взаємних, контактів і співробітництву й сприяти раціональному пристосуванню. Переваги у взаємовідносинах між людьми теж віддаються не соціальному конфлікту, а соціальному спокою. Американській соціолог Льюїс Козер визначає соціальний конфлікт як ідеологічне явище, яке відображає прагнення, устремління і чуття соціальних спільностей або індивідів у боротьбі за об’єктивну мету: владу, зміну статусу, перерозподіл прибутків, переоцінку цінностей тощо,— вважає, що кожне суспільство має деякі елементи напруження й потенційного соціального конфлікту та розглядає його як важливіший елемент соціальної взаємодії, що сприяє руйнуванню або зміцненню соціальних зв’язків. Цінність конфліктів полягає в тому, що вони відвертають окостеніння соціальної системи, відкривають шлях новизні.

3. ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА СУСПІЛЬСТВА

Суть і структура політичної системи суспільства

Політична система суспільства — цілісна, впорядкована сукупність політичних інститутів, політичних ролей, відносин, процесів, принципів політичної організації суспільства, підвладних кодексу політичних, соціальних, юридичних, ідеологічних, культурних норм, історичним традиціям і установкам політичного режиму. Політична система включає організацію політичної влади, відносини між державою і суспільством, характеризує хід політичних процесів, що включають інституалізацію влади, становище політичної діяльності, рівень політичної творчості в суспільстві, характер політичної участі, неінституційних полі-

тичних відносин. Політична система суспільства — одна із складових частин сукупної суспільної системи, яка взаємодіє з іншими її сферами: соціальною, економічною, ідеологічною, етнічною, правовою, культурною, що створюють її суспільне оточення, її суспільні засоби поряд з її природним оточенням і природними ресурсами (демографічними, просторово територіальними), а також зовнішньополітичним оточенням.

Зрозуміло, політична система суспільства — сукупність взаємодіючих сфер: інституційної (політичні інститути), норматив- но-регулятивної (режим політичний), інформативно-комуні- кативної (політичні комунікації) та ін. Політичні інститути — рі-

зновидність соціальних інститутів. Політичні інститути — суку-

пність політичних установ з організованою структурою, центра-

609

лізованим управлінням, виконавчими структурами тощо (інститут влади— уряд, законодавчі збори, парламент, держава, місь-

ка рада, префектура та ін.). Політичні інститути — форми та суть політичних функцій, відносин, типів управління: інститут президентства, президентської влади, інститут представництва, тобто процедури обрання довірених осіб, членів представницьких органів влади — парламенту та інших, що представляють в них інтереси і волю виборців; інститути політичних партій або асоціацій (об’єднання частини членів суспільства в угруповання з якихось причин та ознак аж до інституту сім’ї, особистого життя людини і т. д.). Ступінь і характер інституалізації суспільства, тобто числа сформованих у ньому інститутів, легкість їх утворення, свідчать про рівень розвитку та тип суспільства, його політичної системи і асоціативного життя, свободи утворення політичних та інших угруповань. Кожний з політичних інститутів здійснює певний вид політичної діяльності і включає соціальну спільність, верству, групу, що спеціалізуються на реалізації політичної діяльності з управління суспільством. Політичні норми регулюють відносини всередині політичної системи суспільства, а також між політичними і неполітичними інститутами, матеріальні засоби, необхідні для досягнення поставленої мети.

У політичній сфері діють політичні інститути: держава, політичні партії, групи інтересів — найрізноманітніших соціа-

льних спільностей, верств, що мають певну мету і вимоги до політичної влади (професійні спілки, молодіжні та жіночі рухи, творчі спілки та об’єднання, етнічні та релігійні спільності, різні асоціації та ін.). Групи інтересів — добровільні об’єднання, організації, створені для вираження і репрезентування інтересів різних верств суспільства, що входять до них. Політичні інститути забезпечують відтворення, стабільність і регулювання політичної діяльності, збереження ідентичності політичної спільності навіть при зміні її складу, посиленні соціальних зв’язків і внутрігрупової згуртованості, здійснюють контроль за політичною поведінкою тощо.

Політичні інститути— важливе джерело соціальних і політичних змін, яке створює багатоманітність каналів політичної активності, формуєальтернативисоціальноготаполітичногорозвитку.

Держава — основний політичний інститут

Провідним інститутом політичної системи, що зосереджує максимальну політичну владу, є держава. Держава — політична

610

організація суспільства, яка об’єднує все населення і репрезентує його інтереси, волю. Держава — джерело права та закону, організуюча сила життя суспільства і діяльність самої держави, її владних структур у системі політичних та суспільних відносин. Держава — виразник інтересів і волі економічно панівної верстви, оберігає її домінуюче становище в суспільстві, створює умови використання всіх ресурсів: людських, матеріальних, природних в інтересах розвитку суспільства та ін.

Держава всіх епох і типів характеризується рядом стійких, загальноісторичних ознак і функцій: обов’язкове формування правлячих сил на тій чи іншій соціальній і класовій основі, процес, що в сучасних умовах має тенденцію демократизації (за рахунок політичних партій, суспільних і громадських рухів, виборних носіїв влади та ін.), наявність політичної організації; політичної системи; розгалужених власних структур; розширення політичного простору за межі державної території; підтримання з усіма державами взаємовигідних відносин; утримання внутрішнього миру і порядку, стабільності в суспільстві; регулювання соціальних, класових, національних, економічних відносин, досягнення добробуту тощо. Ефективність політики часто розглядається як проблема ефективності державної влади, тому що державна влада найзначиміша для суспільства. Отже, держава — основний політичний інститут, що має чіткі риси і якості політичної влади, які роблять її стійкою. В сучасних умовах в Україні ставлення до влади, владних структур далеко неоднозначне. Народ зневірився «слабкістю» влади, дедалі більше стає пасивним в реалізації політичних проблем, навіть у процесі формування органів державної влади.

Суспільне буття влади визначається інструментальним функціональним її призначенням, її властивості служать засобом здійснення задуму, наміру, програм, бути відносинами між суб’є- ктами політики, пов’язувати їх. Відображена в законах, нормах, правилах, заборонах, розпорядженнях, волевому і емоціонально-

му впливі, влада існує в потенційних і реальних в формах.

Потенційні форми влади — форми влади, що не проявилася, але є не менш істотною, аніж активна, реалізована. Свідомість наявної влади, що не проявилася, впливає на потенціальні об’єкти (людина, спільність людей, суспільство) стабілізуюче і організуюче, не менш сильно, аніж реально діюча влада. В історії влади боротьба навколо неї зосереджувалася на проблемі її політичної орієнтації. Лише в ХVIІ ст. політико-філософська думка прийшла до ідеї такої її структурної реконструкції, що має її демократизувати, підкорити закону і зробити більш ефективною,

611

покладаючись, в основному, на об’єктивний механізм її організації і функціонування, а не на добру волю правителів. У здійсненні структурної реорганізації влади став основоположним запропонований в середині ХVIІ ст. Джоном Локком проект поділу єдиної влади на декілька незалежних, але взаємопов’язаних влад, що співпрацюють і контролюють одна одну: за-

конодавчу, виконавчу, вона ж судова і федеративна, що веде міжнародні відносини, — тобто за функційною ознакою, а не за міркуваннями престижу, пріоритету якоїсь із влад. Потім, уже в ХVIIІ ст., Шарль Монтеск’є створює теорію поділу влади в її сучасному вигляді: законодавчу, виконавчу, судову. Пізніше схема Шарля Монтеск’є, звичайно, доповнюється законною фігурою влади — монарха, президента та ін.

З початку 90-х років в Україні засоби масової інформації ши-

роко використовують поняття: слабка влада, сильна влада, криза влади та ін. Слабкістю влади вважаються нормальні людські відносини, прагнення вирішити навіть найскладніше питання без застосування насильства, без конфронтації, а шляхом згоди, консенсусу, компромісу та ін. Iнші ж під слабкістю влади розуміють цілий комплекс ознак, що характеризують становище місцевої та центральної влади: невмілі дії та не вирішені своєчасно важливі проблеми суспільного життя. До речі, з початку 90-х років виконавчі органи влади не реалізують прийнятих рішень, гальмують реформи створення ринкових відносин, посилюється криза довір’я інститутам влади. Сильною ж владою вважається вирішення всіх питань політичної і господарської діяльності за допомогою сили примусу, наявності «сильної руки» та ін. Сильною владою вважалась та влада, що мала реальну можливість діяти ефективно. Ефективність влади визначається, по-перше, адекватним відтворенням владної діяльності, задоволенням інтересів тих соціальних спільностей, на які опиралась влада, водночас намагаючись особливо не обмежувати і не порушувати інтереси різних суспільних верств; по-друге, оптимізацією процесу прийняття і реалізації політичних рішень; по-третє, оптимізацією організаційних основ діяльності системи влади, підвищенням рівня політичної і правової культури населення.

Держава прагне до жорсткого нормативно-правового регулювання відносин з громадянами, суворо стежачи за додержанням правових актів, припиняючи будь-які відхилення від утверджених в суспільстві законів і правил. Відмінною рисою держави виступає не тільки прагнення до відтворення владних структур, але й поширення впливу на інші соціальні інститути, забезпечення їх

612

соціальної і політичної діяльності, забезпечення їх правового та іншого захисту.

Соціальні інститути — складові частини політичної системи

Складовими частинами політичної системи суспільства виступають різні соціальні інститути: політичний режим, політичні партії та ін. Важливою складовою частиною політичної системи є політичний режим. У політичній соціології поняття політичний режим ряд соціологів Анрі Оріу, Моріс Дюверже та інші ототожнюють з поняттям політичної системи, а політологи Девід Iстон, Габріель Алмонд, Володимир Волович та інші під політичним режимом розуміють форму правління, що відрізняється великою мобільністю в порівнянні з відносно більш консервативними політичними інститутами та залежно від співвідносин со- ціально-політичних сил і політичної ситуації.

Політичний режим — сукупність засобів та методів, що визначають здійснення влади і відображають становище прав та свобод громадян як відносини владних структур до правових ос-

нов своєї діяльності. Політичний режим — система конституційних (законних) порядків та конкретне втілення політичної системи і політичної організації суспільства. Суверенність і соціальний зміст політичної системи, політичної організації суспільства, структура влади, способи та методи, засоби її здійснення і характеризують політичний режим суспільства. Якщо в політичному курсі відображена мета суспільства, держави, то в політичному режимі — організаційні засоби її здійснення. Курс — вираження політичної мети — має пріоритет перед політичним режимом, що обумовлює засоби реалізації політичної мети. Який політичний курс, такий зміст і характер політичного режиму.

Норми— основні правила участі громадян в типах політичних процесів. Норми діляться на два типи: норми-закони і норми-

звички. Функції оцінки і орієнтації особи, спільності здійснюють соціальні норми. Та соціальні норми не обмежуються тільки функціями оцінки і орієнтації. Норми здійснюють регулювання поведінки і соціальний контроль за поведінкою. Норми мають яскраво виражений вольовий характер. Це не тільки висловлення думок, а й вираження волі. На відміну від індивідуального волевиявлення норми виражають типові соціальні зв’язки, дають типовий масштаб поведінки. Норма не тільки оцінює і орієнтує на ідеали, а й пе-

редбачає їх. Соціальні норми — це правила, що відображають ви-

613

моги суспільства, соціальної спільності до поведінки особи, соціального угруповання в їх взаємовідносинах одного з одним, соціальними інститутами, суспільством. Регулюючий вплив соціальних норм полягає в тому, що вони встановлюють межі, умови, форми поведінки, характер відносин, мету та способи її досягнення. Передбачаючи загальні принципи поведінки, соціальні норми водночас встановлюють параметри поведінки особи, соціальної спільності, дають повніші моделі, зразки того, що повинно бути. Порушення норм викликає конкретну і чітку негативну реакцію з боку соціальної спільності, групи, особи, їх інституційних форм, спрямованих на подолання відхилень від норми. Тому норми є більш дієвим засобом боротьби з відхиленнями, вони забезпечують порядок, стійкість суспільства. Норми ж виникають унаслідок потреби в певній поведінці. Ще в давнину однією з норм стала норма чесного ставлення до своєї частки в суспільній праці. І на зорі людства можна вижити тільки дотримуючись такої норми, бо виникла вона внаслідок закріплення, повторення необхідних спільних дій. Ця ж норма не втратила значущості і тепер, в сучасних умовах. Багатоманітність соціальної реальності, соціальних потреб породжує і багатоманітність норм.

У політичній системі важливе значення мають політичні пар-

тії, масові громадські організації, суспільні рухи, групи інтересів.

У демократичних державах всі політичні інститути автономні і успішно здійснюють функції: впливають на формування державних і владних структур, коректують політичну мету, спрямовують політичний розвиток суспільства. В авторитарних і тоталітарних суспільствах різні об’єднання і організації створені для вираження і представництва інтересів людей, які входять до них. Політичні партії, масові громадські, суспільні об’єднання строго підпорядковані правлячій еліті, їх природні функції деформовані. Встановлення зв’язків між інститутами політичної системи, координацію їх дій здійснюють в структурі політичної системи ін- формаційно-комунікативна служба та канали передачі інформації уряду (процедура слухання справ на відкритих засіданнях комісій, конфіденціальні консультації із зацікавленими організаціями, об’єднаннями тощо), а також засоби масової інформації (преса, телебачення, радіо тощо). Певний обсяг знань та інформації, особливо в сфері політичного життя, має величезне значення для оцінки громадянами дій та подій, що відбуваються в політичній, економічній та соціальних сферах суспільства. В різних системах становище та роль засобів масової інформації різна: якщо в демократичних суспільствах засоби масової інформації незалежні,

614

то в тоталітарних і авторитарних вони повністю підкорені правлячій еліті.

Соціальне конструювання політичної системи суспільства

Люди — головні творці і діючі особи політичної історії. В суспільстві кожна людина виконує певну політичну роль, реалізує політику. Здійснюють владу політичні інститути, діючи в тісному зв’язку з іншими соціальними інститутами, дотримуючись встановлених законів, норм. Iндивіди, соціальні спільності, політичні, соціальні інститути — основні компоненти конструювання політичної системи. Стійкі види політичної діяльності: участь у виборах до органів політичної влади, лобізм, партійна діяльність та ін. Види політичної діяльності визначають і наявність стійких політичних ролей, що здійснюються соціально за встановленими в суспільстві законами та продиктованими потребами панівних соціальних верств і груп.

Сукупність політичних ролей має свої властивості системи: кожний елемент функціонує і вирішує певні завдання. Будь-яка політична роль має сенс і можливість реалізації тільки в єдиному політичному просторі, тому що вона незалежна і впливає на інші. Кожний елемент політичної системи унікальний і не повторює властивості всієї системи. Володіючи певними перевагами, рольове уявлення про політичну систему дозволяє досить чітко визначити види і зразки політичної поведінки, місце та роль індивіда в політичному процесі, його мету та орієнтації, виділити його активно-перетворюючий початок.

Система політичних інститутів охоплює все поле політичного життя. Влада здійснюється державою, а боротьба за владу організується політичними партіями і рухами, участь мас у формуванні державних органів регулюється інститутом виборів та ін. Поява видів діяльності, що не вкладаються в рамки старої системи, обумовлює створення нових політичних інститутів. Так, виникла у другій половині 80-х років ХХ ст. для громадян України можливість висловлювати незбіжні з офіційною точкою зору міркування і погляди, обумовити процес консолідації однодумців, створити нові політичні об’єднання, політичні партії. Думки соціологів про конструювання, побудову політичної системи не збігаються. Одні вважають її тотожною державі і розглядають як складну взаємодію державних органів і установ. Iнші — розширюють межі політичної системи за рахунок політичних партій, інших політичних та масових громадських, творчих об’єднань,

615

що беруть участь у процесі формування інститутів політичної влади. Треті — включають в політичну систему різні опозиційні політичні партії і рухи, усунені від безпосередньої участі в формуванні владних структур та ін. Та підходи базуються на вузькому розумінні політичного інституту, на ототожненні політичного інституту з політичною організацією суспільства, що, як відомо, формалізована і структурно, і функціонально. Окрім політичних об’єднань багато стійких за характером видів політичної діяльності залишаються неформалізованими і становлять обов’язковий атрибут політичного життя будь-якого суспільства (мітинги, маніфестації, пікети, протести та ін.). Учасники масових виступів населення не пов’язані формально-статутними відносинами і, можливо, ніколи більше не зійдуться разом у такому складі. Та будь-який мітинг неминуче повторює певні норми і правила: визначене місце збирання маніфестантів, участь у мітингу осіб, які поділяють мету і співчувають політичним поглядам організаторів, згода з висунутими лозунгами, підтримка виступаючих, несприйняття інших поглядів та ін. Якщо хтось порушує правила, то вживаються різноманітні санкції: осудливі погляди, критика, улюлюкання, навіть вигнання зі зборів та ін. Мітинг — специфіч-

ний неформальний вид політичного інституту. Політичними ін-

ститутами виступають і вибори, виборчі кампанії, політичні маніфестації, пікети, компроміси та ін.

Звичайно ж, політична система включає всю сукупність політичних інститутів, формалізованих і неформалізованих, діючих на непостійній основі, відтворюючи цілісність політичного життя суспільства. Iнституційний підхід до визначення суті політичної системи дає цілісне уявлення про політичну сферу, розкриває відмінності політичних систем у різних країнах. Наявність інституту монархії свідчить про монархічну форму правління. Зосередження виконавчої влади в руках обраного президента — президентську республіку та ін. Для визначення форми політичної системи важлива не тільки наявність тих чи інших інститутів, а й характер їх взаємозв’язку. Збереження в Англії інституту монархії не свідчить про монархічну форму правління, тому що тут виконавча, законодавча та судова влади належать обраному прем’єр-міністру, парламенту та верховному суду. Відрізняється парламентська республіка не просто наявністю парламенту як інституту законодавчої влади, а встановленням ним контролю за виконавчою владою, зокрема права змінювати та затверджувати уряд. Введення в Німеччині або Iталії посади президента не привело їх до перетворення в президентські республіки, тому що ви-

616

рішальне слово у формуванні органів влади залишалось за парламентом.

Проблема взаємодії, незалежності політичних інститутів — одна з важливих в аналізі політичних систем, обумовлених тим, що система завжди щось більше, відмінне від простої сукупності її компонентів. Диктатура — необмежена політична, економічна та ідеологічна влада, що здійснюється суворо обмеженою групою людей на чолі з лідером, ім’я якого або використовувана ним соці- ально-політична ідея дають визначення тому або іншому виду диктаторського правління (абсолютизм, монархія, бонапартизм,

тоталітаризм та ін.). Суть диктатури полягає в узурпації політичної влади, поширенні владарювання на всі сфери життєдіяльності суспільства. Здатність політичної системи до відновлення рівноваги придушується — вона змушена модифікувати структуру, пристосовуватися до внутрішнього напруження. Після 1917 року в Росії монополізація влади партією більшовиків відбувалася за допомогою посилення ролі каральних органів і послаблення представницької влади Рад. Знищувалися будь-які спроби змінити систему взаємозв’язків, засновану на покірності і підкоренні. Органи представницької та виконавчої влади трансформувалися в слухняних, покірливих виконавців волі політичної партії та ін. Проте міцність і життєстійкість такої політичної системи ілюзорна. І досить з’явитися симптомам кризи правлячої політичної партії, як вся система влади починає руйнуватися, розпадатися.

Демократія — одна з форм правління політичної і соціальної організації суспільства, держави. Демократія як спосіб здійснен-

ня влади передбачає правову рівність основних політичних інститутів, що базуються на чіткому розподілі їх функцій. Iнститут загальних виборів дозволяє визначити склад представницьких органів, і ніякий інший політичний інститут не може опротестувати або змінити одержані результати. Діяльність політичної партії обмежується представництвом інтересів соціальних спільностей, верств, проведенням виборчих кампаній, координацією діяльності обраних від політичних партій парламентаріїв та ін. Ліквідуються спроби нав’язати точку зору політичної партії непартійній масі. Держава будується на принципі розподілу функцій між законодавчими, виконавчими і судовими органами. Демократична політична система досить стійка, не вдається до насилля, придушення інших інститутів. Парламентські і урядові кризи переборюються не шляхом покладення їх функцій на якісь інші інститути, а оновлення їх персонального складу є відновленням втраченої здатності до самостійних дій. Iнституційна рів-

617

ність дозволяє уникати залежності всієї політичної системи від якого-небудь одного державного органу або політичної партії.

Функції політичної системи

Політика як соціальний інститут реалізує багатоманітні функції. По-перше, політика відображає докорінні інтереси соціальних спільностей, дає визначення колективної мети, програм суспільного розвитку. По-друге, політика здійснює функції управління і керівництва політичними і суспільними процесами в інтересах окремих соціальних груп та суспільства, вирішує виникаючі соціальні та політичні суперечності. По-третє, з політикою пов’язана трансформація суспільства. Сприяючи реалізації певних інтересів, мети, політика здійснює інноваційну функцію. Почетверте, саме політика створює нові форми організації, забезпечує зміни і розвиток суспільства. Здійснюючи управління різними сферами життя суспільства, політика як соціальний інститут інтегрує розвиток різних сфер суспільства, тобто реалізує особливу інтеграційну функцію. Нарешті політика як специфічне середовище соціалізації здійснює функцію виховання та формування особи. Важливе в з’ясуванні суті і змісту політики розкриття суті функцій щодо політичної системи яка дає пояснення існуючому політичному режиму.

Політичний режим — сукупність принципів, методів, способів політичного управління, політичного керівництва, співвідношення елементів політики, характер зв’язку органів держави і решти ланок політичної організації, співвідношення гілок і ланок влади, особливості партійних систем, процедури виборів політичного керівництва. Політичний режим — сукупність засобів і методів, що визначають спосіб здійснення владними структурами своїх повноважень і правові основи їх діяльності. Політич-

ний режим здійснюється за допомогою всієї системи політичного владарювання. Функції самої політики визначають і функції політичної системи, механізм її дії. По-перше, політична система визначає політичну соціалізацію та залучення людей до участі в політичному житті, в формуванні соціальними спільностями, верствами та індивідами вимог, що відповідають їх реальним інтересам, і перенесення їх в центр політичної боротьби або в сферу прийняття політичних рішень, агрегування інтересів, тобто приведення до одноманітності багатьох часткових, приватних вимог, що пред’являлись урядовим структурам, в політичних комунікаціях. По-друге, функціями політичної системи виступають

618

розробка норм-законів, застосування норм, контроль за додержанням норм та ін.

Функція політичної соціалізації і залучення людей до участі в політичному житті суспільства властива всім сучасним полі-

тичним системам, сприяє поширенню духу участі в політиці серед всіх людей суспільства. Якщо в демократичних країнах, де функція соціалізації і залучення людей до участі в політичному житті реалізується не урядовими, недержавними структурами, хоча й там очевидний вплив державних структур на процес соці-

алізації, то в тоталітарних і авторитарних суспільствах функція соціалізації та політизації фактично прерогатива держави,

тому що всі органи та учасники політичної соціалізації (школа, молодіжні об’єднання, засоби масової інформації тощо) контролюються державою і культивують «дух насилля».

Політичні комунікації — процес передачі інформації і переко-

нань. Політична система як специфічна комунікативна система розкриває не тільки сам процес формування і внесення у свідомість політичної інформації, але й показує соціальні наслідки введення нової інформації в політичну систему. Сам акт комунікації американський соціолог Гарольд Лассауел так сформулював: «Хто? Що повідомив? Кому? З яким результатом?» За допомогою комунікації забезпечується зв’язок між різними структурами політичної системи. Соціолог Володимир Волович відмічає, що для керівництва і реалізації політики звичайно вимагається вертикальний потік інформації від народу до урядових структур і від уряду до народу. Необхідний і горизонтальний потік інформації між рівнями і органами влади. Соціальні дії, оволодіння владою в процесі комунікації набирають певної форми взаємовідносин між людьми, формують повагу до влади, створюють державність.

Політична система сучасної України

Специфіка або системні якості лежать в основі різних типів політичних систем. Особливості системи політичних інститутів сучасної України визначаються в межах різних типів. По-перше, тип як відносна стабільність (на поверхні) системи, здатної легко трансформуватися в нестабільність через поглиблення конфліктів між основними політичними блоками, в тому числі і всередині державного механізму, а також між різними регіонами. По-друге, тип як система з відносно низьким темпом соціальних процесів і недостатньо сприйнятлива до соціальних новацій. Самостійна

619

політична система сучасної України молода, фактично не має достатньо ефективних традицій та досвіду самостійного функціонування. Iсторичні традиції державної суверенності України практично не пов’язані з процесом вирішення сучасних проблем суспільства. По-третє, тип як політична система України, якому властива централізація з деякими елементами регіоналізації та децентралізації. Система не здійснює повністю комплексу функцій, необхідних для забезпечення нормального функціонування сучасного цивілізованого суспільства. По-четверте, тип політичного інституту як сучасна політична система України — перехідна від неправового до правового типу політичної системи, де методи нормального правового регулювання переважають над методами використання безпосередньо вольових актів органів політичної влади. Для більшості населення політична система законна.

Політична система сучасної України діє в умовах надзвичайної, але ненормальної ситуації. Причому надзвичайні обставини склалися в усіх сферах життя суспільства: по-перше, в природному (фізичному та біологічному) середовищі, де поглиблюється екологічна криза, зберігається панування нерозумних моделей природо-користування; в промисловості і сільському господарстві; загальний, спільний генофонд народу зазнає значних втрат; в господарюванні прогресуючою виступає тенденція деградації найважливіших структур життєзабезпечення соціуму; по-друге, в сфері культури (зокрема в системі освіти) не забезпечується повне відтворення загальної культури відповідним передовим прогресивним стандартам і потребам прискореного соціального розвитку, спостерігається подальша ерозія масової «практичної моралі»: значна частина населення все ще перебуває під впливом «культурного шоку», пов’язаного зі швидкою зміною панівних офіційних міфів і відсутністю чіткої національної ідеї; по-третє, несформована система ефективних відносин України з іншими державами і міжнародною співдружністю. Особливістю політичної системи сучасної України є перехід до впровадження консенсуальної моделі вирішення соціальних конфліктів, миролюбність і неагресивність, відсутність власної глобальної (загальнопланетарної) системи забезпечення національних інтересів.

Сучасна політична система ще не здатна забезпечити зростання рівня і якості добробуту основних верств населення. Політич-

на система — світська, на відміну від атеїстичної або релігійної. Політична система України етатизована (одержавлена), з

недостатньо високим інтелектуальним рівнем політики, з перевагою певних соціальних верств реформованої традиційної номен-

620

клатури, нової «номенклатури», сил, які включились у контроль над «каналами розподілу», і «нуворишів», здатних «стимулювати» в необхідному для них напрямку діяльність політиків і бюрократичного апарату.

Сучасна політична система України — перехідна від соціалістичної до капіталістичної або перехідна від казарменого (недемократичного, негуманного) соціалізму до капіталізму, доповнена деякими рисами неокапітализму, але не як перехідна до демократичного соціалізму. В сучасній Україні існує і специфічний, змішаний політичний режим, де поєднуються ознаки всіх основних «чистих» різновидів політичних режимів: демократичного, авторитарного, автократичного, диктаторського, тоталітарного, анархічного, охлократичного. Передбачити напрямки подальшої еволюції політичного режиму сучасної України досить складно, тому що характер еволюції залежить від значної кількості факторів — і внутрішніх, і зовнішніх.

Ознаки легітимності влади та політики

Однією з ознак легітимності є емоційно-довірливе ставлення людей до влади, засноване на вірі в її особливе призначення, в її здатність вирішувати життєво важливі для суспільства і кожної людини проблеми та цілі, в необхідність використання різноманітних, в тому числі і насильницьких методів, для досягнення мети. Поведінка, заснована на легітимності, відрізняється від простої соціальної поведінки, що опирається на звичаї або поєднання інтересів. Легітимність політики зобов’язана суттю ряду обставин, що об’єктивно супроводжує суспільство в його перетворенні на соціально неоднорідний конгломерат.

Емоціональне ставлення людей до влади різноманітне, що відображає індивідуальну неповторність кожної особи. Проте легітимність політики визначається загальними тенденціями щодо відносин між владою і населенням. Такими тенденціями визнані:

подолання страху, безвихідна покірність і віра в доцільність існуючого політичного режиму, переконаність в його необхіднос-

ті. Важливим індикатором легітимності виступає перевага іншої тенденції — віра в доцільність політичного режиму. Психологі-

чні основи віри в доцільність політики і режим, що її здійснюює, також неоднозначні. Віра може формуватися у свідомості як відповідь на успадковану здатність людей, їх прагнення дотримуватись звичних типів поведінки, усталених стереотипів сприйняття. Iрраціональний тип віри проявляється в сліпому наслідуванні

621

принципів, що склалися у суспільстві. Довіра до влади створюється під впливом звички, боязні змін, пасування перед труднощами, пристосування до нового політичного порядку. Така віра забезпечує життєздатність багатьох політичних режимів, підтримує їх легітимність.

Досвід історії показує, що так звані традиційні суспільства з їх суворою регламентованістю системи відносин, досить жорсткими структурами, деспотизмом правителів, існували протягом тривалих історичних періодів завдяки, насамперед, сліпому наслідуванню стереотипів поведінки, віри в непохитність структури влади. Це — віра наслідування, що забезпечує постійне відтворення відносин, які склалися раніше між правителями і населенням. Віру оберігали суспільні норми, закони. З настанням ери індивідуалізму, що вимагає від людей жити своїм розумом, віра почала набирати дедалі раціональнішого характеру. Ставлення до влади уже визначається не чеканням забезпечення звичного способу життя, а співвідношенням особистих і групових інтересів з можливостями їх реалізації існуючими державно-політичними структурами. Осмислене ставлення до влади, що передбачає прийняття індивідом рішення про відповідність державної політики його особистим прагненням і меті, наміри чітко зафіксувати межі державної влади, бажання впливати на відповідальні політичні рішення, що торкається його долі та інше,— все це вимагало раціональних основ віри, яка стає усвідомленим вибором оптимальної структури влади. Віра формувалась як результат розвитку думки, прийняття індивідом важкого рішення, що відповідний тип влади ефективно захистить його інтереси.

Другою ознакою є визнання масовою свідомістю значимості, цінності самої влади і відповідно форми її побудови. Влада не не-

минуче зло, а реальність, що дозволяє раціональніше вирішувати особисті проблеми: забезпечувати необхідний порядок у суспільстві, оберігати життя людей. Легітимним вважається такий політичний режим, інститути якого розглядаються як значущо цінні. Людині властиво дивитися на світ крізь призму своєї системи цінностей, основу якої становлять інтереси особи, колективу, суспільства. Кожен робить висновок про здатність влади організувати життєдіяльність суспільства і тим самим виявляє своє ставлення до неї і її інститутів. Система цінностей відіграє велику роль у мотиваційній структурі особи. Система цінностей може стимулювати явні дії людей, які бажають добитися встановлення справедливого порядку, що сприймається повністю з орієнтаціями, які склалися, і формувати або довірливо-підтримуюче, або критично-негативне

622

ставлення до існуючих владних структур і інститутів. Легітимність політичного режиму утверджується лише тоді, коли інститути влади, державне керівництво проводять політику, що відповідає запитам населення, схвалену масовою свідомістю. Поява тріщин між соціально-політичними орієнтаціями більшості населення країни і практичними ділами управлінських органів може обернутися серйозною кризою влади. В основі кризи влади — втрата правлячими колами розуміння прагнень, запитів, сподівань і чекань багатьох людей, тобто системи соціальних орієнтацій. Соціальні орієнтації — фактор дії політики.

Третьою ознакою легітимності є схвалення масами політики, що проводиться політичним та державним керівництвом, згода з їх основною метою, методами і засобами управління. Ознакою схвалення політики розкривається суб’єктивне ставлення людей до конкретного уряду, політичного діяча. В період відносно сприятливого соціально-економічного розвитку звичайно складаються ставлення, згода, схвалення. Але в міру наростання кризових явищ в економіці, падіння життєвого рівня населення країни схвалення змінюється невдоволенням з боку мас і втратою політичним режимом легітимності. Якщо ж в межах існуючої системи маси знаходять інших лідерів, з якими пов’язують свої надії, то кризові явища не означають, що це є незадоволення політичною системою. Розчарування в конкретних політиках не може підірвати легітимність режиму, якщо маси вірять в доцільність і визнають ціннісну значимість існуючого державного устрою.

Ознаки легітимності тісно пов’язані між собою і практично неподільні. Віра в непохитність і правомірність існуючого політичного режиму визначається системою ціннісних орієнтацій, зміцнюється схваленням політики. Легітимності політичної влади властиво немало зовнішніх ознак, за якими роблять висновок про наявність або відсутність легітимації. Політика входить у життя людини з екрана телевізора, з газет, брошур, як правило, переповнених політичною інформацією. Все, що зв’язує людину з політикою, може стати провідниками живильної сили, яка зміцнює її упевненість у майбутньому, а може стати важкими путами, що створюють безліч незручностей, які не дозволяють розгорнути особисту ініціативу, несуть розгубленість і принизливе почуття залежності. Чи можна уникнути крайностей? Так, можна. Треба мати ясне уявлення про те, чого людина чекає від політичних інститутів, наскільки їх діяльність відповідає ціннісним орієнтаціям, запитам населення, тобто постійно відчувати пульс масової свідомості суспільства.

623