ў пэўнай інфармацыі для забеспячэння навуковых, прафесійных або асабістых патрэб. Вы можаце атрымаць архіўную інфармацыю непасрэдна, прачытаўшы копіі дакументаў (фонды карыстання), альбо арыгіналы дакументаў у чытальнай зале ўстановы. Пры неабходнасці архіўныя ўстановы прадастаўляюць даведкі, выпіскі з дакументаў альбо іх копіі.

Дакументы савецкіх органаў бяспекі ва Украіне захоўваюцца ў Цэнтральным дзяржаўным архіве грамадскіх аб’яднанняў Украіны; Дзяржаўных архівах ўсіх рэгіёнаў Украіны; Галіновым дзяржаўным архіве Міністэрства ўнутраных спраў; Галіновым дзяржаўным архіве Службы знешняй разведкі; Галіновым дзяржаўным архіве Службы бяспекі Украіны. Асноўны аб’ём архіўных крымінальных спраў у дачыненні да рэпрэсаваных захоўваецца ў Галіновым архіве Службы бяспекі Украіны і яго рэгіянальных падраздзяленнях, Дзяржаўным архіве грамадскіх арганізацый і абласных архівах Украіны.

Адзін з найбуйнейшых і ў той жа час найменш даступны масіў дакументаў аб функцыянаванні дзяржаўных рэпрэсіўных органаў ва Украіне мінулага стагоддзя зараз захоўваецца ў філіяле Дзяржаўнага архіва Службы бяспекі Украіны (дырэктар – Андрэй Когут). Атрыманыя ў спадчыну ад Камітэта Дзяржаўнай Бяспекі УССР матэрыялы Галіновага архіва СБУ ахопліваюць перыяд ад моманту ўтварэння Надзвычайнага Камітэта (ЧК, 1918 г.) да распаду Савецкага Саюза ў 1991 г. Масіў гістарычных дакументаў архіва СБУ налічваў больш за 900 тыс. спраў, з іх у Кіеве захоўваецца больш за 170 тыс. дакументаў ЧК і КДБ, у рэгіёнах – больш за 650 тыс. Фонды архіва ўтрымліваюць наступныя віды дакументаў: 1) архіўныя крымінальныя справы на рэпрэсаваных у 1920–1980-я гады вядомых дзеячаў украінскай культуры і палітыкі (у Кіеве – на 25 304 чалавекі ў 27 306 тамах); 2) нарматыўна-прававыя дакументы органаў бяспекі СССР і СССР; 3) інфармацыйна-аналітычныя дакументы, створаныя для вышэйшых органаў улады і кіруючых органаў, якія ўтрымліваюць агульную інфармацыю аб

185

БЕЛАРУСЬ У КАНТЭКСЦЕ ЕЎРАПЕЙСКАЙ ГІСТОРЫІ: АСОБА, ГРАМАДСТВА, ДЗЯРЖАВА

дзяржаўна-палітычным, сацыяльна-эканамічным, культурным і духоўным жыцці Украіны, грамадскапалітычнай дзейнасці ўкраінцаў за мяжой; 3) статыстыку вынікаў аператыўна-вышуковай дзейнасці савецкіх органаў бяспекі; 4) дакументы палітычных арганізацый і ўзброеных фарміраванняў украінскага вызваленчага руху, канфіскаваныя савецкімі органамі бяспекі падчас барацьбы з імі; 5) дакументы аб дзейнасці органаў дзяржаўнай бяспекі ў гады Другой сусветнай вайны (1939–1945); 6) дакументы, якія характарызуюць арганізацыйную структуру, напрамкі дзейнасці і канкрэтныя дзеянні спецслужбаў замежных дзяржаў супраць

СССР; 7) асабістыя справы былых супрацоўнікаў спецслужбаў, членаў службы звышурочнай працы і фрылансераў; 8) аператыўна-следчыя справы ў дачыненні да дзеячоў украінскай культуры і палітыкі, у якіх тэматычна збіралася інфармацыя, якая цікавіла органы бяспекі; 9) агентурныя справы за асобамі, якія супрацоўнічалі з савецкімі органамі бяспекі [3, с. 30–31].

Доступ да матэрыялаў Службы дзяржаўнай бяспекі СБУ паважаюць і захапляюцца навукоўцамі Украіны, краін СНД, Еўропы і свету. Паводле даследавання, праведзенага Інстытутам развіцця свабоды інфармацыі (IDFI) сумесна з партнёрамі краін-удзельніц: Арменіі, Азербайджана, Беларусі, Грузіі, Казахстана, Кыргызстана, Малдовы, Расіі, Украіны і Узбекістана, Україна заняла першае месца сярод постсавецкіх краін у міжнародным доступе да архіваў КДБ з рэйтынгам адкрытасці – 70,11 % (Грузія – 68,37 % і Казахстан – 68,36 % – уваходзяць у тройку краін і лідараў. Беларусь – 39,54 %) [4]. Спецыялісты IDFI ацэньвалі дзейсную заканадаўчую базу ў адносінах да дзяржаўных архіваў, агульнае архіўнае заканадаўства, іншыя законы, якія тычацца архіваў, архіўныя паслугі, вэб-сайты (архіўныя, аддаленыя, анлайн-сэрвісы) і паслугі для даследчыкаў у чытальную іх залах.

Зараз ва Украіне ствараецца архіў Украінскага інстытута нацыянальнай памяці (УІНП), куды будуць перададзеныя дакументы КДБ з архіваў праваахоўных органаў (Украінскі інстытут нацыянальнай памяці заснаваны ў 2014 г.цэнтральным органам выканаўчай улады, дзейнасць яго каардынуецца Кабінетам Міністраў Украіны і які рэалізуе дзяржаўную палітыку ў сферы аднаўлення і зберажэння нацыянальнай памяці украінскага народу). Па словах заснавальніка інстытута, У. Вятровіча: «Гэта неабходны этап рэформаў, які зробіць немагчымым палітычны ўплыў на доступ да архіўнай інфармацыі і пазбавіць супрацоўнікаў органаў бяспекі неўласцівай працы»[5].

Як мы ўжо паказвалі, з дакументамі архіваў Службы Бяспекі Украіны можа азнаёміцца кожны жадаючы. Найбольшую цікавасць уяўляюць рэпрэсаваныя асобы (тыя, каму пашанцавала выжыць), іх нашчадкі і, вядома, навукоўцы. Дзякуючы намаганням апошніх, сёння многія дакументы, якія маюць вялікае грамадскае значэнне, можна знайсці ў сетцы Інтэрнэт. На тэматычных сайтах размешчаны копіі архіўных крыніц, тэматычныя зборнікі дакументаў, экспазіцыі выстаў, падрыхтаваных украінскімі і замежнымі спецыялістамі.

Украінскія навуковыя і грамадскія арганізацыі падрыхтавалі велізарны пласт алічбаванай архіўнай інфармацыі, зрабілі яе даступнай ва ўсіх кутках свету. Гэта істотна аблегчыла пошук інфармацыі для шырокай грамадскасці грамадзян Украіны і свету. Найбольш магутныя ан-лайн базы дадзеных створаны ў рамках маштабнага агульнанацыянальнага праекта «Рэабілітаваныя гісторыяй». У 1992 годзе стартавала дзяржаўная праграма «Рэабілітаваная гісторыяй» [6], якая прадугледжвала выданне навукова-дакументальнай серыі кніг пра трагічны перыяд палітычных рэпрэсій у СССР. На сёння ва ўсіх абласцях выдадзена 100 кніг, у якіх апублікаваны сотні тысяч прозвішчаў асоб, што сталі ахвярамі палітычных рэпрэсій камуністычнага рэжыму, апублікаваныя унікальныя архіўныя дакументы, навуковыя артыкулы, папулярныя нарысы [7, с. 17]. Усе яны выкладзеныя для вольнага доступу ў сетцы інтэрнэт (канцэпцыя Інтэрнэт-праекта «Рэабілітаваныя гісторыяй» належыць А. Рублёву і Р. Подкуру). База даных змяшчае таксама старонку «Нацыянальны банк рэпрэсаваных», дзе ў алфавітным парадку размешчаны дадзеныя аб больш за 200 000 чалавек [8]. Старонкі савецкіх рэпрэсій асветлены на старонках 50 выпускаў прафесійнага навукова-дакументальнага часопіса «З архіваў ВУЧК-ГПУ- НКВД-КГБ» (1994–2018 гг.), са зместам якога можна азнаёміцца на сайце. Акрамя часопіса тут размешчаны зборнікі дакументаў, матэрыялы тэматычных канферэнцый, бібліяграфічныя паказальнікі, манаграфіі [10].

Карткі для звыш 700000 рэпрэсаваных грамадзян былі складзены рэгіянальнымі навукова-рэдакцыйнымі групамі [3, с. 61.]. Архіўныя матэрыялы расследаванняў, якія захоўваюцца ў Нацыянальным архіўным фондзе Украіны, з’яўляюцца неацэннай асновай для ўстанаўлення прозвішчаў ахвяр масавых дэпартацый 1930-х і 1950-х гг. З нагоды 82-й гадавіны голаду 1932–1933 гг. у СССР работнікі Адміністрацыі дзяржаўнай бяспекі рассакрэцілі новыя матэрыялы, якія сведчаць аб злачынствах савецкага кіраўніцтва над украінцамі. Начальнік упраўлення інстытуцыйнага развіцця палітыкі нацыянальнай памяці УІНП І. Кулык апублікаваў дакументы з архіву ў Сумскай вобласці, якія сведчаць, што ў 1933 годзе прадстаўнікі ўлады, запаўняючы акт аб смерці, у графе «прычына смерці» пісалі не голад ці выдуманыя прычыны, а проста – «украінец»[11].

Нацыянальныя і рэгіянальныя выданні «Кнігі памяці ахвяр галадамору ва Украіне» публікуюцца ў электронным выглядзе на Інтэрнэт-сайце ПРААН [12]. Карыснай для пошуку інфармацыі па прозвішчах ці тапаграфічнымі назвамі ёсць дзеючая геаінфармацыйная сістэма «Галадамор 1932–1933 гадоў ва Украіне» [13].

Шмат працы для збору інфармацыі аб рэпрэсаваных у СССР прадстаўнікоў усіх нацыянальнасцяў і доступу яе для шырокай грамадскасці прыклалі супрацоўнікі Міжнароднага гісторыка-асветніцкага праваабарончага і дабрачыннага таварыства «Мемарыял». На сайтах «Ахвяры палітычнага тэрору ў СССР» [14] і «Сталінскія спісы» размешчана інфармацыя аб 2,6 мільёнаў рэпрэсаваных людзей у 1930–1990-х гг. [15]. Сіламі расійскага «Мемарыялу» база дадзеных на амаль 2,5 млн чалавек былога СССР сабрана і размешчана на інтэрнэт-

старонцы: www.openlist.wiki.

186

СУЧАСНЫЯ ГІСТАРЫЯГРАФІЯ І КРЫНІЦАЗНАЎСТВА: НОВЫЯ ПАДЫХОДЫ, КРЫНІЦЫ, МЕТАДЫ Ў ВЫВУЧЭННІ ГІСТОРЫІ ЕЎРОПЫ І БЕЛАРУСІ

Надзвычай каштоўнымі, напоўненымі не колькі інфармацыяй, але і эмацыянальна, з’яўляюцца сайты віртуальных музеяў, якія змяшчаюць інфармацыю пра рэпрэсаваных у СССР. Самым буйным з іх з’яўляецца «Віртуальны музей ГУЛАГ», створаны некамерцыйнай грамадскай арганізацыяй Мемарыяльны цэнтр навукова-інфармацыйнага центра [16]. На аснове архіўных матэрыялаў, уласных пошукавых экспедыцый, успамінаў і лістоў людзей супрацоўнікі Цэнтра ствараюць базу дадзеных са спісам месцаў пахаванняў ахвяр палітычных рэпрэсій, бібліятэку, дыскусійную і выставачную прастору. Асобна адзначым праект «Некропаль тэрору і ГУЛАГу», які дае інфармацыю пра месцы расстрэлаў, патаемных пахаванняў, лагерах і турэмных могілках, магілах спецыяльных пасяленцаў і г. д. [17]. У канцы 1990-х гг. НДЦ «Мемарыял» сыграў важную ролю ў знаходжанні на тэрыторыі Карэліі месцы масавых расстрэлаў часоў Вялікага тэрору (1937–1938 гг.), у прыватнасці ўрочышчы Сандомах, а таксама садзейнічаў рэалізацыі ва Украіне грамадзянскай ініцыятывы ўшанаваньня памяці пра ахвяраў палітычных рэпрэсіі ХХ ст. (Па выніках працы праекта выйшла 3-тым і навукова-дакументальнага выдання «Апошні адрас» [18]. Часткай праекта з’яўляецца інфармацыйная старонка, дзе прадстаўлены напрацоўкі львоўскага таварыства «Пошук» – «дысідэнцкі рух ва Украіне» [19]. Для шырокай грамадскасці адкрыта калекцыя дакументаў галіновага архіва СБУ на афіцыйным сайце Службы бяспекі Украіны [20]. Аглядам на перапляценнем чалавечых лёсаў, важным з’яўляецца супрацоўніцтва і доступ да архіўных матэрыялаў не толькі расійскіх, але і польскіх калегаў, якія даследуюць рэпрэсіі ўладаў у ХХ ст. Для ўкраінцаў (як і для беларусаў) інфарматыўным з’яўляецца сайт Польскага інстытута нацыянальнай памяці, у прыватнасці Камісіі па пераследу за злачынствы супраць польскага народа [21].

Украінскія навукоўцы падрыхтавалі шэраг даведачных выданняў з мэтай палегчыць працу даследчыкаў і азнаёміць шырокую грамадскасць з магчымасцямі і шляхамі пошуку інфармацыі пра лёс асобных людзей ці суполак таго ці іншага рэгіёна Украіны [22]. Асобна трэба звярнуць ўвагу на дапаможнік «Архівы КДБ для СМІ» (2018), бо менавіта работнікі медыйнай прасторы істотна ўплываюць на фарміраванне калектыўнай гістарычнай памяці. У прэамбуле выдання гаворыцца: «У архівах КДБ» ёсць усё: праўда, хлусня, фальсіфікацыі. У гэтым кіраўніцтве гаворыцца пра тое, як адрозніць адзін ад іншага, як шукаць таямніцы гісторыі і не ўводзіць сябе ў зман» [23].

Падвесці вынікі. Аддзяліць «зерне ад полу» ў гісторыі – важная задача не толькі для ўкраінцаў, але і для ўсіх народаў постсавецкай прасторы. Кіруючыя колы СССР прыклалі вялікія намаганні для нацыянальнай асіміляцыі, эканамічнай залежнасці, для фарміравання міфа пра існаванне «адзінага савецкага народа». Украіна прыйшла да дзяржаўнай незалежнасці ў 1991 годзе са своеасаблівым нацыянальным складам насельніцтва, са складаным станам падзеленай грамадскай свядомасці, дзе суіснуюць розныя сацыяльныя ідэнтыфікацыі і ўспрыманні мінулага. [24, с. 2]. Для Украіны адкрытасць архіваў рэпрэсіўных савецкіх спецслужбаў важна не толькі з улікам пераасэнсавання гістарычнага мінулага, але і для ўмацавання сацыяльных сувязей, прадухілення міжкультурных канфліктаў і эфектыўнага процідзеяння пагрозам нацыянальнай бяспецы ў нашы дні. Доступ да архіўных крыніц дазволіць сам сабою раскрыць яшчэ непрачытаныя старонкі роднай гісторыі, сцерці белыя плямы са свядомасці асобных людзей, лакальных супольнасцяў, цэлых рэгіёнаў. Крытычны аналіз і прачытанне архіўных дакументаў «паміж радкоў» паказваюць, як падзеі адбіліся на лёсе чалавека, горада, вёскі, дазваляюць убачыць жывога чалавека ў гэтых падзеях, зразумець матывы яго ўчынкаў, страхі, перажыванні, пачуцці.

Cпіс літаратуры

1.Конституція України [Электронны рэсурс]. – Рэжым доступу: https://zakon.rada.gov.ua/laws/main/.

2.Про звернення громадян : закон [Электронны рэсурс]. – Рэжым доступу: https://zakon. rada. gov. ua/laws/show/393/96-%D0 %B2 %D1 %80/stru.

3.Право на правду. Практичний порадник із доступу до архівів / В. М. В’ятрович [та ін.] ; Центр досліджень визвольного руху. – Вид. 2-е, доп. – Львів : Часопис, 2016. – 192 с.

4.Open Archives [Электронны рэсурс]. – Рэжым доступу: http://www.open-archives.org/en/rating.

5.Український інституту національної пам’яті [Электронны рэсурс]. – Рэжым доступу: http://www.memory.gov.ua/news/ukraina- otrimala-pershist-v-mizhnarodnomu-reitingu-dostupu-do-arkhiviv-k-b.

6.Про підготовку і випуск серії книг «Реабілітовані історією» : Постанова КМУ від 11.09.1992 № 530 [Электронны рэсурс]. – Рэжым доступу: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/530-92.

7.Літопис Національної спілки краєзнавців України: 2008–2018 рр. До 10-річчя надання Спілці краєзнавців статусу національної / Нац. спілка краєзнавців України ; за заг. ред. О. П. Реєнта ; упоряд. : Є. В. Букет [та ін.]. – Київ : НСКУ, 2018. – 500 с.

8.Національний банк репресованих [Электронны рэсурс]. – Рэжым доступу: http://www.reabit.org.ua/nbr.

9.Головна редакційна колегія науково-документальної серії книг «Реабілітовані історією». З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ [Элек-

тронны рэсурс]. – Рэжым доступу: http://www.reabit.org.ua/magazine/.

10. Головна редакційна колегія науково-документальної серії книг «Реабілітовані історією». Інші видання [Электронны рэсурс]. –

Рэжым доступу: http://www.reabit.org.ua/other_editions.

11. Молода Україна. Голодомор 1932–1933: причиною смерті українців вказували їхню національність [Электронны рэсурс]. – Рэжым доступу: https://umoloda.kyiv.ua/number/0/196/106050.

12.Томи Книги пам’яті жертв голодомору 1932–1933 років в Україні [Электронны рэсурс]. – Рэжым доступу: http://www. memory.gov.ua:8080/ua/publication/content/1522.htm.

13.Голодомор 1932–33 років [Электронны рэсурс]. – Рэжым доступу: http://194.44.11.173:8099/m?ls=Ground,Regions,Lakes,RegBounds- 33,CouBounds-33,Roads2,Roads1,Cities,Points&fl=2&dl=12&x=0&y=0&w=759&h=513&z=7&s=82.

14.Жертвы политического террора в СССР [Электронны рэсурс]. – Рэжым доступу: http://lists. memo.ru/.

15.Сталинские расстрельные списки [Электронны рэсурс]. – Рэжым доступу: www.lists.memo.ru.

16.Виртуальный музей ГУЛАГА [Электронны рэсурс]. – Рэжым доступу: http://www. gulagmuseum. org.

17.Некрополь террора и ГУЛАГА. Картотека захоронений и памятных мест [Электронны рэсурс]. – Рэжым доступу: https:// www.mapofmemory.org/.

187

БЕЛАРУСЬ У КАНТЭКСЦЕ ЕЎРАПЕЙСКАЙ ГІСТОРЫІ: АСОБА, ГРАМАДСТВА, ДЗЯРЖАВА

18.Остання адреса: До 60-річчя соловецької трагедії / Служба безпеки України ; Ін-т укр. археогр. та джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України ; упоряд.: П. Кулаковський, Г. Смірнов, Ю. Шаповал ; відп. ред. А. Зінченко. – Київ, 1997. – Т. 1. – 325 с. ; Київ, 1998. – Т. 2 / СБ України; Центр іст. політології Ін-ту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України ; упоряд.: П. Кулаковський, Ю. Шаповал ; відп. ред. Ю. Шаповал. – 286 с. ; Київ, 1999. – Т. 3 / СБ України; Центр іст. політології Ін-ту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України ; упоряд.: П. Кулаковський, Ю. Шаповал ; відп. ред. Ю. Шаповал. – 394 с.

19.Дисидентський рух в Україні. Віртуальний музей [Электронны рэсурс]. – Рэжым доступу: http://museum.khpg.org/.

20.Служба безпеки України. Офіційний веб-сайт [Электронны рэсурс]. – Рэжым доступу: www.sbu.gov.ua/sbu/control/uk/publish/ article?art_id=49757&cat_id=53076.

21.Instytut Pamięci Narodowej. Główna Komisja ścigania zbrodni przeciwko narodowi polskiemu [Электронны рэсурс]. – Рэжым доступу: https://ipn. gov. pl/pl/kontakt/centrala/26059, Glowna-Komisja-Scigania-Zbrodni-przeciwko-Narodowi-Polskiemu.html.

22.Галузевий державний архів СБУ : путівник / ГДА СБУ ; авт.-упоряд.: В. М. Даниленко (відп. упоряд.) [та ін.]. – Харків : Права людини, 2009. – 136 с. ; Архіви України : путівник / Державний комітет архівів України, Український науково-дослідний інститут архівної справи та документознавства ; за заг. ред. Ірини Матяш. – Київ : Горобець, 2007. – 184 с.: іл. ; Право на правду : практичний порадник із доступу до архівів. Видання 2, доп. / В. М. В’ятрович ; Центр досліджень визвольного руху. – Львів : Часопис, 2016. – 192 с.; Документи комуністичних спецслужб у Європі : путівник мережею архівів / ред. Рафал Лєськевіч, Павел Жачек ; Центр досліджень визвольного руху. – Львів : Часопис, 2016. – 180 с.

23.Архіви КҐБ для медіа : посібник / В. Бірчак [та ін.] ; ред.-упоряд. А. Олійник ; Центр досліджень визвольного руху. – Київ : К. І. С.,

2018. – 216 с., іл. [Электронны рэсурс]. – Рэжым доступу: https://uinp.gov.ua/dostup-do-arhivnoyi-informaciyi-represyvnyh-organiv/knygy/arhi- vy-kgb-dlya-media.

24.Історичні міфи і стереотипи та міжнаціональні відносини в сучасній Україні : колективна моногр. – Львів, 2009. – 472 с.

Ала Уладзіміраўна Серадзяк, Львоўскі нацыянальны ўніверсітэт імя Івана Франко, г. Львоў, Украіна.

Alla Seredyak

Ivan Franko National University of Lviv, Lviv, Ukraine

e-mail: aseredyak@gmail.com

THE FATE OF THE HUMAN, FAMILY, LOCAL COMMUNITY IN THE ARCHIVE DOCUMENTS

OF THE SOVIET SPECIAL SERVICES

The article acquaints readers with an array of archival documents that still reveal hidden pages of the history of millions of people who in the 1918-1990s were persecuted and repressed by the network of Soviet special services ramified in the USSR. Documents of Ukraine archives, which are nowadays open for processing, are of great public importance for all countries of the former Soviet Union. The legislative framework and ways of searching for archival documents The Extraordinary Committee – The Peoples Committee Of The Interior – The State Security Committee of the Soviet Union and the Ukrainian Soviet Socialist Republic are briefly described.

Keywords: The Peoples Committee of The Interior – The State Security Committee, archives, Soviet special services, Sectoral State Archive of the Security Service of Ukraine, online databases of the repressed.

УДК 930.2:[378.4.096.011.3-051:355](477.83-25)“1944/1991”

Л. Р. Шелестак ПРОСОПОГРАФІЧНИЙ АНАЛІЗ ВИКЛАДАЧІВ ВІЙСЬКОВОЇ КАФЕДРИ ЛЬВІВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ (1944−1991 рр.)

Рассмотрена специфика и особенности комплектования военной кафедры Львовского университета личным составом, что было вызвано реформированием военного образования в Советском Союзе. Исследованы и систематизированы биографические сведения о преподавателях военной кафедры, работавших с момента её создания в 1944 г. до её расформирования в течение 1991−1993 гг. В работе использован просопографический метод, позволяющий узнать многогранные аспекты деятельности военной кафедры. Продемонстрированы изменения в преподавательском составе на протяжении всего времени существования кафедры.

Ключевые слова: Львовский университет, военная кафедра, преподавательский состав, просопографическое исследование, военное образование.

Після відновення роботи Львівського університету (тоді − Львівського державного університету імені Івана Франка) у 1944 р. згідно із положенням «Про військову підготовку студентів вищих навчальних закладів СРСР» № 413 від 13. 04. 1944 р. відкрито кафедру військової підготовки. Згадане вище положення дозволяло працювати на кафедрі офіцерам, які перебували на дійсній службі, що були в запасі, а також особам, які мали вищу військову та вищу спеціальну освіту [1].

Діяльність військової кафедри Львівського університету можна умовно поділити на три періоди:

1.Період становлення кафедри − 1944−1961 рр.

2.Перехід на єдиний профіль підготовки − «політпрацівник спецпропаганди»: 1961−1966 рр.

3.Відновлення багатопрофільності. Активний розвиток військової кафедри університету: 1967−1991 рр. Військова кафедра університету почала функціонувати із другого семестру 1944−1945 навчального року

(далі − н. р.), та готувала командирів взводів (чот) артилерії і медсестер запасу. Згодом відбувалась підготовка за вогневим профілем − військовооблікова спеціальність (далі − ВОС) 14 та ВОС-15, профілем підготовки студентів фізичного факультету ВОС-26, та профілем спецпідготовки для студентів факультету іноземних мов ВОС-236 [2, арк. 26], а також медсестер запасу.

Першим очільником військової кафедри був виконувач обов’язків начальника полковник Сергій Іванович Жилкін, що заступав цю посаду до лютого 1945 р. [3, арк. 1]. Уже на 1945−1946 н. р. на кафедрі працювали начальник військової кафедри генерал-майор артилерії Петро Петрович Воробйов (1945−1955) [4, арк. 76], начальник навчальної частини ґвардії полковник А. К. Карпов та 12 осіб викладацького складу [5, арк. 3−4]. Загалом упродовж другої половини 1940-х рр. згідно із штатними розписами університету на кафедрі працювало 14 осіб викладацького складу [6], а на першу половину 1950-х рр. штатними працівниками було всього 10

осіб [7, арк. 84].

188

СУЧАСНЫЯ ГІСТАРЫЯГРАФІЯ І КРЫНІЦАЗНАЎСТВА: НОВЫЯ ПАДЫХОДЫ, КРЫНІЦЫ, МЕТАДЫ Ў ВЫВУЧЭННІ ГІСТОРЫІ ЕЎРОПЫ І БЕЛАРУСІ

З розвитком кафедри спостерігається збільшення кількісного складу офіцерів та викладачів, які повністю забезпечували навчальний процес. Так, у 1957−1958 н. р. працювали 12 осіб: начальник кафедри генерал-майор Олексій Миколайович Ареф’єв (1956–1960), начальник навчальної частини полковник А. П. Вознюк, та 10 викладачів [8, арк. 103−104]. Станом на 1958−1959 н. р. на кафедрі працювало всього 13 викладачів [9, арк. 106−108].

У наступні роки кількість викладачів кафедри майже не змінювалась. У 1959−1960 н. р. посаду начальника кафедри із другого семестру заступив полковник Анатолій Олександрович Гончаров, яку обіймав до 1961 р., а посаду начальника навчальної частини отримав підполковник Микола Логвинович Грибов [10, арк. 99−101].

Виконуючи наказ міністра оборони СРСР і МВССО СРСР № 15сс, військова кафедра від березня 1961 р. перейшла на єдиний профіль військового навчання − підготовки студентів винятково факультету іноземних мов за ВОС-236 − «політпрацівник спецпропаганди» [11, арк. 1]. Окрім того, на кафедрі навчали медичних сестер [12, арк. 3], а на 1962−1963 н. р. на всіх факультетах викладачі спецкафедри читали курс цивільної оборони

(далі − ЦО) [13, арк. 1].

Перехід кафедри на новий профіль військового навчання вплинув і на підбір кадрів та керівництва. Передовсім Прикарпатський Військовий Округ (далі − ПрикВО) скеровував на кафедру фахових офіцерівперекладачів. У 1961 р. посаду начальника кафедри заступив підполковник Степан Федорович Яловенко (1961−1962), що здобув освіту військового перекладача у Військовому інституті іноземних мов (м. Москва) [14, арк. 4], а від 1962 до 1965 рр. військову кафедру очолив полковник Григорій Іванович Раков, що здобув вищу освіту в Ленінградському державному університеті за спеціальністю германістика [15, арк. 6].

На кафедрі працювало 12 осіб викладацького складу: фахові викладачі спецпідготовки [11, арк. 4; 16, арк. 29−31 зворот; 17, арк. 2], викладачі курсу ЦО [17, арк. 3] та медичної підготовки [17, арк. 3; 12, арк. 3]. За штатним розписом станом на 1964−1965 н. р. на кафедрі працювали 14 осіб викладацького складу [16, арк. 29−31 зворот].

На 1965−1966 н. р. кафедру очолив полковник Сергій Петрович Князєв (1965−1974) [18, арк. 10], освіту здобув у Військовій академії імені М. Фрунзе [19, арк. 23−26]. А вже з наступного 1966−1967 навчального року на військовій кафедрі повернулися до навчання офіцерів запасу за профілями підготовки.

На кафедрі готували «командирів мотострілецького взводу (чоти)» (ВОС-0001), «командирів взводу (чоти) зенітної артилерії» (ВОС-0306), «офіцерів політпрацівників спецпропаганди» (ВОС-6061), «офіцерівперекладачів» (ВОС-2003), «командирів взводу (чоти) хімічних військ» (ВОС-0601), а також медсестер запасу. Для студентів університету військова кафедра читала курс ЦО [20, арк. 74]. Всі викладачі мали вищу спеціальну або вищу військову освіту [20].

Начальниками кафедри у цей період були: полковник Юрій Петрович Буренін (1974−1979) [21, арк. 28], полковник Кузьма Іванович Миронюк (1979−1990) [22, арк. 73], та полковник Станіслав Володимирович Гав-

рилов [23, арк. 16] (1990−1993) [24, арк. 16−17].

Кількість працівників на кафедрі поступово зростає. Від 1977−1978 н. р. до з 1982−1983 н. р. на кафедрі працювало 45 осіб [25, арк. 49−60; 26, арк. 34−44], це була найбільша кількість викладачів за весь період існування кафедри.

Розпочинаючи від 1982−1983 н. р. кількість викладачів поступово зменшувалась. Уже упродовж двох наступних навчальних років кількість викладачів кафедри зменшилась до 37 осіб [27, арк. 22−25]. Протягом 1986−1988 рр. на кафедрі відбулась серйозна ротація: прийняли 14 осіб, здебільшого молодого віку [28, арк. 49−57 зворот; 29, арк. 49−57], в той же час кількість працівників на кафедрі зменшилась до 35 осіб

[29, арк. 49−57].

Це було зумовлено, насамперед, суспільно-політичними змінами, падінням авторитету Збройних сил СРСР, наростанням національних рухів. На момент проголошення Незалежності України у 1991 р. на військовій кафедрі згідно із штатним розписом залишилось 32 особи [30, арк. 55−63], крім того продовжувалась плинність кадрів − на роботу брали нових працівників [30, арк. 63].

Кафедру військової підготовки університету розформовували поступово впродовж двох років, що зумовлено передовсім вирішенням кадрових питань та скеруванням офіцерів на інше місце праці [31, арк. 21]. Остаточно кафедру ліквідували в 1993 р., а останніх 17 працівників кафедри разом із начальником полковником С. В. Гавриловим перевели на посади викладачів Відділення військової підготовки Державного університету «Львівська політехніка» [24, арк. 16−17] (тепер − Національний університет «Львівська Політехніка»).

Отже, у студії було використано інформацію про 160 осіб − викладачів військової кафедри університету, які працювали тут у різний час від 1944 р. до 1991 рр*. Через недостатню джерельну базу, авторові лише частково вдалося знайти особисту інформацію викладацького складу за початок 1950-х рр., а також за 1967−1976 рр.

Створюючи колективний портрет начальників кафедри, можна стверджувати, що національний склад керівництва військової кафедри був доволі строкатий. Із 9 начальників кафедри 6 або 67 % були росіянами, один – молдаванин, що становить 11 % і лише двоє – українці, або 22 % від усіх. Це, насамперед, свідчить про те, якого ідеологічного значення Львівському університету надавала радянська влада. Всі керівники кафедри мали вищу військову освіту та були членами Комуністичної партії. До того як стати начальниками кафедри, заступали керівні посади на попередніх місцях служби. Середній вік начальника на час приходу на роботу в університет становив 45 років.

Ще раз підкреслюємо, що офіцерський склад від самого початку існування кафедри підбирали відповідно до профілів навчання. За допомогу просопографічного методу можемо синтезувати образ викладача військової кафедри Львівського університету. Більшість викладачів була російської національності − 91 особа, що стано-

189

БЕЛАРУСЬ У КАНТЭКСЦЕ ЕЎРАПЕЙСКАЙ ГІСТОРЫІ: АСОБА, ГРАМАДСТВА, ДЗЯРЖАВА

вить 57 %, українці займали друге місце у складі кафедри − 48 осіб або 30 % від загальної чисельності; білорусів − троє осіб або 2 %, молдаван − двоє, що становило 1,2 %, семеро євреїв або 4,3 %, а також − по одній особі вірменської та чуваської національностей, що складало відповідно по 0,6 %. Частка невідомих із 160 розглянутих нами осіб, становить сім викладачів або 4,3 %.

Загалом, 140 або 88 % працівників кафедри були членами партії, однак відомо, що 13 із 160 або 8 % від усього числа були безпартійні − в основному це цивільні працівники, викладачі медичної підготовки. За гендерним поділом на кафедрі працювали 152 чи 96 % чоловіків і, відповідно, лише 8 або 4 % жінок, які не були офіцерами та викладали курс медичної підготовки. Середній вік викладача військової кафедри на момент прийняття на роботу в університет упродовж усього періоду діяльності кафедри становив 40 років.

Абсолютна більшість викладачів кафедри мала вищу освіту: вищу військову освіту здобули 102 або 64 % офіцерів кафедри, вищу спеціальну та медичну освіту отримали 48 або 30 % викладачів, лише 3 осіб або 2 % мали середню освіту (частка невідомого становить 4 %).

Аналіз складу працівників кафедри показує нам, що навчання офіцерів запасу для радянського керівництва було надзвичайно важливим. Чисельність працівників кафедри прямопропорційно залежала від програми профілів військового вишколу, а Відділ ВНЗ ПрикВО пильно слідкував за підбором кадрів.

Список літератури

1.Про військову підготовку студентів вищих навчальних закладів СРСР: постанова Раднаркому, 13.04.1944, № 413 [Електронний ре-

сурс] // Бойові дії Червоної Армії у ВВВ. − Режим доступу: http://bdsa.ru/%D0%BF%D1%80%D0%B8%D0%BA%D0%B0%D0%B7%D1%8B- %D0%BD%D0%BA%D0%BE-%D0%B7%D0%B0-1944-%D0%B3%D0%BE%D0%B4/820-668. − Дата доступу: 11.04.2017.

2.Державний архів Львівської області (ДАЛО). − Ф. Р-119. Оп. 23. Спр. 267. Звіт про роботу кафедри за 1959−1960 н. р. Арк. 26.

3.Архів Львівського національного університету імені Івана Франка. – Ф. Р-119. Оп. 1 о/с. Спр. 2439. Жилкін Сергій Іванович. Арк. 2.

4.Архів Львівського національного університету імені Івана Франка. – Ф. Р-119. Оп. 1 о/с. Спр. 4254. Воробйов Петро Петрович. Арк. 70.

5.Архів Львівського національного університету імені Івана Франка. – Ф. Р-119. Оп. 3. Спр. 29. Штатні формуляри і контрольний список професорсько-викладацького і навчально-допоміжного персоналу університету на 1945–1948 н. р. Арк. 80.

6.Архів Львівського національного університету імені Івана Франка. – Ф. Р-119. Оп. 3. Спр. 30. Штатні формуляри і контрольний список професорсько-викладацького і навчально-допоміжного персоналу університету на 1948–1949 н. р. Арк. 87.

7.Архів Львівського національного університету імені Івана Франка. – Ф. Р-119. Оп. 3. Спр. 104. Штатний формуляр професорськовикладацького персоналу на 1954–1955 н. р. Арк. 84.

8.Архів Львівського національного університету імені Івана Франка. – Ф. Р-119. Оп. 3. Спр. 142. Штатний формуляр професорськовикладацького персоналу на 1957–1958 н. р. Арк. 108.

9.Архів Львівського національного університету імені Івана Франка. – Ф. Р-119. Оп. 3. Спр. 160. Штатний формуляр професорськовикладацького складу на 1958–1959 н. р. Арк. 109.

10. Архів Львівського національного університету імені Івана Франка. – Ф. Р-119. Оп. 3. Спр. 173. Штатний формуляр професорськовикладацького складу на 1959–1960 н. р. Арк. 102.

11. ДАЛО. – Ф. Р-119. Оп. 23. Спр. 303. Звіт про роботу кафедри за 1960–1961 н. р. Арк. 19.

12. ДАЛО. – Ф. Р-119. Оп. 23. Спр. 333. Звіт про роботу медичних сестер за 1961–1963 н. р. Арк. 8. 13. ДАЛО. – Ф. Р-119. Оп. 23. Спр. 419. Звіт про роботу кафедри за 1964–1965 н. р. Арк. 26.

14. Архів Львівського національного університету імені Івана Франка. – Ф. Р-119. Оп. 1 о/с. Спр. 6795. Яловенко Степан Федорович. Арк. 24. 15. Архів Львівського національного університету імені Івана Франка. – Ф. Р-119. Оп. 1 о/с. Спр. 8207. Раков Григорій Іванович. Арк. 30. 16. Архів Львівського національного університету імені Івана Франка. – Ф. Р-119. Оп. 3. Спр. 246. Штатний формуляр професорсько-

викладацького складу на 1964–1965 н. р. Арк. 135.

17. ДАЛО. – Ф. Р-119. Оп. 23. Спр. 420. Доповідь про військову підготовку студентів 1964–1965 н. р. Арк. 20.

18. Архів Львівського національного університету імені Івана Франка. – Ф. Р-119. Оп. 2 о/с. Спр. 7003. Князєв Сергій Петрович. Арк. 10.

19.Архів Львівського національного університету імені Івана Франка. – Ф. Р-119. Оп. 3. Спр. 260. Штатний формуляр професорськовикладацького складу на 1965–1966 н. р. Арк. 85.

20.ДАЛО. – Ф. Р-119. Оп. 23. Спр. 529. Плани і звіти про роботу кафедри 1969–1970 н. р. Арк. 143.

23.Архів Львівського національного університету імені Івана Франка. – Ф. Р-119. Оп. 3 о/с. Спр. 2339. Гаврилов Станіслав Володимирович. Арк. 16.

24.Львівський територіальний архівний відділ Галузевого державного архіву Міністерства оборони України. – Ф. 797. Оп. 44867. Спр. 1. Накази начальника відділення військової підготовки по стройовій частині. № 1–34. (8. 11. 1993–17. 11. 1993). Арк. 235.

25.Архів Львівського національного університету імені Івана Франка. – Ф. Р-119. Оп. 3. Спр. Штатний формуляр професорськовикладацького складу ЛДУ імені І. Франка за 1977–1978 н. р. Арк. Не вказ.

26.Архів Львівського національного університету імені Івана Франка. – Ф. Р-119. Оп. 3. Спр. Штатний формуляр професорськовикладацького складу ЛДУ ім. І. Франка на 1982–1983 н. р. Арк. 287.

27.Архів Львівського національного університету імені Івана Франка. – Ф. Р-119. Оп. 3. Спр. Штатний формуляр професорськовикладацького складу ЛДУ ім. І. Франка на 1985–1986 н. р. Арк. 132.

28.Архів Львівського національного університету імені Івана Франка. – Ф. Р-119. Оп. 3. Штатний формуляр професорськовикладацького складу ЛДУ імені І. Франка за 1986–1987 н. р. Арк. 267.

29.Архів Львівського національного університету імені Івана Франка. – Ф. Р-119. Оп. 3. Спр. Штатний формуляр професорськовикладацького складу ЛДУ ім. І. Франка на 1987–1988 н. р. Арк. 290.

30.Архів Львівського національного університету імені Івана Франка. – Ф. Р-119. Оп. 3. Спр. Штатний формуляр професорськовикладацького складу ЛДУ ім. І. Франка за 1990–1991 н. р. Арк. 304.

31.Архів Львівського національного університету імені Івана Франка. – Ф. Р-119. Оп. 3 о/с. Спр. 2337. Воронін Юрій Іванович. Арк. 21.

Лариса Романівна Шелестак, Львівський національний університет імені Івана Франка, м. Львів, Україна.

190