тично неможливо ігнорувати вимоги чуттєвості, а людина смертна і вмирає назавжди. Та обставина, що суспільство є складна система, що розвивається на своїй власній основі, не відкидалася і не відкидається практично ніким із мислителів. І одним з теоретичних досягнень науки ХХ ст. вважається уявлення про соціальну систему.

Соціальна система — сукупність різноманітних соціальних спільностей, верств і груп, пов’язаних різноманітними відносинами.

При будь-яких формах соціальності людина залишається часткою природи і космосу, специфічним проявом життя; і на рубежі ХХ і ХХІ ст. усі мислимі проекти устрою і перебудови життя мільйонів людей мають ґрунтуватися, насамперед, на необхідності підтримки життя всієї біосфери і можливостей існування та розвитку кожної людської істоти. Це не прекраснодушні мрії про царство загальної любові і гуманізму, а сувора дійсність. Дійсність вимагає, щоб вітальність, як імперативна установка на підтримку самого життя, стала стрижневою, визначальною цінністю суспільного розвитку.

У повсякденному житті людина піклується про хліб насущний, не намагаючись уподібнюватися птахам небесним. Живе людина за ладом свого внутрішнього світу: темпераментна, мінлива, неабсолютна, навіть якщо в помислах щиро тяжіє до Божественного, то неминуче занурена в життя з його гріхами, плинністю та ін. У свідомості людини земний, мирський світ переважає над світом небесним, диктує свої норми, принципи в поведінці й життєдіяльності. Звернені до земного, матеріальні думки і почуття виступають умовою виживання людини. Установка на життя для багатьох людей стає свідомою, продуманою, до того ж активно підкріплюється авторитетом природознавства. Звідси — необхідність усвідомлення важливості глобальних проблем людства саме як проблем життя і смерті.

3. МОРАЛЬНИЙ АСПЕКТ ОРІЄНТАЦІЇ НА ЖИТТЯ

Поняття життя самоцінне

Життя існує у формі окремих живих організмів, кожний з яких виникає від подібного до себе, проходить цикл індивідуального розвитку, виробляє, формує собі подібних і вмирає. Організми, вступаючи у стосунки з неживим середовищем і один з одним, утворюють тим самим системи складніші, тобто іншу систему життяна Землі, що проходить шлях розвитку від найпростіших форм до

478

людини. Теза життя самоцінне (природне розгортання думки «світ повсякденності єдиний») має широке і вузьке тлумачення.

Широке розуміння поняття життя самоцінне полягає в тому, що в основі визначення змісту, суті поняття життя самоцінне лежить теза Фрідріха Ніцше «воля до влади», що означає «дійсну хвалебну пісню всьому сильному, агресивному, живучому, як здоровий колючий бур’ян», так би мовити, гімн будяку, чортополоху, де всі культурні паростки причетні до моральності. Адже мораль заснована на природі людини і на її найважливіших дійсних інтересах, які б не були її переконання або забобони. Основою моралі є природа людей, їх потреби й інтереси. Бути моральним і сумлінним — в інтересах усякої людини. Суб’єктом пізнання виступає окремий індивід із властивими йому пізнавальними здібностями, даними від природи або від Бога — почуттями і розумом. Об’єктом пізнання виступає самосуща природа, а метою пізнання — відкриття універсальних і вічних законів буття.

Природа людини — деяка специфічна її особливість, відмінна від іншого світу, але обумовлена природно. Природна даність людини настільки ж незмінна і вічна, як і природа взагалі. Громадське життя складається із взаємодії незалежних і автономних індивідуальностей. І кожний з найбільшим жаром шукає своєї особистої користі і за найсправедливіші вважає ті закони, що необхідні для збереження і примноження його надбання. Розуміння людини як істоти суспільної є вже в Арістотеля, Віко і Гердера, але тільки Ге-орг Гегель піднявся до усвідомлення суспільноісторичної природи людини. Виділена, відмінна своєрідність людини визначається тим, що людина є знаряддя духу і найбільш досконалий організм природи. Сама ж природа і природа людини, зокрема,— це духовність. Філософ Фрідріх Ніцше ясно усвідомлював розбіжність або неадекватність збігу мети і результатів людської діяльності в історичному процесі і зробив принципові висновки: звеличення бездуховного, позбавленого моралі, чисто біологічного, природ-ного буття. Але, оголошуючи саме таке буття єдино реальним, Фрід-ріх Ніцше по-різному пояснює ту або іншу подію, явище, свідомість людини. Якщо їй не подобаються ідеали, моральні норми, релігійні обряди, людина просто викидає, відсіває факти, що не узгоджуються з концепцією, а потім ствердно вказує на енергетично вольовий залишок, вигукуючи: от оце і є життя! Може, звичайно, і життя, тільки чиє? Напевно, не людське, тому що таке становище у чистому вигляді ніде і ніколи не існувало. Завжди у різних народів і культур існували й існують різноманітні емоції: жалість, терпимість, доброта, допо-

479

мога слабкому, але вони набувають різних форм, виникаючи у різних умовах. Звичайно ж, реальне життя людини не можна зводити тільки до проявів криміналу, побутового розкладання, морального падіння, до торжества насильства і терору та ін. І не міць, сила, насильство визначають повсякденність, а самоцінність життя.

Вузьке тлумачення поняття життя самоцінне визначає досвід людського існування з пристрастями і духовними злетами, добром і злом, рутиною і святами, вдачами і невдачами. Суть сили людини: воля, мислення, чуттєвість — це її родові, тобто суспільні, діяльні здібності. Нормальна людина в повсякденному житті керується найважливішими настановами: піклується про хліб насущний, горює за померлим, забуває про вічність душі, захоплено трудиться, не вважаючи свій піт розплатою за Адамів гріх, і навіть у молитвах просить про справи життєві — про врожай, здоров’я, про земну почуттєву любов. Життя сприймається як неминучі суперечності, де сама суперечність не оцінюється негативно. Життя просто є з усіма його суперечностями і відбиває весь багатоликий, різноманітний спектр буття людини, всю розмаїтість, невичерпність, таємничість. І не останню роль відіграють у реальному житті людини емоції і почуття — великодушність і благородство, ніжність і вірність, самопожертва і терпимість, складаючи мозаїку буття. Якщо в релігії Добро і Зло — абсолютні, розірвані, немов полюси, де на одному зосереджується вся мислима і немислима досконалість, уся повнота буття, а на іншому полюсі — пітьма і морок, смерть, то повсякденне людське життя — рухливе, пульсуюче, постійно мінливе начало тощо. І вже якщо любити життя, то любити його разом із усім неминучим Злом, із усіма радощами, удачами і невдачами, шкодувати, прощати і прагнути збільшувати, нагромаджувати Добро і доброту, великодушність і благородство, ніжність і вірність.

Самоцінність життя людини не передбачає вивищення власної особистості, втечу від ближніх. Відомий французький філософгуманіст, лікар і теолог Альберт Швейцер в основу філософських поглядів поклав не знання про світ, а сам факт життя, вважаючи, що «схиляння перед життям» повинно стати загальним принципом, розглядає принцип схиляння перед життям як своєрідний фільтр проти негативних наслідків цивілізації, вбачаючи в ньому перспективу морального вдосконалювання людства. Однак реальний шлях до здійснення гуманістичних ідеалів полягав для Альберта Швейцера не в соціальних перетвореннях, а в особистих зусиллях окремих людей, спрямованих на вдосконалювання

480

природи людини. Оптимістичний погляд на майбутнє людства в Альберта Швейцера поєднувався з етичним тлумаченням образу Христа, проповіддю благоговіння, шанобливості до життя, глибокої поваги до існування будь-якого одухотвореного створіння. Займаючи перехідну позицію між філософією життя ніцшеанського толку і сучасним екзистенціалізмом, іспанський філософ Хосе Ортега-і-Гассет відзначає, що життя — це космічний альтруїзм. Життя існує лише як постійне переміщення від життєвого Я до іншого. Поняття життя самоцінне орієнтує людину на послідовне, іноді терпляче переживання різних етапів життя і різних його проявів. Якщо ж людина втратила сенс життя, то шукає інше і знаходить, тому що важливим, основним змістом є саме життя: можливість бачити сонце, небо і землю, слухати гомін лісу, щебет птахів і плюскіт води, дарувати радість іншій людині і радіти самому. Тоді кожний прожитий день сприймається як великий дарунок, щастя, радість. Гостре переживання самоцінності життя яскраво відобразив поет Андрій Вознесенський: «Увечері, вночі, вдень і з ранку дякую, що не помер учора!» Це радість буття, творчості, любові до всього живого.

Смерть абсолютна

Спираючись на ідеї східної патристики, греко-римської філософії, видатний український просвітитель Iван Вишенський у поясненні світу повсякденності виходив з того, що світ — творіння Бога, який є вічним, невичерпним Розумом, абсолютною Iстиною. Світ і людина, життя і рух — усе це творіння Бога. Але Бог не тільки творець світу, людини, всього буття. Бог — ідеал добра,

справедливості, мудрості, чесності, досконалості. Людина по-

винна прагнути до Бога, пізнавати, готувати себе до духовного безсмертя. Iван Вишенський, захищаючи ідею звільнення людини від земного зла, утверджував її гідність, начала в ній добра,

справедливості, радості, братерства. Шлях, ідучи яким можна навчити людину праведного життя, підняти її на боротьбу зі злом і неправдою, за добро і щастя, справедливість і істину, формувати духовну стійкість і моральну досконалість, відвернути людину від деградації і морального падіння, Iван Вишенський вбачав в освіті людини.

Проблема людини, піднесення її моральних і духовних начал — центральна у творчості українського філософа Iона Копистенського. Вся природа створена Богом для людини. Однак пізнання природи зовнішнього світу ще недостатньо, якщо людина

481

не пізнала своєї суті і своїх потреб. Тільки пізнаючи саму себе, людина починає розуміти, що є одночасно тілесна і духовна істота, є тілесна і духовна суть. Виникає дилема: чому віддати перевагу — тілесному світу, з яким пов’язане тіло, чи душі, розуму, безсмертному духу, які складають внутрішню істоту людини. Iон Копистенський рекомендує обрати Душу, Розум, безсмертя духу, тому, що тільки в Розумі людина бачить і пізнає саму себе і Бога, єдність з яким дає вище блаженство.

На думку українського філософа Григорія Сковороди, Бога як усемогутньої духовної суті, що стоїть над Всесвітом, природою і людиною, не існує. Бог є істинна природа в природі, живий у живому, людина в людині, закон, глас сущого. Дотримуючись положення про вічність світу як тіні вічної духовної субстанції, обумовленої невидимою натурою Бога, Григорій Сковорода разом з тим відстоював ідею вічності, безмежності і несумісності матеріального та духовного світів.

Поняття смерть абсолютна ґрунтовно розглядається французьким філософом, представником атеїстичного екзистенціалізму Альбером Камю. Центральна тема філософії Альбера Камю — питання про сенс людського існування. У праці «Міф про Сізіфа» Альбер Камю заявляє, що «найважливіше філософське питання полягає в тому, чи варте життя того, щоб жити». Розглядаючи індивіда, включеного в бюрократизовану структуру сучасного суспільства, аналізуючи суперечності духовного життя інтелігента, позбавленого всіляких ілюзій стосовно сенсу власного існування, Альбер Камю доходить висновку, що існування людини абсурдне, і робить категорію абсурду вихідним принципом своєї філософії. Створений у грецькій міфології образ Сізіфа, на думку Альбера Камю, уособлює безглуздість людського життя: на покару за свою підступність Сізіф має вічно викочувати на гору камінь, який, досягши вершини гори, відразу знову скочується вниз. Не витримуючи безглуздості, людина бунтує, прагне стихійно знайти вихід зі свого сізіфового становища, абсурдності і безглуздості життя, позбавленого Бога, необмеженості, індивідуального безсмертя. Альбер Камю жагуче бажає і вищих див, і загробного буття, бо ніщо не святе. Адже все єдине: і плин почуттів, які минають, і миттєвостей, і заміна подвигів злочинами, і боротьба благородства з підлістю.

Iдея єдності і тісного взаємозв’язку між смертністю й аморальністю, що пролунала ще в стародавні часи з уст багатьох видатних філософів, стала основою для різкого обвинувачення в аморальності абсолютно всіх, хто визнає земне життя єдиним і

482

скінчимим. Миротворення, жертовність, любов властиві всім — і віруючим, і не віруючим у Бога людям. Неминучість відходу з життя, тобто смерті людини, робить її повсякденне життя не абсурдним, а наповненим змістом, високовідповідальним. «Зобов’язуюче значення смерті — це значення всіх життєвих цінностей, перед якими і за дотримання яких відповідальні всі люди. Перспектива смерті робить особливо гострим переживання добра і зла, тоді як безсмертя ніби врівноважує їх. Прагнення повнокровно жити досвідченим людським життям — не омана, а істина».

Психолог Карл Юнг (1875—1961) стверджував, що в кожній людині «сидить ще хтось, з ким вона говорить уві сні, хто може наставити на шлях істинний і підказати вихід зі скрутного становища». Деякі вчені пояснюють віру в ангелів потребою знайти зміст у потойбічних явищах. У міфології Iндії ангели — небесні захисники людини, у перській міфології — феї, що навчали мешканців раю екзотичним насолодам. Стародавні греки називали їх хорами (богині пір року), древні германці — валькіріями, українці — посланцями Всевишнього. Посланці небес відомі в Ассирії і Месопотамії. Iснування посланців небес визнається християнством, іудейством, ісламом. Християни і мусульмани бачать в ангелах чисто духовне начало. Асоціації, пов’язані з ангелами, навіяні в основному текстами Євангелія. Але в Біблії згадувалися й інші небожителі — аж ніяк не з ангельськими характерами. Так, владні посланці Iєгови — небесні месники знищили Содом і Гомору. Люцифер — один із наймогутніших ангелів, якого називали «прекрасним сином ранкової зорі», імовірно, тому, що Бог створив його зі сходом сонця і тільки потім — на шостий день — Адама й Єву. Коли ж архангел Михайло представив Адама іншим ангелам, рекомендуючи його, як повелів Господь, Люцифер відмовив першій людині в честі і був вигнаний з раю на землю. Щоб помститися Люцифер переконав Єву вкусити забороненого плоду. У сучасних умовах більшість людей, які вірять в ангелів, уже не вважають їх посланцями Бога.

Сучасники відомого письменника Миколи Гоголя відзначали, що останні рік-півтора життя його мучив страх смерті. За десять днів до фатального дня Микола Гоголь, знаходячись у муках душевної кризи, спалив рукопис другого тому поеми «Мертві душі» та ряд інших паперів. «Треба вже вмирати,— сказав після спалення,— я вже готовий і помру...» Муки та страждання Миколи Гоголя перед смертю — муки людини, якої не розуміли, яку оточували люди, які вважали, що Микола Гоголь збожеволів і морить себе голодом. Не могли повірити і в те, що дух настільки

483

керує ним, що його розпорядження було достатньо, щоб тіло підкорялося. Лікарі губилися в здогадах про діагноз: говорили, що у Гоголя збуджений кишковик, інші — що він хворий на тиф, треті — називали це нервовою гарячкою, інші не приховували підозри про божевілля. Ранком 21 лютого 1852 року Микола Гоголь помер в ясному розумі і добрій пам’яті. Його поховали в Даниловому монастирі. Але потім виявилося: йому довелося померти двічі, і вдруге воістину жахливо — під землею. При перепохованні праху Миколи Гоголя виявили, що обшивка труни зсереди-

ни вся порвана. Його поховали в стані летаргічного сну. Саме ле-

таргічного сну і боявся Микола Гоголь усе життя і не раз попереджав про те, щоб його не ховали поспішно.

Цар Iван Грозний відрізнявся надзвичайною жорстокістю. Досить згадати, як він власноручно побив рідного сина, після чого той помер. Але й самому царю доля приготувала болісну смерть. Все своє життя Iван Грозний страждав маніакальною підозріливістю — відчував страх за своє життя, але жив у розпусті, влаштовував нічні оргії, пиячив. І тому перед смертю Iван Грозний виглядав старезним дідом, хоча йому було лише п’ятдесят три роки. В останній період цар не міг ходити — його носили. Ряд сучасників вважали, що наближені отруїли царя. На початку 1584 року

внього почалася незрозуміла і страшна хвороба: якесь гниття всередині, від нього йшов огидний запах. Цар незабаром помер. Тіло Iвана Грозного поховане в Архангельському соборі, поруч з могилою вбитого сина.

Звичайно ж, мета людини — рух до вічного життя. Сенс смерті й безсмертя, як і шлях досягнення безсмертя — це зворотний бік сенсу життя, без її усвідомлення земне життя перетворюється

всон, у порожню мрію. У суті своїй земне життя є тільки приготуванням до життя вічного, яке не за горами для кожного. Тому і сказано в Євангелії: «Будьте готові, бо в яку годину не думаєте, прийде Син Людський». А щоб життя не перетворилося, за словами Михайла Лермонтова «у порожній і безглуздий жарт», необхідно завжди пам’ятати про смертну годину. Це «не трагедія, а перехід у світ інший, де вже живуть міріади душ, добрих і злих і де кожна нова входить на радість і муки. Умираюча людина — світило, що заходить, зоря якого вже блищить над іншим світом». Смерть руйнує не тіло, а тлінність його і тому вона — не кінець, а початок життя вічного.

Людина — частина величезного Всесвіту, його елемент і дійсність, що живить Всесвіт своїми джерелами енергії, яка пронизує його невидимими полями і багато в чому є для самої людини не-

484

збагненною. Люди і донині не знають головного: звідки з’явилась і прийшла в життя людина і куди піде після смерті: чи стане прахом, чи блукатиме по адових каньйонах, чи блаженствуватиме в райських садах, чи розчиниться в Понадсвідомості, яка її породила. Так, мабуть, лише одним із шарів багатошарового пирога дійсності є і сам матеріальний астрономічний Всесвіт, і над ним виростає складна ієрархія духовних сил. Але, визнавши, що людина частина Всесвіту, чи варто відмовлятися від тлінного світу повсякденності, від вогнища, що тут і тепер зігріває бідні смертні людські тіла, від недосконалого людського співжиття, що не завжди є братерським? Чи треба любити світ повсякденності, світ життя людини, що вважався тимчасовим житлом, перевалочним пунктом на шляху астральних мандрівок? Монотеїстичні релігії — християнство, індуїзм,— теософії та езотеричні вчення засуджують цей світ, закликають людину відвернутися від нього. У реальному житті, реальній історії багато зла, жорстокості і підступності. І в сучасності, і тисячоліття тому страждають безневинні, відсутня справедливість, ллються потоки людської крові. Біблія проголошує, що світ повсякденності не може бути іншим: світ повсякденності грішний, забув Бога і лежить у злі. Коран вторує, що повсякденний світ не істинний, а морок, ілюзія, осереддя марнотних бажань, що тягнуть за собою лише страждання. Для монотеїстичної свідомості цінності буденного, повсякденного життя помилкові, брудні, оманливі, як обійми диявола, вони — згубний самообман.

Прагнучи облагородити сам повсякденний світ життя людини, найбільші світові релігії виступають моральною силою, сприяють поширенню милосердя, терпимості, любові до ближнього, тобто намагаються вдосконалювати життєву реальність. І всетаки релігія — вторинна. Все, що стосується поцейбічного світу, повинне підпорядковуватися досягненню світу іншого. Позбутися від вериг майї, що змушує любити смертні і мінливі речі, тобто врятувати безсмертну душу — от головне. Головне і те, що треба змінитися настільки, аби перестати бути людиною. Це і є основний пафос усіх провідних релігій і езотерики. Людина, що дійсно стала на шлях, який веде від людського до божественного, від вульгарної смертності і гріха — до безсмертя і блаженства, нехтуючи згубні радощі і спокуси звичайного життя, свою душу, усе єство звертає до лику Господнього, до потойбічного світу, водночас людина приречена в повсякденному житті на муки і смиренність. Основними, постійно діючими джерелами грішності повсякденного світу, його скверни релігія та езотерика вважають,

485