(Мельє, Дешан, Марешаль) великі соціалісти-утопісти істотно відрізнялись тим, що відмирання держави ставили в залежність від промислового прогресу, збереження і використання в майбутньому суспільстві досягнень культури і цивілізації.

Iсторичні заслуги соціалістів-утопістів безперечні. Консервативні, ліберальні та соціалістичні напрямки в соціальній думці кінця ХVIIІ — початку ХIХ ст. ще не можна віднести до соціології як науки про суспільство, внаслідок їх відверто неакадемічного характеру і чітко вираженої політичної тенденційності. Та все ж їх представники порушують чимало проблем, що пізніше потрапляють у коло інтересів соціології. Це, насамперед, питання про соціальну природу і функції демократичних інститутів, специфіку ринкових відносин, форми реорганізації суспільних відносин та ін.

Ще в античності, коли вперше усвідомлена й осмислена ясна відмінність між людиною і навколишнім світом, виникають спроби теоретично осягнути соціальний вплив людського буття. В епоху Протагора і софістів, коли усвідомлюється потреба розмежування між двома елементами людського буття, природним і суспільним середовищем, коли виникають джерела науки про суспільство, саме тоді формуються фундаментальні для соціології проблеми подібності і різниці між законами природи і суспільного життя. В античну епоху та Середньовіччя ще відсутнє уявлення про со-ціологію як самостійну науку, та тоді уже досить детально розроблені концепції, доктрини політичної та правової теорії, економіки, етики та інших галузей знань, в центрі яких — проблема законів і норм суспільного життя. Починаючи з епохи Ренесансу, знання про суспільство поступово звільняються від релігії — теоретичної оболонки і набувають секулярних, тобто світських, мирських форм. Пізніше формуються теорії громадянського суспільства та правової держави, осмислення значення спільнісних інтересів і договірних засад у суспільному житті.

Література

Арон Раймонд. Этапыразвитиясоциологической мысли. — М., 1993. Захарченко М. В., Погорілий О. I. Iсторія соціології від античності до

початку ХХ ст. — К., 1993.

Ручка А. А., Танчер В. В. Очерки истории социологической мыс-

ли. — К., 1992.

Хвостов В. М. Социология. Введение. Исторический очерк учений об обществе.— М., 1987.

95

СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК СОЦIОЛОГIЇ

ВХIХ—ХХ СТ. (КЛАСИЧНИЙ ПЕРІОД)

1.КЛАСИЧНА СОЦІОЛОГІЧНА СПАДЩИНА

Принципова характерна особливість соціальних вчень XVIIІ ст. полягала в тому, що суспільство розглядалося просто як частина природи, а знання про суспільство — як складова частина інших, уже відомих наук, як «політична арифметика», «соціальна фізика» тощо. І лише в середині ХIХ ст. утверджується розуміння соціології як самостійної науки про суспільство, як цілісної системи поряд з фізикою, хімією, біологією тощо. Це заслуга основоположників науки Огюста Конта і Герберта Спенсера. Честь введення в

науковий обіг поняття соціологія належить Огюсту Конту, і невипадкове відокремлення соціології в самостійну науку. Виділення соціології в окрему самостійну науку підготовлене всім попереднім соціально-політичним, економічним, духовним розвитком людства, французького суспільства зокрема і особливо. Адже перша половина ХIХ ст.— період бурхливого промислового розвитку передових країн, пов’язаного з оволодінням і використанням сили пари і впровадженням машинної індустрії, фундаментальних відкриттів практично в усіх галузях природознавства, складних, швидких, масштабних і гострих соціально-політичних конфліктів та змін, особливо у Франції.

Анрі Сен-Сімон: наука про людину

На фоні економічного і соціально-політичного розвитку рельєфно виявилося серйозне відставання знань людей про самих себе і про те суспільство, в якому вони живуть. І аналогічно, як вищий тоді рівень розвитку капіталістичних економічних відносин в Англії став сприятливою обставиною для появи класичної економічної теорії Адама Сміта і Давида Рікардо, так і найвищий рівень розвитку суспільно-політичних відносин у Франції став благодатною основою для формування соціології Огюста Конта і його послідовників. В історії соціологічної думки певний слід залишила творчість Анрі Сен-Сімона, французького соціолога, со- ціаліста-утопіста. На початку XIX ст. дедалі більше приділяється уваги перевагам позитивного знання, що формується з допомогою спеціальних наук шляхом спостереження і експерименту.

96

Згідно з розумінням, що позитивні знання — наукові, а не метафізичні, позитивні знання стають певним напрямом у філософії — позитивізмом. І Сен-Сімон одним з перших приходить до розуміння науковості позитивних знань. Уже в 1813 році в праці «Нарис науки про людину» Сен-Сімон виступає з твердою вимогою відмовитися від абсолютної передбачуваної концепції про істинність науки, «надати науці про людину позитивність, обґрунтованість її на спостереженні і розроблення методом, що використовується в інших галузях фізики». Сен-Сімон пропонує суспільствознавству відмовитися від метафізичної сили науки про людину і надати їй позитивний, принципово новий характер, що дозволило б широко пізнати дійсність, світ людини, проникнути в суть багатоманітних зв’язків і відносин в суспільстві, пізнати людину в об’єктивних умовах колективного буття. СенСімон вважав основою прогресу суспільства прогрес знання людського розуму, що розглядався ним як «перехідний закон».

Iсторія суспільства — єдиний ланцюг взаємозв’язаних між собою минулого, сучасного і майбутнього знань, тому що майбутнє складається з минулого і сучасного інтелектуального потенціалу.

Розглядаючи історію суспільства як безперервний процес розвитку людського розуму, Сен-Сімон розкриває її через «закон трьох фаз» — теологічної, метафізичної та позитивної. Правда, тут Сен-Сімон суперечить самому собі, бо сам же наполегливо заперечує методологію метафізики. Відмовляючись від метафізики, нездатний з’ясувати причини соціальних явищ, Сен-Сімон з позитивістських позицій вводить ряд нових методологічних положень: відмова від спекуляційності і пріоритет спостережень в процесі пізнання, орієнтація на точні методи природознавства та ін. Відповідно до науки про людину і суспільство, позитивізм вносить такі постулати: виділення суспільства як специфічного наукового предмета і об’єкта дослідження; постановка питання про необхідність науки про людину як самостійної галузі наукового знання; введення спостережень і точних методів фіксування явищ і опис їх взаємодій та взаємозв’язків; розгляд суспільства в системі його взаємозв’язків з природою і залежності науки про людину (соціальної фізики або фізіології) від природних і соціальних наук. Сен-Сімон критикував історію і істориків за те, що вони не піднімались над хаосом фактів, за узагальнення детального аналізу, не бачили їх зв’язків між собою в системі минуле— сучасне—майбутнє. В такій критиці переваги і переконливість надавались «закону трьох фаз», на якому базуються практично всі

97

розділи і судження Сен-Сімона про людину і суспільство. На початку XIX ст. передова суспільна думка дедалі більше зосереджується на безплідності мети фізичної філософії і на перевагах позитивних знань про людину і суспільство. В 30-х роках XIX ст. Огюст Конт обґрунтовує принципи позитивізму як філософського напрямку.

Соціологія Огюста Конта

В історії суспільної думки у Франції філософ Огюст Конт (1798—1857) відомий як родоначальник позитивістської філософії і позитивістської соціології, спрямованих на вивільнення науки від абстрактної філософії (метафізики) і теології. Основні твори: «Курс позитивної філософії», «Система позитивної політики...». Філософські та соціологічні погляди тісно переплітались у творчості Огюста Конта. Певний вплив на формування його теоретичних концепцій мала творчість Сен-Сімона, у якого Огюст Конт тривалий період працював секретарем. Але через серйозні розбіжності з основних фундаментальних теоретичних, політичних і особистих питань їм довелося розійтись. Для Огюста Конта неприйнятні ідеї класової боротьби і рівності виробників. У період революційних подій в Парижі Огюст Конт виступав проти революційних дій пролетаріату і проти його послідовників. Iдеї «соціальної фізики» сягають аж в XVIІ ст., а в першій половині XIX ст. їх особливо пропагував Сен-Сімон. Але ніхто до Конта не зумів розвинути цю ідею з такою повнотою, системністю і аргументованістю.

Кризове становище, в якому так довго перебували цивілізовані народи, допоможуть людям подолати тільки позитивні, наукові знання про еволюцію природи і суспільства, вважав Огюст Конт. Позитивні знання, що основані на спостереженні й експерименті, протиставлялись химеричним, нереальним, і протягом всієї своєї творчості Огюст Конт підкреслював, що далекі від здорового глузду знання вчені мають ставити значно нижче навіть «самодовільних вірувань людства». Позитивні знання — знання, «доступні нашому розуму і корисні для нас». Здорові думки мають безперервно поліпшувати умови індивідуального або колективного існування. Але людство, за Контом, лише поступово зможе перейти до позитивної науки про суспільство. Досліджуючи процес розвитку людського розуму в різних сферах, Огюст Конт сформулював закон трьох стадій розвитку розуму або трьох різних теоретичних станів: теологічного, метафізичного і наукового (позитивного). Отже, за природою людина користується спочатку теологічним

98

(релігійним), потім метафізичним (філософським, абстрактнотеоретичним) і позитивним, науковим методами мислення. Розумовий розвиток людини здійснюється постадійно, і послідовність досягнення різними галузями знань позитивного відповідає різноманітній природі явищ, визначається ступенем їх «спільності, простоти, взаємною залежністю». Саме тому спочатку як наука народжується фізика, потім хімія, а після — біологія, а для довершення системи наук спостереження людському розуму залишається сформувати соціальну фізику.

Позитивна філософія — своєрідна перехідна система знань між метафізикою XVIIІ ст. та методологією науки XIX ст. За формою позитивна філософія близька до метафізики, а соціологія — до філософії історії, але за загальною орієнтаціією обидві відтворюють проблеми науки про людину і про суспільство. В класифікації наук, пропонованій Огюстом Контом, соціологія йде за біологією. Соціологія вивчає людське суспільство на основі зібраних достовірних фактів, вивчає діяльну істоту (індивідів і суспільство), звільняючись від метафізичного і спекулятивного духу, наближаючись за своєю точністю до природничих наук. Кожна діяльна істота в наукових концепціях має бути представлена статично і динамічно. Та на відміну від біології, соціологія розглядає діючих і здатних діяти індивідів як соціальні утворен-

ня, тобто в контексті взаємодії соціальних спільностей. Стала но-

ваторством висунута Огюстом Контом вимога до соціології: вивчати закони явищ, що спостерігаються, а не шукати апріорних, тобто існуючих до всякого досвіду першопочаткових чистих, незмінних причин, обґрунтовувати достовірність, істинність своїх висновків на фактах і на зв’язках, а не філософською інтерпретацією розуміння історії.

Специфіка соціологічного підходу до суспільного життя полягає в тому, що соціологічний підхід становить теоретичні дослі-

дження законів соціальних явищ з допомогою загальнонаукового методу, а не філософської рефлексії, тобто відображення, дослідження пізнавального акту, взаємне відображення єдиного.

В сукупності суспільні явища, за Контом,— образний організм. Ця ідея Конта передбачила постановку методології структурнофункціонального аналізу. Iдея порядку і прогресу проходить червоною ниткою через всю концепцію соціології Огюста Конта. Велика політична і моральна криза сучасного суспільства, міркував Огюст Конт, обумовлена, насамперед, розумовою анархією. Очевидно, розбіжність розуму стосовно всіх основних правил лежить в основі соціального порядку. Соціолог, який досліджує, легко від-

99

значає відсутність в суспільстві спільних ідей, висуваючи на основі вивчення емпіричних фактів нові і прийнятні для всіх ідеї, розкриваючи процес становлення нової спільності принципів і створення відповідних установ, що сприяють повному подоланню суспільної кризи. Поки ж окремий розум не сприйме всі спільні ідеї, на основі яких можна будувати спільну соціальну доктрину, пише Огюст Конт, народи, незважаючи ні на які політичні паліативи (тобто заходи, що не забезпечують повного вирішення проблеми), по необхідності залишаться в революційному стані і формуватимуть тільки тимчасові настанови. Огюст Конт попереджує, що потрібно лише мудре втручання в природний процес суспільного життя. Треба тільки привести в струнку систему всі знання про особисте і колективне людське існування, одночасно вивчивши думки, почуття і дії людей. Тільки точна оцінка природного процесу еволюції людства може дати теоретичний фундамент для мудрого втручання, здійснення систематичних змін на базі знань, що вносяться постійно і спонтанно, спроможних значно зменшити «згубне сповільнення і різку неузгодженість».

Соціологію Огюст Конт поділяє на дві основні частини — соці-

альну статику і соціальну динаміку. Соціальна статика покликана вивчати умови панування і закони функціонування соціальних си-

стем. Соціальна статика — це, по суті, анатомія суспільства, теорія суспільного порядку, раціональна, ефективна організація суспільства, досягнення соціальної гармонії (консенсусу). І Огюст Конт порівнює суспільство з живим організмом, що має різні органи, які виконують свої специфічні функції. Та розглядати функціонування будь-якого окремого органа відірвано від цілісного живого організму не можна. Тому суспільство — цілісна система, і неможливо правильно зрозуміти суть, роль і місце в суспільному житті, окремі його структурні елементи поза його цілісністю. Для Огюста Конта головним, висхідним у взаємодії суспільства і особи виступає суспільство, а не особа, адже не індивіди створюють суспільство, а суспільство визначає соціальну природу особи. Поділяючи суспільство на окремі соціальні структурні елементи, соціальні інститути, Огюст Конт особливо виділяє сім’ю, державу і релігію, що відіграють важливу роль в забезпеченні органічної єдності суспільства. Саме сім’я, а не індивід становить ту одиницю, з яких і складається суспільство. Людина з народження переважно егоїстична, хоча в її природі поряд з егоїстично-особистим є і неегоїстичне, соціальне. І вся історія людства в Огюста Конта — це поступове подолання егоїстичних нахилів людини: на ранніх етапах розвитку людства явно переважали егоїстичні інстинкти лю-

100

дей, які дедалі більше долаються в міру індустріального розвитку суспільства, що потім приводить до поширення і утвердження альтруїстичних основ, тобто готовності жертвувати своїми інтересами заради інших. І однією з важливих функцій сім’ї стає виховання молодого покоління в дусі альтруїзму, подолання вродженого егоїзму, індивідуалізму. Соціальні зв’язки мають, мабуть, зовнішній характер, тому що в їх виникненні важливу роль відіграє матеріальна необхідність, що втілюється в таких інститутах, як промисловість, торгівля, армія та ін. Природа соціальних зв’язків є головне питання соціальної статики, що має своїм предметом взаємовідносини, які зберігаються при всіх історичних умовах, елементах соціального організму.

Соціальний закон — це закон стадій історичного розвитку, за яким всі думки обов’язково проходять три змінюючи одна одну стадії. Спочатку — теологічна стадія, де відкрито панують спонтанно діючі функції, що не мають доказів. Потім метафізична — зі звичним переоформленням і формулюванням абстракцій або сутності, що приймаються за реальність. I, нарешті, позитивна стадія, що незмінно обґрунтовується точною оцінкою зовнішньої діяльності, історичної реальності. На думку Огюста Конта, від загального становища людського знання залежить і рівень техніки, ремесел, промисловості та ін. Закон трьох стадій історичного розвитку одночасно є і законом розвитку всього людства. Знання людини і знання культури людства, вважав Огюст Конт, проходить три стадії: теологічну, метафізичну, позитивну. Держава — це охоронець суспільного порядку, виразник «суспільного духу», що стоїть на сторожі соціальної солідарності і бореться проти тенденцій розходження ідей, почуттів і інтересів у суспільстві. Без такого порядку неможливий суспільний прогрес. Тому дотримання суспільного порядку підкорення державі і його нормам, законам, вважає Огюст Конт, це священний обов’язок будь-якого клану суспільства. Але єдність суспільства, людства в ідеалі має базуватися, насамперед, на духовній, моральній єдності. І тут особливо велика, на погляд Конта, роль релігії, релігійних переконань, що створюють фундаментальну основу соціального порядку: руйнується віра, розпадаються і соціальні зв’язки.

Соціальна динаміка вивчає закони розвитку соціальних систем і їх зміни. Соціальна динаміка Огюста Конта — це позитивна теорія суспільного розвитку. Не заперечуючи певну роль у суспільному розвитку інших факторів, які Огюст Конт називав вторинними (клімат, раса, приріст населення, розподіл праці), безумовний пріоритет він віддавав первинним, духовним, розумо-

101

вим. Отож характер суспільства на кожному історичному етапі і напрям його розвитку визначаються «станом його розуму». Три ступені безумовного розвитку людства — теологічна, метафізична і позитивна — відповідають трьом стадіям історичного прогресу. Перша стадія — теологічна, охоплює стародавність і раннє Середньовіччя аж до ХIIІ ст. Панування релігійного світогляду, воєнно-авторитарні політичні режими, очолювані жрецями і військовими — ось що характерне для теологічної стадії. Друга стадія — метафізична — охоплює XIV—XVIIІ ст., для якої є характерним перехід від одного, старого, що руйнується, суспільного порядку до нового, у зв’язку з чим таку стадію Огюст Конт називав перехідною. У духовній сфері чільне місце займають філософія, метафізика, в політичній сфері — професіонали-юристи, публіцисти, аристократи. Третя, вища стадія — позитивна, що почалася в XIX ст., разом з утвердженням позитивної наукової свідомості. За контівською соціальною динамікою настає розквіт економіки (промисловості, ремесел), науки, а в минуле повністю відходить воєнний дух і мілітаристський спосіб панування, на місце аристократії приходить соціократія, принципи побудови, функціонування і розвитку якої розробляються особливою прикладною наукою — позитивною політикою. В центр духовного життя висуваються вчені, філософи, позитивісти і діячі мистецтва, а на місце старої традиційної релігії з Богом приходить позитивізм з проповіддю всезагальної любові до суспільства, людства. У здійсненні ідеалів позитивної політики важливу роль Огюст Конт відводив робітникам за умов їх відмови від соціалістичних поглядів — знищити священну приватну власність та ін.

Значення соціології Огюста Конта визначається тим, що на основі синтезу досягнень суспільствознавства того періоду і всупереч панівним тоді спекулятивно-споглядальним філософським підходам і теологічним поглядам він вперше обґрунтовує необхідність наукового підходу до вивчення суспільства і можливість пізнання законів його розвитку; визначає соціологію як особливу науку, що базується на спостереженнях; ставить питання про проведення емпіричних досліджень в науці; обґрунтовує закономірність розвитку історії, загальні контури соціальної структури і ряду важливіших соціальних інститутів суспільства.

Соціологія Герберта Спенсера

Контівську позитивістську лінію в філософії і соціології продовжує розвивати англійський дослідник Герберт Спенсер (1820— 1908), засновник органічної школи в соціології. У другій половині

102

08), засновник органічної школи в соціології. У другій половині XIX ст. Герберт Спенсер просувається далі шляхом становлення соціології як самостійної науки, особливо в галузі системного і структурно-функціонального підходу до вивчення суспільства.

Досліджуючи походження всіх живих організмів, Герберт Спенсер вважав, що і суспільство розвивається як природа, як живий організм; прагнув провести якомога більше емпіричних узагальнень для доведення еволюційної гіпотези. Це дозволило б стверджувати з великою упевненістю, що еволюція здійснювалась і здійснюється в усіх середовищах природи, в тому числі в науці і мистецтві, в релігії і філософії. Суть еволюції Герберт Спенсер, опираючись на праці Карла Бера, вбачав у переході від гомогенності (однорідності) до гетерогенності (неоднорідності), зростаючій з’єднаності і специфічній обумовленості певності.

Iдеї Герберта Спенсера доповнені тезою про загальні тенденції зростання внутрішньої диференціації, яка супроводжується вдосконаленням процесу інтеграції органів. Усі морфологічні ознаки еволюції Герберт Спенсер знаходить і в розвитку суспільства. Полемізуючи з представниками «організмічного» погляду на суспільство Платона, Гоббса, стверджує, що аналогія між біологічним і соціальним неповна, тому що індивідуальний організм має конкретність, тоді як соціальний — дискретний, переривний і непереривний, протилежні, але взаємопов’язані властивості матеріальних об’єктів. Отже, суспільство не може і не повинно поглинати окрему особу. Iстотним виміром соціального процесу вважається перехід від суспільства, де особа цілком підкорена соціальному цілому, до такого становища, де соціальний організм служить складовим його індивідів. Герберт Спенсер розглядав еволюцію як перехід від непевної безладної однорідності до певної, поєднаної різнорідності, що супроводжує розсіяність руху та інтеграцію матерії, виділяє три види матерії: неорганічну, органічну і надорганічну. Аналізу піддає надорганічну еволюцію.

Форма надорганічної еволюції виявляється людськими суспільствами, їх зростанням і будовою, продуктами і відправленнями. Але соціальні явища здебільшого обумовлені не властивостями, що складають суспільство одиниць, і умовами існування цих одиниць, а умовами життя всього суспільства і самим життям суспільства. Соціологічним поглядам Герберта Спенсера на суспільство властивий індивідуалістичний підхід до еволюції суспільства. Люди живуть і залишаються жити один з одним тому, що їм вигідно. Спільне життя людей — необхідна умова для розвитку індивіда. Зовнішні і внутрішні «фактори соціальних явищ»

103

розглядалися Гербертом Спенсером як стартовий стан умов розвитку індивідів і їх власні, як первісних людей, фізичні, емоційні і інтелектуальні виміри. Безсумнівно, що вторинні або похідні фактори охоплюються соціальною еволюцією. Людська діяльність і соціальні явища значно залежать від властивостей клімату, ландшафту місцевості проживання тієї або іншої спільності людей і ґрунту, флори і фауни місцевості та ін. Герберт Спенсер підкреслює, що ранні стадії соціальної еволюції найбільш сильно залежать від місцевих умов, аніж пізніші, доходить висновку, що прогрес первісної людини затримувався відсутністю здібностей, що можуть проявитися тільки з самим прогресом. Розвиток вищих фізичних, емоційних, інтелектуальних здібностей ішов спільно з соціальним прогресом. Чим менше розвинутими є фізичні, емоційні й ін-телектуальні здібності людини, тим сильніша її залежність від зовнішніх умов існування, важливою частиною яких може бути відповідне групове утворення. У боротьбі за виживання людина і спільність здійснюють ряд ненавмисних дій, об’єктивно зумовлених функцій. Такими функціями, що здійснюються членами певних груп і самими групами, визначаються групові організації і структури, відповідні інститути контролю за поведінкою членів соціальних спільностей, груп та ін.

У процесі надорганічної еволюції виникають суспільні структури і організації, що мають функціональну спрямованість. І соціологія вивчає функціювання тієї або іншої суспільної одиниці, зосереджується на результатах, що появляються в ході взаємодії одиниць. Соціологія описує і пояснює виникнення і розвиток політичної організації та церковних установ, життєдіяльність суспільства і його компонентів, їх регуляцію і виробничі відносини тощо. Досліджує соціологія і розвиток мови та знання, мораль та естетику, а також ураховує взаємну залежність між структурами і організаціями суспільства, з одного боку; і життєдіяльністю суспільства та його частин — з іншого. Герберт Спенсер намагався провести послідовну аналогію між біологічним організмом і суспільством як соціальним організмом, твердив, що безперервне зростання суспільства дозволяє розглядати його як організм. Суспільства, як біологічні організми, розвиваються в формі зародків з невеликих мас шляхом збільшення одиниць і розширення спільностей, об’єднання спільностей у великі спільності і їх подальше об’єднання та ін. Первісні суспільні спільності, подібно групам простіших організмів, ніколи не досягають значної величини шляхом простого зростання. Повторні процеси утворення великих суспільств

104

шляхом об’єднання дрібніших приводять до поєднання вторинних утворень в третинні.

Отже, Спенсер виділяє типи суспільств за стадією розвитку. Один з важливіших критеріїв типології суспільств — відмінність у формах соціальної регуляції. Для соціального організму, як і для біологічного, характерне не тільки утворення дедалі більшої маси в процесі зростання, але й збільшення поєднання маси зі зближенням її частин. Взаємна залежність частин, що перетворює складні спільності в єдине ціле — суспільство, не може існувати без певного розвитку «лінії поєднання і пристосування для спільної дії». Для координації дедалі різноманітніших зі збільшенням маси соціального організму діяльностей в суспільстві необхідний правовий центр і відповідні засоби сполучення між дедалі віддаленішими просторово одна від одної соціальними одиницями. Центр з допомогою засобів сполучення впливає на частини.

Основна типологічна відмінність соціальних структур, за Спенсером, полягає в тому, чи є співробітництво людей в досягненні спільної мети добровільним або примусовим. Саме це визначає протилежність суспільств «воєнного» та «промислового» типів. Герберт Спенсер, на відміну від своїх попередників, ясно бачить, що «воєнне» суспільство не можна вважати пройденим етапом історії; що саме протиставлення «воєнної» і «промислової» соціальної організації має характер типологічної абстракції, що ізолює окремі фрагменти та тенденції складнішої соціальної реальності. Еволюційно-історичний підхід поєднується у Герберта Спенсера зі структурно-функціональним та системним. Соціальний організм складається з трьох основних систем: регулятивної, вироблення засобів для життя і розподільчої. Джерелом класових відмінностей вважалося завоювання: переможці утворюють панівний клас, переможені стають підневільними або кріпаками. Відрізняється початкова, м’якша форма «домашнього рабства»; наступна стадія масового використання рабської праці в землеробстві і ремісництві супроводжується різким погіршенням становища підневільних. Рабство пов’язане з розвитком поділу праці, що потім породжує і психологічні стимули збереження існуючого порядку. Спочатку працівник фізично, а часто і розумово поступається тому, хто змушує його працювати. Праця стає ознакою неповноцінності. Потім розвивається почуття гордості, що зміцнює марність. Згодом додається ще третє почуття: боротися з ворогами та дикими звірами вважається єдиним заняттям, гідним чоловіків. Так три стимули поєднуються, щоб

105

утвердити відмінність між правлячим воєнним класом і підлеглим виробничим класом.

Аналізуючи «регулятивну систему», Герберт Спенсер звертає певну увагу на механізми «соціального контролю», розглядає політичне управління, як, власне, один з його видів. За Гербертом Спенсером, весь «соціальний контроль» тримається на «страсі перед живими і мертвими». «Страх перед живими» підтримується державою, а «страх перед мертвими» — церквою. Всякий соціальний інститут складався як стійка структура «соціальних дій». Соціальний контроль здійснюється «церемоніальними інститутами», які старші, аніж церква і держава. Церемонії регулюють спілкування, символізуючи «статус» і «ранг» суб’єктів, що вступають у відносини, і культивують «почуття субординації». Герберт Спенсер, на відміну від Огюста Конта, не розглядав соціальну еволюцію як прямолінійний процес. Використовуючи для доведення еволюційної гіпотези аналогію між «живим і політичним» тілами, Герберт Спенсер усвідомлював її обмежені можливості для «створення нарису емпіричної соціології» та ін. Багато ідей Герберта Спенсера згодом використані і далі розвинуті сучасною західною соціологією, зокрема структурно-функціональним аналізом Толкотта Парсонса, культурологією і соціальною біологією.

Iсторична соціологія Шарля Алексіса де Токвіля

Одним з фундаторів політичного лібералізму, суспільнополітичної течії, що знайшла в ХХ ст. широке розповсюдження, є французький історик, соціолог і політик ХIХ ст. Шарль Алексіс де Токвіль. Народився Шарль Алексіс де Токвіль 29 липня 1805 року поблизу Парижа в аристократичній сім’ї. За часів якобінського періоду у Франції батько й мати були ув’язнені, та від страти їх врятували події 9 термідора. Ні соціальне походження, ні доля батьків, ніщо на початку життєвого шляху Шарля Токвіля не виявило, що він стане щирим прихильником демократичного суспільного ладу. Вивчав право, у 1831—1832 рр. був у Північній Америці, де аналізував американську політичну систему. Головним результатом його перебування в США стала книга «Демократія в Америці», що стала популярною серед європейської громадськості, послужила вагомим аргументом при обранні Шарля Алексіса де Токвіля членом Академії моральних і політичних наук, а потім і Французької академії. Він стає депутатом парламенту Франції, а пізніше обирається до установчих зборів, згодом і членом законодавчих зборів. Після залишення політичної сцени

106

поселився поблизу міста Туз, де займається науковою діяльністю; подорожує до Німеччини, Англії, де зустрічався з ві-домим англійським теоретиком лібералізму Дж. Ст. Міллем; публікує ряд праць з проблем політичного ладу у Франції та ін. Шарль Алексіс Токвіль помер 16 квітня 1859 року.

Основною темою роздумів та досліджень мислителя є історичний поворот в усіх сферах тодішньої людської спільності, осмислення народження демократичного суспільства. Соціальна філософія Шарля де Токвіля про демократію є своєрідний синтез ліберальних та демократичних ідей. Хоча на сучасників його праці серйозно не вплинули, та були заново відкриті на початку ХХ ст. Раймондом Ароном та ін. Глибоко і гостро відчував Шарль Алексіс де Токвіль силу перелому, що здійснювався в Європі після бурхливих подій революції 1789 року у Франції. Перебуваючи в Сполучених Штатах Америки зміг детально ознайомитися із специфікою політичного і соціального життя та суспільного буття, наочно переконатися у різноманітності прояву буржуазного прогресу. Соціологія Шарля Алексіса де Токвіля — це своєрідна історіографія ранньобуржуазного суспільства. Якщо пізніше соціологи оперували поняттями індустріального та доіндустріального суспільства, то Шарль Алексіс де Токвіль порівнює, протиставляє суспільства аристократичне і демократичне.

Аристократичне суспільство — втілення старого феодального режиму, зруйнованого французькою революцією. Соціальне явище — демократія — лейтмотив роздумів та досліджень Шарля Алексіса де Токвіля. Демократичне суспільство — це егалітарне суспільство, де повалено старий феодальний лад, скасовано феодальні привілеї, панує рівноправність. Тут існують лише індивідуальні відмінності між людьми, зумовлені їх неоднаковими здіб-

ностями, освітою, достатком. У процесі історичного розвитку суспільства реалізуються два основні закони: по-перше, всі конкретні суспільства незалежно від історичних особливостей і етапів розвитку неодмінно йдуть до демократії; по-друге, демократичний лад тісно пов’язаний з розвитком звичаїв, культури, науки, цивілізації. Суспільний прогрес несе людям демократію, свободу, рівність. На нерівності не може ґрунтуватися свобода в демократичному суспільстві. Свобода передбачає рівність умов існування й охороняється різноманітними політичними та соціальними інститутами, в тому числі демократичним законодавством, свободою громадян створювати політичні об’єднання, свободою преси, волелюбними звичаями людей. Свобода і рівність — це потужні фактори руйнування старого, аристократичного суспільства. Від-

107