Література

ФОРМУВАННЯ СОЦIОЛОГIЧНОЇ

ДУМКИ В УКРАЇНI

1. ДЖЕРЕЛА СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНИХ УЧЕНЬ В УКРАЇНІ

Розвиток соціологічної думки в Київській Русі

Після хрещення Русі в 988 році у русичів посилюється інтерес до філософії, соціально-політичних учень. Християнська філософія викликала і пожвавлений інтерес до пізнання світу, прагнення розкрити, пізнати процеси історичного розвитку, формування державності, усвідомлення місця і ролі людини в історичних процесах. Та функцію соціально-політичної думки в Київській Русі християнська філософія здійснювала обмежено. Той колосальний переворот, викликаний християнством, у світогляді триває підсвідомо, виявляється переважно в сфері зовнішніх форм життя і охоплює в психіці людини лише сферу релігійних вірувань. В IХ— ХIІ ст. в Київській Русі формується феодальне суспільство. Тоді починають розвиватися і державність, право, формуються політичні погляди, наука, література, історія, філософія тощо. Соціальнополітичні вчення, що розвивалися в Київській Русі, прагнули відобразити інтереси її народів, відбити їх насущні потреби. Появі оригінальної літератури про суспільство тоді сприяло саме християнство, що викликало бажання вирішити питання в сфері політики, релігії, моралі, соціальних відносин, обґрунтувати впливове становище Русі в світовій співдружності народів і країн. Тоді ж теоретична думка намагається усвідомити джерела та передумови становлення державності Київської Русі, принципи та закони функціонування суспільного життя у різних проявах.

Одним з найдавніших документів давньоруської писемності є «Слово про закон і благодать» київського митрополита Iларіона. Відкидаючи твердження про існування в світі того або іншого обраного Богом народу, ідеї католицької і візантійської церкв про необхідність всепоглинаючої «вселенської імперії та церкви», Iларіон, з гордістю відстоюючи ідею самостійності Русі, писав, що про землю Руську відомо в усьому світі. Соціологічні, суспі- льно-політичні ідеї відображені також у літописі «Повість минулих літ» Нестора. Головна думка літопису — єдність та незалежність Русі у боротьбі з численними ворогами. У розвитку теорії державності, соціологічної та соціально-політичної думки в Київ-

176

ській Русі значне місце належить «Слову о полку Iгоревім». В художньо-емоційній формі викладена ідея об’єднання руських земель в єдину, міцну державу і припинення міжусобиць поміж князями. Великий інтерес викликає політична діяльність князя Данила Галицького (1200—1264), що має неабияке значення для нагромадження традицій української державності. Відомий тоді державний діяч Данило Галицький надавав великого значення геополітичному статусу українського народу, зокрема в умовах співіснування з татаро-монгольським державно-політичним утворенням, виступив як мудрий політичний діяч, здібний дипломат у ворожому оточенні, що намагався зберегти і зміцнити ГалицькоВолинську державу. Київська Русь — своєрідний міст між Заходом і Сходом. Це створювало можливість широкого спілкування давньоруської культури з культурою Заходу і Сходу, сприяло збагаченню прогресивних здобутків обох світів. Таке проміжне становище Київської Русі мало і дуже серйозну загрозу втратити політичну незалежність і своєрідність, самобутність. Русь стала природним бар’єром між кочовими племенами Азії і європейською цивілізацією. Та це коштувало Русі втрати державності.

Київська Русь, козацька держава — Запорізька Січ — стали символом українства. Запозичуючи наукові знання з античності, інших держав, прогресивні діячі Київської Русі прагнули заснувати власні філософські та соціально-політичні школи. Iсторія суспільнополітичних ідей в Україні має особливості, пов’язані з відсутністю протягом багатьох століть своєї державності, національнотериторіальної роздрібненості (частина земель, починаючи з ХIV ст., захоплена Литвою, Польщею, Угорщиною, а пізніше Росією і Австрією), національним і релігійним пригнобленням, безперервними національно-визвольними рухами. Особливо інтенсивно процес становлення козацтва і державності триває в ХV — першій половині ХVIІ ст., що приводить до формування демократичних принципів соціального ладу, обумовлює утворення української державності — Запорізької Січі. Пізніше, в ХVІ ст., розгортається рух за утворення української державності в ході визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. Соціально-економічний, політичний і духовний прогрес, що почався в другій половині ХV ст., сприяв культурному ідуховному розвитку українського народу.

Соціально-політична думка в Україні в XVI—XVIІ ст.

В історії соціально-політичної думки в Україні період з ХVІ — початок ХVIІ ст. відзначається активізацією інтелектуа-

177

льного життя, розвитком національно-патріотичних ідей, в яких знаходить відображення протест проти соціального гноблення українського народу. У відповідь на посилення польсько-като- лицької експансії після Люблінської унії посилюється опозиція національно-патріотичних сил, очолюваних князем Василем Костянтиновичем Острозьким. В умовах, коли український народ втратив державність і підпав під протекторат Польщі, опозиція намагається вибороти адміністративну і культурно-релігійну автономію українських земель у складі Речі Посполитої. Та найрадикальніші сили опозиції обґрунтували ідеал самостійної держави на зразок монархії. Кінець ХVІ — початок ХVIІ ст.— період пробудження національної свідомості українського народу, духовного піднесення. Утверджуються відчуття рідної землі, вітчизни, нерозривності зв’язку поколінь, історичного обов’язку, прагнення зберегти предковічні духовні здобутки народу — самобутню культуру, мистецтво, мову, народну творчість, звичаї та обряди, тобто все, без чого неможливе існування народу. Розвиток культури триває одночасно з політичним пожвавленням суспільно-економічних процесів — зростанням кількості ремісничних та промислових підприємств, розвитком внутрішньої та зовнішньої торгівлі, ринкових відносин. Центрами економічного та політичного життя стають міста, зростає і змінюється добробут людей, зацікавленість у піднесенні виробництва, освіти, науки.

Пробудження національної самосвідомості сприяло розгортанню руху за національне визволення. В кінці ХVІ — на початку ХVIІ ст. Україною прокотилася хвиля селянсько-козацьких повстань під проводом Криштофа Косинського, Северина Наливайка та інших народних ватажків, що згодом переросли в визвольну війну українського народу під проводом Богдана Хмельницького. Тоді ж в освічених колах визріває переконання, що примусові полонізація та покатоличення загрожують самому національному існуванню народу, що польсько-католицькій експансії треба протиставити вітчизняну систему духовних цінностей, самобутню культуру тощо. Вирішення проблем було можливе лише через поширення писемності, освіти народу, відкриття шкіл, створення політичних та історичних творів, підготовку вчителів, учених тощо. Провідну роль тоді відігравали світські кола — міщанство, козацтво, освічені заможні та ін. Створюються братства — громадські православні угруповання міщан. Саме через братства і здійснюється у країні просвітництво населення. Тоді ж починається книгодрукування. Навколо братств гуртувалися вчені, письменники, книговидавці, педагоги, політичні діячі, які підтримували

178

зв’язки з іншими культурними осередками в Україні, Росії, Білорусі, Польщі та ін. Потяг до знань, осмислення свого існування й міс-ця в суспільному житті сприяв пробудженню свідомості народу. Пожвавлення соціально-економічних процесів в Україні, загострення політичних і соціально-духовних суперечностей висували конкретні вимоги поширення освіти. Виникають різні просвітницькі школи у Львові, Стриї, Кременці, Здолбунові, Полтаві, Кременчуці, Житомирі та інших регіонах України.

Острозька школа — осередок освіти

Заснований в 1576 році в Острозі з ініціативи князя Василя Костянтиновича Острозького, представника старовинного українського православного роду культурно-освітній осередок згодом був перетворний у школу. Старі слов’янські й греко-візантійські традиції тут поєднувалися з надбаннями тогочасної європейської освіти: вивчалися латинь, грецька, слов’янська мови, запроваджувались «сім вільних наук»: граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, астрономія, музика, тобто острозька школа передбачала початкову та середню, з елементами вищої, освіту. Першим ректором став Герасим Смотрицький — знавець літератури, письменник, «великий в руському народі муж». Народився Герасим Смотрицький у с. Смотрич на Поділлі, в сім’ї дрібного шляхтича. Переклав і сприяв виданню «Острозької біблії». З 1594 року ректором острозької школи став Кирило Лукаріс, грек за походженням. Мав блискучу європейську освіту. Один з найактивніших борців проти унії та католицизму. Тут же в Острозі працювали Iван Княгинецький — відомий учений, Дем’ян Наливайко — письменник та ін. Серед вихованців школи — Максим та Степан Смотрицькі, полемісти Клірик Острозький, Василь Суразький, Христофор Філалет, Зенон Копистенський та ін. Тут навчалися не тільки покоління духівництва, а й представники всіх верств населення; вивчалися філософія, історія; працювали відомі математики, астрономи, філософи, богослови та ін. Острозька школа припинила діяльність після смерті князя Василя Костянтиновича Острозького, його внучка Анна Алоїза Ходкевич, вихованка єзуїтів, відкрила натомість єзуїтську колегію.

Iдеї філософії про пізнання світу, походження держави і влади, свободу особи, соціальну рівність знаходимо в працях полеміста Кирила Ставровецького. В його творі «Зерцало Богослов’я» висловлюються думки про суть влади, що дана Богом, знаходять відображення і ідеї про рух та вічність матерії, про те, що в при-

179

роді і суспільстві все тече, все змінюється, стверджується те, що суспільство, держава — це не божественне благовоління, а штучні утворення, продукт діяльності людей. Свої індивідуальні інтереси громадяни підпорядковують суспільним. Суть політичної і життєвої мудрості Кирило Ставровецький вбачав у додержанні міри в усьому, не вдаючись до крайнощів в особистих і суспільних справах та в нагромадженні багатства, прагненні почестей. В основі держави лежить узгодженість і гармонійність дій, вирішення непримиренних інтересів через закони, владу і мудрість. Погляди Кирила Ставровецького дуалістичні, тобто неправильно тяжіючі до ідеалізму. Його філософське переконання: визначення двох незалежних початків в основі світу — духу і матерії, різке протиставлення Бога і видимого світу світові невидимому.

Серед мислителів-полемістів тоді ж виділяється вихованець острозької школи філософ Христофор Філалет з Волині, який висуває ідею обмеженої монархії і вважає, що відносини між монархом і народом мають ґрунтуватися на законах і добровільній згоді. Рішуче виступаючи проти соціального і релігійного гноблення українського народу польськими магнатами, Христофор Філалет відстоює соціальні свободи і, зокрема, свободу совісті. На його думку влада монарха зовсім не стосується душі, влада монарха не абсолютна і стосовно «тіла» людини, тобто в земних, світських, суспільно-державних справах. Монарх не має права вершити свавілля, беззаконня над народом, відносини між монархом і народом будуються на законах і добровільній згоді. Звичайно ж, соціально-політичні погляди Христофора Філалета містять ідею суспільного договору і природних прав, обмеження влади монарха законом.

Культурно-національне відродження в Україні відбувається у надзвичайно складних умовах — переважна частина українських земель протягом ХIV—ХVІ ст. перебувала у складі Польщі, Литви та інших держав. Соціальне поневолення українського народу поєднувалося з національно-духовним — принижувалися та викорінювалися місцеві культура, мова, звичаї, православне сповідання. Католицизм і унія стали тією підступною зброєю, за допомогою якої польські загарбники намагалися остаточно поневолити українців. В умовах протистояння двох різновидностей християнської релігії в Україні православна релігія здебільшого іменувалася як руська віра. Державною релігією в межах Речі Посполитої визнавалася лише католицька. Не добившись покатоличення українців, правлячі кола Речі Посполитої вдалися до впровадження ідеї єзуїтсько-церковної єдності, або унії право-

180

славної і католицької церков під верховенством папи римського. В 1596 році в Бресті офіційно проголошена унія. Не лише православні ієрархи, а й чимало ще не покатоличених українських феодалів, заможних шляхтичів і міщан пристали до унії відразу чи згодом — під примусом пастирів-уніатів або під тиском погроз і репресій та ін. За висловом пристрасного борця проти єзуїтів і унії відомого українського мислителя Iвана Вишенського, духовні «черевом, а не духом офірували», бо забажалося їм зайняти місця в сеймі.

Полемічні погляди Iвана Вишенського

Iван Вишенський (1550—1620) — український православний полеміст, виходець з містечка Судова Вишня, поблизу Львова. В 90-х роках переселився на Афон, прийняв чернецтво, підтримував зв’язки з львівським братством. Полемічну діяльність почав одночасно з острозькою групою полемістів. Центральне місце в полеміці належить людині з реального життя, яка активно бореться зі своїми проблемами. В основі церковного життя мають стояти засади раннього християнства, а саме — демократичні засади рівності, братерства, свободи, справедливості, а все негативне в людському житті є результат жадоби, багатства і розкоші, необмеженої влади і свавілля. Iван Вишенський сформулював концепцію соборності правління християнською церквою, в основі якої лежить ідея рівності всіх людей (природне право не дає нікому права свавільно ставити себе вище над іншими). Рівність перед Богом не дає права поневолювати і деспотично правити правителям підлеглими. Визнаючи принцип ранньохристиянської рівності основним у визначенні соборності, виступав за те, щоб всі церкви були рівні між собою, будували свої відносини й управлялися соборно. Виходячи з демократичних засад соборності, відкидав теорію абсолютного централізму духовної і світської влади папи римського, критикував світську владу, що далека від ідеалу раннього християнства, підкреслював, що Бог дав владу не для того, щоб чинити свавілля, а для того, щоб утверджувати закон і справедливість.

Творчість Iвана Вишенського спрямована на злободенні загальнополітичні, соціальні і культурні проблеми. Багато років Iван Вишенський перебував у вигнанні в монастирі на Афоні, звідки посилав запальні, блискучі проповіді. На відміну від філалетового аристократизму, Iван Вишенський — демократ, гостро і нищівно виступає проти вищої ієрархії, що привела до унії, а також

181

проти католицької і західної культури, прихильник стародавності, не визнає сучасної йому науки, прогресу. В одному з трактатів дає надзвичайно гостру, вбивчу оцінку унії і її мотивів, з обуренням виступає проти тих владик, які з презирством ставились до холопів. Різко критикує і феодально-кріпосницьку дійсність, звинувачує світське і духовне панство в бідах і злигоднях народу. Сприймаючи чужу віру, а з нею і мову, зав’язуючи родинні стосунки, входячи в коло політичних культурних інтересів польської шляхти, українське панство відмовлялося від свого історичного коріння, від своєї національності.

Києво-Могилянська академія. Просвітництво

В Європі гуманізм епохи Відродження знаменував становлення нових відносин. Гуманістичні ідеї проникали і в Україну. Їх несла українська інтелігенція. Iдеї Відродження — гуманізм, просвітництво знаходять сприятливий ґрунт в Україні, набирають тут особливостей відродження національної культури, формування ідеології боротьби проти католицької експансії, соціального та національного поневолення. Тоді ж поширюються книгодрукування, освіта, знання та прогресивні ідеї. Особливе місце займала полемічна література, що виникла в 80-ті роки ХVІ ст. у ході боротьби проти унії та католицизму і мала гостру соціальну й політичну спрямованість. Особлива увага приділялася вихованню у людей почуття власної гідності, патріотизму, відданості національним звичаям, батьківській вірі, мові, культурі. Йде процес заснування шкіл. Вслід за Острозькою школою під тиском прогресивних сил України відкриваються братські школи: в Рогатині, Перемишлі, Луцьку, Вінниці, Кам’янець-Поділь- ському, Кременці, Полтаві, Києві та інших містах.

У 1576 році в Острозі — стародавньому культурному центрі Во-лині — виник культурно-освітній осередок, а пізніше, з переміщенням центру політичного та культурного життя в Київ, створюється на базі кількох освітніх осередків Київська школа. В кінці ХVIІ — на початку ХVIIІ ст. створюється освітній осередок на Слобожанщині — у Харкові — колегіум. Започатковану в Острозі справу розвитку освіти продовжували братські школи, що виникають тоді і у Львові, на Волині, Поділлі, Слобожанщині та ін. Тоді, коли Україна перебувала під владою польсько-шляхетської держави, загострювалася боротьба між православною та католицькою вірами. Наступ католицизму, щорічне посилення занепаду

182

православних та культурних центрів примушують просвітників України шукати захисту і підтримки у надійному місці. Ним стає Київ — велике місто Придніпров’я. Економічний стан, соціальні, духовні традиції, постійні зв’язки з різними землями і регіонами сприяли відродженню Києва як політичного і культурного центру. У 1620 році гетьман Війська Запорізького Петро Сагайдачний відродив Київську Митрополію і всю православну ієрархію. Посилюється вплив Києво-Печерської лаври, навколо якої гуртуються вчені, політичні діячі, духовенство. Культурними осередками Києва стають Київська братська школа та братство вчених при КиєвоПечерській лаврі. Продовжуючи традиції, започатковані в Острозі, а потім у Львові, на Поділлі, київські просвітники розгорнули широку діяльність, нерозривно пов’язану з лаврською бібліотекою і друкарнею. Вчені друкували тут букварі, граматики, словники, історичну, філософську та іншу літературу. Тоді ж важливим культурним осередком у Києві стало братство зі школою, що виникло 1615 році і навколо якого об’єдналися представники різних верств населення — ремісників, купецтва, духовенства та козацтва.

Київську школу очолювали відомі учені й просвітники. Першим ректором став Iов (Iван) Борецький, родом із села Бірча поблизу Перемишля. Навчався в Краківській академії, викладав у Львівській братській школі. Iгумен Михайловського Златоверхого монастиря, з 1620 року — Київський митрополит. З ім’ям Iова Борецького пов’язаний прогресивний напрям у педагогічній думці в Україні. Підтримував тісні зв’язки з гетьманом Петром Сагайдачним, із запорізьким козацтвом. Пізніше, в 1619—1620 роках, ректором школи став Мелетій Смотрицький, виходець із с. Смотрича на Поділлі, син ректора Острозької школи Герасима Смотрицького. Навчався в Острозі та Віленській академії. Один із засновників філологічної науки в Україні. Потім ректором став Касян Сокович, родом із сім’ї священика села Підтелич (Галичина). Освіту здобув у Краківській та Замойській академіях. Людина різнобічних здібностей, філософ, знавець мов.

Восени 1631 року у Києві виникла ще одна школа — Лаврська. Заснував її архімандрит Києво-Печерської лаври Петро Могила. Школа створювалася за зразком шкіл вищого типу. Лаврська школа згодом злилася з Київською братською. Об’єднана школа почала діяти з вересня 1632 року, отримала назву колегії (колегіями в Польщі й на Заході називались навчальні заклади вищого типу). Так зроблено крок по шляху становлення вищої освіти в Україні.

Велику роль тоді відіграв Петро Могила (1574—1647) — високоосвічена людина, видатний просвітник. Свої блискучі знан-

183

ня, організаторські здібності, політичний талант Петро Могила віддав колегії, яка на його честь стала іменуватися КиєвоМогилянською. Петро Могила народився в сім’ї молдавського господаря Симеона. Навчався у Львівській школі. Вищу освіту здобув у Франції. Освіченістю та прогресивністю поглядів виділявся серед багатьох сучасників. Творча спадщина Петра Могили велика. Значну увагу вчений і політичний діяч відводить соціальнополітичним проблемам і вченням. Державу від суспільства Петро Могила не відокремлює, розглядає їх як ціле. Держава виникає із необхідності забезпечення природних потреб людей на основі закону, організує господарчу діяльність, захищає людей, піклується про виховання та розвиток душі і тіла. В творах Петра Могили можна найти роздуми про світську владу, які далеко не завжди співзвучні з ідеєю верховенства влади церкви. Розкриваючи ідею верховенства православної церкви, Петро Могила відмічав, що хоча цесарська, ко-ролівська влада і важлива, але ще важливішою є влада священницька, тому що це влада від Бога. Iдеальний володар — це сильний православний цар, який відданий православ’ю, вірі у Бога, від якого одержав владу і якому підзвітний. Звичайно ж, в Росії верховенство церкви ніколи не було реальним. І Петро Могила рекомендував царю радитися з мудрими духовними наставниками. Суспільно-політична, церковна, просвітницька діяльність Петра Могили здійснювалась в дуже складних умовах загострення соціальних, національних і релігійних процесів в Україні. Радикально налаштовані патріоти дуже гостро сприймали біль народу, йшли на Січ, а помірковані, не зрозумівши соціальної суті унії (1596) і її згубного впливу на духовну культуру українського народу, шукали виходу у роз’єднанні релігій, багато хто з учених, просвітників, політичних діячів ставали на шлях об’єднання всіх свідомих національних сил українського народу проти соціального і національного гноблення, за культурно-національне відродження. Петро Могила зосереджує увагу на розвитку освіти і вихованні молоді, просвіті простих людей, реорганізації і зміцненні православної церкви, на збереженні національних культурних традицій, звичаїв, формуванні національної самосвідомості народу.

Погляди Петра Могили на взаємини церкви і держави порізному, неоднаково сприймали і розвивали діячі Києво-

Могилянської академії — Стефан Яворський, Феофан Прокопо-

вич та ін.

Стефан Яворський — професор Києво-Могилянської академії, а пізніше хранитель патріаршого престолу в Росії. В працях Сте-

184

фана Яворського відображаються події суспільного життя в Україні та Росії, рішучий протест проти соціального та національного гноблення. Проблему державності та права Стефан Яворський розглядає під впливом ідей Платона та Арістотеля. Підтримуючи політику Петра І про військо, флот, економіку, освіту, Стефан Яворський висловлює невдоволеність церковною реформою, захищає інтереси церкви, її владарювання в духовному житті суспільства, виступає проти залежності церковної діяльності від світської влади. І хоча світська влада від Бога і всі повинні їй підкорятися, але влада, держава не має права втручатися в церковні справи і канони православної релігії. Намагання Стефана Яворського суперечити Петру І не давало бажаних результатів, хоча дещо стримувало царя. Протидія автономії і незалежності церкви, як і децентралізовним тенденціям феодальної аристократії, неминуче приводили до централізації державної влади. Зміцнення абсолютної влади і усунення децентралізуючих тенденцій супроводжувалося усуненням влади боярської думи і патріарха.

Один з відомих тоді письменників, філософів Феофан Прокопович (1681— 1736) пропагував перетворюючу діяльність Петра I, виступав прихильником прогресу і науки, учення Коперника і Галілея. Значне місце в творчості Феофана Прокоповича належить проблемам держави, абсолютної монархії, взаємодії світської та церковної влади. В реформаційній діяльності Петра І обґрунтовується її прогресивність. Суть розробленої теорії просвітницького абсолютизму полягала в обґрунтуванні пріоритету світської влади, підпорядкуванні церкви державі, секуляризації, тобто перетворенню церковних і монастирських маєтностей у світські. Модифікуючи теорію природного права і суспільного договору, пристосовуючи її до умов України, Росії, Феофан Прокопович орієнтується на інтереси купців, мануфактурників, дворянства, а інтереси на-роду ігнорує. За теорією просвітницького абсолютизму монарх — це верховний носій державної влади, ставиться над усіма громадянами, а всі його дії спрямовані на загальну користь. Зрозуміло, що теорія просвітницького абсолютизму визнавала верховним носієм державної влади лише освіченого, мудрого властителя — філософа на троні. Освіта і розвиток наук розглядалися як основа історичного процесу, сили держави і добробуту народу.

У розвитку соціально-політичної думки в Україні значне місце належить Степану Климовcькому — філософу і гуманісту, письменнику, просвітнику. В трактатах «Про правосуддя начальствующих, правду і бадьорість їх» і «Про смиренність найвищих» Степан

185

Климовський висловлює ідеал державно-політичного устрою, який своїм соціальним спрямуванням відтворював би інтереси селянства і козачих низів у дусі гуманізму і демократизму. В умовах, коли Лівобережжя і Слобожанщина, Запоріжжя входили до складу тодішньої абсолютистської феодально-кріпосницької монархії — Росії, коли старшина, козацькі низи, селяни обмежені в правах і привілеях, Степан Климовський виступає за обмеження влади монарха, обґрунтовує місце і роль правди та істини в державі. Правда — це найчистіша доброчесність, основний критерій оцінки всіх вчинків людини і в особистому, і суспільному житті. Ніхто не може створити благо без правди і за допомогою художніх образів-алегорій. Степан Климовський розкриваєморально-духовні ісуспільно-політичні аспекти правди, яка має визначальність у відносинах між людьми, прагнучи довести необхідність підкорення волі монарха правді: оскільки Бог є абсолютною всесильністю, то правді, як Богу, підвладні царі, королі, всі начальники, якщо ж цар відходить від правди, то й управляти державою не має права. Народ є сувереном влади, і сила народу — у владі.

Вчення просвітників про державу

В ХVIIІ ст. філософія просвітництва в Україні відображала зміни в суспільно-політичному і економічному житті в Росії. Проте внутрішні процеси стали джерелом, з якого виростало Просвітництво, формувалася соціальна і політична думка, виростали антикріпосницькі та антисамодержавні ідеї, що становлять суть соціально-політичних концепцій. Просвітництво — суспіль-

но-політична течія, представники якої прагнули усунути недоліки функціонуючого суспільства, змінити його звичаї, політику, побут шляхом поширення ідеї добра, справедливості, наукових знань. Просвітителі не враховували вирішального значення економічних умов розвитку і тому не могли прийти до відкриття об’єктивних законів суспільства, а звертали проповіді до всіх соціальних спільностей, верств, суспільних станів і переважно до володарів. Просвітництво широко розповсюджувалося в періоди великого соціального напруження в суспільстві, загострення соціальних суперечностей та ін.

Перехід від феодально-кріпосницьких відносин до капіталістичних в Західній Європі і в Росії породжував потребу в утвердженні юридичного світогляду, тобто права, законів як юридичного захисту громадянина, його прав та свобод, що відповідали потребам, суті і проблемам капіталістичних відносин, які розви-

186

валися, капіталістичного способу виробництва. В умовах України просвітителі проголошували, що феодально-кріпосницькі відносини суперечать нормам права. З метою теоретичного обґрунтування юридичного світогляду і юридичного способу мислення просвітителі висувають концепцію природного права. Так виникає проблема взаємодії природного стану людини і її суспільного становища і цивілізацією. Суперечності, що склалися, просвітителі намагаються вирішити по-різному. Відомий в Європі просвітитель Жан-Жак Руссо закликає повернутися до природного стану, а філософ-матеріаліст Дені Дідро наголошує на ідеї прогресу та непорушності природних прав людини. Розвиваючи концепцію природного права, українські просвітителі дотримувались думки, що закони природного права є тією основою, з якої, як від коріння паростки, мають виростати закони суспільства, що звичайно реалізуються і справедливі лише ті державні закони, які випливають з природних прав людини.

Філософія Григорія Сковороди

В Україні тоді серед просвітників чільне місце займає Григорій Савич Сковорода — гуманіст, поет, філософ. Народився Григорій Сковорода 22 листопада 1733 року в селі Чорнухи на Лубенщині, в сім’ї козака. Здобувши початкову освіту в місцевій школі, Григорій вступив до Київської академії, де навчався з перервами з 1734 по 1753 рік. Після академії їде до Угорщини. Там, в Токаї, в руській церкві співає в хорі, відвідує Відень, Офен, Пресбург. Повернувшись до України, протягом п’ятнадцяти років вчителює в різних церковно-приходських школах, а в 1769 році припиняє педагогічну діяльність і відтоді понад двадцять п’ять років мандрує по Слободській Україні, переважно в формі діалогів висловлює свої погляди на людину і світ, на можливість розкриття пізнання, суті людини, світу. Григорій Сковорода прожив життя і помер як праведник, мудрість якого стала джерелом праведності. Помер Григорій Савич у 1794 році в селі Пан-Iванівці на Харківщині в садибі дідича Михайла Ковалевського. На камені його могили, як і заповідав філософ, викарбувано напис: «Світ ловив мене, та не піймав».

Філософія Григорія Савича Сковороди зводилась до основної ідеї, що суть людини — це дух, думка і серце. Шлях до ідеального суспільства пролягає через серце людини, її мораль, самовиховання, творчу працю. Тема природної людини у творчості Григорія Сковороди, як і в західноєвропейських мислителів-просвітників,— одна з

187

провідних. Філософ осмислює суть людини з побутового досвіду, яскравого фольклорного надбання народної мудрості. У багатьох творах чітко окреслені три аспекти тлумачення теми природної людини: по-перше, пантеїстичний аспект — природність людини як злиття її з першою природою, тобто натурою; по-друге, соціальнопсихологічний аспект — природність людини як спрямування життєвої діяльності згідно з її природними нахилами, з внутрішнім законом буття особистості (життя за принципом «хто ти є»); по-третє, природність людини як цілеспрямованість особистості на гармоні-

зацію відносин людина — природа і людина — людина (суспільст-

во). Григорій Сковорода палко відстоює рівність між людьми, право кожного незалежно від соціального становища на щастя і свободу, вважаючи свободу найвищим досягненням людини. Шлях до ідеального суспільства, де всі рівні, вбачав у вихованні й самовихованні, на основі праці за відповідним життєвим покликанням. В ліквідації ненависного світу зла, користолюбства, зажерливості, наживи бачив суть методів вирішення соціальних проблем. Водночас Григорій Сковорода все ж таки бачив, що українському народу загрожувало перетворення в аморфну етнографічну масу, приречену на денаціоналізацію, але вважав, що все саме собою вирішиться. Iдеї Григорія Сковороди хоча і миролюбиві, але не пацифічні, за ними стояв той, хто пробуджував народ.

Просвітництво в Україні у другій половині XVIIІ ст.

Тоді ж в Україні серед просвітителів було немало відомих мислителів, увага яких прикута до питань соціального життя, проблем держави і права, особистості і суспільства. Їх, зокрема, досліджували у своїх працях випускники Київської академії — Iван Хмельницький, світогляд якого формувався під впливом ідей Канта та Фіхте, Яків Козельський — професор Московського університету, українець за походженням, Василь Золотницький, Павло Сохацький. Помітний слід в історії соціально-політичної думки залишив українець Григорій Полетика, який не тільки здійснював переклади праць античних мислителів, західних філософів, але й виступив одним з вірогідних авторів «Iсторії Русів». Просвітницька інтерпретація суспільного договору та природного права притаманна відомим українським вченим і громадським ді-

ячам Володимиру Капністу, Петру Лодію, Василю Каразіну.

Просвітники вбачали суспільний ідеал у здійсненні ідеї свободи, рівності і права на власність. Свобода — це завжди мета всіх пригноблених. Петро Лодій підкреслював, що громадянська сво-

188

бода — це «за розумінням самовільне визначення самого себе в діяльності... Громадянська свобода є незалежністю від влади законодавців у здійсненні таких дій, які сприяють досягненню власної мети і свого власного блага, якщо тільки те здійснення дій не суперечить меті держави». Свобода — це, насамперед, вільна конкуренція власних інтересів, що дуже добре вкладалось в тодішню систему інтересів.

Просвітницькі тлумачення поняття рівності полягали у визначенні рівності людей перед законом. Право власності — це природне право, що нікому не дається в дарунок і ні в кого не забирається, це рівне для всіх право вільно купувати і володіти власністю. Апріорним теоріям західних мислителів Петро Лодій протиставляє історичний досвід століть і народів, розуму — традицію. Суспільний порядок встановлюється в результаті повільного історичного розвитку, що втілює спільний розум народів. Всякий суспільний порядок виникає в результаті тривалої історичної творчої праці, що утверджує стабільність, традиції, звичаї, забобони тощо. Все це найцінніша спадщина предків, яку необхідно зберігати. Навіть забобони треба не руйнувати, а прагнути знайти в них істину. Сила дійсної законності в давнині та традиціях. Право є творчість народного життя. В концепціях побудови держави просвітителі сходилися на вирішальній ролі законів, що спрямовуються на досягнення загального блага. І тут не має особливого значення державна форма правління — монархія, республіка, самодержавство та ін.

У питанні про державну форму Петро Лодій, Яків Козельський та інші схилялись до республіки тому, що при республіканському правлінні спільна користь виступає базою всіх людських чеснот та законодавства, підкреслював Яків Козельський. Держава, суспільство, право створюються, формуються в процесі тривалої еволюції. Представники історичної школи на Заході доводили, що немає природного права, а є лише позитивне право, в якому свої закони розвитку, що не залежать від розуму. Саме право — історична спадщина народу, що не може і не повинна довільно змінюватися. Справжнім джерелом права виступає не закон, який довільно приймається державою, а звичай, що виражає дух народу. Ось чому в позиції перебудови держави Сергій Десницький хоча і не обмежував серйозно монарха в здійсненні законотворчої влади, все ж ставив вимогу зміцнювати орган народного представництва — сенат, члени якого мають користуватися рівними правами і відстоювати суспільні інтереси, вимагав і незалежності, і незмінюваності суддів, рівності всіх перед судом,

189