104. Загальна характеристика групових процесів

До власне внутрішньогрупових процесів належать: утворення та розвиток групи, нормоутворення, диференціація в групі, інтеграція групи, прийняття групових рішень. 1. Утворення та розвиток групи. Процес групоутворення мас певні стадії, що розглядаються як рівні групового розвитку. Він відбувається в різних сферах нерівномірно. Розвиток групи - це процес, що відповідає становленню можливостей групи виконувати свої завдання. Групи існують тому, що розв'язання певних соціальних завдань потребує створення груп, що орієнтовані на ці завдання. Головні характеристики малої групи (структура, розмір, склад) тому і визначаються цілями та завданнями спільної діяльності. Психологічні причини, що впливають на процес утворення групи, — це прагнення індивідів до задоволення потреб, пов'язаних із проблемами спілкування. Мала група є середовищем спілкування та задоволення потреб індивіда. Серед чинників, що спонукають людину приєднуватися до малої групи, не лише потреби особи, а й її соціальний досвід, самооцінка, очікування, пов'язані з входженням до груми, особливості групового членства з погляду мети, програм, діяльності. 2. Нормоутворення. Норми групи - це правила, які визначають, що є можливим, а що ні у межах групи. Почасти норми виявляють, порушуючи їх. Розвиток групи передбачає становлення системи норм і нормативну регуляцію формування "Ми-почуття", певну стандартизацію оцінок, процедур, установок, якими керуються члени групи. "Ми-почуття" зумовлене формуванням та функціонуванням групових норм. Головне призначення групових норм – це забезпечення існування групи як цілісної системи діяльності та певної уніфікації поведінки, забезпечення стабільності існування групи. Індивід хоче бути членом групи, якщо він приймає норми як стандарти власної поведінки. 3. Інтеграція групи (формування групової згуртованості). Згуртованість може розглядатись як емоційна єдність членів групи (безпосередні емоційні особистісні стосунки), як спільність цін-пісних орієнтації (ціннісно-орієнтаційна єдність). Це характеристика системи внутрішньогрупових зв'язків, яка показує міру збігу оцінок, установок, позицій членів групи щодо об'єктів, найбільш значущих для групи взагалі, тобто зближення оцінок і позицій щодо цілей і завдань спільної діяльності, наприклад, цілі групової діяльності (предметно-цільова єдність групи). 4. Диференціація в групі. Це процес розподілу позицій із метою максимального ефекту групової діяльності та спілкування, досягнення групової мети, створення умов відносин домінування та підпорядкування у системі особистісного спілкування. Здатність впливати на групу її членів є неоднаковою, як і можливості сприяти досягненню групової мети. Відповідно складаються різновиди психологічної влади у групі залежно від засобів впливу різних членів групи на досягнення мети: законна (традиційна), еталонна (базується на прикладі), експертна (ґрунтується на знаннях та компетентності). Диференціація стосується керівництва та лідерства в групі. 5. Прийняття групових рішень. Групове рішення - це атрибут групи. Для аналізу групових процесів мас велике значення тип завдань, що стоять перед групою. Найважливішим чинником групової динаміки є діяльність групи: вона є джерелом групового процесу. Але навіть коли ми знаємо діяльність групи, це не відкидає важливості опису та класифікації групових завдань, що мають чітко встановлені характеристики та вимоги до групової поведінки, кінцевого продукту, групових дій, які можуть забезпечити успішне досягнення мети. Діяльність груп здебільшого є дуже складною, й описати її стандартними завданнями важко.

105. Сім’я – невід’ємна складова суспільства, і занижувати її роль і значення як для суспільства, так і для окремої людини неприпустимо. У будь-якому цивілізованому суспільстві існує інститут сім’ї, і майбутнє людства не мислиться без сім’ї. Для кожної людини сім’я – початок початків і поняття щастя майже кожна людина зв’язує, насамперед, із цим інститутом. Сім’я як соціальний інститут сьогодні досягла вершини свого розвитку. Цим почасти пояснюються й більш повільні зміни в структурі сімейних відносин у порівнянні з іншими соціальними реаліями. Криза сучасної сім’ї пов’язана з різкою зміною соціального статусу, у якому вона перебуває; повільним переходом сім’ї до нових соціально-економічних умов життя; тривалим процесом адаптації сім’ї до соціокультурних обставин, що змінилися. Результатом такого становища сім’ї є:– різке зниження життєвого рівня малозабезпечених сімей, підвищення матеріальної забезпеченості, що є причиною виникнення суперечок, сварок, почуття заздрості, проявів недоброзичливого відношення один до одного;– виникнення кримінальних підліткових й юнацьких організацій, ріст майнових злочинів, здійснюваних дітьми;– різке збільшення дитячої злочинності, збільшення кількості дітей, що прилучаються до алкоголю, проституції, наркотиків;– збільшення бродяжництва дітей і підлітків; – ріст фактів підліткового і юнацького суїциду й спроб до нього (причини – неадекватні ситуації взаємодії в середовищі однолітків, у сім’ях, у школі);– ріст конфліктності серед членів сім’ї, зниження авторитету батьків.Структура й функції сім’ї різноманітні й залежать від соціальних факторів, особистісних особливостей чоловіка й жінки, рівня їхньої культури й освіченості. У психолого-педагогічній, філософській, соціологічній літературі основні характеристики сучасної сім’ї представлені, як:– переважна перевага світських, цивільних шлюбів, ріст числа церковних шлюбів;– воля вступу у шлюб й розірвання шлюбу;– рівноправність чоловіків і жінок у шлюбі;– збільшення кількості нуклеарних сімей;– створення здебільшого одно-дводітної сім’ї.Якщо раніше був поширений тип багатодітної сім’ї, то в теперішній час більше половини всіх сімей мають одну дитину або зовсім не мають дітей. Дуже мало сімей, які мають двох або трьох дітей. Причин цього декілька: розповсюдження міського способу життя, масова зайнятість жінок у виробничій сфері, ріст культури людей, збільшення потреб, різке погіршення матеріального становища основної маси населення, складності з житловими умовами. Разом із зниженням народжуваності змінюється і структура сімей.Проведений аналіз літературних джерел і соціокультурних реалій дозволяють виділити наступну структуру сучасної сім’ї:– наявність шлюбних партнерів (повна, формально повна, неповна);– стадія життєвого циклу сім’ї (молода, зріла, літня);– порядок вступу у шлюб (первинний, вторинний);– кількість поколінь у сім’ї (одне або кілька поколінь проживає разом); – кількість дітей (бездітна, малодітна й багатодітна).

106. Психологічна характеристика великих соціальних груп. Дослідження характеристик великих соціальних груп з точки зору соціальної психології наштовхується на цілий ряд труднощів. Велика кількість методик вивчення різних процесів в малих групах часто порівнюють з відсутністю подібних методик для дослідження, наприклад, психологічного обличчя класів, націй і других груп такого виду. Звідси деколи народжується твердження, що область психології великих груп взагалі не піддається науковому аналізу. Відсутність традиції в такому дослідженні ще більше украплює подібні погляди. Перед тим, як розпочати розгляд психологічних особливостей деяких конкретних великих соціальних груп необхідно виділити як мінімум ті принципові методологічні питання, без вирішення котрих такий розгляд не може бути успішним. Насамперед це питання про те, які ж групи слід розглядати в значенні “великих”. Далі, яка структура психології великих груп, її основні елементи, характер їх взаємозв’язку. Це і питання про те, яке співвідношення психіки окремих індивідів, які входять в групу. з елементами цієї групової психології. Нарешті, якими методами кожна користуватися при вивченні всіх цих явищ. Одразу можна сказати, що відповіді на ці питання приходиться відшукувати не скільки в психології, скільки в соціології. Це не означає, що в психологічній літературі такі проблеми не висвітлюються, але означає те, що на них робиться недостатній наголос. Так що ж таке “велика соціальна група”? Великі соціальні групи, як правило не мають чітко вираженого кількісного визначення, а характеризуються певними специфічними ознаками, насамперед за принципами їх виникнення, формування і розвитку. Загальноприйнятим вважається розподіл великих у кількісному відношенні груп людей на два види: а) стихійно утворені спільноти, які характеризуються короткочасним терміном існування (натовп, публіка, аудиторія); б) соціальні групи, як займають певне місце в системі суспільних відносин і характеризуються чітко визначеними параметрами (етнічні групи, професійні групи, статево-вікові і т.ін.) перший вид великих груп в силу своєї невизначеності і стихійності формування не має детального теоретичного обгрунтування. Однак увага до існування таких спільностей з боку соціальної психології повинна поглиблюватись. Насамперед це пов’язане з потенціальними можливостями впливу таких груп на формування громадської думки і групової свідомості, що може призвести до загострення соціальної напруженості (мітингова стихія, масова ейфорія під час рок-концертів, панічний стан в екстремальних ситуаціях та ін.) Для всіх виділених таким чином великих соціальних груп характерні деякі спільні признаки, значимі з точки зору соціально-психологічного аналізу і які відрізняють ці групи від малих груп.

107. Соціальні норми — еталон, мірило, зразок, з якими особистість співвідносить свої вчинки, на основі яких обґрунтовує свої дії, оцінює поведінку інших.Основу культури людини утворює її здатність орієнтуватися не на зовнішні, а на внутрішні норми, які виробляються індивідом у процесі засвоєння зовнішніх соціальних та культурних норм.Кожна людина по-різному входить у групу і соціалізується в ній. Залежить це від багатьох об'єктивних та суб'єктивних чинників: складу групи, її спрямованості, часу перебування індивіда в ній, індивідуальних особливостей об'єднаних у ній осіб. Процес входження індивіда у відносно стабільне соціальне середовище, розвиток і становлення в ньому, як правило, охоплює такі фази (А. Петровський):1. Фаза адаптації. У цей період особистість, перед тим як проявити свою індивідуальність, активно засвоює норми й цінності, що існують у групі. У неї виникає об'єктивна необхідність "бути такою, як усі", що досягається за рахунок деякого уподібнення з іншими особами групи. За неможливості подолання труднощів адаптаційного періоду (дезадаптація) можуть проявитися якості конформності, невпевненості, залежності.2. Фаза індивідуалізації. Вона пов'язана з максимальним намаганням індивіда виявити себе як особистість. Це відбувається за рахунок активного пошуку засобів та способів для виявлення своєї індивідуальності, її фіксації. Отже, процеси, властиві цій фазі, породжуються суперечностями між необхідністю "бути таким, як усі" і прагненням індивіда до максимальної персоналізації. Якщо на етапі індивідуалізації він не отримує підтримки, не відчуває взаєморозуміння (деіндивідуалізація), це спричинює агресивність, негативізм тощо.3. Фаза інтеграції. Передбачає формування в індивіда новоутворень особистості, які відповідають необхідності й потребі групового розвитку і власній потребі брати активну участь у житті спільності. З одного боку, властиві цій фазі процеси детерміновані суперечністю між намаганнями індивіда бути ідеально представленим своїми особливостями в групі, а з другого — потребою і здатністю групи прийняти, схвалити та культивувати лише ті його індивідуальні властивості, що сприяють її розвитку і його як особистості.

108. Позитивний вплив групи на індивіда. Двоїстість (позитивних і негативних) впливів, що надаються групою на індивіда. Група як джерело культури для індивіда. Передача позитивних соціальних норм і ціннісних орієнтації через відносини між людьми, що складаються в групах. Освоєння індивідом у групі комунікативних умінь і навичок. Отримання інформації людиною в групі, яка дозволяє йому правильно сприймати і оцінювати себе. Забезпечення групою індивіда позитивними емоційними підкріпленнями, необхідними для його розвитку. Надання в групі людині можливості залучення до знань, накопиченим людьми. Навчання на основі спостереження за членами групи і наслідування ім. Освоєння людиною соціального досвіду через спілкування з учасниками різних соціальних груп. Група як основне джерело мовного розвитку індивіда. Позитивна роль високорозвиненою групи у становленні особистості. Негативний вплив групи на особистість. Порівняльне вплив великих і малих соціальних груп на індивіда. Причини перемикання уваги вчених з великих соціальних груп на малі. Деіндивідуалізація (знеособлення) як основне негативне наслідок впливу великої соціальної групи на особистість. Причини та наслідків деиндивидуализации. Експеримент С. Мілгрема як приклад тих впливів, які люди, що представляють різні соціальні групи, можуть робити на людину. Процедура і результати цього експерименту. Різні пояснення випробовуваними своєї поведінки у відповідній експериментальної ситуації. Попадання в пастку. Етикет ситуації. Пом'якшувальні провину обставини. Нагляд. Авторитет і прикриває зверху ідеологія. Очікуване (передбачуване) і дійсне (реальне) поведінка випробовуваних в експерименті Мілгрема. Коментарі та висновки, зроблені самим ученим за підсумками проведеного ним експерименту. Факти, отримані в експериментах В. М. Бехтерева і свідчать про негативний вплив групи на особистість.

109. Міжособистісне сприймання і розуміння людьми один одного. У процесі людських взаємин важливе значення має сприйняття, оцінка і розуміння людьми один одного. Один із механізмів сприйняття і розуміння людьми один одного отримав назву імпліцитна теорія особистості. її суть полягає в уявленні людини про те, як взаємопов'язані між собою риси характеру, зовнішній вигляд і поведінка людей. Виходячи з такого досвіду, індивід на основі зовнішнього вигляду іншої людини судить про наявність у неї певних особистісних рис, прогнозує її вчинки і завчасно, налаштовується на певні форми власної поведінки стосовно цієї людини. Такі уявлення складаються в процесі тривалого індивідуального досвіду спілкування з іншими людьми і стають досить стійкою структурою, яка визначає сприйняття людини людиною. Взаємодіючи потім з людьми, які зовнішньо чимось нагадують індивіду тих, враження про кого вже відклалися в його пам'яті, він несвідомо починає приписувати цим людям ті риси характеру, які входять у закріплену структуру його уявлень (каузальна атрибуція). Якщо ця структура правильна, то це сприяє швидкому формуванню точного образу іншої людини навіть при відсутності інформації про неї (стериотипізація). Це позитивний соціально-психологічний бік цього явища. Ще одним чинником, який впливає на правильність сприйняття і розуміння людьми один одного, є ефект первинності (ефект ореола). Суть його полягає в тому, що перше враження про людину, перша інформація (позитивна чи негативна) про особистість здатна справити сильніший і стійкіший вплив на формування її образу, ніж наступна. Це відбувається принаймні на початкових етапах міжособистісних стосунків людей і може або ускладнювати їх, коли перша інформація виявляється неправильною, або, навпаки, сприяти швидкому й ефективному налаштовуванню людей один на одного, коли перша інформація була правильною. З ефектом первинності логічно пов'язаний ефект новизни, що стосується останньої інформації (вражень) про людину (за винятком найпершого враження). Над цією інформацією індивід може спокійно подумати і оцінити її. Вона ніби витісняє з пам'яті (на певний час) те, що раніше було відомо про людину. Модальність емоційного ставлення до іншої людини зумовлює приписування їй певних особистісних рис (позитивних чи негативних). Такий тип сприйняття трапляється переважно у дітей і підлітків або ж емоційно збудливих людей та людей з образним типом пам'яті і мислення. Перцептивно-асоціативний\\ При сприйнятті іншої людини використовуються судження за аналогією. Цей тип міжособистісного сприйняття досить часто є у людей похилого віку, у тих, хто володіє багатим професійним і життєвим досвідом спілкування з різними людьми. Подібно сприймають і оцінюють інших ті, кому доводиться це робити в умовах дефіциту часу та інформації (керівники, педагоги, лікарі та ін.). Соціально-асоціативний\\ Сприйняття та оцінення людьми один одного здійснюється на основі соціальних стереотипів. Базовою соціальною характеристикою може бути професія, соціальний статус, матеріальна забезпеченість, належність до певної соціальної, політичної, релігійної групи тощо. Цей тип сприйняття притаманний, з одного боку, керівникам, політикам, філософам, а з іншого - звичайним людям.

110. Сутність соціалізації, її сфер, стадій, інститутів і механізмів. Соціалізація (лат. socialis — суспільний) — процес входження індивіда в суспільство, активного засвоєння ним соціального досвіду, соціальних ролей, норм, цінностей, необхідних для успішної життєдіяльності в певному суспільстві. Формами реалізації процесу соціалізації є соціальна адаптація та інтеріоризація. Соціальна адаптація (лат. adaptatio — пристосовувати) — вид взаємодії особи із соціальним середовищем, у процесі якого відбувається узгодження вимог та сподівань обох сторін. Інтеріоризація (лат. interior — внутрішній) — процес формування внутрішньої структури людської психіки за допомогою засвоєння соціальних норм, цінностей, ідеалів, процес переведення елементів зовнішнього середовища у внутрішнє "Я". Процес соціалізації відбувається у конкретному середовищі, тобто у сфері соціалізації. Сфера соціалізації — середовище дії, в якому відбувається процес розширення та примноження соціальних зв'язків індивіда Ь зовнішнім світом. Основними сферами соціалізації є діяльність, спілкування та самосвідомість. У діяльності людина виражає себе як суспільний індивід, проявляє особистісні смисли, виявляє самостійність, ініціативу, творчість та професіоналізм, засвоює нові види активності. У сфері спілкування відбувається поглиблене розуміння себе та інших учасників комунікативного процесу, збагачення змісту взаємодії та сприйняття людьми одне одного. Сфера самосвідомості передбачає становлення "Я-концепції" індивіда, осмислення свого соціального статусу, засвоєння соціальних ролей, формування соціальної позиції, моральної орієнтації Соціалізація є тривалим процесом, у своєму розвитку вона долає кілька стадій. Стадії соціалізації — етапи, періоди становлення особистості, засвоєння нею соціального досвіду. З огляду на те, що змістовий і процесуальний аспекти соціалізації характеризуються яскраво вираженими віковими особливостями, виокремлюють ознаки, за допомогою яких визначають стадії соціалізації: — залучення індивіда до діяльності (міра засвоєння знань, умінь і навичок та способи їх відтворення); — рівень розвитку самосвідомості людини; — провідні інститути соціалізації, що здійснюють домінуючий вплив на процес становлення та розвитку індивіда на цій стадії; — способи соціалізації (опосередковані провідною діяльністю стосунки з іншими людьми, котрі визначають соціальний розвиток особистості на відповідному віковому етапі); — соціально-психологічні механізми соціалізації. Суспільство здійснює вплив на особистість через інститути соціалізації. Інститути соціалізації — конкретні групи, в яких людина долучається до системи норм, цінностей І соціальних зв'язків (сім'я, школа, неформальні організації, засоби масової Інформації тощо). Вони характеризуються стійкою формою організації спільної діяльності, усталеним комплексом правил, принципів, норм, що її регулюють. Водночас інститути соціалізації с різновидами особливих соціальних зв'язків, що забезпечують цілісність взаємодії особи і суспільства; заданим набором доцільно орієнтованих стандартів поведінки особи в конкретних ситуаціях. Соціально-психологічні механізми — психологічні впливи або засоби, за допомогою яких здійснюється соціально-психологічне відображення людиною реалій соціального життя, а отже перехід зовнішніх впливів соціального оточення у внутрішні регулятори Ті поведінки. Їх поділяють на цілеспрямовані (навчання, виховання, інструктаж тощо) та стихійні (ідентифікація, наслідування, престиж, авторитет, лідерство тощо) впливи.

111. Сутність соціальної установки. Соціальна установка і реальна поведінка. Особливості реагування індивіда на навколишнє середовище та ситуації, в яких він опиняється, пов'язані з дією феноменів, які позначають поняття “установка”, “атитюд”, “соціальна установка” та ін. Установка особистості свідчить про її готовність діяти певним способом, що зумовлює швидкість її реагування на ситуацію і деякі ілюзії сприймання. Установка — цілісний стан особистості, вироблена на основі досвіду готовність стійко реагувати на передбачувані об'єкти чи ситуації, вибіркова активність, спрямована на задоволення потреби. Важливою формою установки є соціальна установка (атитюд). Атитюд (англ. attitude — ставлення, установка) — внутрішній стан готовності людини до дії, що передує поведінці. Атитюд формується на підставі попереднього соціально-психологічного досвіду, розгортається на усвідомленому і неусвідомленому рівнях та регулює (спрямовує, управляє) поведінку індивіда. Він зумовлює стійку, послідовну, цілеспрямовану поведінку в ситуаціях, що змінюються, а також звільняє суб'єкта від необхідності приймати рішення і довільно контролювати поведінку в стандартних ситуаціях, може бути чинником, що зумовлює інертність дії та гальмує пристосування до нових ситуацій, котрі вимагають зміни програми поведінки. Соціальна установка — детермінована минулим досвідом психологічна готовність індивіда до певної поведінки стосовно конкретних об'єктів, до вироблення його суб'єктивних орієнтацій як члена групи (суспільства) щодо соціальних цінностей, об'єктів тощо. Соціальна установка є елементом структури особистості й одночасно елементом соціальної структури . Найголовнішими її функціями є випереджувальна та регулятивна (готовність до дії, передумова дії). Структуру атитюда утворюють когнітивний (пізнавальний), афективний (емоційний) та конативний (поведінковий) компоненти. Невідповідність між установкою (вербальною поведінкою) і реальною поведінкою дослідники пояснювали залежністю відповіді від ситуації, яка може належати до одного з трьох типів:  — знеособлена ситуація (наприклад, лист). Така ситуація зумовлює одноманітну поведінку — залишити лист без відповіді; — частковий особистий контакт (безпосередня або телефонна розмова). У такому разі відповіді будуть дещо різноманітнішими — від згоди до пошуків аргументів для відмови; — безпосередня взаємодія (особистісна ситуація). Відповіді будуть майже одноманітними: “приймемо та обслужимо”. На аналізі таких ситуацій базуються твердження про відсутність прямого зв'язку між установкою та поведінкою. Для конкретизації ситуації необхідно задіювати допоміжні змінні: групові норми, очікування, вплив референтної групи, риси особистості. Поведінка особистості в соціумі зумовлюється та мотивується способами розв'язання суперечностей середовища та особистості, механізмами реалізації соціального життя, соціальними та індивідуальними умовами життєвої ситуації, особливостями соціальної інфраструктури, засвоєними традиціями, звичаями та життєвими цінностями, етнопсихологічними особливостями учасників взаємодії, індивідуальними властивостями особистості. Щодо особистості, то йдеться насамперед про “Я-концепцію” — сукупність уявлень, суджень, переконань індивіда про себе.

112. характеристика міжособистісного впливу. Види. Міжособистісний вплив — процес і результат зміни одним індивідом поведінки, установок, намірів, уявлень, оцінок іншого індивіда. Вплив може бути спрямованим (суб'єкт ставить перед собою завдання досягти певного результату від об'єкта впливу, що проявляється у переконанні і навіюванні) і не-спрямованим (вплив не переслідує конкретної мети, ефект його виникає у результаті дії зараження та наслідування). У спілкуванні виявляються прямий (суб'єкт відкрито пред'являє об'єкту впливу свої претензії і вимоги) та опосередкований, непрямий (вплив спрямований не на об'єкт, а на навколишнє середовище) впливи. Розрізняють також навмисний (наявність мети) і ненавмисний (наявність причини) впливи. Процес міжособистісного психологічного впливу охоплює стратегію, тактику, засоби, форми, систему аргументації і критерії його ефективності. Соціальна психологія зосереджується на таких стратегіях впливу: — імперативна. Відповідає "об'єктній" парадигмі в психології, згідно з якою психіка і людина загалом розглядаються як пасивний об'єкт впливу зовнішніх умов, їх продукт; — маніпулятивна. Відповідає "суб'єктній" парадигмі, заснованій на твердженні про активність й індивідуальну вибірковість психічного відображення зовнішніх впливів, де суб'єкт здійснює перетворювальний вплив на психологічну інформацію, що надходить ззовні; — розвивальна. Заснована на "суб'єкт-суб'єктній", "діалогічній" парадигмі, згідно з якою психіка розглядається як відкрита, наділена зовнішніми і внутрішніми контурами регулювання система. ВИДИ: 1.Психологічний вплив. Здійснюється він на усвідомленому і неусвідомленому рівнях психіки. Психологічний вплив — застосування у міжособистісній взаємодії винятково психологічних засобів з метою впливу на стан, думки, почуття, дії Іншої людини. За змістом психологічний вплив буває педагогічним, управлінським, ідеологічним та ін. Суб'єктом його є індивід в ролі організатора, виконавця (комунікатора) або дослідника процесу свого впливу. Він вивчає об'єкт і ситуацію впливу, обирає стратегію, тактику і засоби, враховує сигнали про успішність — неуспішність впливу, що надходять від об'єкта, організовує протидію об'єкту тощо. 2. Особистий вплив. Найвищою його метою і головним результатом є зміни у свідомості й душі іншої людини, а не вигідні для суб'єкта впливу зміни в діях. Особистий вплив — властивість, особистісна якість, сутнісна сила людини, які виявляються у здатності впливати на іншу особу спонукальним, стримуючим, заспокійливим або іншим розвивальним способом, змінюючи не тільки її поведінку, а й погляди, мотиви, свідомість, характер. Особливість особистого впливу більше пов'язана із внутрішньою сутністю людини, а не з соціальною роллю. 3. Індивідуально-специфічний вплив. Особистість стає об'єктом наслідування, навмисно чи ненавмисно пропонуючи іншим взірці своєї активності та індивідуальності. Індивідуально-специфічний вплив — трансляція індивідом іншим людям своїх особистісних рис у формі взірців особистісної активності. Систематичний індивідуально-специфічний вплив поступово змінює поведінку і мотиваційну сферу інших людей, що простежується у зміні їхньої діяльності на момент актуалізації в їх свідомості суб'єкта впливу. 4.Комунікативний вплив. Безпосередній процес взаємодії, під час якого відбувається обмін інформацією, пов'язують із комунікативним впливом. Комунікативний вплив — внутрішня комунікативна установка комунікатора стосовно себе і реципієнта, вербальні і невербальні особливості повідомлення, характеристики комунікативного простору спілкування, складові соціально-психологічного середовища.

113. структура міжособистісних взаємин у групі. Міжособистісні стосунки мають складну структуру. У цій структурі діють не лише об’єктивні чинники (характер цілей, умови їх досягнення, особливості керівництва, стосунки, що склалися між членами групи), а й суб’єктивні (рівень свідомості та самосвідомості членів колективу, рівень їхніх домагань, індивідуально-психологічні особливості, здібності людей та ін.). Посадова структура колективу характеризується взаєминами, що регулюються офіційним положенням осіб у системі підприємства, посадовими інструкціями, наказами й іншими нормативними актами. Ця структура визначається поділом праці як усередині первинного колективу (бригади, дільниці, відділу), так і між первинними колективами підприємства в системі виробництва і керування. Вирішальне значення для успішного функціонування організації в цілому мають соціально-психологічні аспекти діяльності трудових колективів. Сьогодні зростає необхідність свідомої активності, спрямованої на підтримку, регулювання і формування здорової соціально-психологічної атмосфери колективу.

114. соціально-психологічний клімат колективу. Одним із показників успішної діяльності керівника організації (фірми, колективу) є рівень сформованості соціально-психологічного клімату. Соціально-психологічний клімат будь-якої установи породжується міжособистісною взаємодією, яка опосередковує не тільки між-особистісні впливи, а й вплив навколишнього фізичного середовища: речей, предметів, явищ природи тощо. Соціально-психологічний клімат — якісний бік стосунків, що виявляється у вигляді сукупності психологічних умов, які сприяють або перешкоджають продуктивній спільній діяльності та всебічному розвитку особистості в групі. Такий клімат може бути сприятливим, несприятливим, нейтральним, позитивно чи негативно впливати на самопочуття людини. Найважливіші ознаки сприятливого соціально-психологічного клімату групи (колективу): Суб'єктивні ознаки: • довіра та взємовимогливість членів групи один до одного; • доброзичливість і ділові претензії; • вільне висловлювання думок щодо справ колективу чи поведінки окремих осіб; • відсутність тиску з боку керівництва на підлеглих і визнання за ними права приймати рішення, значущі для справ колективу; • достатня поінформованість членів колективу про завдання та стан справ у колективі; • високий ступінь емоційного включення та взаємодопомоги у ситуаціях, якщо є у цьому потреба; • усвідомлення і взяття відповідальності на себе за стан справ у групі кожним із її членів. Об'єктивні ознаки: • високі показники результатів діяльності; • низька плинність кадрів; • високий рівень трудової дисципліни; • відсутність напруженості й конфліктності в колективі тощо. Загальні фактори формування соціально-психологічного клімату: • характер виробничих відносин того суспільства, складовою частиною якого є група; • організація й умови трудової діяльності; • специфіка й особливості роботи органів управління та самоврядування; • стиль і характерологічні форми керівництва; • соціально-психологічні, тендерні та демографічні особливості групи; • чисельність групи тощо. Вирізняють такі основні фактори формування соціально-психологічного клімату: • фактори макросередовища; • фактори мікросередовища. Говорячи про фактори макросередовища, які впливають на психологічний клімат ззовні, необхідно враховувати те, що жодна група не може існувати, а тим більше розвиватися ізольовано від навколишнього світу. 

115. Види психологічного впливу. Переконання — метод свідомого та організованого впливу на психіку індивіда через звернення до його критичного судження. Ефективність переконання залежить від багатьох чинників, особливо від майстерності його суб'єкта. Одна з передумов її — свідоме ставлення реципієнта до процесу формування переконань. Зараження — психологічний вплив на особистість у процесі, спілкування і взаємодії, який передає певні настрої, спонуки не через свідомість та інтелект, а через емоційну сферу. Під час психічного зараження передається емоційний стан від однієї особи до іншої на несвідомому рівні. Сфера свідомості за таких умов різко звужується, майже зникає критичність до подій, інформації, що надходить з різних джерел. Навіювання, або сугестія (лат. — навіювання) — процес впливу на психічну сферу людини, пов'язаний з істотним зниженням її критичності до інформації, що надходить, відсутністю прагнення перевірити її достовірність, необмеженою довірою до її джерел. Основою ефективності навіювання є довіра. Джерелом навіювання можуть бути знайомі і незнайомі люди, засоби масової інформації, реклама та ін. Навіювання спрямоване не до логіки індивіда, його здатності мислити, аналізувати, оцінювати, а до його готовності сприйняти розпорядження, наказ, пораду і відповідно до них діяти. Наслідування — процес орієнтації на певний приклад, взірець, повторення і відтворення однією людиною дій, вчинків, жестів, манер, інтонацій іншої людини, копіювання рис її характеру та стилю життя. Наслідування є емоційно і раціонально спрямованим актом. Буває воно як свідомим, так і несвідомим. Свідоме наслідування є цілеспрямованим виявом активності, ініціативи, бажання індивіда.  116. Конфлікт (лат. conflictus - зіткнення, сутичка) - зіткнення протилежних інтересів і поглядів,напруження і крайнє загострення суперечностей, що призводить до активних дій, ускладнень, боротьби, що супроводжуються складними колізіями. Конфліктна ситуація – це накопичені протиріччя, які пов'язані з діяльністю суб'єктів соціальної взаємодії і формують ґрунт для реального протиборства між ними. При цьому важливо відзначити, що особливе місце серед факторів, що забезпечують дане співвідношення, займає інцидент чи привід. У сучасній конфліктології виділяють чотири групи причин конфліктів: 1. Соціально-економічні. 2. Організаційно-управлінські. 3. Соціально-психологічні. 4. Особистісні чинники. Під структурою завжди розуміється сукупність частин, елементів і зв'язків певного об'єкта та відносин між ними, що забезпечують його цілісність. Основними елементами конфлікту є: 1) учасники конфлікту; 2) предмет і об'єкт конфлікту; 3) умови, в яких відбувається конфлікт; 4) суб'єктивність сприйняття конфлікту. 

117. попередження та розв'язання конфліктів. Попередження конфліктів — організація життєдіяльності суспільства, соціальної спільноти, яка мінімізує вірогідність протиріч між його суб´єктами. Зрозуміло, що набагато легше попередити конфлікт, ніж його розв´язати, тому профілактика конфлікту є не менш важливою, ніж уміння його конструктивно вирішувати. Діяльність із профілактики конфлікту охоплює такі головні напрями: — створення необхідних умов для мінімізації їх кількості та розв´язання неконфліктними засобами; — оптимізація організаційно-управлінських умов створення та функціонування організацій; — ліквідація соціально-психологічних причин конфліктів; — блокування особистісних чинників виникнення конфліктів. Найпоширенішими засобами вирішення конфлікту є: — усунення причин конфлікту, подолання образу «ворога», що склався у конфліктуючих сторін; — зміна вимог однієї зі сторін, коли опонент іде на певні поступки. Інколи обидві сторони погоджуються на компроміс у зв´язку з виснаженням ресурсів, втручанням третьої сторони; — боротьба, яка передбачає перемогу однієї зі сторін; — консенсус, який є згодою значної більшості учасників конфлікту щодо його головних питань. Консенсус може бути основним (відображує ступінь єдності цілей та цінностей), процедурним (встановлює правила дій), на рівні відношення до політики, влади, керівництва. Часто конфліктуючі сторони різко обмежують можливості вирішення конфлікту шляхом консенсусу. Вирішення конфлікту є однією з форм подолання конфліктної ситуації. З-поміж інших часто використовуються: — урегулювання конфлікту — відрізняється від вирішення тим, що в усуненні протиріч між конфліктантами бере участь третя сторона; — затухання конфлікту — тимчасове припинення протидії при збереженні напруги та протиріччя, за якого конфлікт набуває прихованої форми; відбувається внаслідок втрати мотиву до боротьби, зниження значущості цілі, переорієнтації мотивації конфліктантів, виснаження ресурсів; — переростання в інший конфлікт — настає, коли у відносинах сторін виникає нове, більш значуще протиріччя; — усунення конфлікту — полягає у ліквідації його структурних елементів за допомогою припинення на тривалий час взаємодії опонентів, усунення об´єкта конфлікту, подолання дефіциту об´єкта конфлікту, вилучення з конфліктної ситуації одного з конфліктантів. 118. поняття, структура та форми спільної діяльності. Спільна діяльність у соціальній психології — це організована система активності людей, що цілеспрямовано взаємодіють з метою створення об'єктів матеріальної та духовної культури [156, с. 325], Така діяльність неможлива без контактів між людьми й обміну інформацією, думками, оцінками, почуттями тощо. Зазвичай виокремлюють три моделі спільної діяльності1) спільно-індивідуальна (кожен учасник здійснює свою частину спільної справи незалежно від інших); 2) спільно-послідовна (спільне завдання послідовно виконує кожен учасник); 3) спільно-взаємопов'язана (одночасна взаємодія кожного учасника з усіма іншими). Серед власне психологічних складових спільної діяльності найважливішою є спільна мета. До обов'язкових психологічних компонентів спільної діяльності належить спільна мотивація — те, що спонукає людей до досягнення спільної мети, а також спільні дії, спрямовані на реалізацію поточних і перспективних завдань спільної діяльності. Завершує психологічну структуру такої діяльності загальний результат. 

119. фактори ефективності спільної діяльності. З урахуванням результатів соціально-психологічних досліджень у вітчизняній та зарубіжній науці (Д.Креч, Р.Кратчіфлд, Е.Беллчі, HHОбозов, Р.С.Hемов, А.В.Петровский, А.І.Донцов та ін), можуть бути виділені кілька груп факторів ефективності спільної діяльності, багато з яких є основними компонентами структури психології військового колективу: I. Первинні фактори: (Виступають як незалежні змінні для природного або формуючого військово-психологічного експерименту, контролюються найлегше, пряме варіювання ними може привести до підвищення ефективності діяльності без додаткових спеціальних соціально-психологічних нововведень). 1.1. Кількість членів у групі; 1.2. Тривалість існування групи; 1.3. Kомпозіція (соціально-демографічний, індивідуально-особистісних-ний склад) групи; 1.4. Oсобенности групової організації, визначальною підпорядкованість військовослужбовців, ієрархія рольових статусів; 1.5. Забезпечення групи матеріально-технічними ресурсами; 1.6. Стан каналів комунікації, особливості інформаційно-комунікативних процесів і структури комунікацій; 1.7. Oкружающая обстановка, фізична, кліматична, ергономічна середу; 1. 8. Функціональне місце, становище групи в організації, що визначає її взаємозв'язок з іншими групами; 1.9. Рівень наявної інформаційної та ресурсної ізольованості (автономності) групи в діяльності всієї організації; 1.10. Тип групового завдання (її подільність, неподільність, насиченість Сенсомоторні, перцептивними, розумовими операціями), ступінь її труднощі (новизна, невизначеність, екстремальність, монотонність); 1.11. Hорматівние (організаційно-штатні, статутні, табельні, інструктивні та інш.) Вимоги, що пред'являються до структури взаємодії (спільних дій і спілкування). II. Вторинні фактори: (Виступають як проміжні змінні, контролюються за допомогою соціально-психологічних діагностичних засобів і змінюються, формуються за допомогою спеціальних нововведень в структурі діяльності, спілкування і впливу на особистість). 2.1. Cтиль керівництва (типові способи управління і спілкування офіційного керівника); 2.2. Індивідуально-груповий рівень військово-професійної підготовленості і службово-бойового досвіду; 2.3. Cтиль неофіційного (позитивного і негативного) лідерства; 2.4. Індивідуальна та групова домінуюча мотивація (службова, бойова, навчальна); 2. 5. Структура соціально-психологічних ролей (внутрішньогрупових, міжособистісних, індивідуальних); 2.6. Міжособистісні відносини (характер взаємовідносин, спілкування або морально-психологічний клімат, який визначається домінуючими емоційними станами, нормативно-ціннісними уявленнями і реальним зверненням військовослужбовців один до одного, тобто груповими настроями, думками, традиціями, формами групових санкцій і поведінкою окремих військовослужбовців); 2.7. Спрацьованість і сумісність членів групи; III. Зовсім змінні: 3.1. Ефективність діяльності (продуктивність, якість, ресурсовитрати, надійність). 3.2. Задоволеність членів групи діяльністю і взаєминами, а також своїм положенням у групі (самим собою). 3.3. Професійне та соціально-психологічний розвиток (зростання) окремих військовослужбовців і колективу в цілому.

120. організація спільної учбової діяльності. У пошуках шляхів найбільш ефективного використання струк¬тури уроків різних типів особливе значення набуває форма організації навчальної діяльності учнів на уроці. В педагогічній літературі і шкільній практиці поширені три такі форми – фронтальна, індивідуальна і групова. 1. Фронтальною формою організації навчальної діяльності учнів називають такий вид діяльності вчителя і учнів на уроці, коли всі учні одночасно виконують однакову, спільну для всіх роботу, усім класом обговорюють, порівнюють і узагальнюють її результати. Вчитель працює з усім класом одночасно, спілкується з учнями безпосередньо в процесі своєї розповіді, пояснення, показу, залучення школярів до обговорення конкретних питань тощо. Це сприяє встановленню особливо довірливих відносин і спілкуванню між учителем та учнями, а також учнів між собою, виховує у дітей почуття колективізму, дозволяє вчити школярів міркувати і знаходити помилки в міркуваннях своїх товаришів, формувати стійкі пізнавальні інтереси, активізувати їх діяльність. 2. Індивідуальна форма організації роботи учнів на уроці передбачає, що кожен учень отримує для самостійного виконання завдання, спеціально для нього підібране, у відповідності з його підготовкою і навчальними можливостями. Такими завданнями можуть бути робота з підручником, іншою навчальною і науковою літературою, різноманітними джерелами (довідники, словники, енциклопедії, хрестоматії); розв'язання задач, прикладів, написання переказів, творів, рефератів, доповідей; проведення всіляких спостережень і т.д. Широко використовується індивідуальна робота в програмованому навчанні. В педагогічній літературі виділяють два види індивідуальних форм організації виконання завдань:індивідуальну і індивідуалізовану. Перша характеризується тим, що виконання учнем спільних для всього класу завдань здійснюється без контакту з іншими школярами, але в єдиному для всіх темпі; друга передбачає навчально-пізнавальну діяльність учнів у процесі виконання специфічних завдань. 3. Групова (ланцюгова) форма організації навчальної роботи учнів, її головними ознаками є: ¾ клас на даному уроці поділяється на групи для розв'язування конкретних навчальних завдань; ¾ кожна група отримує окреме завдання (однакове або диференційоване) і виконує його спільно під безпосереднім керівництвом лідера групи або вчителя; ¾ завдання в групі виконуються таким чином, який дозволяє враховувати і оцінювати індивідуальний внесок кожного члена групи; ¾ склад групи не є постійний, а добирається з урахуванням того, щоб з максимальною ефективністю для колективу могли реалізуватися навчальні можливості кожного члена групи. Кількість членів групи різна. Вона коливається в межах 3-6 чоловік. Склад групи змінюється в залежності від змісту і характеру майбутньої роботи. Не менше половини групи повинні складати учні, здатні успішно займатися самостійною роботою. Групова діяльність учнів складається з наступних елементів: 1. Попередня підготовка учнів до виконання групового завдання, визначення навчальних завдань, короткий інструктаж учителя. 2. Обговорення і складання плану виконання навчального завдання в групі, визначення способів його вирішення, розподіл обов'язків. 3. Виконання навчального завдання. 4. Спостереження вчителя і коректування роботи групи і окремих учнів. 5. Взаємоперевірка і контроль за виконанням завдань у групі. 6. Повідомлення учнів за викликом учителя про отримані результати, загальна дискусія в класі під керівництвом учителя і формування загальних висновків. 7. Індивідуальна оцінка роботи груп і класу в цілому.