Zakpita travma jivota

здібності прийняти нестандартне рішення в незвичайній ситуації), або бригада спеціалістів.

Саме тому в концепції реформування системи надання медичної допомоги приділяється [О.М. Орда та співавт., 2007] велика увага організації центрів травми на базі лікувальних закладів України. Так, центри першого рівня доцільно створювати на базі ЦРЛ з обов'язковим включенням в штат лікарів «хірурга травми». Другий рівень центрів травми необхідно створювати в міських лікарнях, які реорганізувати, включаючи в чергові хірургічні бригади крім загального харурга та анестезіолога ще травматолога і нейрохірурга з відповідним обладнанням. Для центрів травми третього рівня слід використати існуючи лікарні швидкої медичної допомоги або потужні міські лікарні після їх структурної перебудови з розміщенням спеціалізованих відділень (загальної хірурги, інтенсивної терапії, травматології та нейрохірургії) і розташуванням на їх базі університетських клінік.

Крім того, як пропонують автори, необхідно, по-перше, для лікарів хірургічного профілю розробити уніфіковану програму підготівки з лікування травмованих хворих; по-друге, запровадити нову лікарську спеціальність «хірург травми».

Про те, що до сих пір не затверджена спеціальність лікаря політравматолога, що немає програми підготовки таких спеціалістів, не організовані курси їх навчання та удосконалення, що спеціальність залишається неофіційною, не признаною пише в своїй книзі «Політравма» Л.Н. Анкин [2004]. Автор акцентує - хірург-травматолог, що буде лікувати «... потерпілого з поєднаною травмою повинен бути більше хірургом,ніж ортопедом» з широким кругозором. На думку автора доцільно перепрофілізувати частину ортопедо-трав- матологічних відділень у відділення травматологічної хірургії, видати книги, відкрити відповідні кафедри для підготовки спеціалістів і через 5 років замість травматологів, нейрохірургів, вісцеральних хірургів у клініках повинні працювати хірурги-травматологи широкого профілю.

При множинних, поєднаних, комбінованих травмах значно ускладнюється транспортування, надання догоспітальної допомоги. І все ж таки 80,3% травмованих поступають у стаціонар у перші 2 години після травми [ПХ Брюсов и соавт., 2001].

Проведено [А.С. Marson et al., 2001] ретроспективний аналіз потерпілих в автомобільних аваріях м. Лондрина (Бразілія), в якому на 412000-420000 населення 150000 машин. З'ясувалося, що з VI. 1995 до VI. 1996 р. травмовано 1681 чоловік, із яких померло 128 (7,1%), причому 53,9% із них протягом першої години, в основному із-за несвоєчасного транспортування хворого до лікарні та помилок первинної діагностики. Завдяки впровадженню системи розроблених заходів догоспітальної допомоги травмованим, кількість яких за аналогічний період (VI. 1996 - VI. 1997 р) хоча і зросла до 1826, але померло менше -115 (5,9%), причому також менше (40,8%) протягом першої години.

З явищами шоку госпіталізують більше 1/3 і навіть 45,7% потерпілих [A.M. Хаджибаев и соавт., 2005], і немало з розладом життєвоважливих функцій організму або в термінальному стані. При торакоабдомінальній травмі на

11

догоспільному етапі не діагностують шок і не проводять протишокові заходи у кожного третього - у 32,3% потерпілих [Н.М. Барамія і співавт., 2003]. Ускладнюється обстеження, діагностика, доопераційна підготовка, само втручання і післяопераційний період, висока інвалідність і летальність (у 7-8 раз вища ніж при ізольованому пошкодженні).

На сучасному етапі дуже важлива особливість - значна кількість (68,0%) ДТП трапляється за межами міст, переважно на міжміських трасах і в сільській місцевості. Саме тому до 53% травмованих машина швидкої допомоги прибуває більше ніж через годину, що ускладнює надання медичної допомоги [Н.А. Корж и соавт., 2005]. Для поліпшення її якості потерпілим в ДТП автори пропонують в літні місяці року, коли найбільший рух на трасах, поряд з ними розміщеним лікарням придавати статус «лікарень притрасової зони», забезпечивши їх додатково медичним устаткуванням, медикаментами та висококваліфікованими спеціалістами.

Із усіх померлих від ДТП 65,0% гине на догоспітальному етапі, причому 90,4% із них ще до прибуття машини швидкої допомоги (70,0% - із-за тяжкості пошкоджень, 30,0% - із-за несвоєчасного надання допомоги) [Д А Яременко и соавт., 2006].

На догоспітальному етапі невідкладну медичну допомогу надають, як відомо, за принципом "краще менше, але швидко", тобто в такому мінімальному об'ємі, який необхідний для підтримки життєдіяльності потерпілого.Також проводять протишокові заходи на місці пригоди і при транспортуванні. Але ще велика частина (45,7%) потерпілих із закритою травмою живота помирає на догоспітальному етапі [Н.А. Ефименко и соавт., 2005]. Це пов'язано не лише з тяжкістю травм, а, насамперед, з якістю і об'ємом медичної допомоги з моменту травми. По дорозі в лікувальний заклад помирає кожен четвертий (24,9%). Значну роль в цьому відіграє те, що 71,9% із них доставляються попутним транспортом [Ю.І. Павлішен і співавт.,2006]. Разом з тим, при великому пошкодженні (політравма) неповний об'єм допомоги в першу чергу на місці пригоди, а також при транспортуванні, може закінчитися фатально. Тому "швидка евакуація" травмованого без надання потрібного об'єму медичної допомоги на догоспітальному етапі є хибна і недопустима [Н.А. Корж и соавт., 2005].

В перший час з ізольованою травмою в стаціонар поступає в 3 рази менше, ніж з поєднаною, а після 24 годин - у 1,5 рази більше - кожен п'ятий [Н.А. Ефименко и соавт., 2005].

Отже, потрібна швидка орієнтація, уміння визначити локалізацію і тяжкість пошкодження на фоні знижених чи навіть угаснення функцій організму. Для цього велике значення має обізнаність з характером ДТП та механогенезом травми.

Щоб врятувати тяжкотравмовану людину, швидкої допомоги ви традиційному розумінні (пов'язка, іммобілізація, транспортування) уже недостатньо.

Організаційно-тактичні принципи сучасної концепції надання медичної допомоги травмованим в ДТП на догоспітальному етапі [Д.А. Яременко и

12

соавт., 2006]:

*ефективність лікувальних заходів визначається не лише об'ємом і якістю медичної допомоги, а в більшій мірі її своєчасністю (початок надання допомоги і своєчасність доставки потерпілого в лікувальний заклад);

*недостатня і неправильно проведена допомога може зашкодити і ускладнити стан потерпілого;

*на до госпітальному етапі встановлюється синдромологічний діагноз (допустима гіпердіагностика) з визначенням найбільш тяжкої патології, як загрожує життю потерпілого;

*термінове згідно правил транспортування травмованого до лікувального за кладу;

*необхідність транспортування і терміновість визначається тяжкістю пошкодження.

Згідно нової системи поглядів і сучасних вимог (концепція "золота година") медична допомога повинна надаватися послідовно, поетапно і кваліфіковано в максимальному об'ємі при мінімальному терміні евакуації в

лікувальний заклад.

При масовому травматизмі (катастрофа) спеціалізована бригада лікарів організовує сортировку згідно тяжкості стану потерпілих. Першочерговому наданню допомоги і евакуації в стаціонар підлягають ті пацієнти, стан яких найбільш тяжкий (III - IV ступінь шоку, внутрішня кровотеча).

хвилин)

Алгоритм невідкладної реанімаційної медичної допомоги розпочинають з первинного огляду за схемою ABCGD: A (airways) - прохідність дихальних шляхів; В (breathing) - дихання; С (circulation) - кровообіг; С (cervical spine) 3 спостереження за шийним відділом хребта; D (disability) | неврологічний статус..

«А». Забезпечення прохідності дихальних шляхів (очищають ротову порожнину, виводять нижню щелепу, витягують і фіксують язик, уводять повітряхід, проводять ендотрахеальну інтубацію).

Показання для інтубації трахеї і проведення штучної вентиляції ле-

гень:

1.Частота дихання травмованого <10 або > 30 за хвилину.

2.Відсутність дихання половини грудної клітки (не прослуховуються дихальні шуми над легенею, що свідчить про пневмо-, та / або гемоторакс).

3.Загроза зупинки дихання та серцевої діяльності.

4.Неможливість забезпечити прохідність дихальних шляхів.

«В». Забезпечення функції зовнішнього дихання. Проводять знеболення. При множинних переломах ребер і флотації реберних сегментів туго бинтують грудну клітку.

«С». Підтримка кровообігу. При політравмі всі потерпілі в стані травматичного та /або геморагічного шоку. Тому вже з місця події до стаціонару безперервно проводять протишокову інфузійну терапію. Орієнтовно

13

визначають дефіцит ОЦК по шоковому індексу (відношення частоти пульсу до артеріального систоличного тиску). Акцентують увагу на блідість шкіри та слизових.

«D» - З'ясування неврологічного статусу. Якщо травмований в несвідомому стані обов'язково проводять рентгенографію черепа і хребта і КТ черепа.

II етап - в автомобілі швидкої медичної допомоги під час транспорту-

вання.

1. Продовжують при необхідності з метою ліквідації життєво важливих функцій порушень реанімаційні заходи;

2. Організовують інтенсивну терапію (якомога швидше розпочинають внутрішньовенні інфузії катетеризацією двох кубітальних вен інтравенозним катетером чи катетеризують підключичну або яремну вену).

3. Проводять вторинний огляд. Виключають політравму: пошкодження черепа (наявність параорбітальних гематом, виділення крові із слухових каналів, розмір та симетричність зіниць, пальпація кісток черепа), шийного відділу хребта (при підозрі на його травму накладають жорсткий шийний комір), грудної клітки, живота, кісток таза та кінцівок. З'ясовують неврологічний стан (рівень свідомості, моторна активність), визначають кількість балів за Шкалою ком Глазго (с.68), яка є складовою Шкали травм (TRAUMA SCORE)

-с.69 та шкали APACHE II (73,74).

III етап - в спеціалізованому хірургічному стаціонарі, куди необхідна швидка госпіталізація потерпілого для надання в повному обсязі кваліфікованої допомоги. Особливо це відноситься до травмованих дітей. У кожної дитини з абдомінальною травмою, як застерігають T.G. Canty et al. [1999], необхідно підозрювати пошко-дження внутрішніх органів і тому показана госпіталізація, обсте-ження і спостереження.

Саме така тактика дає можливість знизити летальність. Виділяють [Г.Г. Рощін і співавт., 2003] три періоди летальності.

Перший пік летальності f більшість (близько 60%) пацієнтів помирає безпосередньо під час травми чи на протязі перших декількох хвилин від фатальних пошкоджень життєво важливих органів чи структур (стовбур мозку, високі локалізації спинного мозку, серце, аорта, магістральні судини).

Другий пік летальності - проміжок часу від декількох хвилин до декількох годин з моменту травми від наступних пошкоджень: субдуральна та епідуральна гематоми, гемо-, пневмоторакс, розрив селезінки, розтрощення печінки, перелом кісток тазу та/або інші поєднані пошкодження з великою крововтратою.

Третій пік летальності - через декілька днів або тижнів з моменту травми від ПОН чи сепсису.

Серед травмованих, що померли протягом першої доби, в перші 15 хв після госпіталізації гине третина (35%).

Значну частину таких потерпілих можна було б врятувати, якби належним чином була організована своєчасна діагностика та лікування. До основної причини летальності в «золоту годину шоку» після госпіталізації

14

відносять [Л.Н.' Анкин, 2004] неадекватне устаткування протишокової палати, слабку підготовку і організацію роботи медичного персоналу. Саме в цей термін повинна бути проведена первинна діагностика і стабілізація життєво важливих функцій організму.

першорядне значення. Вона площею 30 м2 розміщується недалеко від входу в лікарню рядом з рентгенкабінетом та КТ біля приймального відділення і ургентної операційної, де проводять первинну діагностику (лабораторні дослідження, рентгенографія, КТ, УЗД з доплерографією, ангіографія, лапароцентез), життєво необхідні ургентні втручання (штучне дихання, дренування плевральної порожнини, трахеостомія, екстренна торакотомія).

В наших лікувальних закладах в протишоковій палаті (якщо вона взагалі є) немає відповідного обладнання і виконують лише лабораторні дослідження та при наявності портативного апарату - УЗД. Тому тяжко травмованого нерідко обстежують примітивно лише фізикально, оскільки його неможливо везти по різних кабінетах, а то і різних поверхах, де «може закінчитися його життєвий шлях» [Л.Н. Анкин, 2004].

1.3. Закриті абдомінальні пошкодження

Все більше уваги приділяється травмам живота. Проблема вже давно актуальна. При політравмі пошкодження живота на третьому місці (34,0%) після пошкоджень опорно-рухової системи та ЧМТ [Ю.І. Павлішен і співавт., 2006]. Абдомінальні пошкодження, за виключенням ЧМТ, найбільш небезпечні, оскільки супроводжуються великим числом ускладнень, високим рівнем летальності та інвалідизації.

Класифікація закритих травм живота

Закриті пошкодження живота ділять на три групи (рис. І):

I.Пошкодження передньої черевної стінки.

II. Пошкодження органів черевної порожнини: а) паренхіматозних; 6) порожнистих.

III. Пошкодження органів позаочеревинного простору.

Летальність при закритих пошкодженнях значно (у декілька разів)

вища, ніж при відкритих. Особливо висока летальність при поєднаній травмі з пошкодженнями живота, яка сягає 60% [А.С. Ермолов и соавт., 2004]

Частота закритих абдомінальних пошкоджень невпинно зростає. Вони по відношенню до відкритих у два рази частіші (2:1). Дуже важливо, що в світі значно зростає поважчання травм. Кількість поєднаних пошкоджень від загального числа вже сягають 60-70% [М.В. Гринев и соавт., 1996].

Рання діагностика таких травм залишається одною із складних і не до кінця вирішених у невідкладній абдомінальній хірургії. Діагностичні помилки (основна причина невдач у лікуванні) сягають 30%, причому 2/3 із них зумовлені об'єктивними труднощами діагностики із-за втрати свідомості чи алкогольного сп'яніння потерпілого [Б.Д. Комаров и соавт., 1986].

15

Рис 1 Класифікація пошкоджень живота ( С.З. Горшков и соавт. [1988] із змінами)

Про складність діагностики абдомінальних пошкоджень на догоспітальному етапі свідчить дуже велика кількість тактичних помилок (у 51,3%) співробітниками швидкої медичної допомоги [Н.М, Барамія і співавт./2003]. За даними авторів причини помилок:

а) тяжкість стану травмованих і обмаль часу, що значно скорочує, а іноді виключає можливість повноцінного обстеження;

б) так званий синдром (феномен) взаємного обтяження (наприклад, крововтрата посилює шок);

16

в) низька інформативність діагностичних заходів; г) дія алкоголю, який маскує або значно змінює прояви травми.

Затруднюють діагностику, оскільки "затушовують7'клінічну картину "гострого''живота, алкогольне сп'яніння - у 78%, черепно-мозкова травма - у 72,3%, забій грудної клітки, перелом ребер -у 30,7%, забій передньої черевної стінки - у 21,1%, коматозний стан - у 21%, шок - у 21%, заочеревинна гематома - у 15,1%, перелом хребта - у 15,1% [Р.З. Лосев и соавт., 2004], Згідно даних А.Б. Ларичева и соавт. [2006] (Ярославль) із 2865 потерпілих з травмою живота 94,9% госпіталізовано в стані алкогольного сп'яніння.

Летальність ще висока і не має тенденції до зниження. Нарешті, величезні економічні і соціальні витрати із-за інвалідизаціїта смерті потерпілих.

Діагностика закритих пошкоджень живота повинна бути не лише якісною, а і своєчасною. Але вона досить складна, особливо при пошкодженні живота і інших ділянок тіла. Розпізнавання тим тяжче, чим більш тяжкий стан потерпілого.

Оскільки симптоми закритої травми живота інколи появляються не відразу, то якщо при первинному огляді пошкодження не виявлено, обов'язково проводять повторне обстеження. А коли у травмованого шок неясного генезу, слід у першу чергу припустити пошкодження живота [Ч.Апрахамен, 1998].

Травма живота нерідко маскується пошкодженням іншої частини тіла, особливо голови. Великі діагностичні труднощі виникають при поєднаній травмі живота і хребта, зокрема шийного відділу. Виникає стійка гіпотензія, що зумовлена травмуванням нервових структур, які керують тонусом периферичних судин ("симпатичний колапс"). При такій травмі тяжкий і перебіг, і діагностика, і лікування. При поєднаній травмі вважається доцільним виділити домінуюче, конкурентне та супутнє пошкодження. Найбільш часта діагностична помилка І полягає у тому, що при наявності тяжкої травми органів черевної порожнини за домінуюче приймають пошкодження іншої ділянки тіла, зокрема опорно-рухового апарату/ грудей та ін. Часто з виявленням одного серйозного пошкодження пошук можливих інших припиняється, а тому не всі вони розпізнаються або виявляються невчасно, що може привести, а нерідко і приводить, до смерті. Так, із-за поєднаної травми у 10,3% не були розпізнані або пізно виявлені пошкодження органів черевної порожнини, внаслідок чого травмовані не прооперовані або лапаротомія проведена несвоєчасно і вони померли від кровотечі чи перитоніту [А.Н. Нагнибеда и соавт., 1986].

На тяжкість стану травмованої людини, на клінічну картину впливають декілька факторій.

1. Найчастіше - у 85% згідно даних Ленінградського НДІ швидкої допомоги ім. 1.1. Джанелидзе [А.Н. Нагнибеда и соавт., 1986] - її маскує шок, коли тяжкий стан скоріше є правилом, ніж виключенням (термін "шок"уперше появився у 1743р. після перекладу на англійську мову трактату хірурга Le Dran французської армії Людовіка XVI, але і до сих пір летальність при шоці залишається високою і не має тенденції до зниження).

17

При поєднаних абдомінальних пошкодженнях, зокрема пе-чінки, селезінки, ПЗ, геморагічний шок 111 - IV ст. діагностується у всіх травмованих [Р.Н. Чирков и соавт., 2004].

2.Другий досить частий (80%) фактор - алкогольне сп'яніння (контакт

зтаким потерпілим порушений, дані анамнезу недостатні).

3.Затруднює діагностику також уведення на догоспітальному етапі наркотичних аналгетиків при тяжкій супутній травмі (перелом ребер, кісток кінцівки, тощо).

4.Нарешті, вкрай тяжко, майже неможливо, отримати достовірні клінічні дані у травмованих, які у несвідомому або термінальному стані.

5.При поєднаній травмі живота і інших екстраабдомінальних частин тіла, наприклад з пошкодженням скелета, основна домінуюча скарга хворого на біль у ділянці перелому. У таких потерпілих, коли у черевній порожнині навіть значна кількість крові, больова реакція слабо виражена або відсутня.

Це основні причини нерозпізнання тяжкого пошкодження органів, зокрема "паренхіматозного чотирикутника" (селезінка, печінка, ліва, права нирка). При наявності різних "масок" у перші години без болю і особливого дефансу черевної стінки може протікати навіть розрив порожнистого органа.

Значно затруднюють діагностику три екстраабдомінальні синдроми з псевдоабдомінальною симптоматикою хибного "гострого живота".

Торакальний синдром зустрічається при переломі VI - XII ребер. Внаслідок загальної інервації (6 нижніх міжреберних нервів) грудної і черевної стінки на стороні травми значна болючість і дефанс в епігастральній ділянці і підребер'ї.

Поперековий синдром проявляється теж болючістю і напруженням м'язів передньої черевної стінки на стороні перелому тіла або відростків X - XII грудних або поперекових хребців як результат подразнення спиномозкових нервів у тому числі гематомою позаочеревинного простору.

Тазовий синдром буває при переломах кісток тазу із створенням передочеревинної або позаочеревинної гематоми, які, як правило, супроводжуються клінічно вираженими симптомами перитоніту: симптоми подразнення очеревини, болючість, напруження передньої черевної стінки, різке зниження перистальтики.

Екстраабдомінальні пошкодження призводять до двоякого роду помилок: по-перше, вони імітують і провокують ознаки "гострого живота", якого в дійсності немає (лапаротомія непотрібна); по-друге, згладжують, маскують картину черевної катастрофи, тому її не розпізнають і, нажаль, не проводять лапаротомію. Саме діагностичні помилки при закритих пошкодженнях живота, які зустрічаються в 16,6% [ПК. Бугулов.,1977], є основною причиною необ-

грунтовано високої летал ьності.

Виділяють діагностичні і лікувальні, об'єктивні і суб'єктивні помилки. Діагностичні помилки виникають із-за гіпочи гіпердіагностики пошкоджень[Г.К. Бугулов.,1977].

18

Об'єктивні помилки:

*обмежені можливості обстеження із-за дефіциту часу і тяжкого стану потерпілого;

*атипова картина "гострого живота" при поєднаній травмі;

*неможл и во зібрати а н а мнез із-за а л ко гол ьн ого сп'яніння потерпілого або стану шоку чи непритомності;

*атипова клінічна картина при ізольованій травмі живота в перші години. Класичні ж симптоми з'являються пізніше.

Суб'єктивні помилки:

*недостатньо у чергового лікаря знань та досвіду;

*не використано досвід більш кваліфікованого лікаря (зав. відділення, співробітника кафедри та ін.), тому що хворий поступив у нічний час чи у вихідні дні.

Т.К. Бугулов [1977] вважає, що у 76,5% хворих діагностичні помилки виникають внаслідок недотримання правил клінічного обстеження: а) дефекти обстеження; б) невикористання всіх доступних методів діагностики; в) неправильна інтерпретація отриманих даних; г) нелогічне формування діагнозу.

Лікувальні помилки: а) ненадана медична допомога; 6) медична допомога недостатня по об'єму і якості; в) надмірна допомога (великий об'єм інфузій і медикаментів, трахеостомія замість інтубації трахеї та ін.); г) технічні помилки при проведенні реанімаційних заходів (перелом ребер при масажі серця, пошкодження трахеї', інтубація стравоходу замість трахеї, однолегенева інтубація, паравазальне введення розчинів та інше).

Обстеження травмованого бажано проводити згідно правила "чотирьох порожнин", передусім виключивши пошкодження органів, які зустрічаються найчастіше (живіт, череп, грудна клітка, позаочеревинний простір).

При поєднаній травмі виділяють [В.Т. Зайцев и соавт., 1989] два типи пошкодження: а) політравма розсипного типу, коли пошкодження у різних ділянках тіла виникають без всякої закономірності; б) політравма у вигляді "травматичного вузла". Травматичний вузол Ш це концентрація декількох пошкоджень в одній ділянці тіла в певній закономірності. Автори застосовують методику трьохвимірної, відносно осі тіла, проекції можливого напрямку удару. Наприклад, при наявності слідів травми на шкірі (гематома, садно) правої половини грудної клітки проекція удару може бути в 3 напрямках: вертикально (можливий розрив легені, печінки, нирки); фронтально (можлива травма селезінки); сагітально (можливе пошкодження хребта). Це дає змогу не пропустити пошкодження органа, який "не повинен би бути травмований"

1.4.Частота абдомінальних пошкоджень

Закриті пошкодження живота (черевна стінка, внутрішні органи) трапляються здебільшого в активному віці (переважно до 40 років), у 3 - 8 разів частіше у чоловіків.Частота пошкодження внутрішніх органів, у першу чергу печінки, при закритій травмі живота в клінічних статистиках недостовірна, оскільки частина (а при тра вмі печінки навіть значна) потерпілих гине на міс-

19

ці або при транс-портуванні. із матеріалів судово-медичних розтинів із всіх закритих травм пошкодження печінки були у 66,8%, у той час, як за даними клінік - у 9,5% [В.Я. Белый и соавт., 1997]. Так, за статистичними даними 6Q І 80-х років (Д.В. Усов и соавт. [1985] та ін.) на першому місці (25,0% - 35,3%) були пошкодження кишечника ( в основному тонкої кишки, травма товстої кишки спостерігалася у 5-10 разів рід-ше), на другому (18,5 - 25,2%) | селезінки, на третьому (16,5 - 20,1%) - нирок, на четвертому (11,0- 18,7%) - печінки За іншими даними частіше травмувалися нирки (20,1%), ніж селезінка (16,0%). В роки вітчизняної війни (1941-1945 pp.) серед ізольованих*! поєднаних травм на першому місці (36,0%) були пошкодження кишечника (80% тонкої і 20% товстої кишки), на другому (17,0%) щ нирок і сечоводів, на третьому (16,3%) - печінки, на четвертому (15,4%) - селезінки [И.А. Криворотов, 1949].

Досвід війни в Афганістані (1980-89 pp.) свідчить, що при закритій дистанційній мінно-вибуховій травмі найбільш часто пошкоджувалася селезінка (54,2%), потім печінка (37,5 %) [И.А. Ерюхин и соавт., 1998]. Серед 968 потерпілих з травмою живота пошкодження тонкої кишки діагностовано у 22,4%, печінки щ у 16,2% , селезінки - у 9,7% [В.М. Тимербулатов и соавт., 2002]. Із 11592 дітей з закритою травмою живота ушкодження ШКТ діагностовано у 79 (0,68%) [T.G. Canty et аі.,1999]. Більшість авторів вважає, що травма печінки в структурі абдомінальної травми займає 2-3 місце [ А.Е. Романенко, 1985; Ю.В. Бирюков и соавт., 1999].

Згідно даних останніх років [М.М. Абакумов и соавт., 2001] серед 164 госпіталізованих у НДІ швидкої допомоги (ШД) ім. М.В. Скліфосовського (м. Москва) і лікарні № 64 з пошкодженням трьох і більше анатомічних ділянок тіла (у 90,3% потерпілих печінка була травмована у 68 (41,5%), селезінка-у43 (26,2%), нирки - у 27 (16,5%) і лише у 7 (4,3%) - кишечник. Г.Г. Рощін і співавт. [2003] приводять матеріали відносно частоти пошкоджень органів черевної порожнини під час ДТП: селезінка— 30,2%, печінка - 19, 2%, шлунок/кишківник - 13,1%, ПЗ - 5%, брижа кишківника - 2,2%. За іншими даними [С.А. Алиев, 1998] пошкодження ободової кишки зареєстровано в 11,4% (у 93 із 817 з абдомінальною травмою) пацієнтів. В медичному центрі Ноксвілу (Флорида) пошкодження селезінки порівняно не часте (6,8%) | у 542 із 7923 травмованих [J.A. Nix eta І., 2001].

У Донецькому регіоні [И.В. Мухин и соавт., 2002] за 1974-1999 pp. із 441 з травмою органів черевної порожнини пошкодження печінки було у 63 (14,3%). Серед 1195 потерпілих з абдомінальною травмою пошкодження печінки діагностовано у 270 (44,2%), причому найчастіше (у 20,7%) пошкоджується 4-й сегмент, по 18% - 7-й та 8-й сегменти [В.И. Перцов и соавт., 2005]. Матеріали Київської міської лікарні швидкої медичної допомоги [Н.Н. Барамия и соавт., 2000] свідчать, що при закритій поєднаній торакоабдомінальній травмі найбільш часто (23,9%) пошкоджується селезінка. Крім цього органа і екстраабдомінальних пошкоджень у 31,7% була травмована печінка, у 11,4%

- порожнисті органи, у 8,1 % -ПЗ.

При закритій травмі живота пошкодження паренхіматозних органів виявлено у 54,7%/ порожнистих - у 26,1%, тобто в 2 рази рідше [О.В. Мазурен-

20