76.Законник Стефана Душана

Законник Стефана Душана є найважливішим джерелом пра­ва сербського феодального суспільства. «Законник благовірного царя Стефана», як офіційно він називався, був прийнятий собором сербських церковних і світських феодалів в 1349 р. Це перша кодифікація сербського феодального права. Його джерелами були сербське звичаєве право, даровані грамоти царів, а також норми візантійського права, пристосовані до сербських умов. Законник Стефана був визначною юридичною пам'яткою, яка налічувала близько 200 статей. Він містив не тільки численні правила стосовно суду і судового процесу, злочинів і покарань, а й норми щодо правового становища основних класівстанів феодальної Сербії. В цьому документі панівний клас Сербії закріплював основні привілеї і насамперед право феодальної власності на землю і право на експлуатацію залежних від них селян (меропхів). В Законнику передбачені дві основні форми феодального землеволодіння — баштина і пронія. Законник підтвердив незмінність статусу баштин усіх сербських феодалів, в тому числі дарованих царськими грамотами. Власники баштин звільнялися від усіх повинностей, крім військової, і від сплати поземельної податі. Баштина могла переходити у спадщину не тільки дітям, а й у разі їх відсутності іншим родичам. Другій, нижчій формі феодального землеволодіння — пронії — в Законнику відведена лише одна стаття. Вона проголошувала пронію невідчужуваною: власнику пронії було заборонено продавати або дарувати пронійську землю. Сербський законодавець прагне посилити єдину державну владу, покласти край насиллю в країні: «насилля нехай не буде ні в чому на землі мого царства». В Законнику забороняється самоуправство; до судів висувається вимога судити строго за Законником.

77.Джерела права феодального Китаю.

78.Особливості розвитку феодального суспільства та держави в Японії

79.Виникнення Арабського халіфату

Велика арабська держава, що утворилася в результаті завоювань — Халіфат — дуже відрізнялася від Арабської держави перших років її існування. Не маючи досвіду в управлінні складним державним апаратом, арабські воєначальники цікавилися тоді тільки захопленням земель і військової здобичі, а також одержанням данини з підкореного населення. До початку VIII ст. завойовники зберігали в захоплених областях місцеві порядки і колишніх візантійських та іранських чиновників. Тому спочатку все діловодство велося в Сирії і Палестині грецькою мовою, в Єгипті — грецькою і коптською, а в Ірані й Іраку — середньоперською. До кінця VII ст. у колишніх візантійських провінціях в обігу ще перебували візантійські золоті динари, а в Ірані й Іраку — срібні сасанидські дирхеми. Халіф об'єднував владу світську (емірат) і духовну (імамат). Іслам поширювався поступово. Неофітам халіфи надавали різні пільги, але до середини IX ст. у Халіфаті зберігалася широка віротерпимість стосовно християн, іудеїв і зороастрійців. Завоювання арабами візантійських областей та Ірану супроводжувалося перерозподілом земельного фонду. До завойовників перейшли «землі хосроїв», тобто сасанидських царів, і землі вбитих у боях іранських дехканів. Але деякі іранські й візантійські землевласники, які підкорилися арабам, зберегли свої володіння. Найбільша частина земель в Іраку, Сирії та Єгипті була оголошена державною власністю, а селяни, які осідали на цих землях, стали спадковими орендарями, оподатковуваними поземельним податком. Інші землі були поступово привласнені арабською знаттю. Так, сімейство Алі — зятя Мухаммеда — одержало маєтки сасанидських царів в Іраку. Сини халіфів Абу Бекра й Омара стали також найбільшими землевласниками в Іраку, а мекканські Омейяди одержали величезні володіння в Сирії. На привласнених землях арабські землевласники зберегли систему феодальної експлуатації місцевих селян, яка існувала до приходу арабів. Але багато «сподвижників пророка», ставши землевласниками, експлуатували і в землеробстві, і в ремеслі тисячі захолених під час воєн полонених-рабів. Дуже цікаві з цього погляду відомості містять праці арабських авторів Ібн Сада, Якубі, Ібн Аоакіра, Ібн ал-Асіра та ін. Так, вони повідомляють, що "сподвижнику пророка» Абд-ар-Рахману ібн Ауфу належало 30 тис. рабів; Муавія ібн Абу Суф'ян, який згодом став халіфом, на своїх полях і в садах в одному тільки Хіджазі експлуатував 4 тис. рабів; намісник Басри Мугіра ібн Шуба вимагав від своїх рабівремісників, оселених у Медині й в інших місцях, по 2 дирхема щодня. Один з рабів Мугіри, перс-християнин Абу Лулуа, за ремеслом тесля і каменотес, приніс одного разу халіфу Омару скаргу на свого пана і на його непосильні вимоги. Омар нічим не допоміг Абу Лулуа, і той, доведений до розпачу, на другий день убив халіфа в мечеті кинджалом (644 р.). Смерть халіфа Омара від руки полоненого-раба — яскраве свідчення протиріч, що існували між рабами і рабовласниками в Арабському халіфаті. Отже, рабовласницькі відносини в Халіфаті VII—VIII ст. були ще дуже міцні, і процес подальшого феодального розвитку цього суспільства розгортався уповільненими темпами. Це пояснювалося також тим, що в ранньофеодальному суспільстві колишніх візантійських і сасанидських провінцій рабовласницький уклад зберігався аж до арабського завоювання. Арабське завоювання, що супроводжувалося перетворенням великої кількості полонених на рабів, подовжило існування цього укладу у феодальному суспільстві. Арабська феодальна імперія була неміцною. Вже із середини VIII ст. почався розпад халіфату. Утворилося кілька «малих» халіфатів: Кордовський — в Іспанії, Каїрський — у Єгипті тощо. В XI ст. турки-сельджуки заволоділи Багдадом і позбавили світської влади халіфа, хоча і визнали в ньому свого духовного главу.