82.Сирітство в Україні як соціально-педагогічна проблема.Характер соціального сирітства та причини його поширення в сучасній Україні.

Для будь-якого суспільства характерно, що із зниженням потенціалу загальнолюдських і духовних цінностей в ньому активно проявляється феномен розвитку сирітства – зростає кількість дітей, які залишилися без батьківського піклування. Ця риса ,нажаль, не обминула і нашу країну. Становище дітей, що втратили опіку біологічних батьків нині дуже складне. Як проблема національного значення, що потребує першочергового розв’язання, а також для стабілізації демографічного розвитку України, має розглядатись питання поліпшення умов розвитку дітей, які вже опинились в скрутному становищі, а також запобігання поширенню цього явища в суспільстві.В Україні спостерігається стрімке збільшення кількості дітей сиріт та дітей позбавлених батьківського піклування, що відбувається на фоні зменшення загальної чисельності дитячого населення. Однією з суттєвих причин зростання кількості дітей, позбавлених батьківського піклування, є зубожіння українських

Щодо державної політики сімей з дітьми, позбавленими батьківської опіки, спостерігаємо її незадовільний рівень, відсутність дієвих програм роботи і, як наслідок, зростання соціального сирітства. Ще одним фактором відмови батьків від виховання власних дітей є зниження рівня моральності населення України, зниження традиційних цінностей сім'ї (38%). Істотними визначаються також злочинна діяльність батьків (30%), агресивна поведінка батьків (25%),брутальне та жорстоке поводження з дітьми, що становить загрозу дитячому життю та здоров'ю(25%), збільшення рівня смертності населення (25%), психічні захворювання (22%) [Сирітство – соціальне явище, зумовлене наявністю у суспільстві дітей, батьки яких померли, а також дітей, які залишились без батьківського піклування в наслідок позбавлення останніх батьківських прав або визнання їх в установленому порядку недієздатними. Соціальне сирітство – соціальне явище, спричинене ухиленням або відстороненнямбатьків від виконання батьківських обов’язків по відношенню до неповнолітньої дитини. Соціальні сироти – це особлива соціально-демографічна група дітей, які внаслідок соціальних,економічних та морально-психологічних причин зостались сиротами при живих батьках. До них належать і безпритульні та бездоглядні діти, тобто діти вулиці. За визначенням ЮНІСЕФ(Дитячого фонду ООН) діти вулиці це: діти, які не спілкуються з власними родинами і живуть утимчасових сховищах (покинутих будівлях тощо ) або не мають взагалі постійного пристановища і кожен день ночують будь-де; їхніми першочерговими потребами є фізіологічне вживання і пошук житла; діти, які підтримують контакт із сім’єю, але через бідність,перенаселеність, різні види експлуатації та зловживань стосовно до них проводять більшу частину дня, а інколи і ночі на вулиці; діти-вихованці інтернатів та притулків, які з різних причин втекли з них і перебувають на вулиці.

Феномен сирітства має неабиякі юридичні наслідки – порушується конституційне праводитини на сімейне виховання та батьківське піклування, а це є порушенням одного з базовихправ дитини, проголошених Конвенцією ООН про права дитини. Тому діяльність усіхвідповідних соціальних інститутів, у тому числі і держави, має бути спрямована на створеннятаких форм виховання і утримання дитини-сироти, які хоча б певною мірою могликомпенсувати відсутність сім'ї. Певною мірою, тому що всі ці форми можуть лише пом’якшитивплив негативних факторів на дитину, становище, у якому вона опинилася, а не компенсуватиповністю відсутність її власної сім'ї.

У педагогічній, юридичній літературі є декілька визначень окремих груп дітей-сиріт ідітей, позбавлених батьківського піклування. Дітьми-сиротами прийнято вважати тих дітей,які втратили батьків у результаті смерті, батьки невідомі або визнані недієздатними.

Дітьми, позбавленими батьківського піклування, вважаються діти, чиї батьки усудовому порядку позбавлені батьківських прав або вилучені з сім’ї без позбавленнябатьківських прав.Окрему групу дітей-сиріт становлять діти, від яких батьки відмовились ще у пологовихбудинках або яких, народивши, покинули чи «підкинули» кому-небудь, чи залишили будь-де. Уцілому такі факти можна пояснити соціально-фізіологічною незрілістю матері котра народжуєдитину.

Кожна дитина має право на виховання в сімейному оточенні, незалежно від того, може їїбіологічна родина забезпечити нормальні умови життя та виховання чи ні, і чи здатні батькиналежним чином виконувати свої обов’язки. Щодо дітей, які за певних життєвих обставинзалишилися без батьківського піклування − обов’язок забезпечення їхнього розвитку бере насебе держава.

Сімейним кодексом України, законами України «Про охорону дитинства», «Прозабезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей,позбавлених батьківського піклування» пріоритетом влаштування дітей-сиріт та дітей,позбавлених батьківського піклування, визначено саме сімейне виховання, а основними йогоформами – усиновлення, оформлення опіки (піклування), влаштування до прийомної сім'ї,дитячого будинку сімейного типу.

Таким чином, дітям, які не мають можливості виховуватися в біологічній родині, державазаконодавчо гарантує право на сімейне виховання, шляхом розвитку сімейних форм їхньоговлаштування. Розвиток саме цих форм визначено життєво необхідною умовою вихованнядітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.

На думку громадян України, найбільш суттєві причини, що провокують зростання кількості дітейсиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, в першу чергу пов’язані з внутрішньосімейними процесами (див. рис. 1), а саме: зростання рівня алкоголізації населення України (58%), низький рівень матеріального забезпечення сімей з дітьми (56%), безвідповідальне ставлення батьків до виконання своїх обов’язків стосовно дітей (56%), зловживання бать ками наркотичними засобами (52%). Перелічені причини тісно пов’язані міжсобою, і, як правило, в кризових сім’ях спостерігається кілька факторів ризику виходу дитини з сім’ї. (Зрозуміло, що вищеназвані причини прямо чи опосередковано пов’язані із загальним станом справ у суспільстві.) Щодо державної політики підтримки сімей з дітьми, то її незадовільний рівень, відсутність дієвих програм роботи і, як наслідок, зростання соціальногосирітства відзначають 45% опитаних громадян. Ще одним фактором відмови батьків від виховання власних дітей називається зниження рівня моральності населення України, ослаблення сімейних устоїв (38%).

-поширення алкоголізації населення;

- бідність сімей з дітьми;

-злочинна діяльність батьків;

-зниження рівня моральності населення;

- відсутність дієвих соціальних програм;

- безвідповідальне ставлення батьків;

-зловживання батьків наркотичними засобами;

- агресивна поведінка батьків;

-підвищення рівня смертності населення;

- психічні захворювання.

Третина респондентів причиною поширення соціального сирітства визна

чає злочинну діяльність батьків, залучення дітей до кримінальних та проти

правних дій. Засудження батьків, перебування їх у місцях позбавлення волі при

зводить до того, що дитина потребує влаштування, стає сиротою при живих

батьках. Також фактором ризику позбавлення дитини піклування батьків кожен

четвертий респондент визначає агресивну поведінку батьків, брутальне та жор

стоке поводження з дітьми, що становить загрозу дитячому життю і здоров’ю (25%), збільшення рівня смертності населення (25%), психічні захворювання (22%).

Розгляд факторів, що впливають на поширення соціального сирітства, до

зволяє згрупувати їх у дві категорії: внутрішньосімейні та загальнодержавні. До

внутрішньосімейних можна віднести такі: безвідповідальне ставлення батьків

до виконання своїх обов’язків, вживання батьками алкоголю, наркотичних за

собів, злочинна діяльність та агресивна поведінка батьків. До причин, що ма

ють загальнодержавний характер, можна віднести: бідність сімей, які виховують

неповнолітніх дітей, відсутність дієвих соціальних програм підтримки сімей з

дітьми, зниження морального рівня населення країни, підвищення рівня смерт

ності та психічної захворюваності населення.

Такий розподіл є умовним, проте дозволяє більш чітко окреслити напрями

профілактичної роботи щодо попередження соціального сирітства. Перший

напрям – державна соціальна політика, спрямована на формування сімейних цінностей як першочергових засад розвитку нашого суспільства, визнання значимості материнства і батьківства не лише на декларативному рівні, а як першочергової цінності суспільного устрою. Другий – упровадження соціальних про грам підтримки сімей з дітьми, розробка механізмів формування матеріальної

підтримки сімей при народженні й вихованні дитини (субсидії у зв’язку з на

родженням дітей, соціальні пільги батькам по догляду за дітьми). Третій – без

посередня робота з сім’ями, в яких батьки належним чином не виконують своїх

обов’язків, існує загроза “виходу” дітей із сім’ї.

Мабуть, з огляду на національні традиції українського народу у ставленні

до родинних стосунків, саме перший з вищезазначених напрямів діяльності

має стати пріоритетним і рушійним не лише у вирішенні проблеми соціального

сирітства, а й державної сімейної політики в цілому.