ЕТНОСОЦIАЛЬНI ПРОЦЕСИ

1. ПРЕДМЕТ ЕТНОСОЦІОЛОГІЇ. ПРОБЛЕМИ НАЦІОНАЛЬНИХ ВІДНОСИН

Предмет етносоціології

Етносоціологія — новий науковий напрям, що виник на стику етнографії і соціології. У другій половині 60-х років ХХ ст. в країнах Сходу етносоціологія виділилась у самостійну галузь знань. Поняття етносоціологія складається з двох слів різного походження: етнос (грецьк. еthnos — суспільство, рід, плем’я, народ) і соціологія (лат. societas — суспільство, грецьк. logos —

вчення). Дослівно етносоціологія — вчення про національні сус-

пільства. Проте суть поняття етносоціологія багатше його ети-

мологічного значення. Етносоціологія — галузь соціології, що досліджує походження, суть, функції різних етносів (рід, плем’я, народність, нація) з метою виявлення загальних закономірностей, їх взаємодії і вироблення механізмів вписування в систему соціальних відносин, що склалися. Iнакше кажучи, етносоціологія вивчає соціальні аспекти життя та діяльності етнічних утворень, а також національну специфіку соціальних спільностей і відносин.

Виникнення наукового напряму — етносоціології — обумовлене інтересами науки і суспільної практики. Національні проблеми вивчають різні науки: філософські, історичні, юридичні, економічні та ін. Кожна з них має предметну галузь, що дозволяє проаналізувати всі сторони розвитку і взаємодії етнічних спільностей. У 40—60-х роках ХХ ст. в усьому світі у зв’язку з могутнім піднесенням національно-визвольного руху зростає значення етносоціальних знань. Етносоціологія має предметом дослідження етноси і етносоціальні процеси, національно-регіональні особливості соціальної структури народів тощо, тобто ту сферу знань, що фактично випадає з поля зору філософів, економістів, істориків, етнографів та інших спеціалістів. Етносоціологія досліджує соціально значущі явища в побуті та культурі людей різних національностей, соціальну обумовленість змін у національній культурі, в тому числі в мові, національних орієнтаціях, цінностях, національних традиціях і звичаях, соціальну визначеність етнічної самосвідомості міжнаціональних відносин.

389

Теорія етногенезу (походження народу)

Сучасний людський вид — єдиний біологічний вид, що розвивається за спільними соціальними законами і розпадається на багато історичних спільностей: держави, класи, нації, сім’ї та ін. Особливе місце займають етноси. За підрахунками ООН людство успадкувало не менше 3 тис. етнічних спільностей, які входять до понад 220 держав світу. Етноси не вічні: вони народжуються, розвиваються і вмирають. І такий тривалий і складний процес на-

зивається етногенезом (походження народу).

Природні кровно-родинні об’єднання — рід, клан — перші в історії соціальні спільності людей. На відміну від раси, яка є продуктом біологічного розвитку і об’єднанням людей із спільними біологічними рисами (колір шкіри, волосся, риси обличчя), соціальні спільності є результатом соціальної взаємодії. В сивій давнині спільності людей — це родові об’єднання. Люди дуже тісно пов’язані з певною територією, з географічним середовищем, без яких не могли практично існувати, а якщо і доводилось освоювати нові регіони, нові території, то відхилення від природного первинного середовища проживання було не особливо різким, а поступовим, в міру того, як дозволяла природа. В формуванні спільностей людей основну роль відігравали дві обставини: перша— поступове обживання природи істотно впливало на специфічні характеристики людей і на історичні строки консолідації їх у різноманітні спільності, і друга — нові освоєння людиною земель і територій на багато віків і тисячоліть закладали в людську істоту, її генетичну програму особливі якості, що виділяли спільності, по-своєму відмінні, неповторні не тільки з окремими, але й з сусідніми спільностями. Це сталося тому, що люди,

спілкуючись з навколишнім середовищем, набували особливих ознак, пов’язаних із впливом географічного середовища, природних умов. У певному середовищі проживання люди формували свої специфічні риси; методи і способи життєдіяльності, особливі, що ставали традиційними, методи господарсько-екологічної діяльності, обрядові норми, правила і звички, риси характеру, менталітет, матеріальну і духовну культуру, формували єдину мову. В міру вдосконалення знарядь праці, проникнення у таємниці природи, розширення сфер трудової діяльності виникає і об’єктивна потреба в об’єднанні в племена. Племена уже чіткіше і тісніше пов’язані з певною територією, захищали її, мали внутрішню формальну організацію. З переходом до скотарства і землеробства формується певний господарський устрій. Все це

390

об’єднувало, стимулювало розвиток етнічної спільності. Змішування племен приводило до появи нової спільності — народності, яка уже символізує більш високу культуру суспільства. Отже, ос-

новні умови формування етносу — спільність території і мови (потім це стає його властивостями).

Упроцесі розвитку господарських зв’язків під впливом географічного середовища, контактів з іншими родами і племенами формуються характерні риси матеріальної та духовної культури, виробляється своєрідна етнічна психологія, самосвідомість етносу. Iноді формуванню етносу сприяла спільність релігії. Етнос, який сформувався, виступає як соціальний організм, що самовідтворюється етнічно, через систему однорідних шлюбів і передачі новому поколінню мови, культури, традицій, етнічної орієнтації тощо. Один з основоположників теорії етногенезу Лев Гумільов намагається довести, що і тепер зберігається значення для формування етносу такого природного фактора, як ландшафт. Порівнюючи переселення російських селян і козаків до Сибіру в межах звичної зони заплавно-лугового ландшафту і переселення в нову для них зону лісотундри, Лев Гумільов показує, що в межах зони заплавно-лугового ландшафту формується кілька етносів великоросів, а в зонах лісотундри — формується вже зовсім інший етнос. Але епоха безпосереднього впливу природного фактора на формування етносу відійшла, і на формування етносу уже впливають здебільшого соціальні фактори — економічні, політичні, духовні. Етнічні ж спільності піддані змінам у ході етнічних процесів — консолідації, асиміляції та ін. В результаті об’єктивних обставин народності, які входять до складу етносу, розвиваються нерівномірно, що веде до уособлення, одержавлення і політичної ізоляції окремих спільностей людей. І на території одного етносу можуть утворюватися різні історичні спільності людей — народності, нації. Для стійкого існування етнос прагне до соціальнотериторіальної спільності, об’єднання, створення держави. Ет-

нос— історично стійка спільність людей, яка склалася на певній території, якій властиві спільні, відносно стабільні особливості мови, культури, побуту, а також усвідомлення своєї єдності і відмінності від інших по-дібних утворень — самосвідомість етносу.

Укожному конкретно-історичному суспільстві співіснують різні за чисельністю, впливом і розвитком біосоціальні спільності, які зазнають систематизації. Виділяються три основні рівні етнічної ієрархії: субетнос — етнос — суперетнос. Ключова ланка — етнос є сукупністю субетносів. Iнтеграція етносів утво-

391

рює суперетнос, найбільш яскравим прикладом якого служать

арабомусульманський світ і західноєвропейська етнокультурна цілісність, включаючи Північну Америку, Австралію та Південну Африку. Соціальна спільність, кожна етнічна система має свою історію. І люди завжди цікавились етнічною історією, походженням народу. Уже елліни і римляни знали, що їх етноси склалися приблизно в середині VIIІ ст. до н. е. Знаємо також, коли еллінів і римлян не стало. Але визначити період народження і період загибелі етносу надзвичайно важко. Комплексний системний підхід до проблеми походження етносу, народу надає логічну завершеність поняттю етногенезу, поширивши його на всі етапи існування етносу і обґрунтувавши: етноси — біосоціальні спільності народжуються, живуть і вмирають не стільки за соціальними, скільки за природними законами. Етноси не ізольовані один від одного. Волею долі йдуть поряд або навіть у складі єдиної держави живуть несхожі етнічні спільності. Етнічні спільності приречені на постійне спілкування, взаємний вплив. Взаємодія етносів, що веде до зміни їх суті, є етнічним процесом.

Виділяють еволюційні і трансформаційні етнічні процеси. Ево-

люційні етнічні процеси відображають значні зміни будь-якого з основних елементів етносу, насамперед мови, культури, а також зміни соціальної (класово-професійної) структури етносу, його статевовікового складу тощо; трансформаційний етнічний про-

цес охоплює зміни, що ведуть до заміни етнічної належності; завершуючим етапом їх є зміна етнічної самосвідомості. Трансформаційні етнічні процеси поділяються на роз’єднуючі і об’єднуючі. Об’єднуючі етносоціальні процеси — консолідації,

асиміляції, інтеграції.

Консолідацією є злиття кількох самостійних, споріднених за мовою і культурою народів у єдиний новий, значно більший етнос (міжетнічна консолідація) або внутрішнє згуртування народу за рахунок вирівнювання відмінностей між соціальними етнічними групами (внутрішня консолідація). Міжетнічною консолідацією є злиття східнослов'янських племен у єдину стародавньоруську народність в IХ—ХIІ ст., а внутрішньою етнічною консолідацією є вирівнювання відмінностей між баварцями, саксонцями та іншими німецькими народностями в ХIХ—ХХ ст. В Україні ще в ХIV—ХV ст. в гірських районах сучасних Iвано-Франківської, Чернівецької і Закарпатської областей сформувалось кілька етносів: гуцули, лемки та інші — своєрідні, надзвичайно цікаві традиційно, побутово і культурно, що стали частиною слов’янського народу. Процеси консолідації етносів відбуваються і в молодих

392

країнах Африки, Азії, Латинської Америки, що розвиваються, та інших регіонах планети.

Асиміляція — розпилення одного етносу або його частини в інших, звичайно більш численних, внаслідок чого втрачається багато споконвічних властивостей і набуваються зовсім нові.

У сучасних умовах асиміляційні процеси найінтенсивніше відбуваються в розвинутих країнах — Iталії, Англії, Данії, Швеції та інших, де вже сформувалися державні етноси, які поглинають, асимілюють малі етнічні спільності, соціальні групи. Набагато повільніше і складніше проходять процеси міжетнічної інтеграції — взаємодія всередині держави або на міждержавному рівні декількох, що значно відрізняються мовою і культурою народів і ведуть до появи у них ряду спільних рис. У результаті формуються не нації, а міжетнічні спільності. Проте ці міжетнічні спільності не міцні (створення і розпад багатонаціональних імперій Австро-Угорщини, Османської, Російської, в сучасності — СРСР, Югославії та ін.). Але навіть США — країну емігрантів, яку традиційно вважали зразково правильним конгломератом націй, в сучасних умовах етнічно визнані неефективними.

Американське суспільство залишається надзвичайно строкатим етнічно, тому що іспанці, португальці, італійці, китайці, мексиканці, євреї і представники інших національних спільностей з покоління в покоління зберігають свою національну ідентичність. Всі етнічні процеси йдуть з різною швидкістю і результативністю, вони залежать від рівня соціально-економічного розвитку суспільства і від національної політики, що проводиться державою. Етнічні системи різного рівня мають різний ступінь відчуженості. Так, в ХIIІ ст. стародавньоруські князівства нерідко воювали між собою, але перед загрозою монголо-татарського нашестя зуміли подолати ворожість і виступити єдиним фронтом.

Аналогічно поводилися в ХVII—ХVIIІ ст. індійські племена, чинячи опір європейській колонізації Північної Америки. Конфлікти бувають між будь-якими системами і всередині них, але сутички на субетнічному і суперетнічному рівнях незрівнянні. Суперетноси утворюють своєрідні галактики, які співіснують, але не взаємодіють. Тут не буває ні асиміляції, ні тривалої інтеграції. Консолідаційні процеси можливі тільки всередині суперетносів. Сучасні етнічні процеси неоднозначні. До 70-х років ХХ ст. в світі існувала думка, що в міру розвитку індустріального суспільства вирівнюються мовні і релігійні відмінності, зникають етнічні кордони. Проте яскравої вираженості набуває і тенденція уніфікації способу життя народів, яка все ж не веде до вирівнювання

393

відмінностей в одязі, їжі, житлі, до інтернаціоналізації суспільного виробництва тощо. З 70-х років розгортається в багатьох районах планети етнічне відродження.

В історії походження народів (в етногенезисі) є найпоширені-

ші соціальні спільності: рід, плем’я, народність, нація, клас та ін.

Стійка сукупність людей складається історично на певній території і має спільні риси (в тому числі расові), стабільні особливості культури (включаючи мову) і психологічний склад, а також свідомість своєї єдності і відмінності від інших утворень (самосвідомість). Ознаками, що визначають системні властивості ет-

носу, є: мова, мистецтво, звичаї, обряди, норми поведінки, звички

тощо. В сукупності вони утворюють певну етнічну культуру. Формування етносу звичайно відбувається на основі єдності території і економічного життя, але в процесі подальшого розвитку багато етносів втрачають спільність території (наприклад, українці, росіяни, білоруси, євреї, іспанці та інші живуть у багатьох країнах світу). Традиційному суспільству, в основі якого лежить натуральне господарство в життєдіяльності етносів, відповідає переважно така форма існування етносу, як народність.

Проте з переходом суспільства до переважно індустріального виробництва і ринкової економіки, що об’єктивно вимагає переходу до періодичних ринкових (ярмаркових та ін.) обмінів продуктами виробництва, до постійного ринкового обміну матеріальними і духовними цінностями, тобто до створення внутрішнього, а потім і світового ринку, йде формування народів. Такому процесу передувало не просто вдосконалення виробницт-

ва, а й значне вдосконалення мовної культури, психологічного складу людей, утвердженню в способі життя нових, цивілізованіших способів і засобів життєдіяльності. Але, що особливо важливо, якщо процес консолідації етносів має прогресивний характер і швидко змінює роди, племена, народності в межах етносу, то етнос стійкіший і консервативніший, хоча і відчуває вплив сусідніх етносів або етнічних меншин. Результатом такого взаємовпливу може виявитись або зникнення окремих етносів, або взаємозбагачення етносів на шляху до утворення нових історичних спільностей людей — народів, а фактично, в історичній перспективі, до консолідації нових етносів. Такий процес розвивається на сучасному етапі в багатьох етносах, бо ізольованих однорідних етнічних утворень практично не існує. Процес взаємодії і взаємовпливу різних етносів характерний для Сполучених Штатів Америки, де, по суті, суспільство складається з різних етносів— становить конгломерат — американський багатона-

394

ціональний народ. Отже, з розвитком суспільства розвивається і етнос, виникають різні його історичні форми, що змінюють одна одну. Рід, плем’я, народність, нація, народ — нетільки ієрархічні ступені послідовного сходження етносу на вершину розквіту, а й своєрідні ступені соціальної, культурної, економічної і політичної зрілості народу.

Рід— спільність людей, які пов’язані узами кровної спорідненості, основний виробничий осередок первіснообщинного ладу.

Роди об’єднувались у фратрії (братства), а союз фратрій складав уже плем’я. Устрій роду і родових общин базувався на суспільній власності на засоби виробництва, на колективній праці. Очолював рід виборний старійшина. Всі справи вирішувались радою роду, тобто зібранням усіх дорослих чоловіків і жінок. Розпад первіснообщинного ладу, виникнення нового способу виробництва, заснованого на родостановому поділі суспільства, кладе кінець родовому ладу.

Плем’я— форма спільності людей, властива первіснообщин-

ному ладу. В основі поняття плем’я лежать родові відносини, що визначали розрізненість племен на територіях, відрізнялись мовою, культурою, звичаями, обрядами та ін. Плем’я об’єднувало два або кілька родів і мало свою мову, територію, звичаї, обряди тощо. Тільки належність індивіда до племені перетворювала його у співвласника спільної власності, забезпечувала йому певну частку виробленого продукту, право участі в суспільному житті. З розвитком виробничих і соціальних відносин відбувається укрупнення племен, утворюються союзи племен. Кровноспоріднені зв’язки поступово перестають бути основою етнічних спільностей, дедалі сильнішими стають зв’язки соціальні. Витіснення родових відносин товарними приводило до розпаду племен і об’єднання їх в народності.

Народність — форма мовної, територіальної, економічної і культурної спільності людей, яка складається з виникненням приватновласницьких відносин і є характерною для рабоволодіння і феодалізму, передує — з розпадом феодалізму — утворенню націй. Народність — не просто об’єднання племен, а якісно нова суспільна організація людей, яка базується на територіальних і економічних зв’язках людей, за наявності приватної власності і непримиренних антагоністичних соціальних спільностей — класів (імущих і неімущих). Їм властиві єдина мова, культура, територія, економічні зв’язки і свідомість етнічної належності. Народності (а відомі й інші донаціональні спільності) існують і нині не тільки у країнах, що розвиваються, але й у деяких індустріаль-

395

но розвинутих державах (у Великобританії живуть уельсьці, норманці, галли, у Франції — бретанці і корсиканці), в Російській Федерації в Сибіру і на Півночі, на Далекому Сході — евенки, юкагіри та ін. Різні народності проживають і в Україні. Посправжньому чисельно значні народності можуть консолідуватися в нації.

Що таке нація? Зародження і розвиток капіталістичних відносин привели до формування нації. Нації — неминучий продукт і неминуча форма існування етносу в епоху капіталістичного роз-

витку. Нації утворюються шляхом об’єднання різних народностей на базі подолання феодальної роздрібненості, формування капіталістичного виробництва, що вимагає глибокого поділу праці, широких і міцних економічних зв’язків, широкого і єдиного ринку та ін. Об’єднання в ХVIІ ст. в єдине національне ціле розрізнених при феодалізмі земель у Росії пов’язане з посиленням обміну між регіонами, поступовим зростанням товарного обігу, концентрацією невеликих міст, ринків у єдиний всеросійський. Зважаючи на те, що володарями процесу об’єднання місцевих ринків в один всеросійський ринок виступали багаті підприємці, купці, створення національних зв’язків стало не чим іншим, як створенням зв’язків капіталістичних. Це стало початком формування російської нації.

Етапи формування і розвитку українського народу, нації охоплюють періоди: ХII—ХIIІ ст.— період феодальної роздрібненості, що характеризувався тенденцією відокремлення певних територій і об’єднання земель внаслідок поглиблення суспільного поділу праці та зростання економічних зв’язків між ними; у ХIV — середині ХVІ ст.— подолання феодальної роздрібненості в економічній сфері, але основна частина південно-західних руських земель потрапила під владу польських і литовських феодалів. Поглиблюються економічні зв’язки, зростає торгівля, обмін товарами. Це сприяє консолідації української народності.

У другій половині ХVІ — середині ХVIІ ст. триває подальший розвиток внутрішнього ринку, посилення ролі міст, торгівлі тощо. Створюються економічні, соціальні, етнічні основи для завершення формування української народності. Далі йде поступове перетворення української народності в націю (друга половина ХVІ ст.— перша половина ХIХ ст.). Цей період характеризується значними зрушеннями в розвитку продуктивних сил у землеробстві, ремеслах, торгівлі. Виникають нові міста. Освоюються території Наддніпрянщини, Слобожанщини, Запоріжжя. У ХVIIІ ст. сталося нове возз’єднання більшості українських земель — у ме-

396

жах абсолютистської Російської держави, здійснюється вихід до Чорного та Азовського морів. Розширюються капіталістичні відносини, зростає єдиний ринок, розгортається процес формування української нації. Центром формування української нації стає Наддніпрянщина — Київщина, Переяславщина, Полтавщина та Чернігово-Сіверщина. Саме тут утворилося етнічне ядро, до якого тяжіло населення інших земель. Саме за цим районом найраніше закріпилася назва Україна. Тут розвинулися середньодніпровські говори, що стали основою мови українського народу, розквітла самобутня усна народна творчість. У процесі формування українському народу доводилося відстоювати етнічну самобутність у боротьбі з литовсько-польською католицькою експансією, агресією Туреччини і Криму, зростала єдність та національна самосвідомість українського народу. Природно, нації — продукт капіталістичних відносин. Адже зародження і розвиток капіталістичних відносин у різних країнах світу відзначається великою нерівномірністю, і процес формування націй теж відбувається нерівномірно.

Якщо в Європі процес складання націй в основному завершується ще в ХIХ ст., тоді, коли в основному завершився період формування капіталістичних відносин, то в багатьох колоніальних або визволених з-під колоніальної залежності країнах Азії, Африки та Латинської Америки процес формування націй серйозно затримався і відбувається й досі в ході національно-визвольного руху молодих незалежних держав. Варто відзначити, що дослідження шляхів і методів вирішення національного питання дуже часто обмежувалися аналізом економічного і соціального розвитку націй і народностей і надто мало при цьому зверталося уваги на ті аспекти національних відносин, які найбезпосередніше пов’язані із сприйняттям людьми об’єктивної реальності, із станом і суперечностями в національній самосвідомості.

Iнакше кажучи, якщо форма національного розвитку знаходила певне висвітлення, то зміст інтерпретувався вельми своєрідно — в основному давались кількісні характеристики загальноосвітньої, культурної і професійної підготовки. Ні в теорії, ні на практиці не був своєчасно помічений і оцінений розвиток і зростання національної самосвідомості. Хоча цей процес і тривав в умовах інтернаціоналізації суспільного життя, не можна забувати, що і такий вид суспільної свідомості може неадекватно відображати об’єктивну реальність. За певних умов саме в сфері свідомості і в поведінці виникає можливість появи націоналізму, що становить, по суті, деформацію політичного і духо-

397

вного компонента національних відносин, тому що породжує один з проявів егоїзму — прагнення забезпечити привілеї своєму народу за рахунок інших. Звичайно, соціологія націй розкриває специфіку прояву національного в будь-якому громадянському суспільстві і ступінь зростання його впливу на життя кожної багатонаціональної держави. Нині в світі практично не залишилось однонаціональних держав, етнічні процеси стали характерними для всіх без винятку суспільств. Це проявляється в Канаді (особлива позиція французьких жителів провінції Квебек), Чехії, Словакії, Югославії, Iраку, в багатьох багатоплемінних державах Африки. Загострились етнічні суперечності в країнах, що з давніх давен вважались єдиними національно, але тут існували й етнічні групи. Етнічні суперечності є в Бельгії, Iспанії, Iндії, Китаї та інших країнах. Національні суперечності стали основою подій в Казахстані, країнах Середньої Азії, Прибалтики, в Закавказзі тощо.

Звичайно, нація — соціально-історичне явище — виникає в період ліквідації феодальної роздрібненості і розвитку капіталістичних відносин, коли зміцнюються економічні зв’язки між окремими регіонами, складається загальнонаціональний ринок. Важливу роль у консолідації націй відіграє держава, хоча наявність держави — не обов’язкова ознака нації. Нація — історична форма спільності людей, яка приходить на зміну народності. На-

ції властиві, насамперед, спільність економічних умов життя, спільність території, спільність мови, певних психологічних рис (свідомість, інтереси, національний менталітет та ін.), національний склад характеру, що проявляється в особливостях, своє-

рідності культури і побуту. Належність до однієї нації об’єднує людей. Але національна спільність не усуває соціальних відмінностей всередині нації. Зважаючи на те, що силою, яка сприяла виникненню нації, тоді виступила буржуазія, це кладе певний відбиток на її соціально-політичний і духовний склад. З розвитком націй, всередині їх дедалі загострюються соціальні суперечності, проявляється протилежність соціальних спільностей, навіть у кожній нації буржуазного суспільства є дві нації — нація володарів-багатіїв, гнобителів, експлуататорських класів і нація трудівників: робітників, середніх і нижчих соціальних верств, тобто нація гноблених, а це сприяє формуванню в кожній національній культурі — двох національних культур. Прагнучи заглушити суперечності, буржуазія розпалює ворожнечу між націями, загострює національні антагонізми, проповідує ідеологію націоналізму і національного егоїзму.

398

У принципі, місце людини, можливості її розвитку визначаються не класовою або національною належністю, а особистими якостями, здібностями, працею. І все ж збереження національного поділу суспільства не може не відбитися на конкретних індивідах і соціальних верствах, на формуванні їх свідомості і психології. Залежність між національною належністю і суспільним становищем людини проявляється, по-перше, в цінностях, орієнтаціях людей, які можуть бути деформовані з різних причин, і, по-друге, в конкретних способах вирішення соціальних проблем, коли вони набувають національного забарвлення і можуть мати і позитивний, і негативний ефект. Прорахунки в національній політиці показують: якщо інтереси представників однієї нації і національності перебільшуються, то, як правило, ущемляються інтереси інших національностей. Переваги тієї або іншої нації чітко фіксувались у суспільній свідомості. Це часто вело до протиставлення інтересів однієї нації іншій, що дуже ущемляло національні почуття і нерідко призводило до загострення національних відносин.

На початку 90-х років в соціології і політології формується теорія політичної нації. Її основоположники, спекулюючи на об’єктивному факті — багатонаціональності більшості країн світу, вважають, що в таких країнах основна нація має консолідувати всі інші національні меншості, поширити на них свої традиції, звичаї, культуру і, насамперед, мову. Звичайно, розвиток економічних і культурних зв’язків і відносин обумовлює, по-перше, прагнення спільності людей до внутрішньої консолідації, подруге, активну взаємодію однієї спільності людей з іншими національними спільностями, по-третє, спільність людей, їх соціальне і етнічне, тобто суспільне, племінне, утворення переборює замкнутість, вступає в активні відносини з іншими соціальноетнічними спільностями людей. Нації властиві ті ознаки, які забезпечують і історично обумовлюють цілісність народу, його економічні, культурні інтереси, його комунікативність, тобто його інтереси, внутрішні зв’язки. Багатонаціональна спільність в межах єдиної держави, безумовно, потребує здійснення державою виваженої національної політики, спрямованої на усунення міжнаціональних суперечностей, утвердження дружби і співробітництва націй.

Народ— соціальна спільність, яка включає на різних етапах історії ті верстви і класи, які за своїм об’єктивним становищем здатні брати участь у вирішенні завдань прогресивного розвитку суспільства. На всіх ступенях суспільного розвитку основа наро-

399

ду — трудові маси, головна продуктивна сила суспільства, а також ті соціальні спільності і верстви населення з дуже різними і навіть суперечливими, протилежними інтересами, які за своїм об’є- ктивним становищем здатні спільно з ними брати участь у реалізації прогресивних соціальних проблем. Правда, в історії суспільства є випадки, коли народ, включаючи реакційні сили і соціальні верстви, скорявся владі реакційних сил, йшов за ними і служив реалізації ворожої йому мети (Вандея, фашизм). Тривали терор, репресії, масові переслідування непокірних, суспільство деградувало. У сучасних умовах на уряди і правлячі сили в усіх країнах світу покладається велика відповідальність за долю людства, за відвернення ядерної катастрофи. Народ — населення держави, країни, історична спільність людей, яка змінюється і яка включає ту частину, ті соціальні верстви, соціальні класи населення, які за своїм об’єктивним становищем здатні спільно вирішувати проблеми життя і діяльності, задоволення інтересів і потреб.

Певні соціальні спільності є суспільні, соціальні класи. Класами називаються великі спільності людей, які відрізняються місцем в історично певній системі суспільного виробництва, їх ставленням, здебільшого закріпленим, оформленим в законах, до засобів виробництва, їх роллю в суспільній організації, і, отже, способом одержання і розмірами тієї або іншої частки суспільного багатства,

якою вони володіють. Проте при визначенні поняття «класи» варто враховувати не лише економічні ознаки, які є основними, але брати до уваги й ідеолого-психологічні. Суттєву роль у формуванні класів відіграє суб’єктивний фактор, усвідомлення класом корінних інтересів і створення ним своїх об’єднань, політичних партій. Розвиток класу має піднятися до рівня його самосвідомості, тобто клас має усвідомити саме себе як клас — силу, яка протистоїть іншим соціальним спільностям, верствам, станам та ін.

Соціальна верства, стан — визначення в соціально неоднорідному суспільстві окремих проміжкових соціальних спільностей,

станів, прошарків та ін. У соціології вживаються категорії: ет-

нічна меншість, національна меншість, етнічні росіяни, етнічні білоруси, етнічні греки, етнічні молдавани та інша діаспора, на-

ціональність тощо. Етнічна меншість — це соціальна спільність населення, яка складає інший етнос, але проживає на території, яку займає основний етнос, народ. Діаспора — представники корінної нації, які проживають за межами території корінної нації і живуть значними групами на територіях інших націй в інших країнах. Діаспора, по суті, національна меншість на території ін-

шої нації, в іншій країні. Національність — це належність інди-

400