СОЦIОЛОГIЯ ПРАВА

1. СТАНОВЛЕННЯ СОЦІОЛОГІЇ ПРАВА

Що вивчає соціологія права

Розвиток соціологічних досліджень у правовій науці обумовлюється рядом причин: необхідністю пізнання соціальної дійсності, що відрізняється прагненням знайти структурний зв’язок норми з деяким набором факторів, які впливають на право.

Право— зведена в закон воля владних і панівних спільностей, зміст якої визначається матеріальними умовами життя соціальної спільності, її джерелами. Право оформлюється у вигляді системи норм, правил, установлених або санкціонованих державною владою. Особливість правових норм полягає в тому, що їх реалізація забезпечується си-лою примусу держави. Право — частина політичної надбудови, яка визначається панівними в суспільстві виробничими відносинами, оформляє і закріплює відносини й засновані на них стосунки.

Предметом соціально-правових досліджень є суспільні відносини, що складаються при формуванні правових актів, тобто при підготовці викладу соціальних відносин мовою юридичних норм і при переведенні, реалізації правових рекомендацій у соціальну поведінку особи та соціальних утворень. Конкретні соціологічні дослідження права спрямовані на вивчення соціальної обумовленості й соціальної дії, ефективності права і його інститутів, розкриття впливу права на суспільні відносини, на практику і зворотний вплив соціальних факторів на право.

Предметом дослідження соціології є система і механізм взаємодії соціальних факторів, що впливають на формування та розвиток суспільних відносин. Соціальна обумовленість правових норм, інститутів і права є широкою проблемою, що передбачає глибокий аналіз існуючих у дійсності суспільних відносин, які вимагають правового регулювання. Фактичні суспільні відносини надзвичайно рухомі, нестабільні, тому важливо не лише описати їх систему, але й виявити тенденцію розвитку.

Вивчення соціальної обумовленості права має й інший, дуже складний аспект розгляду механізму обумовленості. Фактичні відносини, що обумовлюються правовим регулюванням, відображаються в інтересах, мотивах і меті, у свідомості людей, що потім знаходить відображення в діяльності державних органів і

487

громадських формувань, які висувають нові правові рекомендації, а потім і в діяльності законодавчих органів. Предметом соці- ально-правових досліджень стають не тільки регламентовані форми діяльності підготовки правових актів, а й різні неформальні відносини в правовому процесі, громадська думка та її різні течії тощо. Аналіз соціальної дії права тісно пов’язаний з вивченням його соціальної обумовленості.

Отже, соціологічні дослідження права мають предметом суспільні відносини у сфері створення та функціонування правової системи, її інститутів і норм, вивчення соціальної обумовленості й соціальної ефективності права та аналіз взаємозв’язку між правовими нормами, правовими відносинами і фактичними суспільними відносинами людей. Соціальні фактори, що взаємодіють із правовими явищами, а також механізм і закономірності такої взаємодії і становлять предмет соціології права.

Становлення соціології права

Поява та розвиток соціології права не є чимось випадковим. Це результат історичного розвитку знань людства, їх диференціації, відокремлення. Незважаючи на зв’язки, що склалися історично між соціологічним і юридичним мисленням, у суспільній свідомості, навіть у сприйнятті тих, хто професійно займається соціологією і правом, це два різних типи мислення. Причини — передовсім історичні. Справа в тому, що юриспруденція не лише за формою, а й на ранніх етапах розвитку характеризується нормативним мисленням. Соціологія ж виникла на основі ідей пізнання соціальної реальності, дійсності, що відрізняється прагненням знайти структурний зв’язок норми з деяким набором факторів, які впливають на право. Тип же правових поглядів, який проявився під час буржуазних революцій і становлення політичної ідеології буржуазії, став нормативним. Нормативність підходу до суспільних явищ і подій у багатьох випадках відбивалась і на поясненні неправових явищ. Тип мислення названо юридичним позитивізмом. Норми права і правове становище теоретичного і прикладного характеру розглядалось як сухі, мертві формули поза зв’язком із генезисом, функціями і розвитком суспільних відносин. Правові явища відокремлювалися від політики, політичної системи, соціальних спільностей людей, від усього того, що можна назвати суспільним організмом.

Поява соціології права випливає не лише з аналізу різних шкіл і течій у правознавстві та соціології, а пояснюється й зовнішнім

488

відображенням об’єктивно назрілих процесів змін у суспільних відносинах. Саме це стало в кінці ХIХ ст. причиною занепаду позитивізму і появи в буржуазній юридичній науці нових течій, на-

самперед соціологічної юриспруденції в США і так званих шкіл ві-

льного права в Європі. Соціологія права стала відображенням реакції юридичної теорії на нові проблеми, що виникли в практиці соціології, тому що юридичний позитивізм виявився негнучким і малопристосованим до динамічного вирішення комплексу нових проблем. Однією з таких проблем стало пристосування правової теорії та практики до умов монополістичного капіталізму, пристосування юридичної і політичної надбудови до вимог розвитку зростаючого грошового й господарського обігу, зростання класових і національних суперечностей. У таких умовах виявилася вся ілюзорність теорій, що обґрунтовували природний характер державно-правової надбудови, різних ідей і загальної соціальної справедливості, непорушності ідейних і правових цінностей. Тоді буржуазна юриспруденція займалася правом не як системою людської поведінки, а як сумою правил, і саме правових правил і норм. Західні дослідники охоче віддали данину історії права (Момзену, Гірке, історичній школі права Савіньї, представникам природно-правової доктрини та ін.) за той вплив, що сприяв формуванню соціології права. Та не варто переоцінювати роль різних шкіл і течій правознавства, бо історична школа права займала центральне місце в юриспруденції до кінця ХIХ ст., а нормативний характер правового мислення, хоча б у континентальній Європі, особливих змін не зазнав. На рубежі століть соціологія і право зблизилися. Два типи мислення доповнювали один одного. Соціологія права, дещо пов’язана з традиційно-пози- тивістським мисленням, давала можливість називатися і соціологією права, і філософією права. Та посилення викладу правових явищ філософським і соціологічним їх поясненням привело до формування соціології права.

Поява соціології права в середовищі буржуазної юриспруденції не вирішила і, природно, не могла вирішити соціальних проблем, що виникали в суспільстві. Тим більше, що людство ставить собі завжди тільки такі проблеми, які може вирішити, тому що завжди виявляється, що сама проблема виникає тоді, коли матеріальні умови її вирішення уже є або знаходяться в процесі становлення. Соціальні суперечності досягали в суспільстві критичної точки і були викликані вільною конкуренцією та ринковими відносинами. Кризові явища періодично охоплюють усі сфери суспільного життя: економіку, політику, культуру тощо,

489

викликають потребу пристосування правового механізму до нових умов. Державний апарат, правотворчість і судова практика в таких умовах мали забезпечити стабілізацію суспільних відносин. Воля держави, що знаходить відображення в законодавстві, якщо вона не відображає розвитку суспільних відносин під впливом суб’єктивних факторів, спотворюється, зазнає краху на рифах реальних суспільних відносин. Суспільні відносини рано чи пізно все ж прокладають шлях через правову практику, доки, нарешті, покликані займатися правотворчістю органи не освячують нові норми, що вже знайшли відображення в правовій практиці. Однією з важливих для соціології права є проблема суспільної обумовленості права. Разом із тим розуміння соціальної обумовленості права протистоїть і тим перебільшенням, що випливають із суб’єктивного підходу до права як можливого засобу вирішення будь-яких суспільних проблем. Це дозволяє знайти правильну межу співвідносин загальної соціології і соціології права.

Сучасна соціологія права виникла і сформувалася на початку ХХ ст. Розвитку соціології права сприяють два значних фактори: з одного боку, завжди наполегливе «замовлення» суспільства, що викликається змінами правових явищ, а з іншого — власний розвиток науки, її теорій і методів. Правознавці в США, Західній Європі та інших країнах висувають на перший план вивчення правової практики, дослідження права в дії. Це породжує в тісному зв’язку з певними філософськими традиціями прагматичну соціологію права, визначним представником якої став Роско Паунд. Центральним у працях Роско Паунда є розуміння ним інструментального характеру права, що розвивається під впливом прагматичної філософії і особливостей системи загального права. Чітко простежується в соціології права історичний підхід. Роско Паунд ставить проблему суперечностей між стабільністю правопорядку і необхідністю змін у праві, яку покликана вирішити теорія права, вважає, що дві потреби визначили пов’язане з правом філософське мислення. З одного боку — це заінтересованість у порядку, в суспільній безпеці, яких право вимагало з самого початку і тим спонукало людей шукати міцну основу для певної систематизації їх діяльності, стримувати посадове свавілля й особисте, що забезпечує міцний та постійний суспільний порядок. З іншого боку — це потреба погоджувати право з вимогами загальної безпеки, що спонукає до створення нових компромісів, тому що зміни, які відбуваються в суспільстві, закликають перебудовувати навіть найдрібніші деталі суспільного ладу, переглядати правові норми, аби пристосовувати їх до несподіва-

490

них ситуацій. Це спонукало людей відшукувати основні принципи розвитку права й нарешті привело до того, що люди спробували сформувати таку загальну теорію правопорядку, яка відповідала потребам певного періоду розвитку права. Соціологія права Роско Паунда передбачає активну діяльність. Здійснення функцій суспільної творчості є її завданням. Правовому мисленню треба розстатися з кріслом, йому необхідно виміряти фактичні потреби та інтереси, але не давати їм оцінок, оскільки вони діють вже по тій простій причині, що існують,— і на цій основі сформувати правові постулати суспільства, що служить йому й на які мають спиратися правотворчість і правовідносини.

Значний внесок в розроблення теорії прагматичної соціології права здійснили юристи Генрі Кернс, Юліус Стоун та інші. Пізніше соціологія права розробляється в працях юристів, соціологів Лео Фултера, Віллі Фрідмана, Жана Карбоньє та ін. Французький соціолог Жан Гурвич, використовуючи методи й поняття загальної соціологічної теорії, формує власну концепцію соціології права, яка твердить, що соціологія права сумісна з технічним вивченням права і небезпечна не для соціології, а лише для панівного

всоціології натуралізму, позитивізму, біхевіоризму та формалі-

зму. Породження соціології права виводиться з розриву між правовими нормами, поняттями і життям, тобто з існуючої в суспільстві правової практики.

Соціологічний підхід до дослідження проблем держави і права органічно властивий і марксистській теорії. Карл Маркс викривав реакційну роль історичної школи права, звертав увагу на її метафізичність і удавану ортодоксальність. Карл Маркс сформулював суть матеріалістичного розуміння держави і права, яка полягала в тому, що громадянське суспільство визнавалося визначальним щодо держави, а державні визначення — соціальними продуктами. Право — суспільне явище, і його зміст розкривається з розкриттям змісту суспільного, з урахуванням його обумовленості суспільними відносинами. Говорячи про джерела й умови формування марксистської соціології права, варто сказати, що її становлення йшло

вгострій боротьбі з усілякими реформістськими течіями.

На початку 60-х років ХХ ст. введено поняття соціологія права. Тоді ж сформульовано висновок, що сучасний інтелектуальний клімат, розвиток соціологічної теорії, а також методології суспільних наук визначили інституалізацію соціології права як науки. Зрозуміло, це не означає, що нібито раніше не існувало соціологічного підходу до права. Навпаки, соціологічний підхід до вивчення права в Росії і Україні має багаті традиції і в сфері

491

теорії права, і в галузі емпіричних досліджень права. Французький філософ Огюст Конт, який вперше ввів у науковий обіг поняття соціологія, вкладав в його зміст широкий смисл, вважав, що предметом соціології є не держава і право чи народне господарство у своїй відокремленості, а суспільне життя, включаючи і явища духовної культури. Провідні ж теоретики соціологічної школи права Микола Коркунов, Максим Ковалевський, Сергій Муромцев, Богдан Кістяківський та інші внесли значний вклад у розвиток правової думки, прагнули виробити соціологічні поняття права шляхом звернення до вивчення права в житті, в русі й розкритті історичного генезису права тощо. Юристи Сергій Соловйов і Микита Капустін пов’язували з дією права в суспільстві створення сприятливих умов для життя людей, зокрема, шляхом примирення принципів рівності і свободи. Розвиваючи цю думку, Олександр Горовцев доводив, що право здійснює здебільшого функцію поєднання інтересів усіх членів суспільства, незалежно від їх станового становища, а тим самим потенціал права пов’язувався із захистом принципів гуманізму. Соціологічний підхід до дослідження правових явищ не обмежувався лише сферою теорії і історії права.

Уже в перші роки існування радянської юридичної науки широкий розвиток знаходить соціологічний характер правознавства. Юристи формують ідею складності права як суспільного інституту. Особливо велике значення надавалося праву відносин, підкреслюючи їх безумовний примат перед нормами і правосвідомістю — конкретною формою права перед його абстрактними формами. Розуміння права як системи (порядку) суспільних відносин, що охороняються державою, акцент на поведінковому аспекті, обґрунтування необхідності розглядати конкретні норми в реальних соціальних відносинах, а не тільки в застиглих абстрактних нормах, виявилися дуже актуальними і в сучасних умовах, у період ломки старої командної системи управління. Юрист Євген Пашуканіс, розглядаючи теорію права, намагається простежити процес безпосереднього формування правової форми об’єктивними економічними відносинами, не просто декларативно проголошує визначеність правової надбудови економічним базисом, не просто констатує залежність права від матеріальних відносин, а з’ясовує механізм кінцевого визначення права виробничими відносинами. Євген Пашуканіс, на відміну від інших теоретиків права, йде далі і пояснює, що крім класового критерію права, а також критерію опосередкованості права державною волею панівного класу, шукає глибинний генетичний критерій правового в

492

матеріальних відносинах, підкреслюючи, що право є форма яки-

хось специфічних соціальних відносин і ця специфіка й передбачає те, що регулювання суспільних відносин за певних умов набуває правового характеру. Дослідження соціальної проблематики права одержали могутній імпульс у 60—70-х роках. Тоді ж відроджується інтерес до соціології права. Однак далі не відбувся її повноцінний розвиток. Застійні явища, що проявляються в суспільстві, відбилися й на становищі правової сфери. Бюрократизм, що розрісся до небезпечних меж, а також такі його потворні про-

яви, як диктат, адміністративне свавілля в економіці, соціальній і духовній сферах, казенна байдужість до прав і потреб людей, зневажливе ставлення до громадської думки, до соціального досвіду трудящих стали гальмом суспільного розвитку.

У80-х — на початку 90-х років в Україні пробуджується інтерес до соціологізації теорії права. Формування нової економічної структури відносин неможливе без корінної, глибокої реформи правової системи, що визначає необхідність і перебудову теорії права. Без глибокого аналізу соціологічних закономірностей права неможливе теоретичне обґрунтування і розроблення програми реалізації реформи політичної системи суспільства, метою якої є радикальне зміщення законності та правопорядку з тим, щоб не допустити узурпації влади і зловживань, забезпечити надійні гарантії захисту конституційних прав і свобод громадян, а також виконання ними обов’язків у ставленні до суспільства і держави.

Усучасних умовах соціологія права — структурована система соціальних знань про право як особливе соціально-юридичне явище в його генезі, а також у дії, тобто як соціально визначеному й соціально діючому (соціально спрямованому) явищі, процесі. Соціологія права — напрям загальнотеоретичних досліджень, що формуються у відносно самостійну структуру знань про право як динамічне соціально-юридичне явище. Соціальна практика як джерело теоретичних знань не зводиться і до юридичної практики. Для створення і застосування закону, для визначення закономірностей і тенденцій у розвитку правової надбудови не достатньо аналізувати діяльність одних лише юридичних установ. Закон живе і діє у сфері суспільних відносин, усвідомлюється, дотримується або порушується громадянами, посадовими особами, а також конкретними колективами різних підприємств, установ, організацій. Суспільні відносини і процеси у сфері виробництва й розподілу, побуту й духовного життя людей, внутрішньої і зовнішньої політики держави служать і мають служити предметом старанного вивчення правознавства.

493

Отже, соціальна практика, як вихідний пункт теорії у сфері правознавства, охоплює, по-перше, суспільні відносини і процеси, об’єктивно існуючі в суспільстві; по-друге, об’єктивне відображення суспільних відносин і процесів — політична і правова свідомість, інтереси і мотиви поведінки, ціннісні орієнтації і соціальні рекомендації людей; по-третє, власне юридичну практику — діяльність правотворчих і правозастосовних органів по створенню і застосуванню правових актів.

Соціологічний підхід відкриває безперечно ширші горизонти в пізнанні права і правових явищ і має безперечні переваги перед традиційними методами. Це пояснюється тим, що розширюється предметний діапазон досліджень, збагачується техніко-методологічна база досліджень із широким використанням загальної соціології. Основною перевагою соціологічного підходу є та обставина, що не відкидається, а визнається і поширюється науковий обмін у сфері наукових ідей іконцепційзнання, суті правовихявищ.

Головна особливість полягає у відмінності «мертвого закону» і «живого, гнучкого права» й обумовлена коректним протиставленням належного й сущого, норми і правовідносин. Реалістичний напрям у соціології права довів це уявлення до крайності. В США соціологічний підхід названо інструментальним тому, що він по-новому розумів основне завдання правової теорії: сформувати по можливості несуперечливу систему правових уявлень, що дозволяло б посадовим особам і рядовим громадянам використовувати право ефективніше, тоді як панівні позитивізм і аналітична юриспруденція ставили в центр логіку розвитку права. Кредо інструменталізму полягає в сугубо утилітарному підході до використання законодавства як засобу регуляції економічної діяльності та соціальних процесів. Правові норми й інститути розглядаються крізь призму ефективності досягнення мети, поставленої владою.

Сучасні школи соціології права

Усучасних умовах існує дві школи соціології права: європейська та американська.

Урозвитку європейської соціологічної юриспруденції значну роль відіграв австрійський юрист Євген Ерліх. Його концепція права дуже ускладнена й суперечлива. Критикуючи юриспруденцію за те, що вся складна соціальна реальність розглядається крізь призму судової практики, а це призводить до неточної картини дійсності, де правова галузь суспільного життя ширша, аніж

494

судове поле. Вихідні джерела права, його розвиток і суть варто шукати в суспільстві, що є сукупністю різних об’єднань, сімей, общин тощо, завершуючи державою. Така суть соціальної обумовленості права. Тоді ж Євген Ерліх проводить досить чітку межу між правовою галуззю, правопорядком і іншими сферами соціального життя, мораллю, релігією тощо, підкреслюючи, що держава будує свою діяльність не тільки на правових нормах. У суспільстві відбувається спонтанний процес правотворчості, і що «живе право», на відміну від «теоретичного права», і є предметом соціології права. Методом вивчення права має стати безпосереднє спостереження конкретних правових явищ, юридично значуща поведінка людей та їх «спілок». Важливе значення має документальне дослідження — аналіз різних договорів (земельної аренди, іпотечних, шлюбних), статусів торгових компаній, заповідань тощо. Опитування населення Буковини, проведені Євгеном Ерліхом, дали підстави твердити, що тут реально діє приблизно лише третина статей громадянського кодексу.

Значний внесок у розробку європейської школи соціології права вніс відомий представник соціальної антропології Броніслав Малиновський. Досліджуючи питання економіки, сімейного життя, родинних відносин, індивідуальної психології населення Меланезії (острова Тробріан, Нова Гвінея та інші), а також первісної культури, права, релігії, етики, мови тощо намагається створити струнку концепцію права. Особливе місце в історії соціології права займає французький соціолог Жорж (Георгій) Гурвич. Теоретико-соціологічні погляди Жоржа Гурвича сформувались у результаті критичного аналізу і прагнення до інтеграції найрізноманітніших напрямів філософсько-соціологічної думки: теорій німецької класичної філософії, Маркса, Прудона, школи Дюркгейма та інших. Утверджуючи, що право становить спробу реалізації в соціальній системі ідеї справедливості, Жорж Гурвич намічає кілька груп проблем, що є предметом соціології права (різні взаємовідносини людей, типи правових норм, покликаних зберігати суспільне життя, проблеми генетичної соціології права та інше). Жорж Гурвич перебував під сильним впливом психологіч- но-правової концепції Льва Петражицького. Психологічна концепція визначає, що основними рушійними силами дії особи й соціальних груп у суспільстві є психічні переживання, вони вважаються центром усієї суспільної діяльності. До того ж одна частина психічних переживань — пізнання і почуття — належить до «пасивного» становища пізнаю-чого суб’єкта, для якого характерно, що пізнаючий і чуттєвий суб’єкт обмежені випробуванням

495

на собі. Iншими за своїм характером є активні переживання, вольові акти, спрямовані до впливу на пасивний суб’єкт переживань. Часто бувають переживання з подвійним характером — емоціонально-вольові переживання або, як Петражицький часто їх називає, просто емоції. Саме емоції є причиною, що визначає поведінку людини у ставленні до зовнішнього світу. Безперечні заслуги у формуванні сучасної західної соціології як теоретикоемпіричної науки, а предмета соціології права як вивчення права в соціальному контексті, зв’язків між правом і мораллю тощо. (Бріт-Марі Блечвад, П’єр Вінке, Жан ван Хутте, Вільфредо Феррарі, Ральф Дарендорф, Анрі Арно та ін.).

Для розвитку соціології права в США велике значення мають теоре-тичні розробки, цілісна специфічна система методів емпіри-

чного со-ціологічного дослідження. Один із визначних представ-

ників американської школи соціології права Ральф Паунд дотримувався думки, що право необхідно розглядати як засіб соціального контролю, що завданням соціології права є виявлення і аналіз соціальних результатів законодавства, а також соціальних змін, що обумовлюють зміни в законодавстві, що необхідна відповідність правотворчості до економічних факторів у суспільстві. Під впливом Ральфа Паунда перебувають його прихильники Отто Холмс, Лео Бренденс, Баррі Кардозо та інші. Більшість основоположників соціологічної юриспруденції виходили з того, щоб подолати формалізм у теорії, консерватизм поглядів на роль права в житті суспільства. Не випадково саме в надрах соціологічного підходу ви-

никають такі теорії: популізм, прогресизм і новий курс Франкліна Рузвельта. Становлення нових поглядів на інструментальну цінність права сприяло розвитку й відокремленню соціальних наук, а також використанню нових технічних засобів в емпіричних дослідженнях права і правової дійсності.

Американська школа соціологічної юриспруденції орієнтувала теорію права на те, щоб розглядати судову діяльність як мис-

тецтво. Таку позицію підтримали представники школи «правового реалізму», які вважали мистецтвом не лише судову діяльність, а й все правове мислення, де панують нібито не логіка й раціональна система, а емоції та інтуїція. Прагматичноінструменталістський підхід до праворозкриття підготував основу для виникнення реалістичного напряму в американській соціологічній юриспруденції. Реалісти доходять того ж висновку, що і прагматисти. На їх думку, треба вивчати не позитивний зміст права, а його дію. Реальна цінність права залежить від прогресу самої юриспруденської техніки і розвитку форм правозастосовчої

496