2. СОЦІАЛЬНА СТРАТИФІКАЦІЯ ТА СОЦІАЛЬНА МОБІЛЬНІСТЬ

Чому так буває в суспільстві: деякі соціальні верстви, прошарки багатіші і мають більшу владу, аніж інші. Чому в сучасних суспільствах проявляється нерівність? Наскільки великі шанси кожного піднятися на вершину економічної піраміди? Чому в сучасному багатому суспільстві є бідність? Ось деякі питання, які поставлені й на котрі треба дати відповідь. Вивчення соціальної рівності й нерівності — одна з найважливіших сфер соціології, тому що матеріальні ресурси, до яких люди мають доступ, визначають життя.

Системи соціальної стратифікації

Рівність і нерівність існують на всіх етапах людського суспільства навіть у найпростіших культурах, де фактично нема різниці за рівнем багатства або власності, а є нерівність між людьми — чоловіками та жінками, молоддю і дорослими. Людина може мати вищий статус, аніж інша, тому, що успішніше полює, або тому, що чоловік чи жінка мають «особливий доступ» до родових духів. Описуючи нерівність, соціологи говорять про існування соціальної стратифікації. Стратифікацію визначають як структурування нерівностей між різними соціальними спільностями, верствами, прошарками та групами людей. Варто порів-

няти стратифікацію з геологічними шарами скелі на поверхні землі. Суспільство можна розглядати як складові зі страт, верств, прошарків в повній ієрархії з найпривілейованішими верствами, станами на верхівці й менш привілейованими біля підніжжя станової піраміди.

Виділяються чотири основні системи стратифікації: рабство, касти, стани і класи. Iноді системи стратифікації перетинаються одна з одною: рабство існувало поряд із класами в Стародавній Греції і Стародавньому Римі або на Півдні США перед громадянською війною. Рабство — це найвиразніша форма нерівності, за якою частина індивідів буквально належить іншим як їх влас-

ність. Правові умови рабства значно варіюються в різних суспіль-

ствах. Каста — слово португальське, casta — рід, покоління, замкнута спільність людей, пов’язаних єдністю спадкової професії і суспільного статусу. Касти жреців, землеробів, ремісників, торгівців та інші існували в ряді країн Європи, Близького Сходу, в Iндії,

321

Африці, і Латинській Америці. Кастовий лад — джерело приниження та лиха для багатьох людей. Нині кастові пережитки ще неподолані в Японії, Шрі-Ланці та ряду інших країн. В сучасних розвинутих суспільствах існують соціальні спільності, які прагнуть до замкнутості й відстоювання своїх привілеїв (каста офіцерства, кас-

та аристократії тощо). Стани — соціальні спільності в рабовласницьких феодальних суспільствах — мали закріплені в звичаях або законах спадкові привілеї і обов’язки. Станові об’єднання характе-

ризувалися нерівністю станових привілеїв деяких із них. З другої половини ХIХ ст. в Росії, в Україні утворився становий поділ на дворян, духовенство, селянство, купецтво, міщанство та ін. З утворенням капіталістичних відносин відбувається руйнування станів, проте станові пережитки зберігаються в сучасних суспільс-

твах ряду країн і класи — великі соціальні спільності людей, що відрізняються своїм місцем в історично визначеній системі суспі-

льного виробництва. В усіх суспільно-економічних системах один клас експлуатує інші й панує над ними.

Соціальна стратифікація (лат. stratum — верства, прошарок, aceze — робити) — поняття, що визначає, по-перше, структуру суспільства, по-друге, систему ознак соціального розшарування,

нерівності. За теорією соціальної стратифікації суспільство поділяється на соціальні верстви, прошарки або страти. За основу поділу суспільства беруться різні ознаки: політичні, економічні, біологічні, расові, релігійні та інші, довільно суспільство поділяється на вищі, середні й нижчі соціальні верстви, класи і страти — на основі освіти, побутових умов, заняття, прибутку; твердиться, нібито соціальна нерівність неминуча в будь-якому суспільстві. Соціальна стратифікація характеризується мінливістю, рухливістю, тому що залежить від соціальної мобільності, тобто пересування людей із однієї країни або класу в інші. Основи сучасного підходу до вивчення соціальної структури суспільства соціальної стратифікації закладені Максом Вебером, який розглядав соціальну структуру суспільства як багатомірну систему, де поруч із класами і їх відносинами власності важливе місце належить соціальному статусу та владі.

Теорії соціального статусу — складова частина концепції соціальної стратифікації, в якій формується поняття статусу (лат. status — становище). В соціології поняття соціального статусу (спочатку означало правове становище юридичної особи) вперше вжив англійський соціолог Генрі Дейм. Потім розгорнуті теорії соціального статусу сформували Роберт Лінтон, Фрейд Мерілл, представники соціально-психологічної школи інтеракціоністів

322

Тім Шібутані, Ральф Тернер та ін. Соціальний статус означає становище особи, яке вона займає в суспільстві відповідно до віку, статі, походження, професії, сімейного становища. Розрізняють соціальні статуси особи, вроджені (соціальне походження, національність) і досягнуті (освіта, кваліфікація та ін). Соціолог Роберт Лінтон відмічав подвійне значення соціального статусу, підкреслюючи, що кожна людина має певний соціальний статус, відповідно до якого і займає певне місце в суспільній ієрархії й одночасно суміщає у своїй особі кілька статусів, будучи і батьком, і чоловіком, і мером, і членом політичної партії тощо. Але буває, що статуси суперечать один одному, тоді виникає середній, маргінальний статус. Поняття соціального статусу тісно пов’язане з поняттям соціальної ролі та ін. Теорії соціального статусу виступають базою концепції соціальної стратифікації.

Взаємозв’язок політичної нерівності

ісоціальної мобільності

Усоціології теорії соціальної структури суспільства, взаємозв’язків політичної нерівності та соціальної мобільності (переміщення) детально обґрунтовуються і формуються соціологами Вільфредо Парето, Гаетано Москою, Максом Вебером, Даніелом Беллом та ін. На необхідність аналізу складу та організацію владних структур правлячих класів вказує Гаетано Моска, вважаючи, що влада правлячого класу основана на тому, якому ступеню якості відповідають конкретні потреби суспільства. Конкретні ж потреби відображають характерні зміни в релігії, в політичному мисленні, економічному розвитку та ін. Відмінності влади і політичного авторитету засновані на певних соціальних умовах. Соціальна стратифікація, відмічає Вільфредо Парето, залежить від біологічної необхідності тому, що не всі люди від народження наділені особливо цінними психологічними якостями — дійсними моментами людських дій. Соціальні умови служать причиною того, що є тільки частина тих, хто від народження наділена елітарними якостями дії. Зрозуміло, соціальна стратифікація розглядається як відмінність між політичними панівними верствами, прошарками і масами. Для суспільства з розвинутими політичними секретами такий поділ вважається нормальним. Якщо ж інші соціологи розглядали соціальну нерівність як зло й обмеження, а соціальну мобільність (переміщення) як спосіб її подолання, то Гаетано Моска і Вільфредо Парето пояснювали соціальну нерівність і соціальну мобільність як нерозривні аспекти

323

одного ж і того соціального явища — циркуляції індивідів між правлячим класом, елітою і нижчим класом, пасивними підлегли-

ми. Стабільність правлячої еліти неможлива без соціальної мобільності. Проте теорії взаємозв’язку політичної нерівності та соціальної мобільності однобічно аналізували процеси соціальної стратифікації, спрощено пояснювали політичну соціальну нерівність і соціальну мобільність. Обґрунтовуючи відмінності трьох окремих аспектів соціальної стратифікації — економічного, соціального і політичного, соціолог Макс Вебер виділяє фактори, що визначають політичну нерівність у поділі основних суспільних ресурсів: багатство, соціальний престиж, влада, що дає можли-

вість з’ясувати три джерела політичної влади.

Соціальна стратифікація дає можливість з’ясувати зміст і саму суть поняття клас, що відображає економічні відмінності між людьми. Обґрунтоване соціологом Максом Вебером поняття клас істотно відрізняється від підходу соціолога Карла Маркса у визначенні суті поняття класу і соціальної стратифікації. Якщо, поділ суспільства на класи, вважав Карл Маркс, пов’язаний з відносинами власності на засоби виробництва, які визначають усі інші властивості класу, то соціолог Макс Вебер вважав, що класова належність визначається не тільки контролем над засобами виробництва, а й економічними відмінностями, що не випливають з відносин власності (кваліфікаційні, професійні, персональні та інші). Соціальна стратифікація пояснює поняття статусу залежно від поваги престижу індивіда в суспільстві. Статус визначає об’єктивні можливості індивіда досягти успіхів у житті (можливість мати високі прибутки залежно не від власності, а завдяки фаху, професії — інженера, лікаря, адвоката та ін. Статус визначає суб’єктивну оцінку соціального становища, тобто важливе значення має самоототожнення і зіставлення свого соціального становища із соціальним становищем інших спільностей тощо. Якщо Карл Маркс вважав соціальну структуру суспільства результатом нестачі економічних ресурсів, то Макс Вебер вказував, що не вистачає почестей, пошани і престижу. Сама по собі кількість товарів може зростати, і кожний підвищуватиме власний добробут, але престиж завжди відносний.

Досить поширені ситуації, де свідомо, самі того не відаючи, люди перебувають під чиєюсь владою: підкоряються, виконують вказівки, але водночас сприяють, захищають та підтримують. І справді, будь яка влада, чергуючись, постає в двох видах: то такою, що маніпулює та зневажає, то такою, що опікує. Володіти владою в суспільстві означає контролювати блага та ресурси,

324

яких потребують індивіди та соціальні спільності. Виникає можливість впливати на формування установок, потреб і домагань соціальних суб’єктів. Якщо люди контролюють блага, в яких орієнтуються, то володіють могутнім засобом, щоб змусити індивідів та спільності взаємодіяти в тих умовах, які люди самі бачать, а багато в чому й продукують. З позицій соціології, володіння владою — це, врешті-решт, можливість впливати на поведінку інших, щоб успішно досягти заздалегідь поставленої мети. Та і в сучасних умовах можуть бути і справді засновані на силі та страху примітивні форми влади. Однак прогрес суспільства виявляється і в переході до витончених екологічних і соціальнопсихологічних механізмів примусу, які в усьому світі називають демократичними. Здійснення політичної влади передбачає вплив на функціонуючі у суспільстві ціннісно-нормативні системи дискредитацією віджилих цінностей і норм, утвердженням нових цінностей та ідеалів. Отже, влада уособлює можливість і здатність впливати на поведінку індивідів і спільностей.

У соціальній стратифікації виділяються три види соціального розшарування, що становить різні форми та механізми впливу соціальних спільностей, верств, станів, прошарків і взаємовідносин на політичну владу. По-перше, економіко-технологічне розшарування й індустріальні, професійні й комерційні організації, що його відображають. По-друге, відмінності статусів, що впливають на міжособисті відносини й особливо значну роль відіграють у процесах політичної соціалізації та політичної участі.

По-третє, інституціональні відмінності, що впливають на спосо-

би взаємодії особи і соціальних спільностей, верств, станів, прошарків із різними політичними, в тому числі партійними, структурами. Соціальне розшарування різноманітно впливає на політичні процеси, що відбуваються в суспільстві, і діючі владні політичні інститути. Особливість впливу на політичні процеси і політичні системи, інститути пов’язана з класовим розшаруванням суспільства. Марксизм визначає клас як велику соціальну спільність людей, які займають особливе становище в системі суспільного виробництва і мають власні, відмінні від інших соціальних спільностей відносини до засобів виробництва. Панівний у відносинах до власності клас є політично панівним класом. Для визначення ролі та діяльності соціальної спільності в політичному житті суспільства нерідко використовується поняття клас, але даються істотні, відмінні від марксизму, пояснення класовому розшаруванню. У визначенні ролі й діяльності соціальних спільностей у політичному житті суспільства становить інтерес підхід

325

Макса Вебера в характеристиці й оцінці класів, який пропонує урахування не лише ставлення до засобів виробництва, але й розмірів багатства, прибутку, рівня освіченості, юридичних привілеїв та інших визначень, що проявляються в способі життя і почутті належності до відповідних соціальних спільностей.

Обґрунтовуючи відносини між класами, Макс Вебер відзначає, що відносини між ними не зводяться до прагнення оволодіти владою і до експлуатації власниками засобів виробництва та виробників матеріальних благ. Вирішуючи проблеми розподілу капіталовкладень, інвестицій, оподаткування, зайнятості або захисту навколишнього середовища, класи можуть мати міцні зв’язки, спільні інтереси в політиці й будують відносини на принципах співробітництва. Значну увагу Макс Вебер приділяє середнім верствам, станам або так званому середньому класу. Адже в економічно розвинутих країнах саме середній клас став опорою громадянського суспільства і соціальною основою політичної стабільності.

Взагалі в сучасній соціології концепція соціальних класів не втрачає значення. Західні соціологи Теодор Гейгер, Моріс Гінсберг та інші відзначають необхідність подальшого розроблення теорії класів. Але, по суті, класові межі — це межі, в яких соціа- льно-економічні характеристики одних соціальних спільностей можуть відрізнятися від інших, зберігаючи корінні ознаки класу. Та й внутрішні класові ознаки залишаються такими ж доти, доки не переростають себе якісно. Якщо раніше не тільки дрібна, а й уся буржуазія становила клас індивідуальних власників, то в сучасних умовах в індустріальному суспільстві поряд з індивідуальною власністю існують інші форми власності: корпоративна, кооперативна на умові партнерства, приватна, державна та ін. Неоднорідною стала і дрібна буржуазія. Важливо визначити й обмеженість робітничого класу. В сучасних умовах більшість найманих робітників зайняті не фізичною працею. Високоосвічений робітник як об’єктивна потреба сучасного виробництва обумовлює і найрізноманітніші форми найму, що в свою чергу диференціює інтереси різних верств і прошарків суспільства. Ось ця диференціація інтересів, відбиваючись у диференціації соціальної структури суспільства, вимагає поширення концепції соціальної стратифікації.

Наукове і політичне значення теорії стратифікації полягає в урахуванні різноманітних ознак, на ґрунті яких формується соціа-

льний статус індивідів. Безумовно, реальністю залишаються соціальні класи — великі соціальні спільності, що сформувалися на базі економічних відмінностей. На думку політолога Ральфа Дарендо-

326

рфа, двома основними компонентами соціальної структури сучасного індустріально розвинутого суспільства є буржуазія, робітничий клас і соціальні спільності, які відрізняються за ознаками, принципами, властивостями соціальної стратифікації.

Ступені соціальної ієрархії важливі для визначення основ соціальної стратифікації. Першопричина ієрархічної будови суспільства — соціальна нерівність, що породжується об’єктивними умовами життєдіяльності людей. Та кожне суспільство прагне до упорядкування своєї нерівності. Буває в житті: люди, якими володіє почуття несправедливості, знищать, зруйнують у праведному гніві все, що в їх свідомості асоціюється з утиском їх інтересів. Саме тому спочатку для підтримання соціальної ієрархії в суспільстві знайдене просте рішення: народжений в сім’ї раба — залишається рабом, в сім’ї кріпака — кріпаком, в сім’ї патриція або дворянина — представником вищого стану і тільки королівське походження дає шанси на володіння верховною владою. Вся система соціальних інститутів: право, армія, суд і церква стежили за суворим додержанням правил станової структури й ієрархії в суспільстві.

Iз розвитком суспільства, вдосконаленням соціальної структури змінюються і ієрархічні ступені. Профіль ієрархічної соціальної структури суспільства змінюється зі зміною становища соціальних спільностей, верств у соціальному житті суспільства. Введення соціологами критерія рівень багатства привело до того, що в суспільстві виділилося багато соціальних верств, станів, прошарків із різним рівнем багатства і прибутку, а соціальнопрофесійні критерії робили стратифікаційну структуру дуже подібною до соціально-професійної. Соціально-професійний критерій враховував престижність професії, рівень освіти і рівень доходів. На базі такого підходу в соціології досить широко розповсюджено поділ за соціально-економічним статусом: вищий клас професіоналів; адміністратори, технічні спеціалісти — середній клас; потім комерційний клас; дрібна буржуазія; техніки та робітники, які здійснюють керівні функції; кваліфіковані робітники. Зростання середнього класу найбільше символізує і його соціальну мобільність. Та особливе місце середнього класу, перспективи його розвитку не виключають поляризації суспільства. Ще Карл Маркс передбачав, що конфігурація суспільства і все соціальне його життя постійно змінюються за рахунок концентрації багатства в руках небагатьох і значного зростання зубожіння основної маси населення суспільства. Така тенденція веде до виникнення і значного загострення соціального напруження між

327

верхніми і нижніми верствами, прошарками суспільства, що неминуче веде до перерозподілу національного доходу.

Про поляризацію сучасного суспільства свідчить той факт, що, як і раніше, багатство зосереджується в руках небагатьох. Відомий англійський соціолог Едвін Гідденс наводить статистичні дані про поляризацію суспільства Англії: 5 % вищого класу володіє 90 % акцій приватних корпорацій, 5 % вищого класу одержує 16 % загального прибутку, тоді як 50 % представників нижчих верств і прошарків одержує тільки 5 % прибутку. За неповними даними, в Україні 6 % представників вищого класу володіють майже 70 % акцій приватних і акціонерних підприємств, 6 % вищого класу одержує 14 % загального прибутку, тоді як 80 % представників нижчих верств і прошарків одержують лише 4 % прибутку. В суспільстві України йде процес глибокого розшарування населення. Соціологи вважають, що при формуванні загальних уявлень про соціальну ієрархію суспільства досить виділення трьох основних рівнів: вищого, середнього і нижчого. Розподіл населення за трьома рівнями можливий на всіх ступенях соціальної стратифікації.

Профіль соціальної стратифікації відбиває ступінь стабільності суспільства. Надзвичайне розтягування профілю стратифікації, його надзвичайно велике подрібнення на окремі прошарки, верстви може викликати серйозні соціальні катаклізми, бунти, соціальні вибухи, що ведуть до хаосу, насилля, гальмують розвиток суспільства, ставлять його на межу розвалу. Укрупнення профілю стратифікації, насамперед за рахунок зняття верхівки конусу соціальної піраміди, — явище, що повторюється в історії всіх суспільств. І важливо, що воно здійснюється не в неконтрольованих стихійних процесах, а свідомою реалізацією державної політики. Соціолог Питирим Сорокін помітив і зворотний бік процесу укрупнення профілю стратифікації. Такий процес може звести нанівець сам принцип соціальної ієрархії. Нерівність — не лише об’єктивна реальність соціального життя, але й важливе джерело соціального розвитку. Стабільність ієрархічної структури суспільства залежить від питомої ваги і ролі середнього класу і верств. Займаючи протилежне становище, середній клас здійснює своєрідну зв’язуючу і дефілюючу, тобто поглинаючу соціальні хитання, зм’якшуючу роль між двома полюсами соціальної ієрархії, знижуючи напругу їх протистояння. Чим чисельніший середній клас, тим більше у нього шансів впливати на політику держави, формування фундаментальних цінностей суспільства.

328

Соціальні інститути, що формуються в процесі складання соціальної структури суспільства, є важливим компонентом соціальних зв’язків і соціальних дій, цементуючим фактором соціальної структури суспільства. На різних ступенях соціальних процесів у суспільстві відбуваються конкретне становлення і розвиток інституційних форм. Соціальна структура — це не тільки сукупність, система соціальних спільностей, верств і прошарків, а й інституційні організаційні форми, що забезпечують розвиток соціальних спільностей, їх переміщення, надають стійкість і певність соціальним зв’язкам та соціальним діям. Регулярний, стійкий характер, цілеспрямованість дій і взаємодій надають саме системи соціальних статусів і соціальних ролей, забезпечують повну організованість у суспільстві. Важливими компонентами соціального інституту є соціальні норми і нормативність дій та взаємозв’язків різних ланок соціальної структури суспільства.

Широко розповсюджене визначення соціального інституту як організованої системи зв’язків і соціальних норм, що об’єднують значущі суспільні цінності і процедури, які задовольняють основ-

ні потреби суспільства. Тут-то суспільні цінності — ідея і мета, що їх ставлять люди для задоволення своїх потреб, обираються різні процедури реалізації, тобто вибираються стандартизовані зразки поведінки в спільнісних процесах, а також формується система соціальних зв’язків — сплетіння ролей і соціальних статусів, з допомогою яких поведінка людей реалізується і утримується в певних суспільних нормах і межах. Візьмемо дію в соціальній структурі інституту сім’ї: по-перше, це сукупність суспільних цінностей (любов, ставлення до дітей, сімейні правила і обставини); по-друге, переплетіння різних соціальних статусів і ролей (статуси і ролі чоловіка і дружини, дитини, підлітка, тещі, свекрухи, братів, сестер та ін.), за допомогою яких здійснюється сімейне життя.

Всякий соціальний інститут виникає тільки тоді, коли з’являється соціальна потреба, і функціонує доти, доки існує ця потреба. Відпадає потреба, і соціальний інститут стає непотрібним, навіть гальмує суспільне життя. Та в суспільстві є соціальні інститути, запровадження яких викликане неминущими потребами. Їх в соці-

ології виділяють п’ять: політичні, економічні, освітні, релігійні і сімейні. У високорозвинутих суспільствах соціальними інститутами стають і багато видів діяльності в сфері науки, медицини та ін. Отже, інститут, виступаючи сукупністю взаємозв’язків та систем поведінки людей, визначається їх потребами і діє в їх інтересах. Хоча сам соціальний інститут формує соціальні взаємозв’язки і

329

норми поведінки, все ж стосунки між людьми здійснюються не в межах соціального інституту, але інституальні зв’язки і стосунки використовуються іноді практично. Це викликає необхідність формування соціальних спільностей людей тощо. Саме тому кожний соціальний інститут охоплює різноманітні соціальні спільності й визначає їх поведінку в суспільстві. Отже, соціальний інсти-

тут— це своєрідна форма людської діяльності, заснована на чітко розробленій системі правил і норм відповідно до соціального статусу і ролі, а також на розвинутому соціальному контролі за їх здійсненням. Соціальні інститути підтримують соціальні структури і порядок, стабільність у суспільстві.

Iнституалізація — процес визначення і закріплення соціальних правил і норм, ролей і статусів, приведення їх до системи, здатної діяти в інтересах задоволення певних суспільних і соціальних потреб, забезпечення передбачуваних, схвалюваних певним соціальним середовищем, поведінкою людей рівня соціального життя.

В будь-якому інституалізованому середовищі особа здійснює певну соціальну роль. Соціальні інститути діють у системі соціальних структур суспільства від імені суспільства і в інтересах людей з метою задоволення їх потреб. Соціальні інститути здійснюють у суспільстві важливі функції: інтеграцію і об’є-

днання суспільства, диференціацію населення за певними соціальними статусами і ролями, вироблення чітких норм, правил, принципів життєдіяльності суспільних спільностей; регулювання відносин у соціальних спільностях, залучення людей до суспільної діяльності, здійснюють соціальний контроль.

Соціальна мобільність — форма відтворення населення

Соціальне відтворення неможливе без широких переміщень величезних мас людей у суспільстві, без соціальної мобільності. Соціальна мобільність — перехід, переміщення людей з одних суспільних верств, прошарків в інші соціальні спільності (соціальні переміщення), а також їх просування на позиції з більш високим престижем, прибутком і владою (соціальне сходження або ж просування по більш низьких ієрархічних позиціях (соціальний спад, деградація). Поняття соціальна мобільність введене соціологом Питиримом Сорокіним, а потім широко застосовувалося в дослідженнях соціальної структури суспільства. Здебільшого поняття соціальна мобільність використовується для характеристики відкритості або закритості соціальних спільностей і прошарків

330

суспільства. Звичайно, як приклад закритого суспільства приводять кастовий лад в Iндії, відкритого — демократію в індустріально розвинутих державах. Відрізняють інтергенераційну (між поколіннями) і інтрагенераційну (в середині поколінь) соціальну мобільність. Рівень соціальної мобільності — один із критеріїв віднесення того або іншого суспільства до певного типу: тради-

ційного, модернізованого, постіндустріального та ін.

Соціальна мобільність — форма соціального відтворення населення: від її результатів залежить характер динаміки соціальної структури суспільства. Соціальна мобільність — здатність або готовність населення до соціальних переміщень. А соціальні переміщення в суспільстві мають масовий характер. За період трудової діяльності кожна третя людина в Україні змінює своє соціальне становище. Характер, спрямованість і інтенсивність соціальних переміщень — важливі показники ступеня міжкласових, міжгрупових та інших суперечностей.

Соціальне відтворення охоплює створення вже існуючих компонентів соціальної структури суспільства і відносин між ними та виникнення нових компонентів і відносин між ними. Такий процес триває нині в Україні. В суспільстві виникають ті соціальні структурні компоненти, яких не існувало раніше. Йде процес відтворення якісно нової соціальної структури. Економічні реформи, прагнення формувати досконалі ринкові відносини посилюють соціальну мобільність. Соціальні переміщення людей пов’язані з дією системних законів суспільного розвитку, із специфічними рисами вдосконалення конкретних соціальних організмів (регіонів), з національними традиціями міжгрупових взаємодій і зв’язків. У сучасних умовах в Україні йде унікальне середкласове переміщення, коли під впливом суб’єктивних зусиль відбувається десоціалізація робітничого класу і селянства, докорінно змінюються їх внутрішні психологія, класова природа на основі відродження приватної власності й інших форм власності та ринкових відносин. Переміщення всередині поколінь становлять основні етапи трудової кар’єри працівника, а переміщення між поколіннями фіксуються через зіставлення соціального стану працівника зі станом його батьків, рідних.

Соціолог Пітирим Сорокін виділяє два типи соціальної мобі-

льності — горизонтальну і вертикальну. Горизонтальна мобіль-

ність — перехід індивіда або соціального об’єкта від однієї соціальної позиції до другої, що лежить на такому ж рівні (перехід індивіда з однієї сім’ї в іншу, з однієї релігійної общини в іншу, а також зміна місця проживання). В усіх випадках індивід не змі-

331

нює соціального ладу, соціального статусу, до якого належить. Вертикальна мобільність — сукупність взаємодій, що сприяє переходу індивіда або соціального об’єкта з однієї соціальної верстви, соціального статусу в інші (професійна вертикальна мобільність, економічна вертикальна мобільність та ін.). У суспільстві помітні статусні переміщення людей: особисті якості людини, зміна соціальних позицій, досягнення кар’єри та ін. В залежності від умов відрізняють висхідну і низхідну соціальну мобільність.

Звичайно ж, проблеми соціальної мобільності значною мірою залежать від темпів приватизації власності, від мети програм перетворення економічного, політичного і соціального життя суспільства. І хоча відсутні детальні статистичні дані про приватизацію, все ж окремі дані дають можливість в основних рисах визначити тенденції розвитку соціальної структури сучасної України. По-перше, активізується соціальне розшарування суспільства, формується багато великих соціальних спільностей, різноманітних верств відповідно до різноманітних форм власності. По-друге, посилюється соціальне переміщення різноманітних соціальних верств і соціальних спільностей, маючи певний економічний і соціальний ґрунт, підкріплений політичною системою та політичним режимом; виділяються соціальні орієнтири і поглиблюються розшарування та соціальне переміщення в суспільстві. Значно зростає суспільна активність населення, викликана соціа- льно-економічними процесами тощо. По-третє, поглиблюються міжнаціональні (етнічні) суперечності в соціальних спільностях, що доповнюються загостренням соціальних і економічних суперечностей. Формується морально-психологічний клімат, що впливає на сам процес реформування і стабільність у суспільстві, соціальне переміщення населення. «Розмивання» соціальної

332

структури України під впливом суб’єктивних зусиль панівних сил в політичній сфері, зростання корумпованості, мафіозних угруповань, активізація тіньової економіки згубно відбиваються на стабільності в суспільстві, посилюють і загострюють соціальні суперечності. Така реальність у соціальній сфері.

Національно-етнічна структура суспільства

Однією з характерних рис сучасної структури суспільства є її національно-етнічна спільність. В історії людства перші соціальні спільності людей — кровнородинні об’єднання — рід, плем’я та ін. Перші соціальні спільності прийняли на себе «удари долі», тобто вплив багатьох об’єктивних факторів, що постійно супроводжували людей, повністю залежних від природи, нездатних здобути багато чого з навколишнього світу і в самих собі. Головна мета і найважливіша турбота пращурів зводилась до задоволення найважливіших потреб — в їжі, одязі, місці проживання, захисті від стихійних сил природи і від «братів менших» тощо, щоб жити. Первісна людина тісно пов’язана з певною територією, з географічним середовищем і поза ними не могла існувати. Людина поступово обживала природу, що істотно вплинуло на специфічність характеристик людини, на консолідацію її в різні спільності. Освоєні людиною регіони багато віків і тисячоліть закладали в людську сутність її генетичну програму, сприяли утворенню спільностей. На відміну від раси, яка є продуктом біологічного розвитку, соціальна спільність — рід, плем’я — об’єднувала людей як із спільними біологічними рисами (колір шкіри, волосся, риси обличчя, характер постаті та ін.), так і з продуктом соціальної взаємодії. У процесі повсякденного спілкування формувались спільні уявлення, вірування, звичаї, ритуали, що об’єднували, згуртовували людей. Віра в спільного предка, поклоніння певним силам природи відіграли велику роль в житті первісних спільностей. Віра в спільного предка не лише об’єднувала, а й згуртовувала, надавала стійкості і міцності роду, племенам та ставала основою формування колективної свідомості. Основними факторами стійкості, міцності ставали спільність історико-географічного походження, змішування родів, племен, спільність природного середовища, звичаїв, традицій тощо. В певному середовищі проживання люди формували свої специфічні риси: методи і способи життєдіяльності, особливі, що ставали традиціями, способи господарсько-

333

економічної діяльності, обрядові, релігійні норми, правила, звички, риси характеру, культури, мови та ін.

На відміну від раси етнічність, яка сформувалась у процесі взаємодії родів, кланів, племен, могла змінюватись, маючи певні звичаї, вірування, звички, норми, цінності, спільну мову для спілкування. Племена уже чіткіше і міцніше пов’язані з певною територією, захищали її, мали внутрішнє формальне об’єднання — спільність. Змішування племен привело до появи нової соціальної спільності — народності, що становила уже вищий ступінь розвитку. Отже, етнічна спільність — історична стійкість людей (родів, кланів, племен), об’єднаних спільністю території і мови. В етнічних спільностях формуються на певних етапах розвитку і релігія, матеріальна і духовна культура, побут, звичаї, традиції та ін. Формується і спільна самосвідомість. Етнічна спільність, яка склалась у процесі історичного розвитку економічних, соціальних, духовних взаємозв’язків людей, виступає як соціальний організм, що самовідтворюється переважно шляхом етнічно-однорідних шлюбів, передачі поколінням мови, культури, традицій, етнічної орієнтації та ін. Етнічність не зникає, а відображає культурну спадщину, і кожний ступінь розвитку етнічних спільностей — це вищий ступінь розвитку культури, яка охоплює велику кількість людей, сприяє їх об’єднанню і стійкості суспільства.

У процесі консолідації народностей на базі розвитку економічних, соціальних, політичних та інших зв’язків між ними фор-

муються нації, які об’єднують великі маси людей і становлять новий етап у розвитку культури. Нація створює більш високу, власну культуру з чіткими цінностями, системами норм, правил поведінки тощо, створює самостійну державу. Сучасні етнічні спільності, нації відрізняються одна від одної рівнем розвитку, соціальними характеристиками, оцінками, становищем у системі національно-етнічних утворень. Досі в світі ще існує поділ на передові, багаті нації і відсталі етнічні спільності, панівні і пригноблені та ін. Ще існує каста «недоторканних» в Iндії, расова дискримінація, апартеїд в Африці, ще відбувається насильне знищення народів — геноцид (режим Пол Пота в Кампучії, знищення євреїв у період Другої світової війни та ін.). В сучасних розвинутих країнах проголошуються рівні права всіх націй, народностей. Багато уваги приділяється розвитку слаборозвинутих етнічних груп, але приховано ще існує дискримінація, в США, наприклад, це сегрегація, тобто фізичний і соціальний поділ людей за расовим принципом та ін.

334