СОЦIОЛОГIЯ ВИХОВАННЯ

Проблема виховання — одна з вічних соціальних проблем, вичерпне розв’язання якої в принципі неможливе. Але в сучасних умовах проблема засяяла новими гранями у зв’язку з процесами демократизації суспільного життя в Україні, що визначають основний вектор соціальної політики держави. Осмислення проблем виховання переповнює русло таких наук як педагогіка, психологія та філософія. Виховання як соціальне явище дедалі частіше стає спеціальним об’єктом дослідження соціологічної науки, що поєднує підвищення інтересу до питань виховання з соціально-економічними та політичними реформами, які відбуваються в Україні. Соціологічні інтереси до виховання виявляються лише там і тоді, де і коли починається демократизація соціальних інститутів. Згортання демократичних перетворень синхронно веде до згортання соціологічного інтересу до виховання. Це — соціально-історична закономірність: наукові дослідження суспільства і людини можливі лише в демократичному суспільстві, де поважається розум і воля інших, де соціально правомочні здоровий глузд, громадська думка і масова поведінка.

1. СОЦІАЛЬНА ПОВЕДІНКА ОСОБИ ТА ФАКТОРИ ЇЇ ФОРМУВАННЯ

Формування концепції виховання

Виховання— процес цілеспрямованого впливу на людину з боку інших людей, формування певної системи особистих якостей.

Найважливіша проблема забезпечення ефективності виховання — виділення факторів, що визначають істотні риси і спрямованість соціалізації особи, з тим, щоб їх максимально використати у виховному процесі. Різні підходи до виділення факторів соціалізації і виховання особи обумовлені різноманітністю концепцій виховання людини. Виховання має різноманітні форми:

політичне, трудове, моральне, естетичне, патріотичне та ін.

Виникає питання: що ж відіграє певну роль у формуванні особи, її соціальної активності і свідомості — зовні вищі понадприродні, природні сили чи ж соціальне середовище? В концепціях найбільше значення надається моральному вихованню на основі привнесення вічних ідей людської моралі, що здійснюються в

720

формі духовного спілкування. Iнші концепції виховання базуються на визнанні необхідності врахування у виховному процесі

конкретно-історичних умов життєдіяльності індивіда і стимуляції його включення в реальну систему соціальних зв’язків, внаслідок чого визначальний вплив умов соціального середовища посилюється та корегується виховним впливом.

Учені по-різному підходять і до вирішення проблеми можливостей корегування вроджених якостей людини, їх видозмінення під впливом соціальних умов. Так, визнаючи вплив соціального середовища на розвиток людей, більшість просвітників ХVII— ХVIIІ століть робили висновок про непохитність початкових людських якостей. Французький філософ Жан-Жак Руссо — осново-

положник концепції природного вільного виховання на базі уявлень про початкові добрі і злі якості людини. Англійський просвітник ХVIІ ст. Джон Локк, воюючи проти теорії вроджених ідей і якостей у людини, ратував за формування діяльної людини,

борця за власне благо на основі морального і фізичного виховання тощо. Звичайно ж, концепція виховання спирається на методологічні принципи, вироблені в межах теорії особи.

У сучасних умовах дедалі частіше піддається сумніву істинність твердження про те, що роль суспільного виховання зростає на кожному новому етапі історичного розвитку. В дійсності це не зовсім так. Чим менше розвинені економічні відносини, що тісно згуртовують людей у єдине ціле, тим більші мають бути зусилля, що створюють суспільний зв’язок з допомогою особливих регламентуючих факторів: звичаїв, соціальних норм, стереотипів, обрядів. Все це сприяє вихованню людей різних поколінь у дусі солідарності, щоб можна було вижити в постійній боротьбі з природою та іншими людьми. I, навпаки, система соціальних регуляторів поведінки людей значно спрощується в умовах розвинутого громадянського суспільства і правової держави.

Виховний процес всеосяжний, кожна людина спонтанно (стихійно чи свідомо) бере участь у вихованні оточуючих її людей, постійно відчуваючи на собі результати їх виховних зусиль. Виховання не тільки залишається однією з наймасовіших форм людської діяльності, але й продовжує нести основний тягар у формуванні людської соціальності, оскільки головне завдання виховання — зміна людини у напрямі, що визначається суспільними потребами. Виховання, виступаючи однією з цілеспрямованих форм соціалізації, здійснюється суспільством з метою забезпечення більшої надійності, гарантованості процесу включення особи в соціальні зв’язки. В процесі виховання суспільство реалі-

721

зує мету: формування особи і тому відбирає засоби й методи, що здатні забезпечити найбільший ефект виховного впливу. При формулюванні мети і завдань виховання, пошуку засобів і методів їх реалізації ураховуються стихійні, ненавмисні фактори соціалізації особи. Їх врахування дозволяє зробити виховний процес більш ефективним, тому, якщо вихователь намагається прищепити вихованцю ідеї, що неузгоджуються з ходом об’єктивного розвитку або конкретних умов життєдіяльності, то результативність виховання буде дуже низькою або навіть нульовою. Так, коли йде процес початкового накопичення капіталу в умовах становлення ринку, уже не можуть мати позитивного результату виховні міркування про те, що спекуляція як форма перепродажу товару є аморальною дією і порушує соціальну справедливість. Крім того, знання спрямованості впливу стихійних умов може сприяти нейтралізації або знищенню інтенсивності впливу негативних факторів (зокрема пияцтво батьків, жорстокість, грубість

усуспільному житті тощо) шляхом виховання.

Усучасному цивілізованому суспільстві виховання стає постійним фактором і здійснюється з допомогою діяльності різноманітних соціальних інститутів: сім’ї, освіти, засобів масової ін-

формації. Виховання — діяльність пов’язана з передачею новим поколінням суспільно-історичного досвіду, планомірний та цілеспрямований вплив, що забезпечує формування особи, її підготовку до суспільного життя і продуктивної праці. У процесі демок-

ратизації суспільного життя виховання людини як особи, яка характеризується високими моральними якостями, суспільною активністю, високою культурою праці і поведінки, стає одним з головних соціальних завдань. Виховання є особливим видом сус- пільно-необхідної діяльності людей.

Соціологія виховання: предмет і структура

Виділення спеціального предмета соціології виховання зумовлено тією обставиною, що далеко не завжди визнається її відносна самостійність як сфери специфічного наукового знання. Досить часто окремі проблеми виховання, як і вся сфера суспільної життєдіяльності, стають предметом вивчення педагогіки, соціальної психології, соціології освіти та ін. Не заперечуючи глибокого внутрішнього зв’язку загальних проблем, необхідно підкреслити доцільність виділення в соціології спеціальної галузевої науки — соціології виховання.

Потреба у визначенні меж соціології виховання, її місця в системі соціологічного знання зумовлена власними підходами до

722

аналізу та реконструкції функціонування виховного процесу в суспільстві, його цілеспрямованої діяльності. Підвищення ролі особи в здійсненні реформ в усіх сферах життя сучасного суспільства України, що пов’язане зі становленням ринкової економіки та процесами демократизації, висуває соціологію виховання серед інших галузей (соціологія міста, села, культури, мистецтва, праці та ін.) на особливе місце. Розглядаючи виховання як функцію суспільства, яка полягає у свідомому соціальному впливі на індивіда з метою підготовки його до виконання тієї або іншої суспільної ролі шляхом передачі йому накопиченого людством соціального досвіду, формування певних рис і якостей, можна визначити специфічність предмета соціології виховання.

Соціологія виховання вивчає формування особи як конкретного носія соціальності з певними світоглядними, моральними, естетичними настановами та життєвими спрямуваннями. Ще на початку ХХ ст. починає визначатись, формуватись предмет соціології виховання. У 20-х роках у Бостоні виходить книжка Уїльяма Сміта «Вступ у педагогічну соціологію», де соціологія виховання визначається як наука, що застосовує теорію, методи і принципи соціології у вивченні проблем теорії і практики виховання. Саме ж поняття виховання трактується дуже розширено, підкреслюється, що виховання складається з суми сил і впливу, які суспільство застосовує, щоб розвивати і соціалізувати індивіда. Роль же школи як агента держави — координувати різноманітний вплив на дитину: здійснювати соціальний контроль над процесом її соціалізації. Природно, виховання як цілеспрямована діяльність покликане утверджувати ідеали, принципи і цінності конкретного суспільства. Досліджуючи такий процес, соціологія виховання розв’язує ряд проблем.

По-перше, соціологія виховання реалізує прогностично-теоре-

тичну функцію. Створюється теоретична модель людини, на основі якої стає можливим дослідження закономірностей впливу суспільства на потреби підготовки молодого покоління до трудового, суспільного й особистого життя та їх прогнозування шляхом аналізу основних тенденцій соціально-економічного, політичного та духовного розвитку суспільства. У процесі виховання вивчаються зміни потреб до різних соціальних прошарків та спільностей, які в конкретних соціально-історичних умовах пред’я- вляються суспільством. Iнакше кажучи, аналізуються та вивчаються потреби суспільства щодо індивідів, відбувається трансформування потреб у конкретну мету виховання, створюється ідеальна модель особистості.

723

По-друге, перед соціологією виховання виникає необхідність дослідження соціальної суті виховання. Дослідження пов’язане з вивченням взаємодіючих впливів соціокультурного середовища та виховання на соціалізацію індивідів, на набуття ними особливих якостей, оцінок, характеристик. Соціологія виховання перед-

бачає з’ясування й визначення взаємовідносин та взаємодій способу життя і соціальних якостей молоді, тенденцій розвитку основних соціальних процесів, інститутів і факторів, що визначально впливають на формування особистості. Саме тут обов’язково враховується вплив засобів масової інформації на різні соціальні прошарки та спільності з тим, щоб залучити їх у виховний процес. Природно, що, враховуючи особливості мікросередовища, де відбувається людська життєдіяльність, соціологія виховання вбачає своє завдання в постійному вдосконаленні на основі одержаних виховним процесом знань управління. На різних вікових етапах такі фактори, як сім’я, засоби масової інформації, групи однолітків, виробничі колективи, по-різному, нерідко протилежно впливають на формування особистих якостей. Глибоке вивчення ієрархії впливу таких факторів на різні вікові групи, а також специфіки соціального оточення дозволяє чіткіше визначити фактори соціального мікросередовища, що справляють той чи інший вплив на становлення і розвиток особистості.

По-третє, соціологія виховання предметно спрямована на реальний процес формування та розвиток особистості. Соціологія виховання пов’язана з вивченням практичних можливостей впливу ідеї виховання на соціальний прогрес в конкретних історичних умовах. Тут досліджується роль виховання в політичноідеологічному, соціально-економічному та культурному відтворенні суспільства. В сучасних умовах демократизації суспільного життя, розв’язання економічних, політичних та соціальних проблем суспільного розвитку насамперед залежить від розвитку особистості, від професіоналізму кадрів, здатних ефективно використовувати техніку, досягнення науки і культурні цінності. Все це поєднується з почуттям високої громадянської відповідальності, із здатністю передбачати соціальні наслідки майбутньої діяльності.

Взаємодія суспільства і особи в процесі виховання

Соціологія розглядає виховання як одну з найвагоміших форм взаємозв’язку суспільства і особи, виділяє два рівні: первинний і вторинний. Первинний рівень взаємозв’язку включає об’єктивну

724

взаємодію людини і умов її побуту, її життєдіяльності, яка здійснюється в певному соціальному середовищі. Якщо формування особи зачіпає усі сфери життя суспільства, то людина в динаміці її особистого розвитку розглядається як своєрідна модель суспільства, що розвивається. В особі, як у краплині води, відображається різноманітність і багатогранність суспільного життя людей, хоч відображення і характеризується різним ступенем тотожності, тому що суперечність суспільних відносин створює можливість і спотвореного відображення навколишнього світу в індивідуальній свідомості. Формування особистості — головний підсумок суспільного розвитку, глибинний його зміст. І саме тому сукупність характерних рис особистостей красномовно свідчить про всебічний і різноманітний стан життя соціального організму. Вся сукупність суспільних відносин, суб’єктом яких виступає людина як член тієї чи іншої соціальної спільності, стає змістом особи в «знятому», як визначав Гегель, вигляді. Суперечливість процесу «зняття» соціального індивіда зумовлює велику різноманітність і соціальних типів, індивідуальностей, незважаючи на те, що суспільному буттю людей, відображенням чого виступає їх свідомість, така різноманітність і не властива.

Відтворення особи з визначеними характеристиками є природний та закономірний результат життя. Особа виступає немовби дзеркалом об’єктивних тенденцій і суперечностей, що зумовлюють її існування. Контрагентом особи на такому рівні є соціальне життя в тій мірі, в якій воно звернене до конкретної особи, сприймається нею, впливає на неї і, водночас, відчуває на собі її зворотний вплив. Особа, як чутливий прилад, реагує на зміни життя, реагує змінами своїх характеристик — соціальних, моральних, політичних, зростанням здібностей та потреб, а інколи — зміною ціннісних орієнтацій. Ось чому виховання необхідно для того, щоб людина переросла рівень суто ситуативної поведінки. Виховання покликане формувати особу, яка сама добровільно і свідомо будує своє життя відповідно до потреб суспільства. Процес виховання є своєрідне відтворення розвитку людства в становленні окремих особистостей, тобто соціального філогенезу — історичного розвитку органічного світу в соціальному онтогенезі — індивідуальному розвитку. Своєрідною квінтесенцією соціального досвіду, накопиченого людством, і є культура різних спільностей.

Виховання як одна із форм взаємозв’язку між суспільством і особою реалізується у свідомій діяльності суспільства, що спрямована на одержання визначених, передбачуваних правил поведінки індивідів. Така діяльність складає вторинний рівень вихо-

725

вання і має самостійний зміст і значення. Тут реалізується функція мовби каналу зв’язку від соціально-економічного ладу суспільства — через його потреби і цінності — до механізмів психіки і поведінки людей. Універсальні зв’язки індивідів — результат універсального обміну знаннями, трудовими навичками, уявленнями, переконаннями та ін.— зумовлюють необхідність застосування до людей загальних вимог. Ці вимоги продукуються як моральні, правові та інші норми соціальної регуляції. Установлені в суспільстві правила поведінки, що виступають засобом закріплення найважливіших суспільних відносин, можуть дещо або відставати від них у своєму розвитку, або випереджати їх, створюючи тим самим конфліктні ситуації. Та завжди суспільні правила поведінки стають засобом соціального регулювання та управління. Крім того, дотримання норм і правил поведінки відповідає закономірному розвитку людської індивідуальності, відтворюючи єдність особистих та суспільних інтересів.

Отже, можливість гармонійності особистих та суспільних інтересів перетворюється в дійсність для кожної людини суто індивідуально, тому що формально рівні й теоретично обґрунтовані можливості практично часто-густо не рівні. Освоювати одну й ту ж дійсність людина може по-різному: може пристосовуватися до неї, повністю підкоряючись об’єктивним обставинам, а також може нехтувати ними, ведучи боротьбу з такими обставинами. Ось чому в однакових життєвих умовах можуть формуватися люди, яким будуть притаманні різні, інколи і зовсім протилежні, характеристики.

Суть виховання особи — врахування її взаємодій з об’єктивними конкретно-історичними умовами і соціальними інститутами, що здійснюють цілеспрямований, свідомий вплив на особу. Це — двоєдиний процес. З одного боку, виховання особи спрямовано на залучення людини до цінностей культури. З іншого — враховуючи, що покликання, призначення кожної людини — всебічно розвивати свої здібності — виховання поля-

гає в індивідуалізації, в знаходженні особою власного Я, в перетворенні сутнісних сил суспільства в сутнісні сили особи. Голо-

вним критерієм вихованості людини соціологія вважає ступінь практичної участі особи в суспільно-корисній праці. Найвагомі-

ша результативність такої участі, а, отже, і найвища ефектив-

ність використання здібностей, талантів і можливостей кожного члена суспільства — необхідна і обов’язкова умова найповнішої реалізації переваг певного суспільства, чи то демократичного, чи то соціально-інтегрованого, чи то капіталістич-

726

ного, і перспектив його подальшого функціонування та розвитку.

Саме тому виховання людини, яка є не тільки простим відображенням суспільних відносин, а, насамперед, активним фактором їх розвитку, має спрямовуватись не лише на сприйняття та засвоєння нею ціннісних орієнтацій та настанов, а й сприяти примноженню і накопиченню індивідуального внеску в життєдіяльність суспільства.

Соціальні регулятори в сфері виховання

Соціологія виховання через поняття якісного становища суспільства прагне інтегрувати різні сторони суспільного розвитку і його результати. Одна із складових стану суспільства — соціаль-

ні регулятори людської поведінки і діяльності. За своєю суттю такими регуляторами виступає вся система суспільних відносин, яку кожне покоління одержує в готовому вигляді. В суспільстві є певні цінності, норми, правила поведінки в різноманітних ситуаціях, є заборони, санкції за порушення норм, механізми культури, що, впливаючи на розум та почуття, забезпечують прийняття більшістю людей того ладу, при якому вони живуть. Все це — соціальні регулятори поведінки особи.

Найважливіше місце належить економічним відносинам, але й вони аж ніяк не забезпечують всієї різноманітності життя, не визначають усіх механізмів його соціального регулювання. Не можна розраховувати на кардинальні зміни економічних структур. Але зовсім невірна думка і про те, що такі зміни не залежать від усієї системи соціальних регуляторів або що зміни в економічних відносинах самі по собі автоматично викликають зміни усієї системи соціальних регуляторів. Коли в період індустріалізації мільйони селян України ставали промисловими робітниками, то соціальна структура суспільства змінювалась дуже швидко, тоді як зміни соціальних регуляторів людської діяльності та поведінки відбувалися досить повільно. Адже ці регулятори не формуються довільно: зміни в продуктивних силах — це завжди зміни самої людини, типу людської особистості. Якщо визріла для змін людина у всій повноті її соціокультурних характеристик, то відкривається простір і для змін усієї системи соціальних відносин, а, отже, і відповідних регуляторів людської поведінки. Якщо ж людина для змін не визріла, то й загальносуспільні зміни загальмуються.

Соціальні регулятори ефективні тоді, коли не просто існують у вигляді звичних для суспільства інститутів, норм, правил, але також охоче сприймаються людьми, є природними для них, від-

727

повідають їх внутрішнім потенціям. Якщо внутрішні потенції нарощуються, а соціальні регулятори залишаються колишніми, застарілими, співвідношення їх порушується, соціальні регулятори перетворюються в суто зовнішню оболонку, що сковує розвиток і особи, і суспільства. Ліквідувати ці соціальні регулятори буває досить складно, на їх боці — сила, вся могутність держави, яка до того ж сама виступає найважливішою ланкою всієї системи соціальних регуляторів.

У сучасних умовах в суспільстві діють дві ціннісно-різні системи соціальних регуляторів. Одна — орієнтована на натуральні економічні показники, порівняльний розподіл, на традиційний колективізм «гвинтика», на зовнішній контроль за поведінкою людини, на командні методи управління і бюрократичне адміністрування. Така система нав’язується досвідом минулого, а її живучість обумовлюється наявністю соціальних прошарків, сприйнятливих до регулятивних дій за типом жорстокого економічного і неекономічного тиску, категоричного наказу, централізовано запрограмованої громадської думки. Друга система соціальних регуляторів бере за основу ринкові механізми, індивідуальні здібності особи, вільний вибір, що базується на персональній відповідальності. Реально механізми регулювання в такій системі (регулювання товар-но-грошових відносин, виборні механізми формування органів державної і політичної влади, судові механізми розв’язання конфліктів та ін.) спрацьовують не завжди. Вони найефективніші переважно в тих випадках, коли в суспільстві зростає кількість людей, які сформувалися як самостійні та ініціативні особистості. Оскільки такі особистості з’являються, то вся система соціальних регуляторів має відповідно перебудовуватися: орієнтуватися не на стримання прояву різних індивідуальностей, а на їх підтримку. Вона не обмежує всебічну життєздатність людей, а сприяє їй. Зміст такої стратегії полягає в тому, що слухняність — насамперед чеснота невільної, підкореної людини. А якщо людина стала вільною, то суспільство може робити ставку лише на її відповідальне ставлення до роботи, що виконується. Відповідальність же виховувається тоді, коли потенціал вільної людини реалізується, а не стримується.

Соціальні регулятори мають інструментальні та ціннісні компоненти. Хоча для стороннього спостерігача досить складна система суспільних стосунків і соціально-культурної надбудови над ними лише засіб самоорганізації тієї або іншої спільності громадян, для людини ж, яка живе в конкретному соціумі, вони самоцінні. Люди не усвідомлюють інструментальної ролі еконо-

728