дослідження, соціальні закономірності і суспільний прогрес. Сприйнявши ідею Маркса про класову боротьбу як засіб розв’я- зання соціальних проблем, Максим Ковалевський детальніше розвиває ідею гармонії праці та капіталу і здібності держави вирішувати всі конфлікти мирно, тому й поняття соціального прогресу пов’язане у нього з розширенням солідарності. Мета соціології розкрити причину спокою і руху людського суспільства, стійкості та розвитку порядку в різні епохи в їх послідовності, причини їх зв’язку між собою. Одним із важливих методів соціології Максим Ковалевський вважав порівняльно-історичний метод, що визнає єдність і цілісність людського суспільства, історичних закономірностей та ін. Соціальний прогрес є для нього основним законом соціального життя.

3. РОЗВИТОК СОЦІОЛОГІЇ В ХХ СТ.

Концепція психології натовпу

Особливо популярною на початку ХХ ст. стала концепція психології натовпу. Творцем концепції масового суспільства «психологічного натовпу» виступає Гюстав Лебон — французький соціолог, антрополог, психолог. Слідом за Жозефом Гобіно, одним із пророків неминучої загибелі західної цивілізації, Гюстав Лебон відстоював концепцію расового визначення, підкреслював ієрархічний характер расового поділу й особливу значущість расової належності в розвитку цивілізації, вважав, що вирішальну роль у соціальних процесах відіграє не розум, а емоції.

Звичайно ж, прогрес наукового знання ХIХ ст. охоплював усі існуючі галузі, а досягнення кожної з них впливало й на розвиток інших. Таке і становище в психології. Значні досягнення біологічної науки обумовили виділення психології в самостійну галузь знань, а впровадження в її методичні компоненти кількісних і експериментальних методів дослідження сприяли широкому використанню спостережень та ін. Психологія поступово переходить до дослідження індивіда, до вивчення механізмів міжіндивідуальної і групової діяльності та поведінки. Розвитку психології значно сприяла і соціологія, тому що багато психологічних проблем поставлені соціологами Шарлем Монтеск’є, Гербертом Спенсером, Людвігом Гумпловичем та ін. Психологічні напрями в соціології ХIХ ст. трохи плодотворніші науково, аніж органіцизм, соціальний дарвінізм або расово-антропологічна школа, що

131

орієнтувалися на біологію, тоді як психологія, визначаючись із власним предметом, більше пов’язана з соціально-історичними даними, з аналізом людини і суспільства як елементів соціальної системи. Iдеї народного духу властиві творчості Герберта Спенсера та Георга Гегеля — представників німецького романтизму, але соціологи Лапаріус та Штейнталь розвинули ідеї в концепцію, все ж не давши однозначного розуміння суті духу народу. Свідомість народу є синтез індивідуальної свідомості. Тоді і виникає концепція психології натовпу.

Один з основоположників концепції психології натовпу Гюстав Лебон розглядав цивілізацію як продукт інтелектуально творчої еліти. З позицій аристократизму Гюстав Лебон виступив проти всіх форм соціальної рівності та демократії, прагнучи довести, що всі досягнення цивілізації — результат діяльності еліти, яка в сучасних умовах поступово відтісняється від участі в історичному процесі тому, що розвиток промисловості, урбанізація, зростання ролі та впливу засобів масової інформації збільшують роль мас в історичному процесі. На зміну ері еліти приходить ера мас, ера сліпого і стихійного натовпу. Гюстав Лебон сформулював концепцію масового суспільства, ототожнюючи масу з натовпом, пророкував наступ ери мас і занепад цивілізації. У натовпі індивіди втрачають почуття відповідальності й потрапляють під владу ірраціональних почуттів, догматизму, нетерпимості, всемогутності тому, що ними управляє закон «духовної єдності натовпу». Cучасне життя дедалі більше визначається поведінкою натовпу, що становить завжди сліпу, руйнівну силу. Важливу роль у розвитку суспільства Гюстав Лебон приписує ідеям, нав’язаним масам багатьма лідерами. Революції — прояви масових істерій. Констатуючи різні за поведінкою і діяльністю окремі особи за звичайних умов та у спільноті людей, де під впливом натовпу людина здійснює такі дії і вчинки, які ніколи не зробив би індивід, Гюстав Лебон вводить класифікацію натовпу: різнорідні та однорідні народи. Різнорідний народ може бути анонімним натовпом і неанонімним (суд, парламент). Однорідний натовп народу може скластися з верств людей, які об’єднані певними колективними ознаками та інтересами (народ, натовп) та ін. Обмеженість поглядів Гюстава Лебона полягала в тому, що він не враховував соціальної структури суспільства, пізнав лише — еліту і натовп. Обмеженість не дала можливості серйозно розробити проблему психології натовпу. Багато проблем, пов’язаних з аналізом психології натовпу, виявилися плідними і знайшли продовження в дослідженнях соціальних психологів та соціологів.

132

Один із відомих засновників соціальної психології і представників психологічного напрямку в соціології французький соціолог Габріель Тард далі розвиває концепцію масового суспільства. В основній праці «Закони наслідування» він досліджує індивіда і його роль у суспільстві, вказує, що суспільство є продукт взаємодії індивідів. Прагнучи вивільнити соціологію від біологізму й органіцизму, Габріель Тард полемізує з Емілем Дюркгеймом і його школою з позицій номіналізму (номіналізм — напрям в середньовічній філософії, який вважав загальні поняття лише поодинокими предметами); твердив, що коли суспільство — мозок, то свідомість окремої людини є його клітиною, на противагу Емілю Дюркгейму вважав суспільство продуктом взаємодії індивідуальної свідомості, воно розвивається через перевагу однієї людини над іншою і через засвоєння ними віри, переконань, бажань, намірів тощо. Ставив і мету: створити науку — соціальну колективну психологію, що мала вивчати взаємодію свідомості окремих індивідів і тим самим виступати в ролі фундаменту соціології — науки про суспільство. Кожна людина — невід’ємна єдність і першооснова всього, а суспільство існує завдяки індивідам. Суперечності між неповторністю індивіда і реальністю соціального буття Габріель Тард намагається подолати з допомогою створеної теорії наслідування. Наслідування — це процес повторення різних форм буття.

Фізика розглядає періодичні рухи, хвилі, гравітацію, біологія — займається фізико-хімічним відтворенням шляхів появи нових поколінь. Соціологія має досліджувати психологічні відтворення результатів наслідування, що мають повторюваність, число й виміри. Рушійною силою суспільства виступає психічне прагнення людей до наслідування. Саме тому явища суспільного життя часто подібні між собою, тому що вони — результат наслідування в найрізноманітніших формах: звичаях, моді, симпатіях, навчанні, вихованні та ін. Головним об’єктом наслідування в суспільстві виступають винаходи та відкриття окремих індивідів — їх творчих особливостей. З них, завдяки наслідуванню, виникають нові відкриття, нові удосконалення елементів матеріальної та духовної культури. Наділена творчою уявою обдарована особа — єдине джерело всілякого оновлення.

Становлення і розвиток суспільства безпосередньо поєднані з відкриттями тому, що обумовлюють три основні процеси в суспільстві: повторення відкриттів (завдяки наслідуванню), протиставлення ним (опозиція) та пристосування (адаптація). Суспільство завжди має великі можливості у виборі винаходів. Коли ж відкриття збігаються між собою, починається зіткнення винаходів, їх єдиноборст-

133

во, тому що члени суспільства поставлені перед вибором, чому наслідувати. Такий стан у суспільстві Габріель Тард називає опозицією, наслідком якої стає змагання наслідування. Йде боротьба між індивідами, які обрали різні об’єкти наслідування: боротьба за право власного вибору народжує конфлікти, дискусії або співробітництво, тобто може закінчитися по-різному — від взаємопогодженості позицій до військового конфлікту. Та які б не були відносини на етапі опозиції, рано або ж пізно конфлікт приведе до відновлення соціальної рівноваги і настане процес адаптації. Отже, є два типи наслідування: звичаї та мода. У традиційному суспільстві панує звичай, а в сучасному — переважає мода. Відкриття завжди сприймається менш хворобливо, якщо воно відповідає існуючим звичаям, традиціям. На зміну одній новизні приходять інші, знову настає наслідування, опозиція і адаптація, і звичайно ж, відповідно розвивається суспільство. Суспільство має завжди величезні можливості у виборі винаходів. Якщо ж відкриття збігаються, то перед членами суспільства виникає проблема вибору: що наслідувати, починається зіткнення відкриттів. Точиться боротьба між різними індивідами, які обрали різні відкриття для наслідування. Становлять інтерес і дослідження Габріелем Тардом громадської думки. У праці «Думка і натовпи» твердиться, що не стихія дикої маси — натовпу, а публіка виходить на арену історіїХХ ст. Преса, телефон, телеграф та інші масові комунікації розширюють можливості спілкування людей, сприяють зростанню духовного потенціалу особи і її самореалізації, що перетворює публіку в духовну спільність із широким вибором середовища спілкування ійого форм.

Урозвиток соціальної психології значний вклад вніс американський соціолог, психолог Чарльз Хортен Кулі. Освіту здобув

уМічіганському університеті, де читав курс філософії та психології. Загальнотеоретичними джерелами соціологічних концепцій Чарльза Кулі стала філософія Гетте, Емерсона, функціональна психологія Уїльяма Джемса, соціологія Огюста Конта, Герберта Спенсера, Карла Маркса, Людвіга Гумпловича, Габріеля Тарда та ін. Його науковий інтерес: соціально-психологічні механізми, що формуються в результаті взаємодії між індивідами, особою і суспільством; суспільство як психологічний організм, що існує як цілісність завдяки тісній взаємодії між індивідами, соціальними спільнотами, верствами і суспільством, де соціальне та індивідуальне єдині, як частки людського життя.

Удослідженнях проблем соціальної психології доводиться, що основа взаємодії обумовлюється психічною природою людини, тому що суспільство не може існувати без психічних реакцій, почут-

134

тів, взаємних оцінок людини людиною. Взаємовідносини між індивідами є причиною формування певних асоціацій людей, які Чарльз Кулі називає первинними групами. Такі групи відрізняються тісними внутрішніми взаємозв’язками своїх членів через особистісні відносини. Первинні групи становлять основу суспільства завдяки тому, що індивіди пізнають соціальну дійсність, ідеали, цінності, набираються досвіду, здобувають соціальні знання. Природно, відбувається соціалізація індивіда і формування його власного світосприйняття та менталітету (тобто способу мислення, душевного складу). Такими первинними спільнотами є сім’я, дитячі ігрові колективи, сусіди, спілкування всередині яких дозволяє усвідомити кожному індивіду власне Я. Поведінка і діяльність індивіда через усвідомлення Я і зіставлення його з Ми або Вони створюються свідомо, і, звичайно ж, стають соціальними. Свідома діяльність завжди є соціальною. Людина стає людиною завдяки її взаємодії з іншими людьми. Процеси спілкування та інші форми стосунків людини з людиною стають об’єктами соціологічного аналізу. Чарльз Кулі першим вводить у науковий обіг поняття комунікації, що визначає як

механізм існування та розвитку людських відносин.

Звичайно ж, в соціології Чарльза Кулі поєднуються індивід, соціальна спільність, верства, група і суспільство в єдину цілісну систему — психологічний організм. У методології соціального дослідження Чарльз Кулі віддає перевагу інтроспективним методам, визначаючи за точними, метричними процедурами лише допоміжну роль. Соціологія Чарльза Кулі вплинула на розвиток інтеракційних концепцій, на розширення соціально-психологічних досліджень і теорій, а також на теорії, що поєднують елементи органіцизму та інтеракціонізму (чиказька школа соціальної екології). Iдеї про уявлення сприяли формуванню американським соціологом Уїльямом Томасом поняття визначення ситуації. Уявлення Чарльза Кулі про роль свідомості в суспільному житті часто використовувались американським філософом Джорджем Міддом. Проте загальносоціологічні висновки Чарльза Кулі не можна назвати безперечними, тому що ним визнавались економіка, політика, ідеологія відносин між класами вторинними елементами соціального, а на перше місце ставились міжособові зв’язки тавідносини.

Iнстинктивізм Уїльяма Мак-Дугалла. Соціологічні проблеми психоаналізу Зігмунда Фрейда

У психологічній соціології одним із напрямків є інстинктивізм. Концептуальний напрям інстинктивізму сформувався на зламі ХIХ

135

іХХ ст. Iнстинктивізм — напрям, що прагне з’ясувати соціальні явища та процеси з допомогою звернення до біологічної природи людини. Близькі інстинктивізму ідеї простежуються в різ-них філософів, психологів протягом історії науки. Стрижнем концепції інстинктивізму стала теорія інстинктів соціальної поведінки Уїльяма Мак-Дугалла, основна ідея якої полягає в тому, що причиною соціальної поведінки визнаються вроджені інстинкти, що виражають прагнення до мети як загальну якість, що єднає людину і тварину. На противагу біхевіоризму Уїльям Мак-Дугалл створює цільову або гормічну (від грецьк. горме — прагнення, бажання) концепцію поведінки. За концепцією організм, обдарований вітальною енергією, що проявляється в прагненні, є рушійна сила інтуїтивного характеру і реалізується в дії інстинктів. Набір інстинктів людини пов’язаний із психофізичною схильністю — наявністю спадково закріплених каналів для розрядки нервової енергії. Дія інстинкту включає аффективну (рецептивну), центральну (емоціональну) і афферентну (рушійну) частини. Їх внутрішнє відображення — неусвідомлені емоції, що впливають на свідомість і визначальну поведінку. Людина наділена парами пов’язаних між собою інстинктів і емоцій: інстинкт боротьби, пов’язаний з гнівом

істрахом, відтворення роду — з ревністю і жіночою сором’я- зливістю та ін. Iз психологічних інстинктів Мак-Дугалл виводить основні соціальні інститути (сім’я, торгівля та ін.) і процеси (війна та ін.). Значна увага приділяється стадному інстинкту, що утримує людей спільно і лежить в основі більшості соціальних інстинктів. Соціальні інстинкти ведуть до зростання міст, колективної праці, дозвілля тощо. Прихильники інстинктивізму по-різному пояснюють не тільки зміст, а й чисельність базових інстинктів. Якщо починаючи з 20-х років інстинктивізм не привертає увагу соціологів, то з 80-х на Заході знову пожвавляються.

Зігмунд Фрейд — відомий австрійський лікар, психолог, філософ велику увагу приділяє соціологічним проблемам психоаналізу. У процесі розвитку психоаналітичні доктрини в самого Зігмунда Фрейда й ряду його послідовників (Анрі Адлер, Вільгельм Райх, Карен Хорні, Герберт Салліван, Еріх Фромм та ін.) дедалі більше соціологізувались. Психоаналітична орієнтація в соціології мала ряд тенденцій і напрямків. Основна проблема психоаналітичної орієнтації — проблема конфлікту особи і суспільства. Більшість прихильників психоаналітичної орієнтації вважають, що соціальні й моральні норми, заборони, санкції, соціальний контроль та репресивність, придушуючи, витісняючи вихідні потяги або потреби людини ведуть до прогресуючого відчуження, незадоволеності,

136

деформації характеру, розвитку неврозів та ін. Iснуючі соціальні норми та інститути розглядаються як необхідна умова виживання людства. Починаючи з 20-х років психоаналітична орієнтація зайняла помітне місце в сфері конкретних соціологічних досліджень, особливо в соціології сім’ї, девіантної поведінки, су-спільної думки та ін. Психологічна орієнтація зосереджує увагу на виявленні несвідомих процесів, імпульсів, мотивів, захоплень із метою позбавлення пацієнта від неврозів, відновлення його душевної рівноваги. Проблема розв’язання сексуальних колізій і на ранніх етапах має вирішальне значення не лише в індивідуальному розвитку кожної людини, але й в історичному процесі. В такому ракурсі Зігмунд Фрейд розглядає виникнення держави, релігії, моралі, соціального контролю, санкцій та ін. Сублімація сенсуальної енергії лежить, за Фрейдом, в основі соціокультурної, художньої та інших видів людської діяльності. Згодом, сенсуальний монізм дедалі більше поступається у Фрейда місцем сенсуальному дуалізму: сексуальні ж інстинкти перетворюються в його доктрині в інстинкт життя — Ерос, поряд з яким виникає не менш могутній інстинкт смерті — Танатос. Боротьба інстинктів між собою і з цивілізацією, взаємодія їх сублімованих і несублімованих форм, а також несвідоме і свідомість визначають, за Фрейдом, природу суспільства, його функціонування, розвиток, конфлікти.

Формальна соціологія

Становлення та розвиток соціології відбувається одночасно з поширенням соціальних досліджень різних сфер суспільного життя. Емпіричні дослідження економіки, політики, демографічних процесів, суспільної думки істотно стимулюють розвиток соціального пізнання, дають цікаві факти, дані, різні зведення тощо для аналізу потреб, інтересів, цінностей і створюють можливості для розвитку емпіричних соціологічних досліджень та ін. Відомий бельгійський та французький учений Ламбер Адольф Жак Кетле вперше всебічно використав статистичні методи для вивчення різних соціальних явищ у найрізноманітніших сферах суспільного життя. З другої половини ХIХ ст. в країнах Західної Європи починаються масові дослідження культури, освіти, умов життя бідних верств населення, злочинності та ін. Такі напрями соціальних досліджень здобули назву моральної статистики. Проблеми злочинності досліджуються соціологами Емілем Дюкпетьє, Ламбером Адольфом Кетле в Бельгії, Андре Геррі у Франції, Джоном Сінклером в Англії та ін.

137

Наприкінці ХIХ ст. в Західній Європі процеси модернізації правових і політичних інститутів ішли повільніше, а енергійний британський або французький лібералізм сприймається з певним недовір’ям. Ці обставини позначилися і на тенденції в культурі й науці в Німеччині, Iталії тощо. Поворот до позитивізму, характерний для європейської думки другої половини ХIХ ст., не обминув і німецьку, італійську та інші культури, але ця течія не залишила тут глибокого сліду, викликала, на думку Селестена Бугле, представника школи Еміля Дюркгейма, тоді професора Тулузького і Паризького університетів, більше заперечень, аніж використання досвіду. Ці обставини безпосередньо стосуються розвитку німецької соціологічної і політичної думки. Домінуючою тут стає не натуралістична, а так звана духовно-історична орієнтація. Серед німецьких істориків, філософів, соціологів у сфері господарської, соціально-політичної і культурної історії поширюється ідея про специфічну духовну суть господарських, правових і релігійних інститутів, що знаходить адекватне відображення з допомогою емпіричних методів досліджень, характерних для природничих наук. Важливе значення для формування німецької національної соціологічної традиції мали методологічні дискусії в історичній науці 80—90-х років, де обговорювались, зокрема, питання взаємозв’язку економічної сфери і позаекономічних чинників суспільного розвитку. Представники історичних шкіл німецької політекономії і правознавства порушували питання про історичну специфіку розвитку господарства і права, відзначали, зокрема, що так звана раціональність економічних законів і юридичних норм не абсолютна, а є чимось похідним в залежності від обставин, місця та часу.

Патріархом німецької академічної політичної соціології вважається Фердинанд Тьонніс, праця якого «Громади і суспільство» увійшла до класичного фонду соціологічної думки ХIХ ст. У працях Фердинанда Тьонніса не тільки знаходить легітимацію поняття соціологія, але й робиться спроба систематичного викладу головних її положень як науки. Творчості Фердинанда Тьонні-

са властиві й риси позитивістсько-еволюційної соціології, і психологізм, і певна гуманістично-антропологічна спрямованість.

Соціологія вивчає зв’язки і відносини не фіксовані просто із життєвих ситуацій, а, насамперед, з фактів соціальної взаємодії. Тому її ме-тод більше схожий на методи хімії, аніж на методи описового природознавства, базується на принципах ізоляційної абстракції, шляхом якої визначаються чисті форми соціальної взаємодії, а прямих аналогів суспільного життя може не бути. Саме тому

138

кон-цепцію Фердинанда Тьонніса називають формальною соціологією. Розглядаючи суспільні зв’язки, Фердинанд Тьонніс відмічає, що соціальні зв’язки, які утворюються за волею і взаємністю, можуть бути двох типів: зв’язки реальні, зв’язки органічного життя — в цьому суть спільності, або ідеальними, механічними утвореннями — і в цьому суть суспільства.

Суть двох основних понять тьоннісівської соціології близька до ідеї асоціативної психології (поєднання вольових прагнень за принципом подібності або протилежності) і співзвучна консерва- тивно-романтичним уявленням про органічне і механічне. Отже, в основі соціальних зв’язків лежить воля (Фердинанд Тьонніс вперше вводить поняття волюнтаризм для відповідних філософських учень). Тип волі визначає тип соціальних зв’язків, можливе взаємовідштовхування, взаємозаперечення волі, але такий стан не розглядається в межах «чистої соціології», оскільки там, де ворожнеча відіграє головну роль, є якась сукупність людей, але відсутній справжній соціальний зв’язок. Поняття суспільство, в політичному і соціальному розумінні, має свою реальну основу в правах і поглядах. Тут суспільство еквівалентне поняттю народ. Суспільство — різновидність раціонально-індивідуального типу особистих взаємозв’язків в історичній перспективі витісняє спільність, розкладає, атомізує його природний організм. Безумовно, що концепція однорідності світу соціальних відносин і зв’язків — значний вклад в розробку загальносоціологічної теорії, теорії соціальної дії, типів соціальних систем. Концепція завершує розвиток впливової традиції європейської соціально-філософської думки — традиції осмислення протистояння і взаємопроникнення двох початків людського співжиття — природного, традиціоналістського і новаторського, культурно-раціонального.

Соціологія Георга Зіммеля

Наукова спадщина Георга Зіммеля — представника формальної соціології — належить не тільки історії соціології. Виділяють три етапи духовної еволюції Георга Зіммеля: натуралістичний, зв’язаний із впливом прагматизму, соціалдарвінізму і спенсерівського еволюціонізму з характерним принципом диференціації; неокантіанський, що відрізняється віднесенням цінностей культури до сфери, яка лежить по той бік природної причинності; й розуміння діяльності гуманітарія як трансцендентної формотворчості. Джерело творчості — особа з її апріорно заданим способом бачення. Відповідно з формами бачення виникають різноманітні

139

«світи» культури: релігія, філософія, наука, мистецтво та ін. Третій етап визначається розробкою ідеї життя. Життя реалізується в самообмеженні з допомогою самого життя і створених ним форм. На вітальному рівні форма і наука — смерть; смерть не приходить ззовні, життя несе її в собі. На трансвітальному рівні життя переборює власну самообмеженість, утворюючи більше — життя і породжені життям його тлінність і мінливість. Більше за те: життя є форми культури. Філософія життя перетворюється в філософію культури. Георг Зіммель дає загальну схему розвитку культури: нескінченне породження життям нових культурних форм, що еволюціонують, стаючи гальмом життя, подальшого розвитку, а тому замінюються новими формами, приреченими пережити ту ж долю. Сучасному йому етапу розвитку культури властива риса — боротьба життя проти принципу форми, тобто культури. Формальна соціологія — інтегральна частина загальнофілософської і культурофілософської концепції. Її основні поняття— зміст (історично обумовлена мета, мотиви, обговорення людських взаємовідносин) і форма (універсальний спосіб втілення і реалізації історично-мінливого змісту). В сукупності взаємодій (форма плюс наповнення її змістом) реалізується суспільство. Поняття суспільство має два значення: по-перше, суспільством називається певна реально існуюча спільність людей, певна багатоманітність соціалізованих індивідів; по-друге, суспільство — система відносин між індивідами, система форм, у яких відбуваються процеси соціалізації. Головна теза емпіричної соціології є знання відносної, а не абсолютної соціоактивності людського співжиття.

«Розуміюча» соціологія Макса Вебера

Макс Вебер (1864—1920) — німецький соціолог, основоположник «розуміючої» соціології і теорії соціальної дії, який застосував її принципи до економічної історії для дослідження політики, вла-

ди, релігії, права. Головна ідея соціології Макса Вебера — обґрунтування можливості максимально раціональної поведінки, що проявляється в усіх сферах взаємовідносин людей. Методологічні принципи соціології Макса Вебера пов’язані з іншими теоретичними системами, характерними для суспільствознавства — позитивізмом Огюста Конта і Еміля Дюркгейма, соціологією марксизму. На світогляд Макса Вебера великий вплив мала баденська школа неокантіанства, насамперед погляди одного з її засновників Генріха Ріккерта, за якими взаємозв’язок буття і свідомості буду-

140

ється на основі певного ставлення індивіда до цінностей. Макс Вебер розмежовує ставлення до цінностей і оцінки, вказує, що наука має бути вільна від оціночних суб’єктивних міркувань. На відміну від Ріккерта, який розглядає цінності і їх ієрархію як щось надісторичне, Макс Вебер гадає, що цінність визначається характером історичної епохи, накреслюючи спільну лінію прогресу цивілізації людства. Цінності виражають загальні установки певного періоду і, звичайно, історичні відносно, використовуються Максом Вебером як інструмент розуміння явищ, людського суспільства, поведінки його членів. Щоб з’ясувати дійсні причинні зв’язки явищ у суспільстві й дати осмислене тлумачення людської поведінки, доцільно сконструювати недійсне — виведені з емпіричної реальності ідеально-типові конструкції, які виражають те, що характерне для багатьох суспільних явищ. Такий ідеальний тип Макс Вебер розглядає не як мету пізнання, а як засіб, що дозволяє розкрити «загальні правила подій».

У реальному житті різні умови приводять до того, що суспільні явища завжди матимуть відхилення від ідеального типу. На думку Макса Вебера, ідеальний тип як методологічний засіб дозволяє, по-перше, сконструювати явище або людські дії так, ніби вони мали місце в ідеальних умовах; і, по-друге, розглядати це явище або дії незалежно від локальних умов. Передбачається, що якби дотримувались ідеальні умови, то в будь-якій країні дії здійснювалися б саме так, тобто розумове утворення нереального, ідеально-типового — прийом, що дозволяє зрозуміти, як справді відбувалася та чи інша історична подія. Iдеальний тип дозволяє трактувати історію і соціологію як два напрями наукового інтересу, а не як два різні предмети знань. Отже, щоб виявити історичну причетність, необхідно насамперед збудувати ідеальнотипову конструкцію історичної події, а потім зіставляти нереальний, розумовий хід подій з їх реальним розвитком. Соціологія, на думку Макса Вебера, є «розуміючою», оскільки вивчає поведінку особи, вкладаючи в свої дії певний сенс. Дії людини набирають характер соціальної дії, якщо в ній присутні два моменти: суб’єктивна мотивація індивіда й орієнтація на інших. Соціальною дією вважаються дія, «суб’єктивний сенс якої належить до поведінки інших людей». Комплексний і разом з тим єдиний соціальний процес складається лише у процесі уявлення, погодженої взаємодії людей. Зрозуміло, що в дійсності, в реальному житті людина далеко не завжди знає, чого вона хоче. І Макс Вебер вдається до конструювання ідеально-типової моделі типу індивіда, де сенс дії і сенс діючого збігаються, для чого вводиться по-

141

няття «цілераціональна дія». Орієнтуючись на можливу реальну поведінку людей в житті, Макс Вебер виділяє чотири види діяльності: цілераціональна, ціннісно-раціональна, аффектна і традиційна. Цілераціональна діяльність, тобто через чекання певної поведінки людей та інше, ціннісно-раціональна, тобто свідома віра в етичну, естетичну, релігійну цінність; аффектна особливо емоціональна і традиційна — через звичку і лише цілераціональна і ціннісно-раціональна дії є соціальні. Якщо в ранніх типах суспільства переважали традиції і аффективні дії, то в індустріальному суспільстві цілераціональні й ціннісно-раціональні усвідомлені дії. Отже, вказує Макс Вебер, раціоналізація є всесвітньоісторичний процес. Раціоналізується спосіб ведення господарства, управління економічною політикою. Раціоналізується спосіб мислення людей, спосіб їх життя. Стрижнем концепції «розуміючої соціології» Макса Вебера є ідея раціональності.

У соціології політичної влади Макс Вебер підкреслює, що вла-

да є один з вічних і необхідних компонентів людського буття, існує в будь-якій організованій спільності людей. Серед численних видів влади особливе місце займає політична влада. Для творчості Макса Вебера політична влада є ключовою. При аналізі політичної влади Макс Вебер послідовно спирається на теорію соціальної дії, вважає своєрідним атрибутом соціальної дії орієнтацію на інших, що передбачає взаємне чекання відповідної поведінки всіх учасників політичних відносин. Це й забезпечує легитимність панування: ті, хто управляють, чекають, що їх командам будуть підкорятися, ті ж, ким управляють, чекають певних вказівок, директив та ін. Так виникає передумова — тенденція, що забезпечує можливість максимально раціональної поведінки в політичній сфері й дозволяє досягти високої ефективності міжлюдських взаємовідносин, маючи на увазі й керуючих і керованих.

Багато в концепції Макса Вебера перегукується з соціологією марксизму про владу. Аналізуючи відносини між керуючими і керованими, Макс Вебер звертає увагу на соціальні структури і класові політичні конфлікти та кризи. Тип панування випливає з відносин, що складаються в сфері економіки. Разом з тим Макс Вебер підкреслює значущість і інших чинників: відмінність у статусі і престижі людей, їх схильність до різних релігійних цінностей та ін. Приділяється увага конфліктам між угрупованням управляючих. Причини політичних колізій вбачаються в суперечностях між політичними партіями і бюрократичним апаратом управління. Та Макс Вебер розійшовся з марксизмом у питанні шляхів та засобів руху до раціональної влади й у визначенні її су-

142

ті, маючи на увазі ідеальний перспективний тип політичного управління. Якщо Карл Маркс розв’язання соціально-політичних катаклізмів у владній сфері бачив у революційному перетворенні державних структур і функцій так, щоб утвердилося неполітичне, бездержавне управління народу самим же народом, то Макс Вебер вважав можливим у межах існуючого капіталістичного ладу створити зразково-раціональний тип влади, що пов’язаний з утворенням раціонально-бюрократичного типу управління. Макс Вебер вказує, що штаб управління має складатися з чиновників, які особисто вільні й підкоряються тільки діловому службовому обов’язку, мають стійку службову ієрархію і певну службову компетенцію, працюють за контрактом і на основі вільного вибору відповідно до спеціальної кваліфікації; певні оклади, а чиновники розглядають свою службу як основну професію, передбачають свою кар’єру та ін. Зрозуміло, це — ідеальний тип формально-раціонального управління, а не існуюча реальність.

Відповідно до своєї методології Макс Вебер розглядає легітимні типи панування, де критерієм конструювання ідеальних типів служать мотиви підкорення, згідно з наявністю в них тієї чи іншої частки раціональності. Виділяється три легітимних типи панування і три типи мотивів підкорення: панування в силу віри в обов’язковість легальних установок і ділової компетентності;

панування, обумовлене правами, звичкою до певної поведінки. Нарешті, панування може базуватися на простій особистій схильності підданих, тобто на базі аффекту. Якщо ж панування здій-

снюється в силу віри і обов’язковості легальних установок і ділової компетентності, то мотивами підкорення є співвідносини особистих інтересів індивіда з інтересами інших, що породжує цілераціональні дії. У державах, де існує такий тип панування, підкорюються не особі, а законам. Якщо ж поведінка людей обумовлена звичаями, вірою в святість існуючих діючих порядків і влади, то це патріархальний тип панування, де апарат управління залежить від господаря, а, отже, вірність йому, а не компетентність служить основою для заняття тієї чи іншої посади. Нарешті,

харизматичне панування, що базується на магічних здібностях, «божественному» дарі, силі слова визначного політика. Мотиви підкорення тут: вірність, покірність володарю.

Реалізація ідеї політичної раціональності, ефективності обумовлюється Максом Вебером різним ступенем участі людей в політичному житті взагалі й політичній владі зокрема, він вважає, що можна бути: політиками випадково (участь у волевиявленні); політиками за сумісництвом (довірена особа, член прав-

143

ління партійно-політичних спілок та ін.), коли політика «не стає для них першочерговою справою життя ні матеріально, ні ідеально»; професійними політиками. З тенденції раціональності політичного життя логічно випливає ідея перетворення у своєрідне «заняття», де потрібні професійно підготовлені люди з різними знаннями й уміннями. Щоб державна влада не стала основним джерелом добробуту і, отже, не самовідтворювала корупцію, Макс Вебер дає цінні поради і корисні рекомендації: аби ніхто економічно не міг жити для політики за панування приватновласницького порядку, мають бути деякі, дещо тривіальні передумови: в нормальних умовах політик має бути незалежним від доходів, що може принести йому політика. По суті варто обирати представником до влади людину, яка володіє матеріальною і духовною власністю, постійний достатній доход (мова не про розміри його багатства). Соціально-психологічно така людина більше підходить до здійснення правової, етичної раціональної політики. Та Макс Вебер не зводить все до економічного аспекту. За сучасних умов країна, де утверджуються політичний плюралізм, зустрічається зі складністю, викликаною корупцією партій- но-політичного характеру, коли партійними лідерами за вірну службу роздаються різні посади в партіях, газетах, товариствах, владних структурах держави та ін. Усі партійні битви за своєю суттю є битвами за владу. Проблема політичної фракціональності не специфічно українська. Треба визнати, що бюрократія як функціональний елемент управління є атрибут держави, відтісняється від панування соціально-політичної сили. Якщо ж утверджувати політичний плюралізм із рівноправністю всіх націй, то варто, щоб лідери усвідомили, що в спільних інтересах постійно формувати, підтримувати і берегти одну соціальну верству — сучасне чиновництво як висококваліфікованих спеціалістів духовної праці, професійно підготовлених, з високорозвинутою чесністю, що гарантує бездоганність. Орієнтація на такий ідеальний тип позбавила б від масових ірраціональних змін в державних інститутах після чергових виборів, від чого суспільство зазнає матеріальних і духовних втрат.

«Соціологізм» Еміля Дюркгейма

Еміль Дюркгейм (1858—1917) — соціолог і філософ, засновник французької соціологічної школи, численні праці якого впливали і продовжують впливати на розвиток соціологічної думки. Еміль Дюркгейм вніс особливо вагомий вклад в розробку

144

проблем предмета і методу соціології як самостійної науки з позицій структурного функціоналізму.

Особливості соціології і структурно-функціонального методу Еміля Дюркгейма обумовлені впливом неокантіанства. Ставлячи завдання подолання старої філософської дилеми емпіризму і апріорі в галузі цінностей і знань, Еміль Дюркгейм розробляє метод саме соціологічного підходу до цінностей, ідей, суджень, визнає трансцендентність цінностей і їх виняткову роль у пізнанні об’єкта суб’єктом. Та цінності не дані апріорно і поза суспільством, а виростають у суспільстві, перебувають у ньому, імманентно властиві йому. Саме суспільство в інтерпретації Еміля Дюркгейма виступає як емпірична і як трансцендентна реальність, джерело і вмістилище всіх вищих цінностей. Духовні цінності й ідеї лежать між суб’єктом і об’єктом пізнання і в такому розумінні — трансцендентні, але й вони є соціальними чинниками. Головна особливість методу — з’ясувати соціальне соціальним — полягає в тому, що цінності й ідеї втілюються в соціальні норми і стають важелями соціальної регуляції. Соціальні норми як соціальні факти взагалі мають примусовий характер, тобто змушують людину діяти відповідно до їх змісту. Соціальні факти (речі) існують поза людиною і впливають на людину примусово.

В історії соціології часто використовуються різні мітки, віхи, що мають виділити якісь істотні риси в теорії, визначити її своєрідність. У теорії Еміля Дюркгейма міткою виступає соціологізм — методобґрунтування самої науки як самостійної, зі своїми поняттями, предметом, це спосіб підходу до соціальної реальності, її розуміння і пояснення. Сама ж соціальна реальність включена в універсальний світовий порядок, як і інші види реальності, й розвивається за певними законами. Специфіка соціальної реальності визначає і специфіку соціології. Соціальна реальність є вищою реальністю, і в міру цього відбувається соціологізація всіх способів та засобів дослідження суспільства. Соціологічний спосіб, метод визнається Емілем Дюркгеймом єдино вірним, виключаючим інші способи або включаючи їх. Соціологія виступає не тільки як специфічна наука про соціальні факти, а й своєрідна наука наук, покликана обновити і соціологізувати найрізноманітніші галузі свідомості: філософію, логіку, етику, історію, економіку та ін. Соціологія стає системою соціальних наук. У такому розумінні соціологізм із базової соціологічної концепції перетворюється в широке філософське вчення.

Основні теоретичні проблеми соціології Еміль Дюркгейм ставить і аналізує оригінально. Дотримуючись еволюціоністського підходу до розвитку соціального життя, застосовуючи структур-

145

но-функціональний аналіз його вивчення, Еміль Дюркгейм торкається не суспільства, а суспільств, надаючи ключового значення в процесі удосконалення суспільств і їх історичного розвитку поділові суспільної праці. На відміну від Герберта Спенсера, який вважав чинником, що об’єднує людей, вільну гру індивідуальних інтересів, або Огюста Конта, який у цьому зв’язку вказував на державу, Еміль Дюркгейм бачив саме в поділі праці об’єднуючу основу, чинник подолання роз’єднаності і боротьби з центробіжними тенденціями.

Поділ праці, під яким розумілась професійна спеціалізація, є ознакою високоорганізованого, розвинутого суспільства. В архаїчних суспільствах відсутній поділ праці, бо там нема і соціального зв’язку й індивідуалізації особи, а, отже, і нема потреби об’єднання. Тільки з прогресом суспільства внаслідок всезростаючої спеціалізації праці й індивідуалізації особи, руйнування традиційних зв’язків мови змушені обмінюватися своєю діяльністю, здійснювати взаємодоповнюючі функції, об’єднуючись в єдине ціле. Поділ виробничих ролей приводить до солідарності людей. У залежності від якості та рівня солідарності Еміль Дюрк-

гейм формулює концепцію еволюційного розвитку суспільства від механічної до органічної солідарності. У традиційних суспі-

льствах існує лише механічна солідарність на основі подібності індивідів, одноманітності виконуваних ними функцій, нерозвинутості особистих якостей. У суспільствах, де поділ праці набирає різноманітних форм, кожний індивід починає здійснювати спеціальну функцію, формується новий тип солідарності. Таке суспільство нагадує організм із його різноманітними органами, які відіграють певну своєрідну роль в його межах. Це створює органічну солідарність. Поділ праці формує особу, обумовлює відмінності між індивідами, які розвивають відповідно до своєї професійної ролі особисті здібності та таланти, приходить усвідомлення залежності один від одного, усвідомлення нерозривного зв’язку з суспільством. Архаїчна колективна свідомість уступає місце новій колективній свідомості з новими формами і змістом, стає світською, раціоналістичною, орієнтованою на особистість. Ці ідеї Еміля Дюркгейма тоді більше відповідали ідеальним типам прогнозів на основі виявлених тенденцій, аніж реальності, враховуючи антагонізми, класові бої в Європі та в США. Джерело класової боротьби бачив в «ненормальному» поділі праці між індивідами, тоді як Карл Маркс вбачав джерело класової боротьби в різних відносинах до засобів виробництва. Соціологія має сприяти, на думку Еміля Дюркгейма, пом’якшенню або

146

навіть зняттю конфліктів. Розглядаючи проблеми становлення гармонійної вільної і цілісної особистості, Еміль Дюркгейм дедалі більшого значення надавав духовним, моральним цінностям.

Гуманістична соціологія Флоріана Знанецького

Одним з основних представників сучасного гуманістичного напрямку в соціології виступає відомий польський філософ і соціолог Флоріан Знанецький. У 28 років він захистив докторську дисертацію з філософії в Ягеллонському університеті Кракова. Багато разів виїжджав до США для читання лекцій з філософії. Наукова діяльність почалася зі спроб обґрунтувати філософське вчення про те, що основою буття виступають цінності, які створюють культурний світ, формують науки про культуру, в тому числі й соціологію. Соціологічні погляди Флоріана Знанецького складалися під впливом протиборства на рубежі XIX і ХХ ст. між прихильниками позитивістської (натуралістичної) і антипозитивістської традиції в філософії (Вільгельм Дільтей, неокантіанство, Макс Вебер), а також американського прагматизму та емпіризму. Вважаючи, що предмет соціології — соціальні системи, з яких складається соціальна дійсність, Флоріан Знанецький виділяє чотири види соціальних систем: соціальні дії, соціальні відносини, соціальні особи, соціальні спільності, висуває вимогу врахування соціологом так званого людського коефіцієнта. Спочатку такий принцип розглядався як онтологічний (науковий), а потім як метафізичний, тобто як вимога враховувати точки зору індивідів, які брали участь у соціальній ситуації, їх розуміння ситуації, пов’язане з виділенням значущого для них аспекта. Більш широко така вимога розглядалась як результат соціальної діяльності людей. Підкреслюючи роль суб’єкта, Флоріан Знанецький одночасно вважав соціологію номотетичною, тобто формуючою закони на основі індуктивного методу збору даних. Основою для узагальнень стають тільки емпі-ричні дані, до того ж ті, що дозволяють якомога повніше враховувати людський коефіцієнт.

Філософія, на думку Флоріана Знанецького, де людина знову, як колись в античності, є «мірою всіх речей», називається гуманізмом. У центрі її уваги — історичні індивіди з їх різними і змінними прагненнями і віруваннями або ж історичні суспільства з різноманітнішими потребами та соціальними інститутами. Таке розуміння філософії приводить, по суті, до її ототожнення з філософією культури, що вивчає «процеси творчого розвитку». Натуралістична філософія, на думку Флоріана Знанецького, неспро-

147

можна з’ясувати безперервні процеси становлення світу, в ході яких формуються пізнавальний суб’єкт і непізнавальний предмет. І саме тут не задовольняється неокантіанський дуалізм суб’єкта та предмета. Сприймаючи неокантіанське визначення соціогуманітарних наук як «наук про культуру», що виступають проти абсолютизації опозиції культури і природи, сам Флоріан Знанецький дотримувався положень прагматизму, що заперечував жорстке протиставлення суб’єкта і предмета. Проблему творчості не можна вирішити, не встановивши між «чистою предметністю і чистою суб’єктивністю особливої ланки — сфери цінностей». На думку Флоріана Знанецького, цінності і речі разом утворюють реальний світ.

Важливе досягнення Флоріана Знанецького — розробка поняття система, де філософське уявлення про активність людини знаходить відображення в соціальній дії, що стала основною ланкою гуманістичної соціології. Предмет та метод гуманістичної соціології обґрунтовується з допомогою т. з. гуманістичного коефіцієнта, поза сферою якого культурна дійсність не існує. Міф, твори мистецтва, мовні вирази, інструмент, право, соціальний лад — це те, що виступає тільки як свідоме людське явище. Пізнати явища можливо лише завдяки досвіду і діям свідомих індивідів і соціальних спільностей. Гуманістичний коефіцієнт пов’язаний з онтологічною характеристикою культурних фактів і методологією їх дослідження. Концепція гуманістичного коефіцієнта мала подвійне значення: репрезентацію нової точки зору на ті явища, якими займалася натуралістична соціологія, і на її основі здійснення спроби розширення традиційного кола соціологічних інтересів.

На думку Флоріана Знанецького, будь-який предмет або факт може бути предметом наукового дослідження тільки у вигляді взаємозалежних із ним складових елементів упорядкованої системи або у вигляді упорядкованої системи взаємозалежних складових елементів та ін. Значна увага приділяється обґрунтуванню теорії соціальних дій; соціальна дія визначається як динамічний процес, що з’єднує два полюси людської культури, і установка — полюс суб’єктивний та соціальна цінність — полюс об’єктивний. Iстотна характеристика будь-яких соціальних дій визначається тим, що вони є діями взагалі, до того ж свідомими. Єдність суб’єкта і предмета виникає зі спільності їх ціннісного статусу. Система соціальної дії охоплює і первинні, і вторинні цінності та ін. Гуманістичний коефіцієнт відрізняє явища, що їх досліджує соціологія, від явищ, що їх вивчають природничі науки, не зменшує об’єктивності наукових знань; метод соціології є об’єктивним.

148

Iнтеракціонізм Джорджа Міда

У 30-х роках ХХ ст. в американській соціології формується символічний інтеракціонізм. Його коріння — в філософії прагматизму (Дж. Дьюї) і психологічному біхевіоризмі (Дж. Уотсон). Iнтеракціонізм (англ. interaction — взаємодія, вплив один на одного) — одна з найпоширеніших теорій в сучасній західній соціальній психології, що зводить соціально-психологічні процеси і явища до впливу людей один на одного і вбачає у ньому пояснення суті, походження й розвитку міжособових відносин. Iнтеракціонізм сформульований Джорджем Мідом. Соціальний світ з позицій інтеракціонізму — це світ певний. Соціальні суб’єкти завдяки розуму відповідно кодують факти соціального життя, визначають їх місце, сенс, раціоналізують, осмислюють суть і передбачають подальший хід подій. Людина ніколи не поєднана з реальністю безпосередньо, а лише через посередництво різних інтерпретативних механізмів. Соціальний світ сприймається як процес, де соціальні суб’єкти спонукаються до дії не внутрішнім психологічним станом, не великомасштабними структурними факторами, а саме специфічними людськими можливостями в соціальнійвзаємодії.

Представники символічного інтеракціонізму вважають головним з’ясувати, як же взаємодія між індивідами формує соціальну структуру і як соціальні структури, що є межою взаємодій, формують індивідів. У руслі такої спрямованості вивчаються символічні процеси поняття ролі внутрішнього її програмування і самооцінки особи, що взаємодіють один з одним. На думку соціолога Ервіна Гоффмана, символічний інтеракціонізм — це те, що власне здійснюється в ході соціальних процесів, коли індивід або багато індивідів фізично реагують на присутність іншого. Під соціальною взаємодією в інтеракціонізмі розуміється лише безпосередня комунікація (обмін символами), важливою особливістю якої визначається здібність людини уявляти, як її сприймає партнер по спілкуванню (здібність сприймати і здійснювати роль іншого) або спільність (генералізований інший) і відповідно інтерпретувати власні дії. Розвиток особи, з погляду інтеракціонізму, відбувається в процесі взаємодії з іншими людьми в суспільстві, яка пояснюється як система безпосередньої комунікації, причому структура особи містить компоненти, що забезпечують активність особи, а також її контроль над власною активністю відповідно до соціальних норм, ролей і соціальних установок партнерів. Основні філософсько-методологічні недоліки інтеракціонізму полягають у психологізації розвитку суспільства та суспільних відносин.

149