дини соціальні та біологічні фактори відіграють якісно різні ролі. Ще в античності надавалася велика увага створенню ідеалу гармонійно розвинутої особи, і нині, утверджуючи розвиток багатства людської природи як самомету, важливо зосередити увагу на створенні умов, що забезпечують духовну, моральну, естетичну і фізичну досконалість людини.

Раніше і теперу філософії, соціології та і в конкретних науках, що вивчають людину, панували і панують спрощені, однобокі інтерпретації вчення про людину, підкреслюються лише її соціальні характеристики, а всілякі спроби вивчення біології людини не беруться до уваги. Фактично біологія людини вульгаризаторськи тлумачиться як якийсь аморфний субстракт, що формується суспільством. Нехтуються запити медицини і охорони здоров’я, забруднюється навколишне середовище відходами, шкідливими для здоров’я людини. Вепоху науково-технічної революції людство багато досягло у створенні різноманітних засобів, що пригнічують, нівечать, деформують біологічні основи людської істоти— це і нервово-психічні стреси, і хімічні препарати, забруднюючі атмосферу, воду, ґрунт і багато чого іншого. Не випадково в сучасних умовах однією з глобальних проблем стала проблема збереження людини як біологічного виду. Це змушує багато в чому переосмислити проблему взаємодії біологічно-

готасоціальногов людині. Людина незрівнянно універсальніша, її органічна будова дозволяє порівняно з іншими біологічними видами адаптуватися в дуже широкому діапазоні зовнішніх умов. Та все ж можливості людини далеко не безмежні— існують такі межі зовнішніхумов, за якимибіологічнаорганізація людської істоти зазнає невідтворюваних, руйнівних її змін. Увзаємодії біологічного і соціального, біологічне— продукт тривалої еволюції, а соціальне— продукт суспільного розвитку. Вумовах сучасної високорозвиненої технічної суспільної цивілізації можливості адаптації, пристосування людського організму надто обмежені, тим більше, що біологічна організація людини є дещо самоцінне і ніяка соціальна мета не може виправдати ні насилля над людиною, ні її оновлюючого перетворення. Людина є суспільною істотою, і її життя є утвердженням суспільногосоціальногожиття.

2. ОСНОВНІ ВІХИ СТАНОВЛЕННЯ СУСПІЛЬСТВА

Що таке суспільство? Суспільство — сукупність людей, які об’єднані конкретними інтересами, потребами або взаємними симпатіями, або певним видом діяльності. Це звичайне, буденне,

побутове визначення. Соціологія — наука про соціальне. Соціальне

235

визначається як суспільне і служить для характеристики і визначення суспільства, відмінного від живої природи. Отож у соціології поняття суспільство має широкий, універсальний зміст і суть. Якщо в побутовому, буденному, звичайному визначенні суспільства підкреслювалися взаємодія індивідів, їх взаємозв’язки і відносини, що складалися між ними, то визначення соціологією суспільства є: сукупність усіх способів взаємодії і форм об’єднання людей, у яких відображаються їх всебічна залежність одного від одного. Суспільство — структурно або генетично певний тип (рід, вид, підвид тощо) спілкування, що становить історично певну цілісність або відносно самостійний елемент (аспект, момент та ін.) етичної цілісності. Суспільство — це згусток зв’язків і взаємодії, що складається між людьми, в процесі практично-господарської діяльності, в процесі соціального життя. Тож соціальне служить характеристикою суб’єктів соціальних дій, видів, соціальних зв’язків усередині суспільства (особи і суспільства, спільностей однієї з іншою, спільності і суспільства тощо), оцінки і визначення соціальних процесів, явищ, властивих суспільству.

Основною важливою ознакою суспільства є територія, де консолідуються, зосереджуються, розселяються люди і виникають, діють соціальні зв’язки. Планета надала можливість багатьом різноманітним спільностям людей знайти свою екологічну нішу, осередок для забезпечення задоволення життєвих потреб людей і надати життєдіяльності індивідів своїх неповторних рис, обумовлених багатоманітністю кліматичних умов і природним ландшафтом. Територія — основа соціального простору, де формуються, розвиваються відносини, взаємодії індивідів. Здатність підтримувати і відтворювати високі інтенсивності внутрішних зв’язків — друга ознака, відмінна риса суспільства. Колективну свідомість, наявність спільної волі, що перешкоджають розвитку згубної сили людського егоїзму, Еміль Дюркгейм вважав основою стійкості і єдності суспільства. Саме завдяки фундаментальним цінностям, що засвоюються більшістю населення та орієнтують кожного індивіда дотримуватися норм спільної життєдіяльності, і зберігається суспільство, вважає соціолог Роберт Мертон, а американський соціолог Едвард Шілз переконаний, що суспільство існує тільки під впливом «спільної волі, що забезпечується контролем над усією територією і насадженням спільної культури». На початку зародження суспільства людей об’єднували родинні та сусідські зв’язки, що будувалися на емоційній, напівінстинктивній основі, на взаємо-поєднанні, на звичці, на страсі втратити допомогу та підтримку. І Фердинанд Тьонніс називає суспільство, що

236

базується на спорідненості і сусідстві, на взаємному потягу один до одного, общиною. Але системою міжособової взаємодії не могла більше підтримуватися стійкість зв’язків між людьми в міру зростання населення. Соціальні структури стають основним стабілізуючим фактором суспільства. Соціальна структура соціологією визначається як стійкі соціальні утворення, зв’язки, відносини, соціальні спільності, соціальні інститути та ін.

Соціальні структури, основними елементами яких виступають соціальні спільності, соціальні верстви і групи, реалізують свою роль, підтримуючи стабільність суспільства тільки за умови їх законності, тобто за умови визнання їх доцільності більшістю населення. Автономність і високий рівень саморегуляції суспільства — важлива відмінна риса здатності створювати необхідні умови для задоволення різноманітних потреб індивідів і надання індивідам широких можливостей для самоутвердження та самореалізації. Суспільство має ту самодостатність, що дозволяє йому без втручання ззовні здійснювати своє основне призначення — надавати людям можливість формувати такі способи організації життя, які полегшують їм досягнення особистої мети. Автономність і самодостатність суспільства проявляється саме у відсутності зовнішніх управлінських імпульсів та ін. Отже, суспільство — це універсальний спосіб формування соціальних зв’язків і соціальних взаємодій, що забезпечує задоволення всіх основних потреб людей, самодостатній, такий що саморегулюється і самовідтворюється.

Суспільство — система соціальних зв’язків і дій

Багато відомих соціологів розглядають суспільство як систему соціальних зв’язків, соціальних дій. Проте зіставлення їх досліджень, теорій і концепцій змушує дивуватися їх надто великій розбіжності та різноплановості. Головна ж причина суперечливості й розбіжності — в неоднозначності методології. Адже система — це таке ціле, що не зводиться до суми своїх елементів. Унікальність цілого забезпечується особливим способом, порядком взаємозв’язку і взаємозалежності частин цілого. В багатьох випадках дослідження системи починається з вивчення її основних структурних компонентів, механізмів їх функціонування і взаємодії, визначення основного системотворчого елемента, що лежить в основі теоретичної конструкції.

Тривалий період у західній соціальній думці суспільство практично ототожнювалося з державою. Суспільство і держава не одержують артикульованої відмінності ні в античності, ні в

237

середні віки, хоча уже Платон дає зразок розпізнавання відмінності суспільства і держави, зв’язуючи необхідність держави з явно «неполітичними» потребами людей (їжа, житло, одяг та ін.), спільне поселення людей общинами обумовлюється необхідністю взаємної допомоги та задоволення потреб людей. Таке спільне поселення людей Платон називає державою. Суспільнотвірними компонентами виявляються тут чисто політичні в сучасному розумінні функції держави: захист населення і, насамперед, території, на якій розташована держава, від зовнішніх ворогів, підтримання порядку всередині країни.

Iдеї Платона про державно-політичне структурування суспільства розвинуто Арістотелем, який осмислював під кутом зору влади і панування не лише його більші, але й малі структури. Тому основний тип соціального зв’язку — відносини «панування — підкорення». Однак вид відносин залежить від об’єкта влади (чоловік, жінка, діти, вільні громадяни). «Владарювання і підкорення не лише необхідні, але й корисні», тому що така природа людей, серед яких одні від народження визнані на покору, інші — до владарювання, панування; виходячи з таких відносин, підкреслюючи самовизначення предмета, Арістотель відрізняє від держави сім’ю і поселення як особливі типи спілкування, але держава визначена теологічно, превалює над ними, так само як політичне спілкування є вищим видом спілкування, заснованим на владі («політія» є вищий вид державного устрою). Проте в Арістотеля є інша конструкція соціальних зв’язків, де на передній край виходять етично забарвлені взаємовідносини індивідів: відносини дружби. Тут уперше відкривається можливість висвітлення, розкриття суті чисто соціальних зв’язків незалежних один від одного людей, дружба у власному розумінні є вищим видом взаємного спілкування, орієнтованого на вище благо тих, хто дружить. Тому Арістотель тлумачив сімейні (родинні) і державні зв’язки як особливі види дружби. У дружбі на різних рівнях нібито реалізується природне право, адже дружба належить до тих стосунків і буває між тими ж людьми, що і правосуддя, тому, що правосуддя і дружба мають місце в усіх взагалі суспільних взаємовідносинах, тобто в співдружності.

Пізніше в соціальній філософії суспільство розглядалося в світлі концепції природного становища. Вперше нетрадиційно визначив суспільство філософ Томас Гоббс. Між тим у визначенні суспільства Томас Гоббс виходив із нетрадиційного ототожнення суспільства і держави, підкреслюючи, що «природне становище — антисуспільна війна всіх проти всіх», причина якої — аб-

238

солютна свобода, спочатку властива кожному, рівність як здатність взаємно завдати однакової шкоди, «природне бажання» зла один одному. Рятують виходи з такого становища — міцний суспільний договір: взаємна відмова громадян від посягання на свободу, власність і життя один одного. Гарантія його додержання — держава, втілена в суверені (тобто володіючому владою), на користь якого всі громадяни відмовляються від частини своєї «природної свободи». Суспільство як державний організм є «смертний бог», не тільки всемогутній, але й «вседобрий»: державна влада є джерелом усіх етичних норм. Новаторство Томаса Гоббса полягало не тільки в новому трактуванні природного становища. На відміну від попередників, Томас Гоббс з ризиком «уберегти», «визволити» государя від відповідальності перед громадянами — став говорити не про державний договір (громадян з сувереном), а про суспільний (громадян між собою), акцентуючи тим самим внутрішнє конституювання суспільства. На відміну від Томаса Гоббса, філософ Антон Шефтсбері наполягає на тому, що «людина за природою — істота суспільна», що суспільство «неминуче і природне для нього», а те, що описане Гоббсом,— це картина «протиприродного становища».

Звичайно ж, з кінця ХVIІ і до кінця ХVIIІ ст. вимальовується (хоча і не завжди чітко) конфронтація двох підходів: з одного боку, теоретики, для яких суспільство — штучне утворення, найменше «дисонуюче» з природними схильностями людей, з іншого — концепції, в яких суспільство є розвиток та відображення природних нахилів і почуттів людини, що є суспільними, а тому моральними за своєю суттю. Відповідно «природне» стосовно до людини сприймається суперечливо або як її тваринна, або ж як суспільна природа. «Суспільне становище» виявляється відображенням необхідності, що змушує людей до об’єднання. Суспільне становище посилюється в руслі традицій, що йдуть від Гоббса до Локка, у якого акцентується суспільне становище у зв’язку з виділенням неполітичних (господарських) аспектів необхідності, що штовхає людей до створення «громадянського суспільства». Англійський філософ Бернард Мандевіль мотиви об’єднання людей у суспільство вважав у корисності поведінки людей, незважаючи на протилежність природного і суспільного становища і прагнення довести, що в громадянському становищі мотиви поведінки людини настільки ж своєкорисливі, наскільки й природні. Це не заважає суспільству функціонувати, так само як і не перешкоджати його виникненню з об’єктивною (тобто природною, історичною) необхідністю. Суспільство виникає не як результат дій людини, яка

239

враховує «спільне благо», а як наслідок механізму, що поєднує насущні потреби (відповідно до інтересів) кожної людини з потреба-

ми суспільства. Суспільство — сфера об’єктивно необхідної взаємодії між людьми, де «кожний може знайти свою мету, працюючи на інших», «добро виникає і проростає із зла», що завдається людьми один одному. Тут іде радикальне очищення категорії суспільства від будь-яких етичних аспектів, а, отже, і всього того, що пов’язане із свідомим цілеспрямуванням, усвідомленою соціальністю людської дії. В концепціях Шефтсбері та Мендевіля викладено суть двох фундаментально протилежних понять суспільства: в одному випадку етичний момент вважається важливішим для внутрішньої структури ослабленого соціального зв’язку, в другому — етичний момент не має до внутрішньої структури ніякого відношення: су-спільний зв’язок етично нейтральний.

У виникненні й розвитку суспільства англійські філософи Девід Юм, Адам Сміт та інші вбачають, що «саме природне становище людей і є «суспільним устрієм без наявної державної влади». Становище повністю упорядковане на основі «справедливості і створених на справедливості «природних законів», що стосуються стабільності власності, її передачі за згодою і здійснення обіцянок, яким передувало «заснування створення уряду». Сама ж справедливість виводиться тут із «загального почуття взаємної вигоди». У зв’язку з тим, що справедливість необхідна для підтримання суспільства і ця необхідність має універсальний характер, «моральний обов’язок» — бути справедливим — прямо залежить від відповідності користі, причому корисливість безпосередньо суспільна, що виключає своєкорисливість тлумачення. Суперечності між індивідуальним і суспільним «знімаються» приписуванням людині «соціального почуття» як безпосереднього почуття суспільної корисливості. Адам Сміт дотримується лінії в межах політичної економії, в основі якої лежить теза Юма, що «все на світі добувається за допомогою праці». І ця теза розгортається в ідею суспільства як трудового і разом з тим «мінового союзу» людей, пов’язаних розподілом праці — єдиним засобом задовольнити їх різноманітні потреби. Такий зв’язок підтвердження того, що «кожний індивід, працюючи на себе, змушений працювати на інших і, навпаки, працюючи на інших, працює на себе». Такий механізм згодом Iммануїл Кант назвав автоматом, що забезпечує існування суспільства як цілого, незалежно від державної влади.

Система поділу праці як продукт власне історії людства — теж штучного походження, але функціонує вона природно за

240

спиною людей, незалежно від мети, яку ставить кожна трудяща людина в кожному окремому випадку. Продуктивна праця, продуктивна діяльність, які б мотиви не лежали в її основі, благодійна для су-спільства, якщо система поділу праці уже склалася і набула ха-рактеру саморушійної. Та Адам Сміт побачив і те, що поділ праці дуже негативно впливає на антропологічний стан промислово розвинутих націй: гострота розуму, величність почуттів, моральність у приватному житті стають жертвами однобокості, породженої поділом праці. Адам Сміт не бачив тут іншого виходу, крім просвітницького — «освіти простого народу в цивілізованому і торговельному суспільстві».

Звичайно ж, головною проблемою стало нове обґрунтування зв’язку між етнічним і механічним аспектами розвитку суспільства. Iммануїл Кант сформулював її як «патологічно вимушену згоду

всуспільстві перетворити його врешті-решт в моральне ціле», витлумачив її як основну мету історії людства. В концепції Георга Гегеля про державу і суспільство у знятому вигляді присутні відгук і концепція суспільства англійських філософів і руссоїстське тлумачення суспільства як морально-політичної єдності, спільності як відображення спільної волі. Держава виявляється не тільки морально-політичною спільністю, але й спільністю етнічною. Недаремно громадянське суспільство Георг Гегель називає «зовнішньою державою розуму». Установлені, визначені «безсмертним Смітом» принципи розвиває Сен-Сімон, розглядаючи суспільство

вполітичних межах окремої держави (національну асоціацію) як «промислове підприємство, що має за мету надати кожному члену суспільства відповідно його внеску можливо більше зручностей і благ», а тому «промисловці» тобто всі ті, хто безпосередньо зайняті в системі виробництва, в тому числі й землероби, фабриканти, інженери, робітники, торговці та інші мають зайняти в суспільстві відповідне їх реальному внеску становище. Соціальна загостреність становища пов’язана з тим, що більшість промисловців впливала на становище пролетаріату, тобто людей, позбавлених усякої власності. Звідси антиномія, тобто суперечність між метою промислового суспільства, що випливає з економічного аналізу Адама Сміта, і реальною ситуацією в європейських країнах, перебуває ще в стадії «становлення». В результаті із справжнього, яким воно є в Адама Сміта, промислове суспільство перетворюється в ідеал майбутнього, в якому мають вирішуватися соціальні та етичні проблеми громадянського суспільства.

Iдучи визначеною Сен-Сімоном перспективою завершення переходу від феодального суспільства до промислового відповідно

241

до проблеми одночасного соціально-політичного і культурного перетворення суспільства, соціолог Огюст Конт створив соціологію суспільства, підводячи підсумки розвитку соціально-філософ- ської теорії становлення суспільства, починаючи з концепції Юма і Сміта й завершуючи теоріями Руссо і Сен-Сімона. В соціології суспільства Огюста Конта «синтезуються» поняття і методологічні підходи психології, політичної економії, етики і філософії історії у визначенні суспільства, розкриваючи суть ідеї прогресу суспільства як результату органічного розвитку моральних почуттів, поєднаних воєдино сім’єю, народом, працею, нарешті всім людством й ідею соціального порядку суспільства як автоматично діючого механізму, що складається із взаємозв’язаних частин, елементів тощо. В історії розвитку суспільства соціолог Огюст Конт проводить аналогію походження суспільства не з організмом людини, як раніше, а з біологічним організмом взагалі. Звідси постійний акцент зосереджується на необхідності розглядати всі соціальні явища у зв’язку із «загальним становищем цивілізації». Звідси ж інтерес до функціонального розчленування на окремі різнорідні елементи соціального організму. Політичне правління виявляється лише однією з функцій, хоча й дуже істотною, орієнтованою на протидію розладові частини суспільства, однобоко спеціалізованій поділом праці. Солідарність суспільства підтримує також сприйнятливі для всіх спільні ідеї, представником яких може виявитись і специфічно духовна і політична влада. Соціологія суспільства, сформульована Огюстом Контом, виявилася реставрацією етичного підходу до суспільства, що протистоїть тенденції відділення «специфічно суспільної реальності не тільки від політичного, а й від моральнорелігійного виміру».

У ХIХ ст. розгортається процес поступового наповнення новим змістом самого поняття суспільство. Це викликалось потребою і необхідністю активніше, повніше і глибше відобразити природу соціальності, створити можливості об’єднання механі- чно-структурного й органічно-еволюційного пояснення суті суспільства, що явно розходились один з одним. Шлях до вирішення проблеми тоді соціологи шукали в руслі перетворення чисто історичної констатації різниці двох типів суспільства — феодального і промислового у Сен-Сімона, Конта і Спенсера — в ідеально-типову протилежність двох його різноспрямованих тенденцій, з яких одна визнається домінуючою традиційно, а друга — в сучасному індустріальному суспільстві. Значний вклад у вирішення проблеми вносить і німецький соціолог Фердинанд Тьонніс, який розробив концепцію суспільства. Суть її

242

полягала в тому, що всілякі соціальні відносини базуються на спільній волі людей до спільного життя, що переважає егоїстичні схильності людей. Аналізуючи запропоновану Томасом Гоббсом типову для соціальної філософії розбіжність між природним становищем і державною організацією, Фердинанд Тьонніс відмічає обмеженість гоббсівської інтерпретації абсолютного суверенітету державної влади як виразника «волі спільності». Уявлення Томаса Гоббса про «природні здатності» як здатність антагонізму, війни всіх проти всіх — це фіксація тільки одного типу соціальних зв’язків. Насправді ж людські волі знаходяться в різних відносинах одна з одною. Їх взаємодія може означати не тільки усунення іншої волі, а і її підтримку. Соціальні зв’язки, що виникають внаслідок волі до взаємності, можуть бути двох типів: зв’язками реального або органічного життя — це суть спільності, ідеальними або механічними формуваннями — і це суть суспільства. Спільність уявляють як життєвий організм, а суспільство — як механічний агрегат. Пропонувалася схема історичного розвитку суспільства від становища переважно з відносинами общинними, громадськими до становища переважно з відносинами суспільного типу. Спочатку — сім’я, сусідські, родинні дружні відносини — самоцінні, природні й органічні, тому з ними не пов’язане поняття держава. Але за природною співдружністю йде соціальна структура з переважанням суспільства, де навіть в найінтимніші зв’язки проникає раціональний розрахунок. Прогресуюча раціоналізація перетворює соціальні зв’язки, робить їх дедалі зовнішніми, випадковими для їх носіїв, що знаходить відображення в концепції універсального суспільства й універсальної держави. У зв’язку з тим, що Фердинанд Тьонніс пов’язує державу саме з суспільством, в історичній перспективі вбачає тенденцію єдності і завершення суверенної влади в розвитку всіх великих держав.

Не надаючи особливого значення тому, що Фердинанда Тьонніса цікавить не об’єктивна схожість, подібність общини з організмом, а різні способи розгляду суспільства, тобто різноманітність уявлень про вид соціальної єдності, що визначається типом волі, ряд соціологів досить характерно сприйняли концепцію Фердинанда Тьонніса про походження і розвиток суспільства. Соціолог Еміль Дюркгейм, а слідом за ним і соціолог Поль Барт сприйняли концепцію про суспільство як протиставлення органічного і механічного типів соціального зв’язку, прийняли тези про історичний пріоритет общини, взятої в тому вигляді, як описана Фердинандом Тьоннісом, оголосивши суспільство природним і

243

органічнішим типом соціальності. У зв’язку з тим, що Еміль Дюркгейм солідарність у суспільстві трактує як чисто моральні явища, то саме моральні узи суспільства стають в центрі дослідження. Поділяючи солідарність на механічну й органічну, Еміль Дюркгейм підкреслює, що в двох випадках суспільство не розглядається з однієї і тієї ж точки зору. У першому випадку суспільство є більш або менш організована сукупність віри та почуттів спільних для всіх членів соціальної спільності і становить колективний тип. У другому — суспільство — це система різних специфічних функцій, поєднаних певними відносинами.

Вирішальним моментом, що дозволяє відрізняти органічну солідарність від механічної, стає поділ праці. Підкреслюючи, що це все ж не два типи суспільства, а дві сторони однієї і тієї ж дійсності, Еміль Дюркгейм розглядає суспільство як всеохоп-

люючу реальність, що має самоцінність і визначає всі інші цін-

ності. Поділу праці як відображенню суспільної солідарності вищого органічного типу приписується етична функція: поділ праці забезпечує виникнення і розвиток особистої індивідуальності, гарантуючи кожній своє унікальне місце, відмінне від усіх інших, але саме тому органічно і вписуване в суспільство. Проте Еміль Дюркгейм намагався пояснити гармонію цілого так, щоб не виключала і певний рівень «відхилення поведінки». Для Еміля Дюркгейма основним елементом утворення суспільства є соціальний факт, під яким розуміє «всякий спосіб дії, стійкий або не стійкий, здатний зовнішньо впливати на індивіда, змушувати його до дії». Соціальні факти багатоманітні і включають усі соціальні утворення, що змушують людей сприймати звичаї країни, закони, користуватися грошовою системою, підкорятися нормам, правилам тощо. Розглядаючи суспільство як систему соціальних фактів, можна зрозуміти й сам механізм функціонування, визначити важелі впливу суспільства на соціальні спільності та індивідів.

Системоутворюючим елементом суспільства Карл Маркс вважав соціальні відносини як безпосереднє відображення стійких зв’язків, що формуються, виникають між людьми в процесі їх життєдіяльності: суспільство не складається з індивідів, а відображає сукупність зв’язків та відносин, що існують між індивідами. Характер соціальних відносин визначає специфіку самого суспільства й суттєвих якостей самих людей. Проблеми походження та розвитку суспільства займають певне місце в працях соціологів різних напрямів, поглядів та шкіл: Чиказька школа (Роберт Парк, Уїльям Томасс, Флоріан Знанецький, Георг Зі-

244

ммель, Джордж Мід, Чарльз Кулі та ін.) Поняття суспільство починає втрачати початковий сенс і, як правило, вживається часто інструментально для визначення вторинного, безособового рівня спілкування, на противагу первинному, безпосередньо індивідуальному. На такому фоні концепції Роберта Парка розглядаються як спроби надати поняттю суспільство більш широкого, всебічного змісту. Роберт Парк досліджував колективну поведінку людей в тісному взаємозв’язку з рукотворним середовищем, що вони створюють. «Соціальні колективності» утворюють особливі взаємодії із середовищем, яке називають біотичним (не змішувати з біологічним). На відміну від біологічного біотичний принцип включає соціально-психологічний і культурний фактори, але продовжує тим самим утримувати біологічну певність свого зв’язку з середовищем. Чисто соціальні явища — економічні, політичні та культурні виражають на екологічній основі взаємодії популяцій із середовищем. Екологічна соціологія дозволяє побачити в структурах суспільства чіт-ко визначені закономірності, що поєднують біологічні та соціальні фактори.

Iз позицій функціоналістської соціології в центрі уваги американського соціолога Толкотта Парсонса постає поняття загальної системи дій, одним з елементів якої є соціальна система. На думку Парсонса, соціальні системи мають певні рівні: кожний більш високий рівень використовує енергію, що надається більш низьким рівнем, і тим самим забезпечує енергетичні умови існування. Суспільство — особливий вид соціальної системи. Система взаємодії людей розглядається Толкоттом Парсонсом як аналітичний аспект, що може абстрагуватися від усього процесу діяльності його учасників, причому «ці індивіди суть також організми, особи і учасники культурної системи». Використовуючи критерії, запропоновані ще Арістотелем, визначається суспільство як «той тип соціальної системи в будь-якому універсумі соціальних систем, що досягає вищого рівня самодостатності як система в ставленні до її оточуючого середовища. Самодостатність суспільства полягає в його здатності інституалізувати певні культурні компоненти, що задаються ззовні системою культур, подати широкий репертуар ролей і забезпечити особисту мотивацію діючих у ньому індивідів, а також достатньо контролювати тех- ніко-економічний комплекс і певну територію. Концепція Толкотта Парсонса — це унікальна спроба поєднати класичні підходи до політики, економіки, етики (культури) і особи одночасно природної і вільної. Послідовну «десубстанціалізацію» парсонсівської концепції суспільства запропонував соціолог Нікола Лу-

245