а також введення суду присяжних, введення місцевого самоуправління та ін. Iсторик Василь Каразін державним ідеалом вважав монархію, що управляється обов’язковими законами та ін. Вимоги утвердження міцного законодавства і справедливого правосуддя спрямовувались проти привілеїв і свавілля.

2. ОСНОВНІ НАПРЯМКИ І ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ

Поступовий розпад і гостра криза феодально-кріпосницьких відносин в Україні і в усій Росії зумовили значне піднесення суспільної думки, що відображала економічні та соціально-політичні процеси, суспільний прогрес світової цивілізації.

Початок ХIХ ст.— це період поширення в Україні західноєвропейської філософії, зокрема німецької. Теорії німецького ідеалізму Канта, Фіхте, Шеллінга, Гегеля, ідеї романтиків стають популярними в Москві, Петербурзі, а також в Україні. Саме українці одними з перших принесли ідеї німецького ідеалізму та романтизму в російську імперію. Серед популяризаторів вчення Канта — Петро Лодій— професор у Львові, Кракові і Петербурзі, ідей Фіхте — Йоган Шад, який викладав філософію в Харківському університеті; прихильник філософії Шеллінга — випускник Київської академії Данило Кавунник-Веланський — відомий філософ, родом із Борзни, з сім’ї козаків. Навчався в Київсько-Могилянській академії. У 1805 році переїхав до Петербургу, де в університеті читав курс лекцій з філософських та природничих наук.

Соціальні ідеї Данила Кавунника-Веланського

Данило Кавунник-Веланський не лише популяризатор шеллінгіанства, кантіанства, а й оригінальний учений. Його учення про людину розумну стало викликом лівому крилу французького просвітництва і, зокрема, вченню про природне право. Замість дослідження вічної і незмінної суті людини, яка у своєму розвитку проходить ряд історичних стадій, Данило КавунникВеланський фактично звів суть людини до суті багатства, його нагромадження. Виступаючи прихильником деїзму, тобто релі- гійно-філософського вчення, що допускало існування Бога лише як першопричину світу і невизнання його впливу на розвиток природи і суспільства, Данило Кавунник-Веланський вважав, що

Бог створив світ; але не втручається в закони природи, що ко-

190

жен дбає тільки про себе, а це веде до неминучого щастя найменшої кількості людей. Спроби провести або уточнити розмежування між неживою і живою природою ведуть до того, що людина неминуче зустрічається з питанням про походження життя на Землі. Для релігійного світогляду виникнення життя на Землі стало одним з найпереконливіших свідчень творення світу у відповідності з божественним задумом. I, вдаючись до природознавства, Данило Кавунник-Веланський намагається довести, що ви-

никнення життя на Землі є закономірним результатом попередньої еволюції планети, що не вимагало втручання зовнішньої волі і визначення необхідних і достатніх умов, а також послідовних стадій діалектичного стрибка від неживої природи до початкових форм життя. Кожний організм — це згусток, де концентруються речовина, енергія та інформація. Їх запаси організм поповнює з навколишнього середовища, де вони перебувають в більш розсіяному і менш упорядкованому вигляді. Організм переробляє всі ресурси, переводячи їх в якісно новий, більш організований стан. Взаємодія організму з навколишнім середовищем та з іншими організмами і є, на думку Данила КавунникаВеланського, потоком життя. Багато уваги приділяє дослідженню проблеми походження та розвитку держави. Через князя Василя Одоєвського знайомиться з московською професурою — шеллінгіанцями Михайлом Павловим, Миколою Надєждіним, Iваном Давидовим та ін. Тоді ж читає публічні лекції про державу і право. Та Данило Кавунник-Веланський, який цікавився натурфілософією Шеллінга, світоглядом Канта, тоді уже не міг очолити шеллінгіанство серед прогресивної інтелігенції в Україні, бо його захоплювало уже учення Георга Гегеля про державу.

Вчення просвітителів про державу

Значний внесок у розвиток філософії та політичної соціології зробив харківський вчений Андрій Iванович Дудорович, виходець з духовної сім’ї з Прикарпаття. Народився Андрій Дудорович в 1782 році. Вчився в Угорщині. Закінчив у 1803 році Пештський університет і почав у Пешті урядову кар’єру. Та в 1806 році переїжджає в Україну, де вчителює в Чернігівській та Харківській гімназіях, а в 1814 році захищає докторську дисертацію, присвячену поняттям філософії. За рекомендацією професора Йогана Шада стає адвокатом. Йоган Шад високо цінував в Андрієві Дудоровичу знання новітніх філософських систем Канта, Фіхте, Гегеля, Шеллінга. Коли ж з Харкова вислали Йогана Шада, то Анд-

191

рій Дудорович стає там професором філософії в університеті. Багато років Андрій Дудорович віддав розробці проблеми держави і права, свободі особи та ін. В ученні про державу він говорив, що

суспільство — не штучне утворення, а природний стан людства; рівнозначно держава виникає не з теоретичних вигадок, формулювань, а історично. Держава — така ж спільність, як сім’я, рід, товариство. Особливість і відмінність держави — верховна влада. Основою держави є особа, яка володіє правом верховної влади. Її піддані мають свої права. З сімейств виникли вотчинні князівства. Базою влади у вотчинному князівстві виступає поземельна власність. Князь — незалежний землевласник, який має право верховенства та ін. Що ж стосується законів і прав підданих, то чим таких законів менше, тим краще. Паперові конституції взагалі не потрібні. В багатьох статтях Андрій Дудорович виступає за звільнення поневолених народів, вважає, що землі України і її населення заслуговують на формування держави. Всякий суспільний порядок виникає в результаті тривалого історичного творення, що утверджує стабільність, традиції, звичаї, забобони. Все ціннішою стає спадщина предків, яку необхідно зберігати. Право є вивідним з народного життя.

Шеллінгіанцем-натурфілософом почав діяльність перший ректор Київського університету, етнограф і історик Михайло Максимович (1804— 1873). Численні праці Михайла Максимовича, написані під впливом Шеллінга і Окена, становлять інтерес не тільки для історика природознавства, а й для філософа, правознавця. В історизмі Михайло Максимович відчував тяжіння до дійсності, прагнення розумно і сердечно ставитися до гармонії життя.

Приділяється основна увага обґрунтуванню особистої волі, що сприймається як свобода совісті, слова, свобода підприємництва, приватної ініціативи тощо, розрізняється політична свобода і свобода особистості. Стародавні народи знали лише політичну свободу, що зводиться до права брати участь у здійсненні політичної влади (прийнятті законів, участі у відправленні правосуддя, у виборі посадових осіб, вирішенні питань війни та миру та ін.). Користуючись правом брати участь у здійсненні колективного суверенітету, громадяни античних держав тоді підкорялися державній регламентації і контролю у приватному житті. Сучасні народи зайняті промисловістю, торгівлею, працею, і тому вони не тільки не мають часу займатися питаннями управління, але й дуже хворобливо реагують на всяке втручання держави в їх особисті справи. Звідси — особиста, громадянська свобода, що знаходиться в певній незалежності індивідів від державної влади.

192

В пізніших етнографічних і фольклорних працях Михайла Максимовича проявляються символічні поняття народної поезії, намагання охарактеризувати психіку народу. «Українські пісні, балади, відображаючи боротьбу духу з волею, відрізняються не тільки поривами пристрасті, кроткою твердістю і силою почуття, а й природністю відображення. Український дух, не знаходячи ще в собі самому особливих форм для повного прояву почуття, що народжується в їх глибині, всупереч волі звертається до природи, з якою він через своє дитинство ще пов’язаний і в її предметах вбачає, відчуває щось подібне до себе...».

Вплив Гегеля, зокрема його історицизму, спостерігається і в се-редовищі філософів Росії, України, Білорусі — у Максимовича, Зеленецького та ін., але особливо у вихованців Київської академії — Новицького, Міхневича, Гогоцького. На зламі століть Георг Гегель різко засуджував феодальний деспотизм, критикував форми правління державою, що не спираються на конституцію і громадянські закони. Більше того, виступаючи за об’єднання роз-дрібненої тоді Німеччини в єдину державу, закликав не брати за взірець майбутнього устрою Німеччини централізовану Францію чи Прусію, виступав за децентралізований тип держави, де піддані є вільними в усьому, що прямо не стосується державної влади.

Філософи Росії, України виступали саме проти феодального деспотизму, за визволення селянства з кабали поміщиків, дбали про створення вільної держави з республіканською формою пра-

вління. Філософ Орест Маркович Новицький (1806—1884) наро-

дився в сім’ї священика на Київщині. Учився в Київській академії, а потім учителював у Полтавській семінарії та був доцентом Київської духовної академії, професором Київського університету. В працях Орест Новицький підкреслює, що філософія є наукою наук, має своїм змістом лише загальні форми та закони буття, взяті з досвіду життя, їх джерело — розум. Досвід і розум діють спільно. Досвід дає зміст, а розум — форми, закони. В 50-х роках ХIХ ст. в університетах Росії усувається вивчення філософії, тому що «шкода від неї надто велика». Орест Новицький рішуче виступає на захист філософії, її вивчення. За це Новицького звільняють з університету. Але й на іншій службі, він відстоює філософію. Багато часу приділяє філософському обґрунтуванню держави, прав і свобод особи тощо. В записках, проектах законодавчих реформ Орест Новицький виявляє великі знання теорії держави і права, їх філософське обґрунтування, посилається на вчення філософів Заходу: Бентама, Блекстона, Гегеля, Монтеск’є,

193

Сея та інших, вносить в їх ідеї свої корективи, створюючи власну політико-правову концепцію і її теоретичне обґрунтування. Походження держави пояснює договірною теорією. Кріпосне право називає безумовно суперечним природі людини, проголошує народ творцем конституції, а її саму визначає як фіксацію вимог, які народ висуває до уряду та ін.

В політичній соціології в Україні тоді, в ХIХ ст., послідовниками західних філософів Гегеля, Канта, Фіхте, Шеллінга та інших виступали представники кафедр історії і філософії Київського, Харківського, Львівського та інших університетів: Сільвестр Го-

гоцький, Михайло Лукін, Олександр Рославський-Петровський, Петро Павлов, український романтик, поет Олександр Метлин-

ський та ін. Становлення і розвиток соціологічної та політичної думки в Україні мають свої особливості. Процес становлення со- ціально-політичної думки почався ще в IХ—ХIІ ст. в Київській Русі на соціально-економічній основі переходу основної маси східнослов’янських племен від первісного до феодального ладу.

Самобутня теоретична думка Русі (хоча слід відзначити вплив візантійської і частково античної філософії) спрямована переважно на вирішення питань політики, релігії і моралі, генезису становлення державності. На Русі рано спостерігається намір усвідомити місце особи в навколишньому світі, місце російського, а пізніше і українського народу серед інших народів Європи та світу. В період феодалізму українському народу довелося вести багатовікову боротьбу з іноземними завойовниками. В середині ХVIІ ст. возз’єдналася Україна з Росією. Це було обумовлено, по-перше, спільним походженням, глибокими економічними, політичними і культурними зв’язками, близькістю мови і психологічного складу російського і українського народів; по-друге, спільністю їх долі в боротьбі проти іноземних загарбників. Та незабаром на розвиток політичної соціології почали впливати соціально-політичні та ідеологічні процеси. В теоретичних дискусіях основна увага надавалася проблемі співвідносин російської політичної соціології та вченню марксизму, де однозначно твердилось, що політична соціологія є наукою ідеалістичною. Прогресивні люди Росії та України вважали за необхідне провести докорінну реформацію несправедливого суспільства, шукали форми об’єднання сил для боротьби з самодержавством, кріпосництвом за нові і вільні Росію і Україну. Уже в 40-х роках ХIХ ст. в Україні оформлюються два основних напрямки в суспільно-політичній думці: ліберально-демократич- ний і революційно-демократичний. Iдеологами ліберальнодемократичного напрямку виступали Микола Костомаров, Пан-

194

телеймон Куліш, Володимир Антонович, Михайло Драгоманов та ін., а революційно-демократичного — Сергій Подолинський, Тарас Шевченко, Iван Франко, Леся Українка, Микола Гулак та ін. Чітке розмежування на два провідних напрямки виявилося і в діяльності першої таємної політичної організації в Україні — КирилоМефодіївському товаристві.

Кирило-Мефодіївське товариство

Кирило-Мефодіївське товариство — таємна політична організація, що виникла в кінці 1845 — на початку 1846 років у Києві. Засновниками товариства стали професор Київського університету Микола Костомаров, вихованець Дерптського університету Микола Гулак, студент Василь Белозерський. Крім організаторів до товариства увійшли студенти Київського університету Олександр Навроцький, Iван Посяда, Георгій Андрузький, Афанасій Маркович, Олександр Тулуб, учителі Пантелеймон Куліш і Дмитро Пильчиков, поміщик Микола Савич, поет і художник Тарас Шевченко. Основні ідеї, організаційні та програмні положення викладені в «Книзі буття українського народу» та в «Статусі Слов’янського товариства святих Кирила і Мефодія». Товариство ставило за мету: національне і соціальне визволення України, скасування кріпацтва, станових привілеїв, проголошення свободи совісті тощо. До складу слов’янської федерації мали увійти Україна, Росія, Польща, Чехія, Сербія, Болгарія. Вища законодавча влада мала належати двохпалатному сейму, а виконавча — президенту. Члени товариства відтворювали політичний ідеал, здійснення якого принесло б, насамперед, свободу Україні. Але щоб усвідомити необхідність визволення України, треба було добре осмислити минуле й сучасне.

В «Книзі буття українського народу» викладена історія розвитку України, що з певних історичних обставин втратила державність і попала у неволю до інших «державних» народів. Царі, пани, кріпаки — все це неприродне для українця взагалі. Соціальна нерівність, деспот-цар, монархія, імперський державний устрій, — усе це прийшло в Україну ззовні, нав’язано народу силою. Українці визнають, люблять єдиного Бога — Iсуса Христа, Царя і Пана над небом і землею. Україна не вмерла, вона заснула глибоким сном, але має воскреснути (як воскрес Христос). На думку кири- ло-мефодіївців, Україна відродиться у формі республіки, стане складовою частиною всеслов’янської федерації. Кириломефодіївцям притаманні три основні ідеї: ідея соціальної і націо-

195

нальної рівності, ідея українського визволення і слов’янофільство. В основі світогляду два основних орієнтири — християнство і романтизм. Нація — це духовна єдність, в її основі — народний дух, а не царі, монархи, окремі особистості, вона становить рушійну силу історії. Основа духу українців — серце, почуття, що яскраво проявляються в пісні, поезії, фольклорі. Звичайно ж, Кирило-Мефодіївське товариство чітко відстоювало ідеал свободи, рівності і братства для українського та інших народів, насамперед слов’янських, які зазнавали соціальнополітичного, економічного, національного гніту.

Iдеї визволення Тараса Шевченка

На противагу спільному реформаторському духу товариства Та-

рас Григорович Шевченко (1814—1861) стояв на революційно-

демократичних позиціях. Виходець із селян-кріпаків, який зазнав усіх утисків і зневаги підневільного існування. Тарас Шевченко в силу свого соціального становища ненавидів самодержавнокріпосницький лад. З найблагороднішими почуттями серця і палкою любов’ю він ставився до всіх пригноблених, до рідної підневільної України. Характеристика минулого України переслідувала мету — розкрити історичну основу для аргументації ідеалу всеслов’янського єднання, ідеалу, закладеного в самому історичному бутті українського народу, що протягом віків боровся зі своїми гнобителями за свободу і незалежність. Ще під час навчання в академії мистецтв Тарас Шевченко включився в суспільно-політичний рух, сприйняв визвольні ідеї декабристів іреволюційнихдемократів.

Світогляд Тараса Шевченка формувався і розвивався в період, коли в Україні сталася криза феодально-кріпосницької системи господарства, посилився процес формування капіталістичних відносин. Його революційні погляди вперше відображені в «Кобзарі» і поемі «Гайдамаки». Безкомпромісно осуджуючи феодально-кріпосницьку систему і самодержавство, Тарас Шевченко закликав народ до боротьби за свободу. Перебуваючи в Петербурзі, він встановлює тісні зв’язки з прогресивними діячами Росії та України, з колишніми декабристами Федором Толстим — віце-президентом Академії мистецтв, з українським істориком, етнографом, поетом Миколою Марковичем, у свій час був у дружніх стосунках з Кіндратом Рилєєвим, захоплювався його творами «Наливайко», «Войнаровський» та ін. Тарас Шевченко встановлює тісні зв’язки з відомими діячами Михайлом Глінкою, Василем Григоровичем, Iваном Панаєвим, з колишніми учасниками «справи про вільнодумство в

196

Ніжинській гімназії» Миколою Прокоповичем, Нестором Кукольником, Володимиром Одоєвським, професором Михайлом Максимовичем, Віктором Забілою, Миколою Костомаровим та ін. Революційні твори Тараса Шевченка згуртовували сили однодумців. Царський уряд викрив і розгромив Кирило-Мефодіївське товариство, а Тараса Шевченка за революційну діяльність заарештували і в 1847 році віддали в солдати. Більше десяти років поневірявся поет у неволі, ілише в 1858 роціцарський уряд, розраховуючи, що казарма задушила революційний дух поета, дозволила Тарасу Шевченку повернутися до Петербурга. Але і в засланні, в солдатах і після повернення до Петербурга в діяльності Тараса Шевченка знайшли продовження передові традиції дворянських революціонерів, яких поет називає «поборниками священноїволі».

Заслуга Тараса Шевченка полягає в тому, що визволення України з-під національного гноблення вбачав у соціальному розкріпаченні народів Росії. Викривав лжепатріотизм кріпосників і таврував ганьбою тих, у «кого нема любові до батьківщини…»,

хто «серцем жебраки, каліки…». Та Тарас Шевченко не тільки звертався до минулого, але й бачив зразок демократизації держа- вно-політичного ладу в республіканському ладі Сполучених Штатів Америки. Iдеєю природного права обґрунтовує висновок, що закон, який дозволяє полоненого продавати, купувати, зробити рабом і тримати його безпідставно, не має ніякого права на існування, є не-справедливим. Всупереч офіційній ідеї про необхідність насамперед надати освіту, «відполірувати народ», а потім уже дарувати йому свободу, Тарас Шевченко стверджував, що відполірувати народ інакше не можна, як тільки через полегшення його труднощів. Події 40—50-х років ХIХ ст. в багатьох країнах Європи мали величезний вплив на активізацію суспільнополітичного руху в Росії і в Україні. Повстання робітників і селян Франції, Німеччини, Австрії, Iталії завдали могутнього удару феодальній системі, відкрили шлях розвитку капіталістичних виробничих відносин.

Політичні погляди Пантелеймона Куліша

Загальноєвропейське захоплення романтизмом сприяло українському відродженню, посиленню національного руху. Особлива роль у такому процесі належала культурним діячам Слобідської України, які на початку ХIХ ст. почали активно видавати українські книжки, звертатися до народних джерел. Започаткували новий рух харків’яни і полтавці. У Харкові створюється громада лі-

197

тераторів, публіцистів, істориків, етнографів: Гулак-Артемов- ський, Квітка-Основ’яненко, Срезневський, Рославський, Лук’я- нович, Метлинський, Кухаренко, Корсунь, Петренко, Корнецький, Писаревський та ін. Важливо зазначити, що вирішенню проблем національного відродження тоді сприяла діяльність учених Харківського, а згодом і Київського університетів. Серед української інтелігенції саме кирило-мефодіївці піднімають рівень творчості до зразків європейської культури і науки. Тоді визначне місце в середовищі інтелігенції займає Пантелеймон Куліш (1819—1897). Своєрідною спробою утвердження української ідеї стала його так звана хутірна філософія. Поняття хутір в інтерпретації Пантелеймона Куліша це своєрідний символ української національної свідомості, духовний космос народу, система його традицій, колиска і скарбниця духовних цінностей. Хутір як ду- ховно-етнічний комплекс ототожнюється з поняттям культура. Хутір — антипод цивілізації, що ототожнюється з поняттям місто. Пантелеймон Куліш відстоює відому ще з часів Жан-Жака Руссо ідею про те, що цивілізація (міська культура) негативно впливає на народні звичаї, мораль і культурні традиції, але взагалі він не проти технічного прогресу і досягнень західної цивілізації, заперечує лише її прояви, що руйнують національні культурні традиції, успадкований спосіб життєтворення, загальнолюдську мораль, рідну мову. Пантелеймон Куліш наполягає на пріоритеті національної культури і у ставленні до інокультур, закликає до наведення порядку в своїй українській хаті, вважає за необхідне широко залучити молоде покоління до свого українського культурно-етнічного світу, що створювався і відстоювався віками. Український народ більшу частину своїх зусиль має докласти до вирішення питань відбудови державності, культурної спадщини, духовного слов’янського світу. Соціокультурні запозичення — важлива умова історичного прогресу народу. Тут позиція Пантелеймона Куліша збігається з позицією Тараса Шевченка, яскравим вираженням якої є слова: «І чужому научайтесь, і свого не цурайтесь».

Теоретична політична соціологія в Росії і Україні

З середини ХIХ ст. почався бурхливий розвиток соціології, політичної соціології, що пов’язано з іменами учених соціологів Огюста Конта, Карла Маркса, Герберта Спенсера, Габріеля Тарда, Лестера Уорда, Еміля Дюркгейма і ще багатьох. Значний внесок у розвиток політичної соціології внесли і вчені Росії та

198

України: Петро Лавров, Микола Данилевський, Микола Карєєв, Максим Ковалевський, Питирим Сорокін та ін. Тоді ж зароджується і марксистська соціологія — історичний матеріалізм. Політична соціологія стає дедалі більш ключовою наукою, що пояснює закономірності розвитку суспільства, суспільних відносин. Чітко обґрунтовується і тенденція розвитку політичної соціології в Україні. У другій половині ХIХ ст. в історії суспільно-полі- тичної думки в Україні визначне місце займає творчість Михайла Драгоманова — історика, відомого етнографа, публіциста, Сергія Подолинського — відомого політичного діяча, Михайла Павлика — письменника, Iвана Франка, Лесі Українки — письменників і революційних демократів та ще багатьох. В 60—70-ті роки в Україні провідною течією в суспільно-політичному житті виступає ідеологія революційного народництва. Її представники — Павло Аксельрод, Андрій Шеляров, Микола Кибальчич та ін.

Одним з яскравих пропагандистів ідей народництва в Україні тоді стає Iван Андрущенко (1830—1895) — родом з Одеси, виходець з бідної дворянської сім’ї: працював на початку 60-х років на Чернігівщині землеміром і співробітничав з народниками, згуртував навколо себе з місцевих різночинців-інтелігентів маленький осередок: Олександр Білозерський, Олександр Тишинський з Конотопа, Петро Цинковський з Iчні та Гнат Ярмошенко з села Григорівки та ін. Спільно працювали серед демократично настроєних жителів та самих селян, робітників в Iчні, Iванівці тощо, розповсюджували різноманітну політичну літературу, вели бесіди з селянами і робітниками. Аналізуючи погляди народників та соціалістів про походження держави, її суть, зміст, про історичне минуле України тощо, Iван Андрущенко приходить до висновку, що докорінні зміни в усій системі соціально-економічних і політичних відносин може здійснити лише соціальна революція. Ніякі реформи, просвітництво не дадуть волі і незалежності селянину, робітнику. Та рушійною силою соціальної революції Iван Андрущенко вважає селянство, його згуртованість, працьовитість, патріотичність тощо. Iдеальне суспільство вбачав у тому, що народ — українці — має стати до влади, бути державою, вести всі господарські справи, розвивати народні звичаї, оберігати традиції, створювати органи самоуправління. Позиція в державному устрої чітка: федералізм, суверенність і державність України, відродження традицій запорізьких козаків, створення общин, а з них — федерації общин всієї України, входження України до європейської федерації держав на суверенних рівноправних засадах, маючи певну свободу дій в економічній, політичній і куль-

199

турній сферах. Тоді ж на Київщині, Слобожанщині, Полтавщині, та в інших регіонах створювалися просвітницькі і народницькі громади, осередки та ін. Школи стали осередками освіти.

Iдеї Михайла Драгоманова

Скасування кріпацтва дещо пожвавило ліберальний та демократичний рухи в Україні; одним з ідеологів лібералізму в суспі- льно-політичному житті виступає Михайло Драгоманов (1841— 1895). Його суспільно-політична концепція поєднувала соціалістичні ідеї, ідеї соціальної рівності і справедливості з буржуазнодемократичними ідеями конституційного права, широкого місцевого самоуправління, необхідністю політичної боротьби. Успадкувавши традиції Кирило-Мефодіївського товариства, Михайло Драгоманов розвивав їх. Це знайшло відображення в програмі «Громади» (1880), підписаної Сергієм Подолинським, Михайлом Павликом та Михайлом Драгомановим. Твердо відстоював авто- номно-федеративні позиції у вирішенні соціально-економічних та державно-правових питань розвитку слов’янських народів. Не заперечуючи певної ролі соціальної революції в історичному розвитку суспільства, віддавав перевагу еволюційним методам дій політичних сил, політичних партій і рухів, вважав, що політичною просвітою і пропагандою можна добитися більшого успіху, ніж кривавими повстаннями.

Визначаючи тенденцію соціокультурного розвитку української нації, Михайло Драгоманов вважав, що культурні традиції в житті українського народу ніколи не переривались, незважаючи на вчинений татарами погром. Та культура, що носить назву «малоросійської», є прямою спадкоємицею Київської Русі — колиски руського світу. Iсторики та соціологи, зауважує Михайло Драгоманов, часто-густо пояснюють рівень культури України тільки культурними запозиченнями з Візантії та у південно-західних слов’ян (ХII—ХIIІ ст.) — латино-польськими впливами (ХVI— ХVIIІ ст.). Але це поверховий, неісторичний погляд, підхід, що не враховує двох факторів. Перший — творцем високорозвиненої культури України є характер її народу і, зокрема, чутливість до цивілізації (тут рано виникла писемність, створювалися літописи, співав Боян, згаданий у творі невідомого автора «Слова о полку Iгоревім»). Друга обставина, яка обумовила високий рівень цивілізації: безперервність освіти і взаємин з освіченим світом Південної Русі з давніх часів і до ХVIIІ ст. І справді, зауважує Михайло Драгоманов, якщо культура України, як вважають деякі

200

дослідники, мала тільки наслідування або церковний характер, то тоді чим пояснити той факт, що сформувалися такі величні постаті слов’янського просвітництва ХVI—ХVIIІ ст.— князі Острозькі, Петро Могила, Дмитро Ростовський, Лазар Баранович, Феофан Прокопович та ін. Чим пояснити, що аж до кінця ХVIIІ ст. культура України випереджала у розвитку культуру Московського царства і вносила свіжий струмінь у його цивілізованість, а пояснити, на думку Михайла Драгоманова, це можна тільки од-

ним: високим вихідним рівнем народної культури, поезії, фольклору, писемності народу Київської Русі, здатністю до культурної творчості, до творчих перетворень культурних надбань та досягнень інших народів, до збереження і трансляції власних со-

ціокультурних традицій. Не можна забувати і того, що здатність народу України протягом століть зберігати високий потенціал культури багато в чому зумовлена намаганнями відстоювати свою державність, економічну і політичну незалежність. І тільки в ХVIIІ ст. Україна, знесилена в боротьбі з агресивними сусідами, почала поступово відставати у розвитку, особливо в сфері економіки, індустрії, урбанізації. Що ж до духовної культури, художньої творчості, побуту, то народ України зберігав високий рівень розвитку. Відставання України в соціокультурному розвитку у другій половині ХIХ ст. від Заходу і дещо від імперської Росії дуже хвилювало українську інтелігенцію. Михайло Драгоманов, критично осмислюючи ситуацію, розробляє програму соціокультурного відродження української нації, прискореного прогресивного руху культури.

Одним із гарантів національного відродження українського народу є завоювання державності. Реально оцінюючи те, що Україна міцно інтегрована в Російську імперію, Михайло Драгоманов розробляє принцип федералізму державних і недержавних слов’янських народів як засіб переходу від імперського репреси- вно-диктаторського, унітарно-центриського способу правління до демократичних, європейських форм державності. Федерація слов’янських народів мала, на думку Михайла Драгоманова, передбачити широке місцеве самоуправління; відкрити шлях до соціальних свобод. Такого типу державно-політичне утворення забезпечило б свободу національного розвитку за умови активного спілкування націй між собою. Поряд з політичною програмою Михайло Драгоманов створював і програму конструктивної діяльності, що підтягувала б культуру України до загальноєвропейського і світового рівня, звертав увагу на той факт, що обрусіння певної частини населення України — результат політико-

201

економічних факторів, наслідок політики Російської імперської держави, а не намагань простого російського народу або прояву його націоналізму.

У національному питанні Михайло Драгоманов виходив з того, що у вирішенні національних проблем лежить «космополітизм в ідеях і меті, а національність у ґрунті і формах культурної праці». Праця для народу вимагає пристосування до місцевих і національних обставин, але ніхто не повинен «бути рабом тих обставин, як якихось святощів, а мусить навіть перероблювати їх відповідно до свого ідеалу, що вже давно на світі став вироблятись процесом інтернаціональним, космополітичним. Коли ж поставити справу національностей, тоді не буде спору про націоналізм і космополітизм, спору тупого в самій своїй суті». Все ж наука вийшла за межі національного, стала інтернаціональною. Саме тому не можна виводити політичні або соціальні ідеї з національного почуття. Виступаючи за пошук провідних суспільнополітичних ідей, Михайло Драгоманов вважав, що «головне ді-

ло— поступ людини і громади, поступ політичний, соціальний і культурний, а національність є тільки ґрунт, форма та спо-

сіб...». Національні права можуть осягатися на ґрунті політичних свобод: чим більше політичних свобод, тим більше національних прав. «Поки в Росії не буде політичної свободи, доти український рух не буде мати там серйозного ґрунту. Політична ж свобода в Росії не може бути осягнута інакше як спільною акцією всіх освічених народів». Акцентуючи увагу на об’єктивних причинах загрози денаціоналізації українського народу, Михайло Драгоманов все ж таки недооцінював суб’єктивний фактор — намагання народу досягти ідеалу національного державного суверенітету,

незалежності України. Iван Франко зауважував, що Михайло Драгоманов подав зразок зовсім безнаціональної російської феде-

рації, що ідеали соціальної рівності та ідеї космополітизму засло-

нили перед його очима «ідеал національної самостійності», а без них «культуртрегерство» дуже легко змінюється та вироджується.

Iдеї Сергія Подолинського

Iдеал Сергія Подолинського — суспільство, де народ сам управляє і керує всіма сферами життя: економічними, політичними та культурними справами, організує виборчу адміністрацію повітових, волосних, керівні федеральні органи тощо. Сергій Подолинський стояв на позиціях федералізму, виступав за таке централізоване управління суспільно-політичним життям, що

202