значення в повсякденному світі виділяються і важливі риси: наявність базисного знання, системи релевантностей, тобто зближення і поваги одне одного, фонові чекання та інше, без чого неможливі погоджені дії. У людському житті як цілісність, що поєднує усі форми буття людини у світі повсякденності, виявляється особистість, вона мовби полюс перетинання, перехрещування усіх форм життєдіяльності, хоч далеко не повною мірою (і не в рівній) освоює і здійснює ці форми, які є основою для формування індивідуальних стилів публічного (державного, політичного та ін.), приватного й особистого життя.

2. МОРАЛЬНО-ГУМАНІСТИЧНИЙ ЗМІСТ ЖИТТЯ ЛЮДИНИ

Для чого жити? Нагадаємо. Марксизм сенс життя людини вбачав у її самоцінності і самоцілісності. Але важливо не обмежуватися тим, щоб бачити сенс життя людини у самому житті, ігноруючи питання: для чого жити? Концепція органічно поєднує наукове розуміння життя людини з ціннісним підходом. Людське життя виявляється і не випадковим, і не безглуздим: індивід і особа — існують не тільки самі собою, але і як частина цілісності. Iндивід є суспільна істота. Усякий прояв його життя — прояв і утвердження громадського життя. Це поняття є прагнення дати собі через себе самого об’єктивність в об’єктивному світі та реалізувати себе. Однак від усіх інших живих істот людина найбільше відрізняється тим, що протягом свого індивідуального життя ніколи не досягає мети життя, родової, історичної. Людина — постійно не реалізована адекватно істота — не задовольняється ситуацією, коли саме життя виявляється лише засобом до життя. Природно, покликання, призначення, завдання всякої людини — всебічно розвивати усі свої здібності.

Збіг єдності особистого і суспільного, вірніше, їх міра, що змінюється на різних етапах історії й у різних суспільноекономічних системах, і визначає цінність людського життя. Постійна зміна міри особистого і суспільного дедалі яскравіше виражає індивідуалізацію особи і разом з тим її єднання із суспільством, мету і зміст її існування та розвитку. Це постійне устремління в майбутнє, що додає змісту і цінності людському життю. Рух загального життя через підпорядкування розуму приводить усе більше до згоди і єд-ності людей, до усвідомлення, що є вище благо — «сучасне єднання в сучасному вищому розумі».

Звичайно, таке розуміння проблеми могло б вести вперед гуманістичну думку, якби розуміння проблеми не занурювалося

466

потім у релігійно-християнські погляди і не абсолютизувало мо- рально-філософські аспекти існування і розвитку особи в сус- піль-стві. Питання: хто є людина? — належить до самої суті справи. Якщо ж людина — річ, можна запитати: що таке людина? — і давати пояснення поняттю так, як буває при визначенні продуктів природи або предметів виробництва. Але людина — не річ, і її не можна визначати так. Проте людину дуже часто розглядають як річ. Говорять: це робітник, директор, президент тощо, а це означає: людину визначають за її соціальною роллю, ідентифікують з її професійною функцією в суспільстві. Але людина — жива істота, яку можна зрозуміти тільки в діяльному процесі її розвитку. І в будь-яку мить свого життя людина ще не є тим, чим може стати і чим, можливо, ще й стане. Найголовніший аспект у визначенні людини полягає в тому, що її мислення може поширюватися за межі задоволення її потреб. У людини є розум. Таке бачення життя людини випливає саме з реально гуманістичних установок свідомості і поведінки людини, з чіткого визначення змісту того, для чого людині треба жити далі, аніж це обумовлено нормальними віковими параметрами, що відповідають індивідуальним особливостям людини, особи іпотребам суспільства.

Повсякденність: філософія життя

Філософія існування — напрямок сучасної філософії, що виник у 20-х роках ХХ ст. в Німеччині, а потім у Франції, а в 40— 50-х роках поширюється в багатьох країнах Заходу і Сходу. Джерела філософії існування — феноменологія Гуссерля, релігійномістичне вчення К’єркегора. В процесі повсякденного життя кожної особи, в процесі поширення індивідуального буття народжуються філософські проблеми існування. Зростаючій людині світ повсякденності пропонує більш-менш збалансований набір стереотипів поведінки і сприйняття. Але світ повсякденності ніколи не забезпечує повної безконфліктності розвитку свідомості, не створює психологічну обстановку, в якій можна зберегти душу від суперечностей і ударів долі.

Суспільство для людини — те природне середовище, поза яким неможливе її життя. Але людина, говорив Федір Достоєвський, є таємниця. Її треба розгадати, а коли будеш розгадувати все життя, то не говори, що втратив час: я займаюся цією таємницею, тому що хочу бути людиною. Iстотно те, що загальнолюдська мета збереження життя на Землі створює нову систему координат для розуміння людини. Її повсякденні турботи про хліб насущ-

467

ний, про чисте повітря для дихання, про чисту воду, своє здоров’я і здоров’я своїх дітей не можуть виключатися зі сфери теорії. Загальнолюдський початок у життєдіяльності людини ґрунтується саме на тому простому факті, що всі — живі істоти, а життя є вищою цінністю для кожного. Свідомо жертвують життям у граничних ситуаціях, коли проблема вибору стоїть настільки гостро, що, власне, і немає вибору. Але й природний для моральної людини вчинок вимагає великої мужності, великої сили духу. В широкій же історичній перспективі суспільного прогресу людина має колись знайти такі соціальні умови існування, за яких життя стане абсолютною, безумовною і недоторканою за жодних обставин цінністю.

Розвиваючись і змінюючись, життя породжує нові ситуації, не передбачені життєвою мудрістю. Це характерно для переломних епох, у періоди різних смут, коли старі цінності і культурні установлення руйнуються, створюючи нормативно-ціннісний хаос, а нові тільки визрівають у прихованих глибинах масової свідомості. Адже в сучасних умовах пануючим психологічним типом у суспільстві стає людина байдужа, ні в чому по-справжньому не зацікавлена, що легко висловлює будь-які обіцянки, але ні за чим не переживає занадто глибоко, що розучилася викладатися, працює без задоволення і напівсили, а іноді через відсутність роботи не трудиться. Шукаючи, куди б прикласти знання, руки, людина переживає процес катастрофічного вивітрювання громадянських почуттів, і навіть суто особисті якості її знебарвлюються й нівелюються.

Суспільство, шукаючи порятунку, потребує демократизації, що почалася, але досі ще всерйоз не довело своєї здатності до неї. І які б не були морально-психологічні виходи, що пропонуються суспільством індивіду, індивід не може прийняти їх без власного особистого переживання й осмислення. Запас доброти, схильність до підтримки, допомоги — звідки це в людині? Чи можна порухи душі вважати вираженням природи людини, її натури? Адже зла, ворожнечі, ненависті настільки ще предосить у світі, що навіть чорне диявольське начало може бути прийняте за головне. Ось де і виявляється, що самовідчуття людини як природної істоти таємно або явно завжди було присутнє у фатальній проблемі Добра і Зла. У біблійній легенді про гріхопадіння теж укладене «біологізаторство» — адже вкушання плоду з древа пізнання привело, насамперед, до відкриття плотських насолод, до дітородіння як нового способу існування. Почалося живе життя людства з усіма його колізіями, породженими розщепленістю

468

людини на тіло і дух. Природне, біологічне і соціальне в людині — давня як світ, як цивілізація проблема.

У людини є не тільки предметне мислення, але й розум, за допомогою якого людина може осягнути істину. Якщо людина керується розумом, то повинна робити все для блага собі, своєї суті, тілесної і духовної. Але життя показує, що багато людей, засліплені жадібністю і марнославством, у приватному житті поводяться зовсім нерозумно. І що ще гірше, поведінка цілих націй зовсім не відповідає параметрам розуму, тому що багато людей виявляються жертвами демагогії і дуже швидко забувають, що, прислухаючись до порад демагогів, вони завдають шкоди собі й суспільству. Деякі вважають, що пророки передбачали майбутнє, але це не так. Пророки проголошували істину і тим самим побіжно вказували на неминучі наслідки нинішньої поведінки людей. Є й інші труднощі. Кожна людина орієнтована на певні цінності — соціальні, моральні, психологічні та ін. Як можна визнати, що шлях, яким рухається інша людина, обраний нею всерйоз і надовго, і що вона не зверне з такого шляху під впливом будьяких обставин? Хіба є така мить у процесі життя, яку можна вважати вершиною, кульмінацією у формуванні особи, про яку можна стверджувати, що в таку мить людина є саме те, що вона є, і вже тепер ніколи не стане іншою? Так, можна стверджувати, що таких людей багато. Але є і люди, віддані одній меті, одним інтересам і завданням і не відступають від них ніколи.

Емоції і біоритми

Повсякденне життя — це не тільки звичне, спокійне, второване (накатане) існування, в якому день у день, місяць у місяць і щорічно відтворюються одні й ті ж самі емоційно-нейтральні ритуали (прокинувся, почистив зуби, поїв, пішов на роботу, почитав пресу, подивився телевізор та ін.). Це і відкриття, і потрясіння, і розчарування, і захоплення. Усе це плин повсякденності. Але ж ще недавно багатоликі проблеми людинознавства препарувалися настільки раціонально і політично, що ніяк не вдавалося прописати в них і поняття душі. У повсякденному житті постійно користуємося поняттям душа для самовираження (душа радіє, душа вимагає, душа болить), для оцінки відносин до інших людей і їх характеристики (душа не приймає, споріднена душа, піднесена душа, боягузлива душа та ін.). Мабуть, тут цілісне самовідчуття процесу життя, певне становище внутрішнього світу людини. Серед щоденної суєти приходять вищі життєві одкровення.

469

Спектр філософських проблем існування досить широкий і різноманітний. Найважливіша проблема — це саме життя, його онтологічність, тобто укорінення, що розвивається в інших вимірах дійсності, які виходять за межі повсякденного світу (Бог, Космос, потойбічне існування та ін.). Реальне життя людини квантоване, насамперед, біологічно: народження людини та її смерть вибирають із загального буття те, що належить окремій людині. В таких межах життя безупинне тому, що його основу складає безперервний процес взаємопроникнення біологічного і соціального і навпаки. Коли йдеться про круті повороти життя, про душевний перелом або про переломний вік, то повсюди є спільником природно-біологічні і суспільно значущі імпульси, пориви, стан. Їх навіть неможливо окремо виділити, тому що імпульси проживаються і переживаються неподільно. Звичайно ж, життя, що складається як деяка доля — шлях, що припускає питання про взаємодію в долі моментів неминучості, випадковості та вільного вибору самої людини.

Людське життя проходить фази розвитку: дитинство, юність, зрілість і старість, і всякого разу життя приносить людині і радощі, і втіху, і прикрість, гіркоту, жаль, смуток, горе і біль. І мабуть, не можна погодитись з існуючою серед філософів думкою, що знання соціальних проявів людини зовсім не обов’язкові, а досить судити за вчинком або суспільно значущим продуктом. Так, місце проживання, життєдіяльність — особиста справа кожного, але потрібно пристойно поводитись у суспільстві. А якщо це дитина? У педагогіці, у вихованні дітей важливе знання не тільки здоров’я або нездоров’я, але й генетичної неоднорідності дітей, що випливає з розходжень природної обдарованості. Проте до досліджень способу життя людей не доходять руки. Тим часом це важливі соціальні джерела поводження. Однак часто люди доводять один одного до інфаркту: соціальний тиск ситуації іноді не під силу крихкому людському організму. Тому ставлення до людини як до біосоціальної істоти — питання не тільки теорії, а й практики людського спілкування. А важливо знати і сумісність один одного, знати почуття, що дозволяють бачити, чути, почувати, сприймати. Правда, є вчені, які вважають, що людина здатна одержувати інформацію не вдаючись до використання почуттів, думають, ніби розум людини володіє деякими дотепер ще не зрозумілими можливостями, що уможливлює сприйняття інформації, крім почуттів, тобто понадчуттєвим чином.

Iснують і біологічні ритми — періодично повторювані зміни характеру й інтенсивності біологічних процесів і явищ у живих

470

організмах. Це важливо і при визначенні поведінки людини в побуті, у суспільстві, в особистому житті та ін. Біологічні ритми реалізуються в тісній взаємодії з навколишнім середовищем і відбивають особливості пристосування організму до циклічних факторів середовища, що змінюються. Обертання Землі навколо Сонця (з періодом в один рік), обертання Землі навколо своєї осі (з періодом у 24 години), обертання Місяця навколо Землі (з періодом у 28 днів) приводять до коливань освітленості, температури, вологості, напруженості електромагнітного поля тощо, служать своєрідними датчиками для біологічного годинника. В умовах, що циклічно змінюються, змогли вижити тільки ті організми, стан яких змінювався в такт зі змінами середовища. Так, з настанням зими в середніх широтах багато тварин впадають у сплячку, і це допомагає їм пережити несприятливий період. Ведмідь, що з якихось причин не заліг або був розбуджений, не доживає, як правило, до весни. Яблуня, що раптом зацвіла пізньої осені, майже завжди гине. Безладні, хаотичні зовнішні впливи згубно впливають на живі організми.

Біоритми впливають і на працездатність людини. Працездатність має два періоди: з 10 до 12 години і з 16 до 18 години. Уночі працездатність знижується, особливо в інтервалі з 1 до 3 години ночі. Лікарі дійшли висновку, що багато ліків діють подібно отруті. Виявляється, далеко не байдуже, коли, у яку годину хворий приймає прописані йому ліки. Людям, що страждають, наприклад, виразковою хворобою, потрібно переносити прийом їжі на ніч — саме тоді їх організм найкраще схильний до прийому їжі. Добовий ритм варто враховувати при лікуванні алергії. Дослідження показують: чутливість до таких основних алергенів, як побутовий пилок, досягає свого максимуму ввечері. А краща опірність організму припадає на пізній ранок. Людям, що не можуть похвалитися здоровим серцем, варто особливо пам’ятати, що працездатність серцевого м’яза протягом двадцяти чотирьох годин не однакова — двічі на добу, близько першої години дня і дев’ятої вечора — вона падає до мінімуму. Сезонні ритми в багатьох людей виражені дуже чітко. Навесні обмін речовин в організмі більш активний, аніж восени й узимку та ін. Людина йде з життя у свої несприятливі дні, існування яких припускав ще 25 століть тому давньогрецький лікар Гіппократ. Саме в дні зниження фізіологічної активності організму померли російський цар Микола І і болгарський цар Борис II. У такі дні розбилися Валерій Чкалов, Юрій Гагарін, загинули при наземних іспитах три американських астронавти корабля «Аполлон», французький

471

льотчик і письменник Антуан де Сент-Екзюпері у свій несприятливий день не повернувся з розвідувального польоту...

Розгадка вічної таємниці людських відносин знайшла відображення в «законі ноосинхронності організмів». Суть закону в тому, що два організми синхронні за біоритмами, тобто сумісні, якщо їх народження відбувалося в аналогічних, періодично повторюваних факторах космічного впливу. Асинхронні біоритми в Санд і Мюссе, Ахматової і Гумільова: вони, що називається, були створені одне для одного, але разом бути не могли і розлучилися. Несумісність біоритмів Катерини IІ і Петра IIІ стала причиною не тільки насильницької смерті Петра III, але і появи на світ їх недалекоглядного сина — Павла I. Підтверджено: були ідеально синхронними біоритми організмів французького короля Людовика ХV і відомої в історії його фаворитки маркізи де Помпадур; російської цариці Анни Iоанівни і її фаворита Ернста Бірона. Iдеальна синхронність біоритмів пов’язувала Джорджа Кеннеді і Мерилін Монро, Павла Дибенка й Олександру Коллонтай, Iвана Тургенєва і Поліну Віардо, Сергія Єсеніна і чарівну танцівницю Айседору Дункан. Фактор сумісності зближує людей і в професійній діяльності. Синхронними були біоритми в Олександра Невського і Георгія Жукова та ін. Знання про біоритми має велике значення в практичному житті людей.

Суть не в тім, щоб чітко зафіксувати, що в людині соціальне, а що — біологічне. Саме такі фіксації відриваються одна від одної. Прагнення звести завдання філософії до створення логічно несуперечливих визначень обертається підтримкою існуючого розриву між двома культурами — природничо-науковим і гуманітарним знанням. Ще одна проблема філософії існування — комунікація, міжособистісне спілкування, що тісно переплітається з проблемою Добра і Зла, моральності й аморальності. Чи може людина зрозуміти правильно іншу людину і як скористається таким розумінням? Чи може людина співпереживати іншій, а та, у свою чергу, ще іншій людині? Чи вічно тяжіє над людиною самотність і чи можливо її перебороти? Що уможливлює певне «світле братерство» людських душ, що дружно живуть — без заздрощів, ненависті та жорстокості? Світовідчування, засноване на причетності до всього живого, важко уявити біологічно запрограмованим. Адже світовідчування створюється в нерозривному зв’язку з розвитком моральної свідомості.

Живу природу не можна знищити, тому що тим самим ліквідується джерело харчування, дихання, тобто суто фізіологічного існування людей. Якщо вважати спілкування однією з найважли-

472

віших специфічних властивостей людини, то культура спілкування, його якість формуються від різноманіття зв’язків, у тому числі і зв’язків із природою. Людина не може розкрити, реалізувати свою родову суть, якщо відмовляється, свідомо чи несвідомо, від єдності з живою природою, від приналежності до неї не тільки за походженням, але й за самим сенсом існування, коли не береже навколишнє середовище. Широкий рух проти загрози ядерної катастрофи, небезпеки повного зникнення життя на Землі є воістину загальнолюдським.

Формування почуттів людини

Філософія існування зайнята з’ясуванням шляхів і факторів, що сприяють виникненню і формуванню в людини, індивіда, особистості емоцій, почуття страху, сорому, любові, волі, радості, солідарності, свободи, заздрощів, ненависті, ревнощів, суперництва та ін.

Страх — емоція, що виникає в ситуаціях загрози біологічному чи соціальному існуванню індивіда і спрямована на джерело дійсної або уявлюваної небезпеки. На відміну від болю й інших видів страждання, викликаних реальною дією небезпечних для існування факторів, страх виникає й при його передбаченні. У залежності від характеру загрози інтенсивність і специфіка переживання страху варіюють у досить широкому діапазоні відтінків (побоювання, острах, переляк, жах). У соціальному розвитку людини страх виступає як один із засобів виховання: сформований страх осуду використовується як фактор регуляції поведінки. Через те, що в умовах суспільства індивід користується захистом правових і інших соціальних інститутів, підвищується схильність людини до страху. Виховання стійкості до страху звичайно спрямоване не на рятування від нього людини, а на формування вміння володіти собою при його наявності.

Сором — емоція, що виникає в результаті усвідомлення людиною реальної або фіктивної невідповідності її вчинків або тих чи інших індивідуальних проявів, що не відповідають вимогам і нормам моралі, прийнятим у суспільстві. Сором — повністю соціально обумовлена емоція, що формується в поводженні людини в ході соціального засвоєння етичних норм і правил поведінки конкретного суспільного ладу, конкретної культури. Але в полі зору філософії бувають не тільки емоції страху, сорому тощо, але й любов — велика світла творча сила, любов у всіх її проявах і іпостасях — від потягу статей до любові до Бога і Батьківщини.

473

Однією з провідних проблем філософського існування є і воля. Воля і необхідність, воля і заборона, воля і відповідальність, воля і обов’язок, воля і любов — от лише кілька ракурсів, у яких розглядається воля людини, особи, виступаючи для цивілізованого людства визнаним ідеалом суспільного, соціального й індивідуального буття.

У твердженні про нескінченне різноманіття варіантів і форм поводження таїться і така думка, що здоровий з погляду фізіології індивід, може бути виродком з погляду людських якостей — і така людина почуває себе нещасливою, безрадісною і стає злісною і дратівливою істотою. Незважаючи на можливі генетично обумовлені патологічні обставини, людина народжується психічно здоровою. Порушення відбуваються під впливом інших людей — тих, хто прагне до абсолютної влади, хто ненавидить життя, терпіти не може, коли хтось радісно сміється. Як і чому в людини виникає бажання скалічити іншого? Відповідь треба шукати в тім, що ще й понині зберігається проблема канібалізму. З психологічно неповноцінним легше справитися, ніж із сильним і здоровим. Сильний може дати здачі, а слабкий — не може, виявляється безпомічним перед злою волею пануючого. І чим сильніше група керуючих калічить (психічно) керованих, тим простіше їх експлуатувати, тобто використовувати як засіб для досягнення мети. Але людина наділена розумом і здатна критично аналізувати свій досвід, розуміти, що сприяє її розвитку, а що перешкоджає, прагне до розвитку більш гармонійного, до розгортання усіх своїх фізичних і духовних сил. У сучасних умовах люди страждають не менше, аніж раніше, а більше. Але кожний живе в такому відчуженні, у такому розладі із самим собою, що не здатний повністю навіть усвідомити свої страждання. Люди сприймають свої страждання як деяку даність. Страждання, це, мабуть, єдиний емоційний стан, властивий усім людям. І стражденна людина знаходить розраду в людській солідарності, коли довідується про загальний характер страждання. Страждаючі люди шукають розраду і порятунок у вірі, в переконаності дії надприродних сил, у духовності.

Світ щоденності, побачений через Бога — специфіка існування в Середньовіччі. Античну тему суті людини, яка віддається радощам і прикрощам повсякденного життя, відновлює епоха Відродження. Прогресивні погляди епохи Відродження описують повсякденність як вируючий вулкан пристрастей і емоцій. Властолюбство, жадібність, глупство, хтивість, страх, що процвітають у феодальному суспільстві, стають предметом філософського, соціального аналізу. І разом з тим філософи тоді підносили у

474

всій величі гідність людини, що, на жаль, багато в чому була вже забута. Iз XVIIІ ст. філософія надовго відвертається від індивідуальних проблем існування людини, зосереджуючи увагу на пошуках ідеального наукового методу, що дозволяє проникнути далеко за межі повсякденного світу людини, наблизитися до суті речей, до логічних суворих законів, які повсякденний світ чомусь часто ігнорує. Тоді ж народжуються міркування Блеза Паскаля про незначність і велич людини, філософ, психолог Давид Юм вивчає пристрасті, афекти, емоції людини, Жан-Жак Руссо розповідає про таємниці душі людини, про її моральність і емоції. XIX століття приносить посилення інтересу філософії до суті і ролі людини, особи в суспільному житті. Людвіг Фейєрбах, з одного боку, і Серен К’єркегор, з іншого, вивчають глибинні внутрішні переживання особи, її емоції, страхи і надії, можливі та діаметрально протилежні шляхи виходу зі стану страхів до любові і гармонії.

У ХХ ст. проблеми існування людини займають значне місце у філософії, виникає напрямок екзистенціалізму, що означає спосіб буття людської особистості. Уперше поняття екзистенціалізму, тобто існування людини, вживає Серен К’єркегор. Екзистенціалізм становить те центральне ядро людського Я, завдяки якому це Я виступає не просто як окремий емпіричний індивід і не як мислячий Розум, тобто щось загальне (загальнолюдське), а саме як конкретна неповторна особистість. Екзистенціальний аналіз, запропонований Лео Біневангером, це метод аналізу особи в усій повноті й універсальності її існування (екзистенції). Відповідно до методу, справжнє буття особи виявляється завдяки заглибленню її в себе з метою вибрати не залежний ні від чого зовнішнього життєвий світ. Обговорення людського буття, що концентрує суть світового буття, але докорінно відрізняється від буття речей, від відносин речових, вели соціологи Мартін Хайдеггер і Хосе Ортега-і-Гассет. У центрі їх уваги стояли проблеми соціального буття людини: пошук свого істинного Я, доля, розвиток людини в часі — все це екзистенціальні питання, активно обговорювані. Сприйняття себе і сприйняття іншого, діалогічність спілкування, можливості і межі розуміння й інше стали в центрі уваги досліджень і концепцій філософів Михайла Бахтіна, Мартіна Бубера, Жана-Поля Сартра, який висунув ідею абсолютної волі й абсолютної самотності людини серед людей. У сучасній протестантській філософії (Карл Гарт), у християнському персоналі (Едуард Муньє), у російській філософії (Микола Бердяєв, Сергій Франк та ін.), в українській філософії (Володимир Танчер) піднімається проблема людини і Бога. Психоаналітичний напрямок у філософії існування людини, що

475

утворив згодом ряд синтезів з іншими філософськими концепціями, відіграв велику роль у формуванні екзистенціальних проблем людини. Філософія тісно перепліталася з психологією. Великий внесок у формування проблем людської волі, щастя, пошуку вищих орієнтирів тощо внесли Еріх Фромм і Віктор Франк. Але марксизм не звертався до екзистенціальних проблем. Суспільство розглядалося марксизмом як об’єктивний, закономірно функціонуючий організм.

Для людини, зануреної в повсякденність, повсякденна картина дійсності єдина. Світ повсякденності єдиний, тому що ніякі інші світи, хай то космічні простори або едемські сади, людину, зайняту повсякденними справами, просто не цікавлять. Їй все одно, є вони чи ні. Світ повсякденності реальний, чуттєво даний, такий, що безпосередньо переживається: вагомо давить практичними турботами, жагучими потягами і соціальними нормами, що диктують одні дії і забороняють інші. У повсякденності від моменту ранкового прокидання до моменту вимикання світла на ніч людині нерідко ні на хвилину неможливо відвернутися від турбот і обов’язків, перенести увагу на високі матерії, поцікавитися, чи існує ще що-небудь, крім щоденного вставання і титанічної боротьби з турботами, що обступають з усіх боків. Спосіб повсякденного людського буття знаменитий німецький філософ сучасності Мартін Хайдеггер через це і назвав турботою. Повсякденна картина світу повсякденності далека від зображення всесвітньої місії людства і приписування йому якихось особливих обов’язків. Головне — прожити життя. А прожити життя — це складніше над усе.

Людина має потребу в вірі

Починаючи з кінця 80-х років XX ст. в Україні широку популярність здобуває теза: «Людина має потребу в Богові». І не дивно. Після тривалого періоду гонінь церква відроджується. Засоби масової інформації, письменники, політичні коментатори все частіше, ранком і ввечері, жагуче і пристрасно повторюють: «Людина має потребу в Богові». Так поступово створюється ілюзія, начебто народ, що тривалий період проживав в атмосфері безбожництва, у дійсності палко релігійний. Створюється враження: наприкінці ХХ ст. начебто українці, росіяни, білоруси й інші народи тільки й думають про потойбічний, загробний світ, а їх найулюбленіше заняття — піст і молитва, покірність і смиренність. Ревна ж духовна прихильність до Господа просто вимушено таїлася і ховалася під покривом наукового атеїзму. Звичайно

476

ж, це виглядає ефектно, тим більше, що руйнує звичні обридлі уявлення. І все-таки, якщо не гнатися за «злобою дня», варто визнати: масова свідомість дійсно в більшості безбожна, безрелігійна, і її «обмирщення» має набагато глибші причини, ніж політичне насильство й атеїстичне виховання.

Дослідження повсякденної масової свідомості людей не тільки як історичного, але і як онтологічного соціального явища показує, що у свідомості завжди, за всіх часів і історичних періодів існує деяке мирське неуцтво, перекручування. Це думки, почуття і переживання людей, безпосередньо пов’язані з їх повсякденним буттям, з фізичним і соціальним виживанням, із повсякденними турботами і земними радощами. Мирське неуцтво включає усе: від культурних форм задоволення фізіологічних потреб до високих міжособистісних і суспільних переживань (любов, дружба, патріотизм, політичні пристрасті та ін.). Бог входить у повсякденне життя людей віруючих порадником, що допомагає позбутися тяжкого стану, полегшити страждання людини. Якщо ж віруючий чесно виконує обряди, залишає за собою повну свободу в мирських справах і в їх оцінці, то звертання до Бога буває повсякденним. А іноді, хоч людина і вважає себе прихильницею тієї або іншої віри, на практиці виявляється атеїсткою, чисто полюдському обмежуючи свої стосунки з потойбіччям покаяною молитвою і дрібним життєвим жертвопринесенням. Таке суто мирське ставлення до потойбічного відбивається в повсякденності, у прислів’ях: «На Бога надійся, а сам до роботи берися», «Богу — богове, кесарю — кесареве», «Не зогрішиш — не покаєшся, не покаєшся — не врятуєшся», «Твої слова — та Богові до вух» і т. д. Характерний для ХХ ст. процес секуляризації багато в чому завадив справжній релігійності, яка існує в реальній свідомості та поведінці безлічі людей, що істинно називаються віруючими. Реальну віру в Бога і потойбічне царство має лише дуже вузьке коло людей: подвижники, аскети, пустельники, ченці, святі. Тому вони і святі, що до хиткої павутинки витончили шар повсякденних мирських потреб, турбот і інтересів.

Повсякденна картина світу

Дуже різні моральні та життєві висновки робилися і робляться з основного постулату об’єктивно існуючої наївно-матеріалі- стичної свідомості, хоча і простий, зрозумілий. У сучасній практиці людина поводить себе відповідно до окремого світу повсякденності, де для виживання потрібні матеріальні блага, де прак-

477