вкладалося б у межі федерації тощо, підкреслював, що «самостійність (автономія) політичної громади є волею кожної громади приєднатися до того народу й поступити до тієї спілки, до якої вона сама схоче, а також воля конче по-своєму впорядкувати всі справи у себе й усі свої стосунки з іншими громадами». Сергій Подолинський рішуче заперечував анархізм. В процесі суспіль- но-економічного розвитку створюються за принципом добровільності господарські асоціації різних ступенів аж до найвищого — федерації общин всієї України, що спроможна вирішувати всі справи економічного, державно-політичного і культурного розвитку народу. Сама Україна теж повинна входити до міжнародної федерації. Така побудова державності в Україні сприяє широкій демократії, забезпечує права громадян і разом з тим створює політичну цілісність і єдність суспільства.

3. СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНА ДУМКА В УКРАЇНІ ПРО НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНЕ ВІДРОДЖЕННЯ ТА ДЕРЖАВНІСТЬ

На початку ХХ ст. соціально-політична думка в Україні відображала перехід українського національно-визвольного руху від стадії культурного українофільства і просвітництва до організованого просвітництва народу і активізації боротьби за визволення народу з-під гніту поміщиків і капіталістів. Своєрідним кредо ряду політичних мислителів в Україні ставали підтримка і розвиток національного руху за встановлення державності в Україні, за суверенність у союзі з Росією на автономних засадах.

Проблеми державності в творчості Iвана Франка

Проблеми виникнення держави, її розвитку, функцій, соціальної суті займають значне місце в творчості Iвана Франка (1856— 1916) — українського письменника, громадсько-політичного діяча. Навчався у Львівському університеті. Один з організаторів Руськоукраїнської радикальної партії, брав участь у виданні її друкованих органів та ін. Характеризуючи політичні погляди Iвана Франка, можна виділити: аграрну проблему, її вирішення в Галичині, загальні принципи розв’язання селянського питання; проблеми робітників, обґрунтування їх ролі в боротьбі за соціальне і національне визволення; проблеми суспільства і держави. На ранньому етапі творчості Iван Франко — соціаліст, але не виступав за дикта-

203

туру пролетаріату, натомість акцентував увагу на загальнолюдських, а не класових цінностях. Значну увагу приділяє і проблемам економічного, політичного і соціокультурного розвитку України. Йому імпонує російсько-федеративний принцип устрою суспільства. Кожна громада вільна, і ніхто не має права нав’язувати їй якісь правила, встановлювати норми, порядок. Федерація — найоптимальніша форма організації життя суспільства.

Розкриваючи в 70-х роках ХIХ ст. революційний перехід від капіталістичних відносин до соціалістичних, Iван Франко відмічає, що «велика, всесвітня революція поволі рознесе теперішній порядок, а постановить новий». Під «всесвітньою революцією» Iван Франко розумів «не всесвітній бунт бідних проти багатих, не всесвітню різанину», а «великий ряд таких культурних, наукових і політичних факторів, будь вони криваві або й зовсім ні, які змінюють всі тогочасні поняття і основу, і цілий розвиток, у якогось народу повертають на зовсім іншу дорогу». Вбачаючи в соціальній революції докорінне перетворення всієї системи соціально-економічних і політичних відносин, Iван Франко підкреслював і те, що соціальна революція не має обов’язково призводити до «всесвітньої різні», що є результатом тиранії та жорстокості панівних сил, низького рівня матеріального та духовного розвитку суспільства. Далекий від думки, що в умовах капіталізму вже усунена будь-яка можливість насильства, кровопролиття у здійсненні революції, Iван Франко підкреслював, що така можливість є, але реальність її здійснення може зменшуватися з подальшим матеріальним і духовним прогресом суспільства. Та з прогресом суспільства, з розширенням матеріальної і духовної сфери можливість у мирному завершенні революції зростає. І тут Iван Франко проводить думку про освіту народу, з тим, щоб відвернути страшний кривавий вибух через посилення гноблення, зростаннябідності та збільшення пролетаріату.

В умовах же соціалізму держава зникає. На думку Iвана Франка, державу та політику замінить діяльність самих громад, спільностей. І знову об’єднані великі народності або зв’язки між ними зможуть за власною згодою улагоджувати можливі міжнародні суперечки, вести через обраних справи міжнародного обміну та ін. На тому і завершиться вся влада в суспільному устрої. Кожна громада краю, так як кожна особа в громаді, є вільною, порядкує у себе вдома зовсім по-своєму, і ніхто не має права накидати їй згори які-небудь правила. Кожна громада спілкується з іншими заради спільної праці і здійснення спільних розбудов, що їх не в силі здійснити одна громада. Це є правдиве братерство (федерація), і тільки така спільність може забезпечити лад і злагоду між громадами. Громадсько-

204

державний принцип, що лежить в основі федерації осіб і громад, що створюється винятково заради інтересів і потреб, захищає і гарантує свободу особи і громади, громадсько-федеративний принцип визначає відносини між особою і общиною, їх права та обов’язки, залишаючи кожному необмежену свободу слова, освіти, способу життя, сусідства, встановлення рівності, праці, справедливості. Спільно вирішуються і спільні пізнання, незгоди тощо, захист від зовнішніх ворогів і, нарешті, громадсько-федеративний принцип визначає відносини між общинами, об’єднаннями та народами. Федерація зберігає і захищає найширшу і найповнішу автономію особи, общини, народу. Правда, пізніше Iван Франко змінює акценти: не відкидаючи федералістські відносини, вважає, що федерація може бути плідною між самостійними державами, підкреслюючи, що пропоновані концепції не можуть бути панацеєю від усіх лих і лихоліть, і не можуть бути реалізовані в тому вигляді, в якому пропонується, але сприятимуть пошуку шляхів вирішення проблем. З таких позицій розглядається ідея «народної держави», що пролунала в теорії німецьких соціал-демократів. Розкриваючи зміст народної держави, Iван Франко вказує, що за такою програмою свідомі і організовані робітники парламентським шляхом зможуть перетворити сучасну державу, засновану на пануванні одних і пригнобленні інших, на експлуатації,— в народну, що панівне становище займуть представники народу у вирішенні всіх проблем в інтересах народу. Хоча тоді Iван Франко брав під сумнів правомірність створення народної держави, та пізніше, на початку ХХ ст., взагалі проявив скепсис до ідеї народної держави і зробив висновок, що народна держава, пов’язаний з нею соціалізм соціал-демократів не принесуть щастя народу, не створять рай на Землі. Усунення всіх лих існуючого ладу, його удосконалення, впровадження досягнень науки в практику — ось шлях людства, ось суспільний прогрес, просування цивілізації по шляху прогресу.

В контексті виникнення людського суспільства Iван Франко розглядає природне право і суспільний договір. Поняття право,

писав Iван Франко, використовується найрізноманітніше: для визначення не лише права, а й релігійних догматів, правил моралі, законів природи тощо. Відрізняється і розмежовується етика (сфера оцінок, суджень про добро і зло та ін.), науки про законотворчість (уявлення про те, яким має бути право, суспільство) і власне наука про право та ін. Необхідність держави обумовлюється об’єднанням окремих сил для спільної мети, уряд підтримує громадську солідарність, перешкоджаючи окремим силам розірвати суспільну цілісність.

205

В контексті філософської концепції культури Iван Франко розглядає проблему соціокультурного розвитку, простежує сам культурно-історичний процес. Поступ у культурі — це єдність надбань і втрат, піднесення і занепад, творіння і знищення, прискорений рух вперед і манівцеві дороги, застій. Але все ж історія «не знає стрибків, оскільки в ній мають місця безперервність і наступність людського буття». Культури народів розвиваються нерівномірно у своїх складових частках: одні з них забігають далеко вперед лінією прогресу, другі тримаються середини, треті дуже відстають, чет-верті заходять в глухий кут. Звертається увага на драматичний характер соціокультурного розвитку України (постійна боротьба з сусідніми народами і державами за незалежність), складність у вирішенні питань розвитку культури української нації. Її «окультурення» відбувається на розмежуванні регіонів: Схід — Захід, Північ — Південь. Геополітичний фактор відіграє подвійну роль для України, створює об’єктивні можливості для інтенсивного культурного обміну і, разом з тим, визначає безперервні геополітичні акти у відносинах до України. Важливим стратегічним завданням, що стоїть перед українською громадою, є відтворення з величезної української етнічної маси «суцільного культурного організму». Саме така соціокультурна національна структура має стати здатною до успадкування «загальнолюдських культурних здобутків, без яких жодна нація і жодна, хоч і сильна, держава не може состоятися». «Окультурення» української нації має відбуватися у двох основних напрямках: окультурення зсередини, тобто залучення нових поколінь до кращих надбань народу — розвиток етносу за рахунок акумуляції власної національної спадщини і оволодіння нею; окультурення ззовні, тобто асиміляція культурних цінностей інокультур за рахунок максимально широких зв’язків українського народу з іншими народами.

Концепції державності України

Усталеність культурних традицій, збереження і розвиток національної культури, функціонування етнічних спільностей неможливі без збереження і розвитку мови народу — саме до таких висновків приходять визначні мислителі України: Олександр Потебня, Iван Огієнко та ін. Спираючись на ідеї німецьких лінгвістів та етнопсихологів (Генрі Штайнталя, Вільгельма Гумбольдта, Германа Лотце), філософ, лінгвіст Олександр Потебня (1835—1891) висловлює думку про те, що мова — це не тільки засіб визначення дум-

206

ки, а здебільшого — засіб творення свідомості. Причому, йдеться про творення свідомості саме етносу, а не когось іншого. Мова виростає з глибин народного духу, в тому числі з глибин позасвідомого і базується на домовних елементах свідомості. На думку Олександра Потебні, в мові кодуються глибинні пласти національної самосвідомості, культурної самобутності народу. Отже, культурне успадкування, як засіб зв’язку між поколіннями народу, можливе лише через мову. Всі інші форми успадкування (матеріальна культура з усім її різноманіттям, різновиди художньої культури) вторинні у мові. Ці ж думки в культурологічному аспекті відстоює і лінгвіст, філософ Iван Огієнко, підкреслюючи, що мо-

ва— це форма культурного життя, форма національної організації, душа кожної національності, виступає як певний орган культури, традиції, є ознакою національного визначення. Звідси висновок: якщо якась нація хоче панувати над іншою, насамперед воліє заборонити, або навіть знищити мову поневоленої нації. Ось чому, на думку Iвана Огієнка, російські великодержавники називали українську мову «наріччям», забороняли і нищили її всілякими засобами. Наслідком всіх заборон стала русифікація, в процесі якої руйнувались українські звичаї, німів народ, падала національна свідомість, забувалася історія, притаманні нації ознаки нищилися. Поки живе мова — житиме й народ, як національність. Не стане мови — не стане й національності.

Питання взаємодії національної культури та цивілізації і стоять в центрі уваги Олександра Потебні та Iвана Огієнка. Не погоджуючись з думкою слов’янофілів про те, що західна цивілізація згубно впливає на самобутню культуру Росії, України і взагалі слов’ян, Iван Огієнко підкреслює, що чим більше культурно розвинений народ, тим більше має свою «фізіономію», свій дух, специфічний національний тип. Цінність тієї чи іншої національної культури для людства полягає не в її схожості з іншими, а в її самобутності — зауважував відомий історик української культури Дмитро Чижевський. Тому «кожна нація якраз у своєму своєрідному, оригінальному, у своїй «однобічності» і обмеженості і має вічне, загальне значення». Iван Огієнко звертає увагу на те, що в ХVI—ХVIІ ст. в Україні, на відміну від Російської імперії, де іманентно притаманні консерватизм і підозрілість до «інородців», широко використовувалися досягнення культури країн Західної Європи.

Отже, залучення до загальнолюдських цінностей і здобутків, що має цивілізація, є умовою збереження і подальшого розвитку національної культури і духу народу. Культурні запозичення, як

207

правило, трансформуються відповідно до особливостей тієї національної культури, що здійснює запозичення. Спираючись на ідеї німецьких романтиків, філософію історії Шеллінга і Гегеля,

українська культурно-історична школа, до якої належали Михайло Максимович, Володимир Антонович, Микола Костомаров,

Михайло Грушевський, виходила з того, що не має єдиної «общеруської» історії, немає «общеруської народності». Кожний народ, в тому числі український, має самобутню історію і культуру, є носієм специфічного «духу», етнічної суспільної свідомості. Ніякі культурні впливи і насильницькі культурні асиміляції не спроможні знівелювати або знищити цей «дух». Народ, як суб’єкт культурно-історичного процесу, продовжує себе у кожному новому поколінні, створює культурні традиції, в яких закріпляються і передаються по естафеті поколінь особливості етносу, національної самосвідомості, способи життєтворення.

Українська ідея Михайла Грушевського

В історії науки та культури України кінця ХIХ — першої половини ХХ ст. у вивченні проблем державності і демократії в Україні визначне місце належить Михайлу Сергійовичу Грушевському (1866— 1934) — відомому вченому, історику, політичному діячу, засновнику національно-демократичної партії Галичини і товариства українських поступовців у Києві. Закінчив Київський університет, завідував кафедрою всесвітньої історії Львівського університету. У березні 1917 року примкнув до Української партії соціалістів-революціонерів. Очолював Центральну Раду. У квітні 1918 року обраний президентом України, пізніше емігрував до Австрії. Повернувся в 1924 році в Україну. Пройшов певну творчу й політичну еволюцію, зокрема від історичної народницької концепції у бік державницької, від федералістичної до самостійницької.

Концепція Михайла Грушевського полягає в тому, що суспіль- но-політичний прогрес однаково визначався біологічними, економічними та психологічними факторами. Суспільний розвиток полягав у певному чергуванні двох протилежних інстинктів — колективістського (солідарності) та індивідуалістського. Політичну владу, джерела, що її визначають (релігійні культи, матеріальний добробут та ін.), розуміє як природне, соціальне явище. Характеризує різні типи і форми влади, механізм завоювання влади та її утримання панівною елітою, пропонує схему історичного процесу в Східній Європі, що розробляє, насамперед, під кутом розвитку

208

історії української державницької ідеї. На початку 1918 року Михайло Грушевський перейшов до ідеї національної незалежності та суверенітету України. Величезна ерудиція в сфері історії, літератури, мистецтва дала можливість Михайлу Грушевському сформувати своє розуміння суспільного процесу і політичного розвитку. Суть історіософської концепції полягає в трьох основних поняттях: народ, держава і герой в історії. Народ — це поняття метафізики романтичного періоду, тоді як держава — це анархосоціалістичне поняття Прудона—Драгоманова, і герой в історії відповідає позитивізму як методу пізнання. Михайло Грушевський, досліджуючи історію українського народу, висуває ідею «національної самооборони». Вся історія українського народу — це розбуджена енергія національного самозбереження перед небезпекою видимої національної загибелі. На такому історичному ґрунті виростають ідеали українського народу: свобода, рівність і народний ідеал справедливості або автономії.

Розглядаючи еволюцію так званої класової держави, Михайло Грушевський робить висновок, що такий процес характеризується значним загостренням конкурентної боротьби в самій панівній верхівці за владу, відмічає суперечності, що виникають між верствами та ін. І тут звертає увагу на таку могутню силу, якою виступає національне почуття. В історичних працях Михайло Грушевський досить послідовно проводить думку про те, що не Україна вийшла з Київської Русі, а навпаки, Київська Русь стала першою і стародавньою формою українського життя. З особливою чіткістю визначались в історії дві народності — великоруська і українська, дві найбільші різновидності серед слов’янських племен. Iсторична доля не раз зводила їх разом, причому в перших віках їх історичного життя роль творця, культурно і політично переважаючого у Східній Європі елементу відіграла на-

родність українська, а потім — народність великоруська. Iсторичне життя тієї та іншої народності розвивалося самостійно і своєрідно, дедалі збільшуючи кількість відмінностей укладу життя і відокремлюючи їх національні типи дедалі різкішою рискою. Безперечно, дві народності — дві історії. Адже рубежем історичної долі українського народу стало IV ст. н. е., коли є певні відомості про українців. Розселення українських племен на їх теперішній території збігається з початком їх історичного життя. Століття, що безпосередньо йдуть за розселенням, готують державну організацію, історія якої становить головний зміст першого періоду історичного життя українського народу. Самостійним державним життям український народ жив порівняно недовго в

209

стародавньому періоді своєї історії. Починаючи з ХIV ст. український народ входить до складу інших чужих держав, то служачи пасивним об’єктом їх правління, то будучи більш-менш певною і різкою опозицією до управління та ін.

Ще в кінці 90-х років ХIХ ст. суспільно-політична діяльність Михайла Грушевського, який добивався національної рівноправності українського народу з польським та російським, наштовхнулася на протидію польських патріотів-націоналістів. Москвофільські і слов’янофільські кияни і львівські діячі засуджували Михайла Грушевського як лідера українського сепаратизму, звинувачуючи його в тому, що він підписав маніфест «народовців про політичну самостійність України». Дивна працьовитість і енергія Михайла Грушевського давала йому можливість не обмежувати свою діяльність якимось одним напрямком. При всіх обставинах головною темою, «задушевною мрією» його дослідження було створення суспільної історії України. А іншим напрямком його суспільно-наукових інтересів було ще і відстоювання українознав-

ства на російській і галицькій землях. На початку ХХ ст. приділяє значну увагу дослідженню історії козацтва, організує археологічні експедиції на Запорізьку Січ, в Харків, Краків, Варшаву, Петербург та інші міста, результатом чого стали публікації виявлених архівних документів, що розкривали суть суверенної державності України. Починаючи з 1906 року Михайло Грушевський дедалі більше звертається до подій в Україні. Сам же підтримував ідею української автономії в Російській федеративній республіці, а також солідарність українства з поступовими течіями інших народностей. Та в концепцію суверенності держави України, що будує відносини з іншими державами на рівноправній, взаємовигідній основі, Михайлом Грушевським внесено і багато творчого. Авто- номно-федералістські погляди Михайла Грушевського ґрунтувались на твердому переконанні, що автономія України базується на чесній, справедливій федерації з Росією. Пізніше під натиском подій Михайло Грушевський різко і досить переконливо обґрунтовує проголошення України суверенною державою.

Проблеми теоретичної соціології в суспільній думці

У другій половині ХIХ — на початку ХХ ст. відомий в Росії та Україні історик, юрист, соціолог Максим Максимович Ковалевський (1851—1916) досліджує проблеми теоретичної соціології. Читає курси філософії в Харківському університеті, а потім у Петербурзі. Соціологічні погляди Максима Ковалевського форму-

210

валися під впливом концепцій Огюста Конта, Джона Мілля, Герберта Спенсера, Джорджа Кларка, Iммануїла Канта, Карла Маркса та ін. В його працях досліджується стан соціально-політичних явищ з еволюційно-генетичним аналізом їх причин на основі вивчення історичних джерел. Iсторія людської цивілізації — це зміна різних соціальних інститутів, що пояснюються вченими як загальноприйняті взірці поведінки і звичок мислення.

У працях з реформування держави Максим Ковалевський захищає демократичні права і свободи, проголошені французькою Декларацією прав людини і громадянина. Як і інші представники природничо-правової теорії, Максим Ковалевський відрізняв природні і громадянські права людини. Природні права притаманні людині від природи, зумовлені самим фактом існування людини. Громадянські права — право на щастя, свободу совісті, свободу слова — це продукт певних суспільних відносин. З виникненням суспільства і держави люди передали частину своїх природних прав в «загальний фонд». Так виникають громадянські права, що належать людині як члену суспільства. Це ті права, які людина не здатна захистити своєю владою. Це стосується і права власності — права надбаного, а не природного. Слідом за Жан-Жаком Руссо, Томасом Пейном та іншими соціологами Максим Ковалевський вважав, що в природі не існувало приватної власності на землю, земля — «спільна власність людського роду, племені тощо». Приватна власність виникає з переходом до землеробства, а також у результаті «недоплати робітникам». Тоді ж виникає і поділ людей на багатих і бідних, хоча за природою всі люди рівні в своїх правах, а поділ на багатих і бідних є наслідком виникнення приватної власності.

Держава ж виникає слідом за об’єднанням людей в общину, спільність, тому що не об’єднані люди не здатні самі дотримуватись справедливості у відносинах між собою. Спільність людей створюється за договором — єдино можливим способом утворення держави. Верховна влада в державі належить самому народу. З ідеї народного суспільства випливають права народу утворювати або ліквідувати будь-яку форму правління, право народу на повстання і революцію та ін. Головне прагнення Максима Ко-

валевського — відмова від споглядальних суджень про суспільство, створення позитивної соціальної теорії, яка має стати такою ж доказовою, загальнозначущою, як і природничо-наукові теорії. Спекулятивній метафізиці та заснованій на ній філософії історії Максим Ковалевський протиставляє порівняльний історичний метод спостереження. В політичній соціології він вбачав за-

211

гальну теорію розвитку і прагнув вивчати історію держави і влади з позицій соціології.

В працях «Сучасні соціологи», «Соціологія» та інших Максим Ковалевський розвиває ідею еволюції поступового удосконалення громадських і суспільних установ, що діаметрально протилежні марксизму. Виступаючи проти суб’єктивного методу в політичній соціології, неокантіанського протиставлення суспільних знань природним соціологічним законам, Максим Ковалевський вважав основним закон прогресу, який обґрунтував зростання соціальної солідарності. Класова боротьба розглядалася як ознака незрілості або навпаки, відображення того чи іншого суспільного ладу. На прикладах Англії, Франції та інших країн показана небезпека загострення соціальних суперечностей, які неминуче призводять до соціальної революції і які тоді в Росії загострювалися і вели до соціальної нестабільності. Звідси випливає і його політична доктрина конституційної або народної монархії, якій приписувалася місія верховного посередництва між станами, верствами, класами та захист інтересів народу.

Одним з відомих представників неопозитивізму, що мав величезний вплив на розвиток політичної соціології в ХХ ст., висту-

пає Питирим Олександрович Сорокін — американський соціолог російського походження. Народився Питирим Сорокін в 1889 році в Жешарті, в Комі. Після еміграції в 1922 році зайняв помітне місце серед західних соціологів. Критикуючи панівну в США емпіричну тенденцію, Питирим Сорокін розвиває теорію інтегральної соціології, яка охоплює всі соціологічні аспекти широко зрозумілої культури. Соціальна дійсність розглядалась у дусі соціального реа-лізму, що обумовлює існування понадіндивідуальної нематеріальної реальності. В праці «Система соціології» формулюються теоретичні основи системи-теорії «соціальної стратифікації» та «соціальної мобільності». Основою політологічного і соціологічного аналізу вважається соціальна поведінка, соціальна взаємодія. Взаємодія індивідів визначається як родова модель і соціальна група та суспільство, особливо зосереджується увага на аналізі ієрархічної структури організованої соціальної спільності. Всередині соціальних спільностей існують страти (верстви), що виділяються за економічною, політичною і професійною ознаками. Щоб визначити соціальний стан людини, варто знати її сімейний стан, громадянство, національність, ставлення до релігії, професію, належність до політичних партій, економічний статус, походження тощо. Тільки так можна визначити її соціальний стан. Суспільство, вважав Питирим Сорокін, без розша-

212

рування і нерівності — міф. Можуть змінюватися форми і пропорції розшарування, але суть суспільства постійна. Стратифікація існує і в суспільстві з «розвинутою демократією», і в недемократичному суспільстві. В будь-якій організованій соціальній спільності можуть змінюватися форми стратифікації — пом’якшуватись або ставати жорстокими, але не можна їх скасувати, ліквідувати. Таке загальне правило. Так, найбагатший далеко не завжди є на вершині політичної або професійної піраміди, а також не в усіх випадках бідняки займають найнижчі місця в політичній та професійній ієрархії. А це означає, що взаємозалежність трьох форм соціальної стратифікації далека від досконалості.

Проблема соціальної мобільності, сформульована Питиримом Сорокіним, вельми важлива. Соціальна мобільність означає перехід від однієї соціальної позиції до іншої (вертикально і горизонтально), своєрідний «ліфт» для переміщення всередині соціальної спільності і між спільностями. Соціальна стратифікація і мобільність в суспільстві зумовлені тим, що люди не рівні фізично, за розумовими здібностями, схильністю, смаком, потребами тощо, а також самим фактом їх спільної діяльності, яка вимагає організації, а сама організація неможлива без керівництва, виконавців, підданих. Суспільство завжди стратифіковане, тобто поділене на страти, йому завжди властива нерівність. Проте нерівність має бути розумною. В пізніших працях «Соціальна філософія у вік кризи», «Влада та мораль» та інших Питирим Сорокін проповідує ідеї альтруїстичної любові, морального відродження, етичної відповідальності та солідарності, культурних цінностей, тобто ідеї, які визначали етико-моральну спрямованість російської соціологічної думки. В політичній соціології Заходу, а

потім і Сходу, високо цінуються концепції соціокультурної динаміки і емпіричні дослідження мобільності соціальної стратифікації. Тоді ж значним авторитетом користується Питирим Сорокін і як критик зі своїм надзвичайним захопленням кількісними методами та іншими формальними процедурами в політичній соціології на шкоду змістовному аналізу.

Одним з лідерів російського позитивізму є Микола Костян-

тинович Михайловський (1842—1904) — автор «суб’єктивного методу» в політичній соціології. Його сучасник Василь Зіньковський писав, що «творча думка у Михайловського працювала дуже сильно. Це — розум, здатний широко узагальнювати, сміливо формулювати будувати позиції, розум глибокий і філософськи обдарований». Микола Михайловський — яскравий зразок індивідуальності. Для нього критерій блага реальної особи стає

213

тим наріжним камнем, на якому створювалась вся система соціологічних поглядів. Особа, за Михайловським, вагома тільки в суспільному середовищі, особа і суспільство доповнюють одне одного. Всяке приниження особи завдає шкоди суспільству, а заглушення суспільного — шкоди особі. Сама особа — це людина, яка намагається синтезувати особисту користь з суспільною. В критиці органіцизму, дарвіністської соціології, а пізніше марксизму Микола Михайловський послідовно виходив з критерію блага реальної особи, вважаючи, що органіцизм дбає про благо класу, а інтереси індивіда, реальної особи відсуваються на другий план, що теорія прогресу ґрунтується на ідеї «боротьби за індивідуальність».

В працях «Аналітичний метод в суспільній науці», «Що таке прогрес?» та інших Микола Михайловський різко виступає проти перенесення біологічних законів на суспільство, теорії еволюції Спенсера, що розглядали суспільство як єдиний організм, а особу як клітину цього організму. Еволюційний розвиток суспільства (Спенсер заперечував будь-яку доцільність, мету в соціальному світі і замість поняття прогрес вживав поняття еволюція) пов’я- зувався з поділом праці і спеціалізацією. Будучи прихильником суб’єктивного телеологізму, тобто вчення про мету, Микола Михайловський вважав, що поділ праці розвиває одні здібності людини за рахунок інших, кожен має лише малу частку навичок, знань тощо. Спеціалізація веде до вбогості людське життя, збіднення особи. Ступінь розвитку спеціалізованих знань і навичок може бути високим, але людина перестає існувати як цілісна особа, живе в уривчастому світі, знижується «тип її розвитку». «Тип розвитку», за Ми-хайловським, визначається сумою властивостей, тоді як «ступінь» розвитку — перевагами якоїсь однієї властивості. Вищим мірилом цінності суспільства вважались інтереси «живої особи». Проте сучасне суспільство, що розвивається на основі «поділу праці між людьми, шляхом роздрібненості цілісності особи», приносить інтереси особи в жертву інтересам «системи найбільшого виробництва».

На противагу Герберту Спенсеру висувається оригінальна «формула прогресу», трактована як поступове наближення «до можливо повнішого і всебічнішого поділу праці між органами і можливо меншого поділу праці між людьми». Формула прогресу обґрунтовувалась Миколою Михайловським за допомогою суб’єктивного методу в соціології, що розглядав історію з позицій «морального, справедливого». Негативно ставився і до дарвіністської соціології, піддаючи гострій критиці соціологічний дарвінізм, визначаючи дію в люд-

214

ському суспільстві законом боротьби за існування і в такій боротьбі критерієм досконалості вважає пристосованість людини до середовища, яка виживає і поліпшує вид тільки сильних і пристосованих, а слабі і непристосовані гинуть. Прогрес не є пристосуванням до середовища. Ефективніше в людському суспільстві пристосовуються до умов і середовища «згуртована посередність», отже, виживають практичні, гинуть же часто ідеальні особи. В соціології, вважав Микола Михайловський, треба користуватися не тільки об’єктивним, а й суб’єктивним методами дослідження, категоріями морального і справедливого. У реальному світі необхідно діяти відповідно до мети і «загального ідеалу», а не переносити механічно на людське суспільство причинність, що проявляється в природі. Тільки визначивши мету, можна визначити шляхи практичної діяльності, зневагамети та ідеалів неминуче ведедоультраіндивідуалізму — поглядів на життя як на процес, де кожен дбає тільки про себе, веде себе як йому заманеться, не цікавлячись суспільними справами, не прагнучи до соціального ідеалу. У формулу прогресу включає суб’єктивно-етичний момент, вважаючи справедливим і розумним тільки те, щонаближуєособу до її всебічного розвитку іцілісності.

Соціологія в Україні на початку XX ст. Національне відродження

На початку ХХ ст. в Україні посилюється суспільнополітичний рух. Виникають політичні партії, народжуються нові прогресивні рухи, що об’єднують прогресивні сили українського народу. Важливою обставиною, що прискорила процес політичної активізації мас, політичної організації національної, в тому числі української буржуазії, стало створення соціальної ситуації, що свідчила про визрівання демократичної революції. Багато політичних партій і рухів ставили метою створення суверенної держави України. Проблеми державності українського народу займають значне місце в процесі української національнодемократичної революції в 1917—1920 роках. Тоді існувала певна свобода політичної думки. Представники прогресивної інтелігенції — вчені, письменники, політичні діячі — Володимир Вин-

ниченко, Михайло Грушевський, Роман Роздольський, Борис Крупницький, Вячеслав Липинський, Павло Христюк, Микола Хвильовий, Юрій Ко-цюбинський, Володимир Затонський, Павло Любче-

нко та ще багато інших розробляли проблеми державності в Україні, відстоювали ідеї її соборності і суверенності. Погляди прогресивної інтелігенції і політичних діячів відображали інтере-

215

си та наміри широкого спектру політичних сил — від ліберальнодемократичних, націоналістичних до соціалістичних.

В умовах становлення і зміцнення Радянської влади дедалі більше посилюється тоталітаризм, забарвлений по суті легалізованим російським шовінізмом. Розпуск у 1925 році Української комуністичної партії («боротьбистів») — легально існуючої політичної партії, що виступала за суверенітет України, привів до переміщення ідеї особистості, суверенності і державності України в діаспору, за кордон. Саме в еміграції — в США, Латинській Америці, Канаді, Західній Європі поряд з уже існуючими політичними об’єднаннями формуються нові ідеї за рахунок свіжих сил з України. Значна частина представників патріотично настроєних політичних діячів залишалася в західних районах України — в Галичині і на Волині (Вячеслав Липинський, Юлій Бращайко, Дмитро Васильчук та ін.), глибоко переживаючи втрату української державності, радикально переоцінюючи наслідки революційних подій в Україні. Тоді переоцінка українського політичного життя зумовлена зростаючим впливом націоналізму у повоєнній Європі, внутрішніми процесами в Радянській Україні. Розпочата в 20-х роках українізація з ініціативи комуністичної партії створювала уявлення, що в Україні складаються передумови будівництва вільного національно-культурного життя. Тоді багато хто з емігрантів повернулися в Україну. Відбувалася переоцінка установок у ставленні до Радянської України і багатьох українських інтелігентів східних регіонів, а також у Галичині та на Волині. Поширювалося радянофільство.

Проблеми суверенності України стояли в центрі наукових інтересів багатьох відомих українських філософів, істориків, політологів, соціологів, які вбачали можливість федеративного об’є- днання України з Росією, Білоруссю та іншими державами, але тільки після досягнення повної державної самостійності і тільки на добровільній основі. Своєрідне бачення суверенності України знаходимо в поглядах одного з представників національноліберальної течії українського визвольного руху Євгена Чикален-

ка. Стрижнем політичної програми стала національна ідея.

Пропонуючи реформувати Росію в федеральну державу, Євген Чикаленко вказував, що Україна має увійти до Російської Федерації на автономних засадах як суверенна держава. Та згодом під впливом історичного розвитку подій в Україні після повалення самодержавства погляди Євгена Чикаленка радикалізуються: зневірившись у можливості побудови федералістської Росії, пе-

реходить на позиції створення суверенної незалежної демокра-

216

тичної держави України, та після подій 1918—1920 років, коли розпалися і Центральна Рада, і гетьманат, і директорія, Євген Чикаленко виступає за утворення в Україні монархії та ще й з мона- рхом-чужинцем, бо ні Скоропадський, ні Симон Петлюра, ніхто інший не може бути монархом, бо на своєму монарху українці не змиряться.

Політична соціологія Вячеслава Липинського

Питання створення суверенної демократичної України були в центрі досліджень українського історика, політолога і соціолога Вячеслава Липинського. Народився у 1882 році в сім’ї селянина на Волині. Закінчив філософський факультет Краківського університету, навчався у Вищій школі політичних наук у Женеві, служив офіцером у драгунському кавалерійському полку. Один з організаторів Української демократичної хліборобської партії, посол гетьманського уряду та Української народної республіки у Відні, один із засновників Українського союзу хліборобів-дер- жавників, автор програмних документів союзу, пізніше — професор Українського наукового університету.

Суть доктрини Вячеслава Липинського зводиться до найважливіших моментів: по-перше, політичний ідеал для України — спадкова монархія на чолі з гетьманом як символом української національної ідеї. Влада гетьмана обмежується двома законодавчими палатами: нижньою — з’їздом Рад окремих земель і верхньою — Трудовою радою держави. Початки української монархічної державності — свідома діяльність Богдана Хмельницького. По-друге, спираючись на диференціацію типів державного будівництва та націоналізму (творчий і руйнівний; від останнього — нації поневолені і недержавні), основними підвалинами української монархічної державності вважав особливий політичний режим влади — класократію, що не заперечувало республіканської парламентської демократії. Шлях до встановлення режиму проходив через завоювання. По-третє, суть класифікації — це панування активної меншості — аристократії. В основу концепції аристократії Вячеслав Липинський поклав принцип «територіального патріотизму», селекції найкращих людей за їх здібностями, духом та активною діяльністю. Аристократія обиралася б, на думку Вячеслава Липинського, з різноманітних класів (хліборобського, комунікаційного, інтелігенції) і станів (організаторів і організовуваних). Ця обрана меншість мала обмежувати владу послухом гетьманові, влада якого у свою чергу обмежува-

217

лася б законами й законодавчими палатами. По-четверте, реалізація доктрини визначалася поширенням консервативної ідеології, християнської релігії та солідаризму. Солідаризм мав стати противагою соціалізму і націоналізму. Узагальнюючи досвід будівництва державності України в період гетьманокозацьких подій за створення державності та високої етичної культури хліборобської спільності, і будував Вячеслав Липинський ідеологію української державності, бачив українську державу на чолі з гетьманом — єдиновладним верховодою. Таку побудову держави України Вячеслав Липинський намагався пояснити тим, що загальнообраний парламент при однопалатній системі є формою правління, несприйнятливою для українського народу. І хоча проголошувалось, що Україна має стати демократичною державою, все ж демократичність обмежувалася. Адже з демократії жодна нація не починала своє існування, і демократичні нації можуть існувати там, де існувала і є власна національна держава або там, де уже були або верховодять свої власні класократичні або охлократичні аристократії. Для реалізації ідеї суверенності необхідна сильна влада володаря. Володар очолив би державу, дбав про її захист і збереження і через кабінет міністрів, керував би державною адміністрацією. Державна влада і володар обмежувались би двома законодавчими палатами, що опираються не на політичну демагогію, а на постійні і незмінні принципи інтересів території і праці, інтересів народу.

Орієнтація державності України на перебування у складі Російської Федерації, хоча б на правах повної суверенності і автономії, все ж не сприятиме національному об’єднанню і тому не може бути використана в Україні. Разом з тим, підкреслював Вячеслав Липинський, географічне положення України, спільне історичне минуле, загальні економічні інтереси вимагають, щоб з Росією і Білоруссю суверенна Українська національна держава створила тісний військово-економічний союз і спільно з ними шукала союзників у Європі. Та життєздатність держави залежить від форми її суспільної організації, системи управління тощо. І тут Вячеслав Липинський не дає чіткої відповіді. Багато виникає суперечностей і неясностей, а саме — формування державності України та ін.

Заслуга ж Вячеслава Липинського в тому, що він розглядає державність України як фактор національного об’єднання, підкреслюючи, що тільки власна держава дасть те об’єднання всіх хліборобів, ремісників, промисловців, яке стане міцним творцем, українським хліборобським класом, поєднає всіх трудівників. Тут спостерігаєть-

218

ся ігнорування робітників, їх сили, згуртованості як суспільного класу, рушійної сили суспільного прогресу. Власна українська суверенна держава можлива тільки на ґрунті компромісу і погодження між українськими класами в ім’я бажаного всіма законного ладу і спокійної творчої праці, в ім’я спільного для всіх права нації на самовизначення, вважав Вячеслав Липинський.

Концепція державності

Проблеми державності України стояли в центрі всієї наукової діяльності українського історика Дмитра Дорошенка (1882— 1951) — громадсько-політичного діяча. Закінчив Київський університет. Член Центральної Ради, міністр закордонних справ України (1918). З 1919 року в еміграції, професор Українського вільного університету; директор Українського національного інституту в Берліні (1925—1931), президент Української вільної академії наук (1947—1950). Виходячи з примату права перед політикою, спираючись на численні джерела, старанно простежив політичну історію України, прагнучи висвітлити органічні типи суспільних зв’язків і починаючи історію з сивої давнини, Дмитро Дорошенко зазначав, що в калейдоскопі різних народів, які пересувалися українською територією, вимальовується обличчя слов’ян — безпосередніх предків українського народу. Київська Русь від попередників одержала в спадщину їх характерні риси — військовий і комерційний характер, прагнення наблизитися до Чорного моря, орієнтацію на Південь або Схід (переважні впливи арабські та хозарські). Простежує і розвиток української державності аж до Галицько-Волинської держави, висвітлює відродження української державності в період Богдана Хмельницького, її розквіт та повільну втрату суверенності.

Пошуки шляхів національного відродження велися не тільки на ґрунті монархізму і націоналізму, але й на основі соціалістичних ідей. Значне місце тут належить літератору й політику Миколі Хвильовому. Ставлячи за мету перевиховання українців, позбавлення їх від покірної, рабської психіки і плаксивої сахаристості, що породжували досі «хохляцьку розляпаність» безвольних людей, які вміли говорити прекрасні слова та не були людьми діла, не були здатні до практичних дій (яким досить одного сумного слова, щоб із них уже потік солоденький сік слабодухості). Iдеал високоосвіченої людини — громадянина, гуманіста, творця культурних, суспільних і політичних цінностей, активного історичного діяча — Микола Хвильовий вбачав у європейцеві, протистав-

219

ляючи його провінціалу-українцю, який може піднятися тільки до рівня просвітянщини, закликав українців орієнтуватися на Захід.

В30—50-х роках поступово зростає обсяг соціально-політичних знань. Значний вклад в дослідження історії України, ідей державності, демократизації суспільства внесли відомі історики, філософи

Дмитро Багалій, Орест Левицький, Дмитро Яворницький, Агатангел Кримський, Олександр Гіляров, СтепанСемківський та ін. Веміграції плідно працювали політичнідіячі ДмитроДорошенко, Павло Полта-

ва, ВолодимирВинниченко, МикитаШаповалтаін.

Загальна соціологія Микити Шаповала

Одним з фундаторів вітчизняної соціології в Україні є соціолог

Микита Юхимович Шаповал (1882—1932). Народився у слободі Сріблянка Бахмутського повіту Катеринославської губернії, в сім’ї бідного селянина. Через убогість батьків з великими труднощами спочатку отримав початкову освіту у 1900 році, а потім з відзнакою закінчив Новоглухівську державну лісову школу, здобувши фах лісовода. Iнтелектуальна обдарованість, колосальна сила характеру могли б спричинити до неабиякого успіху на багатьох поприщах, та Микита Шаповал обрав чи не найтяжче — боротьбу за національне та соціальне визволення України. Служив у російській армії, спробував навчатися в Харківському університеті та згодом переїхав до Києва, зайнявся літературноютажурналістською діяльністю.

У своїх статтях Микита Шаповал поєднував ідею залучення українського суспільства до модерної світової цивілізації з боротьбою етнографічно зацикленого українофільства та українського лібералізму. Одночасно відстоював національний характер вітчизняної культури. Iдейно спрямовував український рух не лише до культурництва, а й до політичної боротьби. З притаманною йому суперечливістю, обумовленою власним темпераментом та реаліями історичної епохи, Микита Шаповал інколи вдавався до переоцінки, а то й негативного заперечення деяких традиційних суспільнокультурних цінностей, доходив до декларування певних ідеологічних позицій. У 1917—1920 роках в період бурхливих революційних подій в Україні революційний радикалізм, впевненість у необхідності соціальної революції і одночасна зневіра у революційності української інтелігенції, а також ідейні незгоди серед верхівки українського політичного керівництва викликали глибоку внутрішню кризу Микити Шаповала, виштовхнули його в своєрідну опозицію офіційним урядово-партійним колам України. Пізніше, в емі-

220

грації Микита Шаповал плідно займається громадсько-суспільною та науковоюдіяльністю. Значнийвнесокзробивурозвитоксоціології.

У «Загальній соціології», написаній ним як підручник для слухачів Українського робітничого університету в Празі, викладається багато ідей, думок, концепцій про суспільство, людську поведінку і взаємовідносини. Розробляючи систему соціальних факторів, що зумовлюють суспільну поведінку людини, взаємодію індивідів і соціальних спільностей, Микита Шаповал вважав, що вони ґрунтуються на безумовних і умовних рефлексах людського організму. Правда, сам же фактично свідомо заперечував застосування органічної теорії суспільних явищ і процесів («Україна і Росія» та ін.). Але все ж намагався вивести з модної тоді рефлексологічної теорії Iвана Павлова та Володимира Бехтєрєва пояснення генези різноманітних факторів поведінки людини — від психологічних до складних суспільних, вважаючи, що такий підхід сприяє суспільній об’єктивності, нейтралізує вплив суб’є- ктивістської інтроспекції (тобто спостереження за власними внутрішніми психологічними явищами, самоспостереження). В дійсності у такому підході відображена хибність соціологічних поглядів Микити Шаповала, який механічно поєднував біологічний і суспільний аспекти визначення поведінки людини, спрощував мотиви і прояви соціальної діяльності. Звичайно, нахил до рефлексології мотивується пошуками об’єктивності методології соціологічного пізнання, але це не виправдовує крайнощів — механістичного розуміння природи, об’єктивності соціальної взаємодії, що проявляється через розуміння суті та ролі інтересів. Їх об’єктивна соціальна природа вже тоді досить розроблена матеріалістичною теорією суспільних відносин. Проте категорія інтересу не знайшла досить виразного відображення у «Загальній соціології». Це особливо дивує тому, що у світогляді самого Микити Шаповала інтереси завжди розумілися як об’єктивні прояви індивідуальної або колективної свідомості.

Привертає увагу те, що виклади теорій, ідей, концепцій просякнуті соціалістичним світоглядом. Це особливо помітно при характеристиці історичного процесу і в реалізації прогностичної функції соціології, зустрічається і характерне для марксизму утопічне тлумачення соціальної перспективи та шляхів її здійснення. Розглядаючи походження держави, Микита Шаповал пише, що «держава є своєрідне соціально організоване, майже закрите скупчення, яке здійснює право вищого володіння на певну територію, в межах якої воно регулює своїми законами поведінку індивідів і скупчень, утримуючи внутрішній лад і організуючи зов-

221

нішню охорону його». Полемізуючи з Фрідріхом Енгельсом з приводу походження сім’ї, приватної власності і держави, Микита Шаповал на відміну від марксизму твердив, що держава виникла в доісторичний період, що в історичний період держава існувала як соціальне явище. На переконливих фактах доводить, що держава виникає не внаслідок диференціації економічної і не Бог, не Дух, не договір і не наслідок диференціації творили державу, а спільна (гуртова) боротьба за засоби життя, необхідні для людини і вміщені в природі та території, «що держава є формою організації порядку», «охорони спільних інтересів населення», органом «суспільної, рівної для всіх справедливості» тощо.

Соціологія Богдана Кістяковського

Богдан Кістяковський (1868—1920) — відомий у світі вчений-

соціолог, автор оригінальних соціологічних концепцій. Значна увага ним приділяється аналізу основних понять соціальних наук, обґрунтуванню наукових основ соціологічного дослідження. Основою соціального життя Богдан Кістяковський вважав взаємодію людей, завдяки якій складаються певні форми колективної свідомості. Практиці причинно-наслідкових відносин підпорядковується і формування та трансформація колективної свідомості. Нормативно-ціннісна свідомість, що ґрунтується на нормах права, етики, логіки і розвивається телеологічно, саме і протистоїть колективній свідомості. Звідси формується основне завдання соціології — поєднати телеологічний і причинно-поясню- вальний підходи в розумінні суспільного життя.

Отже, позиція Богдана Кістяковського полягає у відстоюванні наукової орієнтації в сфері аналізу життя, подоланні засилля психологізму в соціології. І щоб уникнути при дослідженні людської поведінки зумовленості проблематики лише психологічними аспектами, варто зосереджуватися на констатаціях закономірностей, неупередженому аналізі соціальних явищ. Отже, при розгляді суспільства слід обмежувати соціальний психологізм та з’ясування суспільства як спільності, що породжує такі суспільні рухи, почуття й прагнення, які не існують поза спільністю, як певною однорідністю, що виникає в процесі взаємодії, створюється якісною зміною індивідуальних психічних станів. Для досягнення науковості в соціології Богдан Кістяковський пропонує, поперше, при формуванні основних понять суспільство, держава, право, культура ураховувати їх всебічність: історизм, зв’язки теорії і практики тощо; по-друге, виявляти приналежність відносин

222

у соціальній сфері, розглядати проблеми можливості і дійсності, необхідності і випадковості і в соціальних процесах; по-третє, з’ясовувати місце і роль цінностей у соціологічному пізнанні. Отже, наукове пізнання соціальної сфери здійснюється в трьох площинах: спільності, необхідності та незалежності.

Політичні погляди Володимира Винниченка

Володимир Винниченко (1880—1951) — талановитий прозаїк,

драматург, публіцист, політик, голова Генерального секретаріату Центральної Ради і голова Директорії Української народної республіки. Розроблена ним концепція державності України ґрунтується на принципах соціалізму та федералізму. На його думку, реальним ідеалом в тодішніх існуючих умовах була автономія України у складі Російської Федерації на принципах рівності взаємовигідних економічних зв’язків, збереження державної цілісності Росії та України. Незалежність України неможлива насамперед через міжнародне положення України, оскільки, відірвавшись від Росії, вона може попасти в залежність від іншої сильної держави Заходу. Тому Україна має добиватися не політичної і економічної незалежності від Росії, а співіснувати з нею на взаємовигідних умовах, у формі співдружності двох держав. Пізніше, в праці «Відродження нації», Володимир Винниченко під впливом реального політичного розвитку України переглядає свої погляди стосовно союзу України та Росії на основі федерації. Почуття панівної нації, що формувалося століттями у свідомості росіян, в тому числі у свідомості «простих» людей — великоросів, швидко не зникне. Почуття сервіризму, тобто плазування, прислужування, щодо представників, які підкорили українську націю, теж не вмирає одразу. Отже, потрібно створити політичні умови, щоб допомогти позбутися шкідливої спадщини. Такими умовами, доходить висновку Володимир Винниченко, має стати політична незалежність української нації. Отже, як політич-

ний діяч Володимир Винниченко еволюціонує від ідеї української культурно-національної автономії у складі Російської Федерації до відродження ідеї української державності і незалежності. Та метою Володимира Винниченка стала не сама державність, а відродження нації, пробудження в народі своєї національної гідності. Державністьє тільки засіб для досягнення мети.

Важливою для світогляду політика-соціаліста стала думка про те, що відродження нації повинно йти гармонійно з соціальним визволенням, а не всупереч йому. Володимир Винниченко виступив за інтернаціоналізм у відносинах між націями і народами. Але під інтернаціоналізмом він розуміє не відречення людини від своєї націо-

223

нальності й розсотування себе у безформній, абстрактній масі, а «сполучення всіх національних сил людськості», «кооперацію народів». У написаному в 1949 році «Заповіті борцям за визволення» Володимир Винниченко, осмислюючи уроки української історії, визначає роль української еміграції у творенні вільної, суверенної України, вважає, що українська держава створена народом, всією українською нацією в процесі великого перевороту в Росії. Але існуюча українська державність не може задовольняти потреби національного відродження. Україна поки що не самостійна, а залежна від Росії, живе і береже в собі ідею незалежності, щоб у слушний момент здійснити мету: створити суверенну демократичну Україну.

Iдеї державності

Один із теоретиків українського націоналізму Павло Полтава в концепції самостійної України зазначав, що в незалежній Україні створюється такий соціально-політичний устрій, де відсутнє гноблення людини людиною, антогоністичні класи та соціальні сили, спільності, держава будується на принципах демократизму і справедливості, єдності української нації. Українці цінують і поважають усі народи — польський, російський та інші, прагнуть дружити і співробітничати з іншими народами, і на- ціонально-визвольний рух — органічна частка історичного процесу. Iдея міжнародного співробітництва може повністю реалізу-

ватись лише за умови самовизначення народу.

Оригінальну концепцію націології та націографії сформулював український соціолог Ольгерд Бочковський — політичний діяч, професор Української господарської академії в Подебрадах. Спираючись на праці окремих мислителів Європи, Ольгерд Бочковський визначив два фактори в процесі формування історичних народів: механічний та органічний (історично-державні та неісторичнодержавні народи). Формування історичних народів і держав назване механічним тому, що вирішальною силою тут стала держава, а неісторичних — органічним, бо творчими силами тут виступають політично пасивні громадські верстви суспільства. Процес державотворення характеризувався хронологічно, географічно та з суспільного боку. Дійсно, хронологічно історичні народи Англії, Франції, Росії формувалися швидше порівняно з неісторичними. Підкреслювалося велике значення демократії в створенні національних держав неісторичних народів, бо минали ієрархію феодалізму і одразу починали формуватися в демократичні. Самовизначення як завершальний етап формування національної держави

224

означає політичне оформлення в суверенні національні держави, що є запорукою повного і всебічного розвитку нації.

Український політичний діяч Кость Левицький (1859—1941) у своїх численних працях з історії України простежив еволюцію національної української ідеї, змістом якої вважав вимоги свободи, суверенності українського народу, ставив вимогу «утворення окремої руської політичної території з Галичини і Буковини в Австро-Угорщині». Революційні події на початку ХХ ст. конкретизували національну ідею у вимогу національно-культурної автономії й проголошення Галичини своєрідним П’ємонтом, навколо якого б об’єдналися українські землі, що привело б до висунення на початку ХХ ст. лозунгу «повну державну суверенність всьому з’єднаному українському народу».

Певний інтерес становить сформульована українським істори-

ком Степаном Томашівським концепція української державності, що спиралася на три критерії — географічне положення українських земель (особлива залежність від Чорного моря та степу), процес формування української нації та становлення української наці-

ональної державності. Найбільш прийнятна для українського народу форма правління — республіка. Причиною ж втрати Україною державності вважав відсутність єдиної національно-державної ідеї. Заслуговують на увагу і праці філософа, культуролога Дмитра Чижевського, який з позицій філософії окреслив український національний тип: а) через систему рис психічного складу українця — емоціоналізм, сентименталізм, чутливість та ліризм, індивідуалізм та прагнення до свободи, неспокій та рухливість; б) через такі важливі моменти історичного розвитку національного характеру, як постійного тла української історії — природи України та історичних періодів — князівської доби й барокко; через світорозуміння видатних українськихмислителів тощо.

Багато і плідно працював у галузі історії державності України Дмитро Яворницький (1855—1940). В трьохтомній праці «Iсторія запорізьких козаків» досліджує еволюцію українського козацтва, Запорізької Січі, що протягом тривалого періоду виконувала функції державного утворення у формі демократичної республіки. Характерними рисами утворення були виборність старшини, існування козацького кола (ради) як органу самоврядування внутрішнього життя та відносин з сусідніми державами. На Січі не існувало кріпацтва. Хоча й існувало розшарування на старшинську верхівку, яка володіла хуторами, значними матеріальними цінностями, та головну масу неімущих, найманих робітників. З огляду на розвиток української нації Запорізька Січ — унікаль-

225