114.Акт про парламент 1911р. В Англії

Акт про парламент для визначення стосунків між повноваженнями Палати лордів і Палати громад і для обмеження терміну повноважень парламенту Так як необхідно вжити заходів для врегулювання відносин між двома палатами парламенту;Так як, далі, є намір замінити Палату лордів, яка існує в даний час, інший палатою, заснованої на початку народного представництва і не спадкової більше, але така заміна не може бути здійснена негайно;Отже як, якщо парламент повинен буде згодом в законодавчій мірою, що здійснює подібну заміну, встановити правила щодо обмеження та визначення прав нової другої палати, то і тепер видається важливим приписати, як це робиться цим актом, обмеження існуючих повноважень Палати лордів, То відповідно до сим превосходнейшим Величністю Короля з ради і згоди духовних і світських лордів і громад, зібраних у цьому парламенті, і владою їх же стверджується наступне:Стаття 1. Повноваження Палати лордів щодо фінансових біллів (1) Якщо фінансовий закон, прийнятий Палатою громад і відісланий до Палати лордів щонайменше за місяць до закінчення сесії, не буде прийнятий без поправок Палатою лордів протягом місяця після зазначеної відсилання, то цей закон, якщо не буде іншого рішення Палати громад, буде представлений Його Величності і з висловленням королівського схвалення стане Актом парламенту, хоча Палата лордів його і не прийняла.(2) Фінансовим законом називається всякий закон, який на думку спікера Палати громад, містить тільки постанов лення, що стосуються всіх або будь-якого з наступних перед предметів, а саме: встановлення, скасування, сбавкі, зміни або регулювання обкладань; призначення платежів з консолідірованногофонда , державного позичкового фонду або сум, відпущених парламентом на оплату публічного боргу або на какуюлібо іншу фінансову мету; зміни або відміни подібних призначень; відкриття кредитів, освіти запасного фонду; призначення, одержання, зберігання, видачі або перевірки рахунків, що відносяться до публічних фінансів; ув'язнення, гарантії, погашення позики; другорядних питань, пов'язаних з перерахованими вище або з одним з них. У цьому параграфі терміни оподаткування, публічні фінанси і позика не означають відповідно обкладення публічних фінансів і позик, які встановлюються місцевими властями та установами для місцевих цілей. (3) До кожного фінансового закону при відсилання його в Палату лордів і при поданні його на схвалення Його Величності буде додаватися свідоцтво за підписом спікера Палати громад, яке засвідчує, що це саме фінансовий закон. Перш ніж видати це свідчення, спікер, якщо можливо, радиться з двома членами палати, яких комітет з обранням вказує на початку кожної сесії в списку голів комітетів (Палати). Стаття 2. Обмеження повноважень Палати лордів щодо биллей нефінансового характеру. (1) Якщо публічний закон (який не є фінансовим законом і не збільшує терміну повноважень парламенту за межі п'яти років) буде вотував Палатою громад в трьох послідовних сесіях (байдуже, тієї ж легіслатури чи іншої) і, відісланий до Палати лордів щоразу щонайменше за місяць до закінчення сесії, буде цієї Палатою відкинутий в кожній з цих трьох сесій, то цей закон, як тільки він буде відкинутий втретє Палатою лордів і якщо не буде іншого рішення Палати громад, буде представлений Його Величності і, раз буде висловлене королівське схвалення, стане Актом парламенту, незважаючи на відсутність згоди Палати лордів. Однак для застосування цієї постанови має пройти два роки між датою другого читання згаданого закону в першому з сказаних сесій Палати громад та датою його прийняття тієї ж Палатою в третій з цих сесій. (2) До кожного закону, акредитуючій на виконання приписів цієї статті на схвалення Його Величності, повинен бути доданий свідоцтво, видане і підписане спікером Палати громад, яке засвідчує, що приписи згаданої статті були належним чином дотримані. (3) Буде вважатися відкинутим Палатою лордів закон, який не буде прийнятий нею без поправок або ж тільки з тими поправками, які приймають обидві палати. (4) Буде вважатися тим же законом, що і попередній, посланий до Палати лордів у попередню сесію, такий закон, який у момент відправлення до Палати лордів тотожний зі згаданим попереднім законом або містить тільки зміни, необхідність яких через минув часу з дня відправлення закону засвідчена спікером Палати громад, або поправки, які, за свідченням того ж спікера, внесені в попередній закон Палатою. лордів у попередню сесію. Всі поправки, які, за свідченням спікера, були зроблені Палатою лордів у третій сесії і прийняті Палатою громад, будуть включені в закон у разі його подання на королівське схвалення згідно з цією статтею. Проте Палата громад може, якщо визнає за потрібне в момент проходження такого закону у другій і третій сесіях, запропонувати додаткові поправки, не включаючи їх в закон. Запропоновані, таким чином, поправки повинні бути розглянуті Палатою лордів, і якщо будуть нею прийняті, то будуть счітат'ся поправками, вотувати Палатою лордів та прийнятими Палатою громад. Але використання цього правила Палатою громад ні в чому не обмежує застосування цієї статті, якби закон був відкинутий Палатою лордів. Стаття 3. Свідоцтво спікера. Будь-яке свідоцтво, видане спікером Палати громад в силу цього Акта, остаточно у всіх відносинах і не може бути оскаржувані ні перед яким судом. Стаття 4. Формула оприлюднення. (1) У всякому законі, представленому Його Величності, в силу попередніх постанов цього акта формула оприлюднення буде наступною: Превосходнейшим Величністю Королем з ради і згоди громад, зібраних у цьому парламенті згідно з постановами Акта про парламент 1911 р. і в силу цього Акта, затверджується та оприлюднюється нижченаведене: (2) Будь-яке зміна будь-якого закону, необхідне для застосування цієї статті, не становить поправки до зазначеного закону. Стаття 5. Виняток биллей підтверджують тимчасові постанови. В цьому Акті вираз публічний закон не відноситься до законів, що містить підтвердження тимчасового постанови. Стаття 6. Підтвердження існуючих прав і привілеїв Палати громад. Цей Акт ні в чому не скорочує і не обмежує існуючих прав і привілеїв Палати громад. Стаття 7. Термін повноважень. Максимальний термін повноважень парламенту буде п'ять років, а не сім, як це визначено Законом про семирічної легіслатурі 1715 115.Сутність та особливості "революції Мейдзі" 1867-1868р. у Японії

Розкол феодальних угруповань відбувався на тлі значного зростання селянських заворушень (1860—1867 рр.). Деякі клани почали використовувати селянські збройні загони для боротьби із супротивниками, що стало одним з порушень феодально-станових звичаїв. Розкол сил, які підтримували сьогунат, активізація реформаторів підвищили політичне значення імператорського двору, зокрема придворної аристократії і чиновництва — куге. Під гаслом захисту політичного інтересу куге у центральних районах країни ширився рух за відновлення прав імператорської влади. У південних кланах і серед самурайського чиновництва (якому реально належала середня і низова адміністрація в країні) зміцніли прагнення до повалення бакуфу.У серпні 1863 р. найбільші клани Сацума, Тьосю і Toca ввели в столицю — Кіото — війська, здійснивши державний переворот. Однак подальші події й аристократичні протиріччя розкололи опозицію, тимчасово підсилилися угодовські настрої. Виникли проблеми щодо реалізації імператорської влади, ос­кільки все реальне управління було в руках бакуфу. Між кланами ми розгорнулася громадянська війна (1863 - 1867 рр,) яка йшла з перемінним успіхом поки на політичній арені не зявилися нові могутні сили: купецькі клани надали опозиціонерам суттєву фінансову підтримку, селянські загони — госі — набули прообразу напіврегулярної армії, оснащеної новою зброєю. У ході війни усе більшу суспільну підтримку почала діставати ідея політичного представництва як органу, здатного спрямовувати імператорську політику.Військово-політичний переворот набув легальних форм після несподіваної зміни в країні верховної влади. Наприкінці 1866 р. помер імператор Комей, влада номінально перейшла до нового монарха — Муцухіто, який за японською традицією взяв собі ім'я Мейдзі («освічене правління»)¹.В антисьогунській опозиції взяли гору інтереси придворних куге і самурайського чиновництва, які вимагали повної політичної реформи і повернення до історично-міфологічної монархії. Спираючись на військові загони опозиційних кланів, заколотники-реформатори зажадали від сьогуна Кейкі повернути владу імператору, скасувавши повноваження Ради регентів та інших інститутів. 14 жовтня 1867 р. він оголосив про складення з себе повноважень сьогуна. Політичний переворот був доповнений двірцевим: нарада куге і чиновництва 8—9 грудня виробила принципи нового державного порядку. Ці принципи були легалізовані в імператорському маніфесті від 9 грудня 1867 p., що формально завершив переворот. У маніфесті: 1) констатувалося повернення сьогуном влади імператору; 2) скасовувалися посади регентів, головного радника й інститут бакуфу; 3) проголошувався новий політичний курс — «Політика має грунтуватися на принципах, встановлених імператором Дзімму при утворенні нашої країни, — весь народ, цивільні і військові, вищі і нижчі... повинні однаково поділяти радощі і прикрощі життя». Васали дому Токугава в цілому схвалили відновлення монархії. Але реальна влада сьогуна в Північній і Центральній Японії залишилась непохитною. Спираючись на власну армію, сьогун розпочав ще одну громадянську війну (1868-1869 pp.). Вона закінчилася перемогою імператорських сил і повною ліквідацією інституту сьогунату (опір окремих заколотних даймьо тривав ще близько двох років). Хоча переворот мав суто верхівкові прояви (незважаючи на те, що він сколихнув широкі самурайські маси і міське населення), його значення для державного розвитку Японії було велике: з падінням сьогунату була зруйнована вся багатолітня державно-адміністративна і військова системи країни.У результаті перевороту Мейдзі в Японії із запізненням встановилася абсолютна монархія і відкрилися перспективи для швидкого завершення централізації країни. Однак особливості часу зумовили зростання впливу антифеодальних соціальних сил і реформаторського чиновництва. Це зробило еру Мейдзі періодом швидкої політичної модернізації державного устрою і формування нової правової системи.Реформи, здійснені після політичного перевороту, практично повністю ліквідували залишки феодальних відносин в управлінні країною, охопивши і соціально-правову сферу. Після Реставрації в 1868 р. імператорський уряд провів конфіскацію значної частини володінь князівств, які підтримували сьогуна, а також його особистих володінь і володінь 8 феодальних міст. У 1869 р. князі — даймьо — «повернули» імператору права щодо управління своїми князівствами, включаючи і тих, хто виступив ініціатором перевороту. (Більшість даймьо Сацу-ма, Тьосю інших князівств були направлені до їх колишніх князівств як губернатори.) Невдовзі відбулося знищення кланової ієрархії і повне скасування князівств. Замість князівств був запроваджений новий адміністративно-територіальний поділ (1871 р.) — 72 кени (префектури) і 3 фу (столичні округи), правителі яких були вже суто урядовими чиновниками. У 1878 р. у міських і сільських округах було засноване всестанове самоврядування у вигляді об'єднаних зборів, у яких брали участь, щоправда, громадяни з високим майновим цензом.Завершенням ліквідації військово-аристократичних принципів сьогунату стало скасування стану даймьо. У 1872 р. замість поділу суспільства на чотири стани був запроваджений його поділ на вище дворянство, рядове дворянство і простолюд. Потім були прийняті закони про громадянську рівність, запровадження обов'язкових для всіх прізвищ, про скасування колишніх обмежень у шлюбах. Заборонялися цехові організації в містах (1868 р.), що зробило відносно вільними заняття ремеслом і підприємництвом. У листопаді 1872 р. була запроваджена загальна військова повинність (хоча і зі значними обмеженнями), що скасувало один з найважливіших станових самурайських привілеїв.Одночасно зі станово-правовими перетвореннями уряд провів аграрну реформу. Були скасовані заборони (1872 р.) на продаж і купівлю земель, які існували з 1643 р. Було проведене межування земель (1875-1881 рр.), у ході якого власникам видавали особливі посвідчення (тікен) про права на землю. Завдяки цьому значна кількість поміщиків, які раніше користувалися землею на васальних правах, набули реальне право приватної власності; це ж торкнулося і дрібних самостійних селян-орен-дарів. Замість традиційних феодальних рисових пайків запроваджувалися грошові пенсії самураям (1876 р.), що позбавило їх значної частини доходів. Був встановлений єдиний поземельний податок (3% від вартості землі). Поштовхом до прискорення капіталізації економіки стала фінансово-грошова реформа. Після уніфікації грошових знаків у 1869 р. і спрощення системи оподаткування була запроваджена єдина загальнодержавна монета — єна з десятковим поділом (раніше, до 1867 р. у країні легально перебували в обігу 1 тис. 694 види грошових знаків). У 1872 р. був організований державний банк, якому згодом були надані емісійні права. У 1876 р. виник перший у країні приватний банк купецького дому Міцуї, який свого часу кредитував боротьбу із сьогунатом. Завдяки встановленому законами особливому державному протекціонізму і майже регулярним бюджетним дотаціям (до 1 млн єн на рік) фінансово-промислові дома почали перетворюватися на найбільші корпорації не тільки економічного, а й політичного значення. Провідником перетворень виступив центральний уряд, організація якого набула нового вигляду. В ідейно-політичному і правовому відношеннях Реставрація здійснювалася під знаком відновлення древньої японської монархії «ери Дзімму» (VIII—IX ст.). Тому номінально були відновлені дії норм Тайхорьо. Зрозуміло, що фактично це не можливо було реалізувати, як і проголошене відродження принципів древньої адміністрації, на чолі якої стояв би імператорський двір. Такі гасла означали насамперед легалізацію скасування установ та інститутів сьогунату. У 1868 р. Едо був перейменований у Токіо і оголошений новою столицею. Номінально державна влада цілком належала імператору. Його статус і відновлені права були зафіксовані в особливому Законі про імператорський дім (11 лютого 1869 р.). Закон встановлював чіткий порядок престолонаслідування в роді монарха (від батька до старшого сина), обов'язковість процедури коронації, вік настання повноліття (18 років). Власність імператорської фамілії проголошувалася спадковою і невідчужуваною. Для управління справами імператорського дому засновувалася Сімейна рада. Державні повноваження монарха в Законі відображені не були здебільшого через те, що після Реставрації реальна повнота влади перейшла до аристократичного уряду, що було закріплено кількома політичними (конституційними) угодами. Новий центральний уряд був заснований у ході Реставрації за китайським зразком VII ст. Уряд — сансеку — очолював прем'єр (сосай), яким став принц Арісугава. Організаційно сансеку був об'єднанням сановників ще двох рівнів: 10 державних міністрів (гаджі) і 20 державних радників (сеніо). Основи більш політично реальної і плюралістичної організації вищої адміністрації були закріплені в п'яти статтях імператорської клятви 14 березня 1868 р. Імператор гарантував: 1) створення широких зборів і вирішення державних справ відповідно до загальної думки; 2) єдність турботи про загальнонаціональні інтереси з боку як правителів, так і підлеглих їм осіб; 3) свободу розвивати свою діяльність усім військовим і цивільним особам; 4) скасування поганих звичаїв і зміцнення правосуддя; 5) звернення обличчям до усього цивілізованого світу «для запозичення знань». Відповідно до перших двох «обіцянок» уряд був реорганізований за спеціальним декретом про державну перебудову — Сейтасе (17 травня 1868 р.). Сансеку скасовувався. Головним владним органом стала Державна рада (Дадзекан). Вона вважалася вищою законодавчою, урядовою і судовою установою імперії. Склад її визначався імператором. До Державної ради входили вищі сановники і куге, верхівка самурайського чиновництва. Пізніше в її складі були створені департаменти: у справах синтоїстської релігії, фінансів, військовий, іноземний і юстиції. У 1871 р. Державна рада була ще раз реорганізована, а саме: поділена на три відомства — центральну, праву і ліву палати. Основна влада була зосереджена в центральній палаті. У соціально-політичному відношенні Реставрація знамену-валася безумовним пануванням дворянства (самурайського ста­ну). На початок 1871 р. урядовий апарат усіх рівнів на 89% складався із самураїв. Пізніше почала швидко зростати кількість вихідців з городян (на початок 1880 р. вони становили вже до 25% усієї кількості чиновників). Вищий ешелон влади був доступний лише придворній аристократії і впливовим самурайським родам. Самурайська підтримка Реставрації була не абсолютною. Чимала частина цього досить численного в Японії XIX ст. стану (до 1/10 населення) виступила з консервативних позицій. У 1874—1878 рр. уряд зіштовхнувся з великими самурайськими заколотами. Заколоти були придушені, але спонукали уряд до активізації агресивної зовнішньої політики. З іншого боку, самурайський стан став соціальною базою формування ліберально-конституційного руху.