86.Сутність превентивної педагогіки,їх завдання.

Превенція – дії з метою профілактики, пом’якшення, полегшення, коригування тих умов, що сприяють фізичним або емоційним порушенням, виникненню соціологічних проблем.

Превентивна педагогіка – (від лат. prеventus – попереджувальний) - педагогіка, яка вивчає причини формування і розвитку відхилень у поведінці людини і методи їх попередження, подолання, виправлення.

Превентивна педагогіка виникає на межі наук, але її найбільше значення полягає в тому, що вона виступає їх координаційним центром. Профілактикою займаються психологи, юристи, соціологи, медики. Але саме педагогічний аспект попередження асоціальних явищ у поведінці індивіда є визначаючим. Педагогізація профілактичної діяльності проявляється в тому, що адміністративно-правові заходи превентивного впливу все більше наповнюються виховним змістом і акцент роботи з молоддю переноситься на особистість, а не відчуження від неї.

Превентивна педагогіка ставить за мету виявлення, запобігання та обмеження асоціальних явищ, причин дезадаптації серед різних соціальних груп та окремих осіб, забезпечення умов для формування соціально-позитивної спрямованості особистості, а також зміна й вдосконалення особистих якостей правопорушників та створення умов для розвитку потенційних можливостей таких осіб, активне залучення їх до участі в суспільному житті.

Необхідно знати: 1) причини та форми прояву асоціальної поведінки підлітків та молоді; 2) зміст та форми соціально-профілактичної роботи і, зокрема, педагогічної; 3) способи та прийоми навіювання й переконання; 4) наслідки впливу можливих звичок та асоціальних форм поведінки на здоров’я та життєдіяльність особистості; 5) основи здорового способу життя: 6) теоретичні засади, специфіку, види та рівні корекційно-реабілітаційної роботи з правопорушниками; 7) вимоги до фахівця, який займається превенцією негативних явищ у житті суспільства.

Необхідно вміти: 1) володіти психокорекційними прийомами впливу на особистість; 2) організовувати індивідуальні, групові, масові форми профілактичної роботи; 3) здійснювати соціально-позитивну діяльність підлітків та молоді через участь у різноманітних позанавчальних закладах, клубах, секціях, гуртках; 4) пропагувати здоровий спосіб життя; 5) виявляти групи ризику серед підлітків та молоді; 6) володіти способами та формами профілактичної роботи з різними соціальними групами; 7) надавати допомогу особам, які потребують соціальної адаптації; 8) здійснювати корекційно-реабілітаційну роботу з правопорушниками.

2. Мета, предмет, завдання, методи превентивної педагогіки.

Мета курсу “Превентивна педагогіка” – розроблення теоретичного проекту наукової системи попередження соціальних відхилень серед молоді, неповнолітніх.

Об’єктом превентивної педагогіки виступає сукупність існуючих явищ маргінального характеру, поширених серед молоді.

Предметом превентивної педагогіки є: 1) причини, умови і фактори соціальних відхилень серед неповнолітніх, молоді; 2) сутність і закономірності соціальних відхилень; 3) шляхи, способи попередження та подолання відхилень у поведінці.

Завдання превентивної педагогіки: 1) наукове вивчення детермінант, умов і факторів, які сприяють тією чи іншою мірою відхиленням у поведінці; 2) науковий аналіз природи асоціальної поведінки, її тенденцій і закономірностей; 3) дослідження соціально-психологічних механізмів деформації особистості на різних етапах розвитку; 4) розроблення комплексної системи заходів, форм і методів ранньої профілактики відхилень у поведінці та їх попередження; 5) наукове прогнозування соціальних відхилень, створення науково обґрунтованих прогностичних моделей типової особистості правопорушника, об’єктів і суб’єктів профілактики, що допомагає керувати її процесом.

Методи дослідження, які використовуються превентивною педагогікою:- педагогічні (вивчення педагогічної документації, створення педагогічних ситуацій);- соціологічні (тестування, спостереження);- кримінологічні (кримінальна статистика);- математичні (моделювання, математичне опрацювання статистичних даних);- медичні (методи діагностики).

87. Стереотип - це негативна, несприятлива установка до групи або її індивідуальних членів; вона характеризується стереотипними переконаннями; установка витікає більше з внутрішніх процесів свого носія, ніж з фактичної перевірки властивостей групи, про яку йде мова.

Під етнічним стереотипом сьогодні прийнято розуміти узагальнене уявлення про фізичну, етичну і розумову зовнішність представників різних етнічних груп. Етнічний стереотип характеризується підвищеною емоційністю і стійкістю у віддзеркаленні рис групи, що стереотипізується.

Виділяють 2 види етнічних стереотипів:

1. Аутостереотип - уявлення людей про себе і інших представників своєї національності.

2. Гетеростереотип - уявлення про людей інших національностей.

Етнічний аутостереотип є складовою частиною етнічної самосвідомості, в структурі якого виділяють 2 компоненти:

• Когнітивний - уявлення про минуле і сьогодення свого народу.

• Емоційний - національні почуття.

Існують дві категорії стереотипів: поверхневі і глибинні.

Поверхневі стереотипи - це ті уявлення про той або інший народ, які обумовлені історичною, міжнародною, внутрішньополітичною ситуацією або іншими тимчасовими чинниками. Ці стереотипи міняються залежно від ситуації в світі і суспільстві. Тривалість їх існування залежить від загальної стабільності суспільства. Це, як правило, образи-уявлення, пов'язані з конкретними історичними реаліями. Поверхневі стереотипи представляють безперечний інтерес перш за все для істориків, а також всіх, хто цікавиться соціально-політичними процесами, що відбуваються в суспільстві.

На відміну від поверхневих глибинні стереотипи незмінні. Вони не міняються протягом часу. Глибинні стереотипи володіють дивовижною стійкістю, і саме вони представляють найбільший інтерес для дослідника особливостей національного характеру: самі стереотипи дають матеріал для вивчення того народу, який є об'єктом стереотипізації, а оцінки характеризують особливості тієї групи, в якій вони поширені.

Серед глибинних стереотипів в особливу групу виділяються зовнішні, пов'язані з атрибутами життя і побуту народу, в російській мові їх часто іменують словом “клюква”. Не дивлячись на постійні зміни в побуті народів, подібні стереотипи змінюються незначним чином.

До того, що особливо часто підпадає під категорію стереотипізації того або іншого народу, можна віднести:

- Вербальна поведінка

- Невербальна поведінка (міміка, жести, рухи тіла)

- Національний характер і уявлення про нього іншими націями

- Соціальні ситуації, поведінка в соціальних ситуаціях

- Особливості побуту і повсякденного життя нації

- Національна кухня

- Релігійні і національні обряди

Вплив етнічних стереотипів

Етностереотипи формуються, а головне, реалізуються в системі цінностей та способі життя. Етнічні стереотипи впливають на етнічні антипатії (етногонізм) та симпатії, що визначають поведінку людей в ситуаціях міжетнічного контакту.

Етнічні стереотипи завжди утворюються під впливом соціальних та політичних умов, певних культурних факторів та відображають міжетнічні установки.

Британський психолог А. Тешфел особливо підкреслював, що стереотипи здатні захистити не тільки цінності індивіда, але і його соціальну ідентичність. Виходячи з цього, як основні соціально-психологічні функції стереотипізації слід розглядати міжгрупову диференціацію, або оцінювальне порівняння, найчастіше на користь своєї групи, і здійснювана з її допомогою підтримка позитивної соціальної ідентичності. Іншими словами, призначення стереотипів - налагодити відносини групи перш за все не з іншими групами, а усередині неї самої, створивши образ, що дозволяє її членам ідентифікувати себе у круговерті історії.

88. Психологічне консультування (counselling) - це є специфічні відносини між двома людьми, при яких одна людина (консультант) допомагає іншій людині (клієнту) допомогти самому собі.

Це спосіб спілкування, що дозволяє людині (клієнту) вивчати свої почуття, думки та поведінку, щоб прийти до більш чіткого усвідомлення самого себе, а потім відкрити та використовувати свої сильні сторони, спираючись на внутрішні ресурси для більш ефективного розпорядження своїм життям через прийняття адекватних рішень і вчинення цілеспрямованих дій. На мій погляд, таке визначення найбільш вдало відображає суть, характер і зміст цього виду соц-педагогічної допомоги. Слово "консультація" походить від латинського "consulto" - радитися, піклуватися. Психолог повинен вміти створити атмосферу безумовної поваги і емоційного тепла, споконвічного довіри і розуміння, прийняття індивідуальності людини, цінувати унікальність її внутрішнього світу, не давати оцінок почутому, володіти душевної чуйністю, здатністю співпереживати й співчувати і внутрішньою потребою бути корисним для клієнта. І, звичайно, психолог повинен володіти відповідною кваліфікацією, так як він повинен зберігати при цьому здатність до аналізу і виявлення тих факторів, які призведуть клієнта до бажаного позитивного результату.

У психотерапевтичній енциклопедії під редакцією Б. Д. Карвасарского описані наступні види психологічного консультування: 1. Проблемно-орієнтоване консультування (consulting). Акцент тут робиться на модифікації поведінки, аналізі зовнішніх причин проблеми. Мета роботи з клієнтом: формування і зміцнення здатності клієнта до адекватних ситуації дій, оволодіння техніками, що дозволяють поліпшити самоконтроль. Багато прийомів, що використовуються в рамках цього напрямку, взято з поведінкової терапії. 2. Особистісно-орієнтоване консультування (counseling). Центровано на аналізі індивідуальних, особистісних причин проблеми, процесі складання деструктивних особистісних стереотипів, запобігання подібних проблем у майбутньому. Консультант тут принципово утримується від порад і організаційної допомоги, так як це веде вбік від внутрішніх, глибинних причин проблеми. Багато прийомів, що використовуються в рамках цього напрямку, взято з численних психоаналітичних і постпсіхоаналітіческіх течій західної психотерапії. Перш за все, сюди слід віднести техніки гештальтерапіі, гуманістичної психотерапії. 3. Рішення-орієнтоване консультування (solution talk). Наголос тут робиться на активацію власних ресурсів клієнта для розв'язання проблеми. Представники цього підходу звертають увагу на той факт, що аналіз причин проблеми неминуче призводить до посилення почуття провини у клієнта, що є перешкодою до співпраці психолога-консультанта і клієнта. Багато прийомів, що використовуються в рамках цього підходу, взято з короткострокової позитивної терапії. Розглянемо докладніше деякі техніки рішення-психологічного консультування. Активація ресурсів, пошук їх у клієнта здійснюються за допомогою питань або ланцюжків питань. Пошук ресурсів може бути орієнтований на минуле («Що раніше допомагало Вам долати подібні проблеми?», «Як такі проблеми вирішували Ваші родичі, знайомі?"), На даний («Що зараз допомагає Вам вирішувати проблему хоча б тимчасово?») І на майбутнє («Хто або що могло б Вам допомогти у вирішенні проблеми?").

Передбачається, що протягом консультативної зустрічі (однієї чи декількох) клієнту необхідно прийняти певне рішення. Передбачається також, що консультант допомагає клієнту в прийнятті саме того рішення. З цією метою психолог використовує не тільки спеціальні знання, техніки і методи роботи, але і певним чином структурує час роботи з клієнтом. У літературі можна зустріти значну кількість моделей структури консультативного процесу. Найбільш відома процедура консультування "п'ять кроків" (Айви А., Айви М., Меновщиков В.), якої тією чи іншою мірою дотримуються усі психотерапевти і консультанти: 1) встановлення контакту й орієнтування клієнта на роботу; 2) збирання інформації про клієнта, вирішення питання: "У чому суть проблеми?"; 3) усвідомлення бажаного результату, відповідь на запитання: "Чого Ви хочете домогтися?"; 4) вироблення альтернативних рішень, які можна окреслити як: "Що ще ми можемо зробити з цього приводу?"; 5) узагальнення психологом у формі резюме результатів взаємодії з клієнтом.

89. Річна циклограма діяльності соціального педагога  Серпень  - Формування цілей та завдань діяльності.  -Вибір головних орієнтирів в організації соціально-педагогічної діяльності.  -Дослідження соціуму (вивчення факторів позитивного і негативного впливу на дітей і підлітків, формування допоміжних сил, соціально-педагогічних служб).  Вересень  -Загальна діагностика контингенту учнів, умов їх життєдіяльності, формування проблемного поля на основі даних діагностики.  - Планування, програмування, проектування соціально-педагогічної діяльності.  - Робота з реалізації проблемного поля життєдіяльності учнів.  - Здійснення соціально-педагогічної підтримки, турботи в процесі адаптації новоприбулих, повторно навчаються, п'ятих класів у процесі педагогічної реабілітації дітей з поведінкою, що відхиляється;  - Робота з педагогами з розвитку емпатії та педагогічної рефлексії;  - Залучення батьків до активної соціально-педагогічну діяльність, встановлення «педагогічного мосту» між вчителями батьками, залучення дітей до діяльності.  Жовтень  - Активне занурення в соціально-педагогічну діяльність.  - Активізація роботи всіх допоміжних сил, структур, служб по залученню дітей у різні види соціально-корисної діяльності.  Грудень  - Симптоматична діагностика сімей групи соціального ризику, надання їм з повідне допомоги.  - Робота з педагогами щодо розвитку педагогічної рефлексії, емпатії до дітей.  - Підведення підсумків за перше півріччя.  Січень-лютий  - Подальше здійснення системно-функціонального підходу до діяльності з залученням усіх наявних допоміжних сил - суб'єктів соціально-педагогічної діяльності.  -Професійно-орієнтаційна діагностика випускників (акцент на дітей групи соціального ризику, обдарованих).  Березень-квітень-травень  - Прогнозування працевлаштування випускників, що відносяться до групи ризику. Попереднє знайомство з навчальними закладами, які обрали діти.  - Здійснення соціально-педагогічної профілактичної роботи з мінімізації негативного прогнозу (неспішності) у навчальній діяльності.  - Прогнозування організацію літнього відпочинку дітей групи соціального ризику. 

90. Технологія соціальної роботи - це одна із галузей соціаль­них технологій, що орієнтована на соціальне обслуговування, допомогу і підтримку громадян, які знаходяться у важкій життєвій ситуації.

Технологію соціальної роботи характеризують:

• динамічність - постійна зміна змісту і форм роботи з клієнтом;

• безперервність, зумовлена необхідністю постійно підтри­мувати безпосередній чи опосередкований зв'язок з клієнтом і здійснювати на нього вплив;

• циклічність, що виявляється в стереотипному, стійкому повторенні етапів, стадій, процедур у роботі з клієнтом;

• дискретність технологічного процесу, яка полягає в не­рівномірності впливу на клієнтів з моменту визначення мети до виконання рішення.

Із поняттям "технологія соціальної роботи" у тісному взає­мозв'язку знаходиться таке поняття, як "метод соціальної ро­боти". Інколи їх розглядають як синоніми чи підпорядковані явища (технологія в методі, методи в технології). Більшість дослідників стверджують, що методи по відношенню до техно­логії можуть виступати її складовою частиною, забезпечуючи в сукупності вирішення проблеми.

Важливим є визначення етапів розробки технології соціаль­ної роботи, до яких відносять такі:

Теоретичний - пов'язаний з формулюванням цільової ус­тановки, визначенням предмета технологізації, виділенням структурних елементів та виявленням причинно-наслідкових зв'язків і відносин, в які включений об'єкт соціальної політики чи клієнт соціальної роботи.

Методичний - характеризується вирішенням завдань вибо­ру джерел, шляхів і способів отримання інформації про стан об'єкта соціальної політики чи клієнта соціальної роботи, вив­чення прийомів і засобів обробки і аналізу цієї інформації і принципів трансформації висновків у конкретні рекомендації для перетворювальної діяльності.

Процедурний - передбачає вирішення завдань, пов'язаних з організацією діяльності з апробації, усуненням недоліків ре­комендацій і з виробленням алгоритму дій.

Технологія соціальної роботи - це алгоритм діяльності, у результаті якої досягається певна соціальна мета і перетворюєть­ся об'єкт впливу. Ця діяльність не зводиться до одноразового акту, а являє собою процес, який характеризується зміною змісту, форм, методів, які циклічно повторюються при вирі­шенні кожного нового завдання в соціальній сфері. У сукуп­ності зміст такого циклу від виникнення завдання до його по­вного вирішення складає технологічний процес. Процес - це зміна (динаміка) стану предмета під впливом зовнішніх чи внутрішніх факторів. Сутнісна характеристика технологічного процесу - стійка, що повторюється, послідовна у часі зміна змісту діяльності за єдиним задумом.

Компоненти технологічного процесу:

• алгоритм дій - програма вирішення завдань, яка точно вказує, як і в якій послідовності операцій отримати ре­зультат, визначений вихідними даними;

• операції - найпростіші дії, спрямовані на досягнення кон­кретної, усвідомленої мети. Сукупність операцій, об'єдна­них загальною метою, складають процедуру технологічного процесу;

• інструментарій - арсенал засобів, що забезпечують досяг­нення мети впливу на особистість чи соціальну спільність.

Процедурні етапи:

1. Форму давання мети впливу - передбачає виконання таких операцій, як збір і аналіз інформації, здійснення соціальної діагностики, соціально-психологічне прогнозування роз­витку проблеми, вироблення програми дій.

2. Вироблення та вибір засобів впливу - передбачає вияв і аналіз проблемної ситуації, вивчення, обґрунтування й оцінку варіантів та способів дій, вибір оптимального ва­ріанту вирішення проблеми.

3. Організація впливу включає операції з реалізації вибра­ного варіанту, координацію зусиль і корекцію застосову­ваних способів впливу на клієнтів соціальних служб.

4. Аналіз і оцінка - супроводжуються співставленням про­гнозованих і досягнутих результатів, формулюванням висновків.

Змістом технологічного процесу соціальної роботи є вияв­лення соціальної чи особистісної проблеми і з допомогою інструментарію й засобів, що є у розпорядженні соціальних служб, своєчасне їх вирішення.

Соціальна проблема - це складне пізнавальне завдання, вирішення якого дає істотні теоретичні і практичні результати. Однією з найважливіших умов вирішення проблеми є її точне формулювання. Якщо проблема правильно сформульована, то це дозволяє: здійснити пошук інформації, якої недостатньо, у потрібному напрямі; забезпечує вибір оптимального інструмента­рію соціального впливу. Вимога до формулювання проблеми її обґрунтованість (повинна випливати із реальних потреб і пе­редумов). Відсутність зв'язку з реальними практичними чи тео­ретичними потребами робить проблему довільною, надуманою.

Особистіша проблема - це, по суті, суперечність між дома­ганнями людини і ступенем їх задоволення. Така суперечність може носити матеріальний чи духовний, фізіологічний чи мо­ральний, соціальний чи психологічний, виробничий чи побутовий характер або їх поєднання.

2. Класифікація технологій у соціальній роботі необхідна з декількох причин:

• вона дозволяє упорядкувати технології соціальної робо­ти за певними критеріями, що спрощує вибір технологій і їх практичне використання;

• показує, для якої категорії об'єкта і для яких умов прак­тичного застосування є в наявності технології соціальної роботи, а яких немає чи їхній вибір обмежений;

• сприяє створенню банку технологій соціальної роботи з урахуванням їхніх специфічних особливостей.

Класифікація технологій соціальної роботи може бути са­мою найрізноманітнішою.

Технології соціальної роботи можна класифікувати, насам­перед, залежно від розуміння соціальної роботи в широкому і вузькому значенні.

Технології в широкому значенні - це технології соціального захисту всіх верств населення, створення таких умов (що по­в'язано з сутністю і змістом соціальної політики), які б сприя­ли зниженню частки населення, що потребує допомоги й підтримки. Технології в широкому значенні повинні мати ви­переджувальний характер. Завдання таких технологій – не лише сприяти лікуванню "соціальних хвороб", а й їх поперед­жувати. Такі технології спрямовані на більшість суспільства, на широкий обсяг соціальної сфери, на створення умов, що доз­воляють підвищувати життєвий рівень народу.

Технології у вузькому значенні - це технології, спрямовані на вирішення конкретних соціальних проблем груп населення чи окремих клієнтів. Це технології тактичного характеру, які на сьогодні є провідними в практиці соціальної роботи. Через складні проблеми в економіці у нашої держави поки що не вистачає засобів для належного забезпечення формування стра­тегічних, випереджувальних технологій соціальної роботи. Вод­ночас слід наголосити, що для успішного здійснення соціаль­ної роботи необхідно поєднувати випереджувальні технології стратегічного характеру з технологіями тактичної спрямова­ності. Наприклад, для послаблення проблеми дитячої бездогляд­ності і безпритульності недостатньо виробити й реалізувати окремі технології надання конкретної допомоги нужденним дітям. Важливо розробити і реалізувати технології, спрямовані на усунення причин, що призводять до бездоглядності та без­притульності, на профілактику проявів цих явищ.

Залежно від рівня технології соціальної роботи поділяються на:

• прості (доступні неспеціалістам);

• складні (вимагають кваліфікації спеціаліста);

• комплексні (вимагають кваліфікації групи спеціалістів, які працюють у різних галузях.

Враховуючи інтегрований, міждисциплінарний, універсальний характер соціальної роботи, можна виділити власне соціальні технології, соціально-педагогічні, соціально-психологічні, соціально-економічні, соціально-медичні та інші.

У структурному відношенні технології соціальної роботи являють собою сукупність загальних (функціональних) і конк­ретних технологій. Загальні (функціональні) технології мають більш універсальний характер. Вони застосовуються у роботі не з однією конкретною категорією осіб, які потребують соціаль­ної допомоги і підтримки, а з декількома. Система функціональ­них технологій включає в себе такі, найбільш значущі технологічні процедури: соціальну діагностику; соціальну профілак­тику; соціальну адаптацію; соціальну реабілітацію; соціальну корекцію й терапію; соціальну експертизу; прогнозування, мо­делювання та ін.

Конкретні технології соціальної роботи у своїй основі складають певні технологічні процедури надання допомоги конкретним категоріям і соціальним прошаркам, які потребують допо­моги. До конкретних технологій можна віднести: технології соціальної роботи у сфері зайнятості населення, з безробітни­ми громадянами; технології соціальної роботи з сім'ями; фемінологічні технології соціальної роботи; технології соціальної роботи з інвалідами, громадянами похилого віку; технології соціальної роботи з дітьми, підлітками і молоддю, які опинили­ся у важкій життєвій ситуації; технології соціальної роботи у вирішенні національно-етнічних проблем та ін.

На основі класифікації соціально-педагогічних технологій, що зроблена в посібнику "Методика и технологии работы социаль­ного педагога"(2002), та інших підходів можна запропонувати таку класифікацію технологій соціальної роботи (табл. 2.1.).

Таблиця 2.1.