97.Закон Ле-Шапельє ( 1791р.) у Франції

«Закон стосовно зібрань робітників і ремісників одного і того ж стану та однієї і тієї ж професії» — нормат. акт першого періоду Великої французької революції. Ухвалений 14.VI 1791 на пропозицію адвоката, депутата І. Р. Г. Ле Шапельє (1754-94) Установчими зборами Франції. Зафіксував реакцію вел. Буржуазії на зростання — після ухвалення Декларації прав людини і громадянина 1789 та першої конституції Франції — страйків, на посилення вимог щодо скорочення роб. дня до 10—12 год., підвищення зарплати, на створення профес. робітничих спілок тощо. Спрямований на гальмування страйкового і профсп. руху і водночас на забезпечення практично нічим не обмеженої свободи підприємництва та експлуатації робітництва. Закон передбачав скасування будь-яких станових або профес. корпорацій, категорично забороняв обрання голови, секретаря, ведення протоколів, фіксацію будь-яких рішень, постанов на зборах представників одного і того ж стану або однієї і тієї ж професії. Це стосувалося не лише робітників, лавочників чи підмайстрів, а й підприємців. Муніципальні та адм. органи не повинні були приймати петиції чи відповідати на под. звернення і зобов'язувались оголошувати їх недійсними. Такими, що суперечать конституції, свободі та Декларації прав людини і громадянина, визнавалися і угоди про страйки, а їх провідники та автори віддавалися до поліц. суду з накладенням штрафу в 500 ліврів на кожного звинувачуваного і позбавленням його протягом одного року активних громадян, прав. Суворо заборонялося залучати страйкарів до громад, робіт. Якщо ж ухвали про страйк містили погрози на адресу підприємців або штрейкбрехерів, то сума штрафу подвоювалася з доданням до нього триміс. ув'язнення. Зібрання найактивніших страйкарів могли вважатися збіговиськами заколотників і розганялися силою з наступним покаранням їх організаторів «за всією суворістю законів». Закон діяв майже століття: страйки було дозволено лише у 1864, а профспілки — у 1884.

98.Якобинська диктатура 1793 р. У Франції

Народне повстання 31 травня — 2 червня 1793 р., на чолі якого стояв повстанський комітет Паризької комуни, призвело до вигнання жирондистів з Конвен­ту і поклало початок періоду правління якобінців. Французька революція вступила у свій завершальний, третій етап (2 червня 1793 р. — 27/28 липня 1794 р.). Державна влада, уже зосереджена до цього часу в Конвенті, перейшла до рук вождів якобінців — невеликого політичного угруповання, налаштованого на подальший рішучий і безкомпромісний розвиток революції.За якобінцями стояв широкий блок революційно-демократичних сил (дрібна буржуазія, селянство, сільська й особливо міська біднота). Провідну роль у цьому блоці відігравали так звані монтаньяри (Робесп'єр, Сен-Жюст, Кутон та ін.), промови і дії яких відображали насамперед панівні бунтарські та егалітарні настрої мас. На якобінському етапі революції участь різних прошарків населення в політичній боротьбі досягає своєї кульмінації. Завдяки цьому у Франції в цей час були викорчувані залишки феодальної системи, проведені радикальні політичні перетворення, відведена загроза інтервенції військ коаліції європейських держав і реставрації монархії. Революційно-демократичний режим, що склався за якобінців, забезпечив остаточну перемогу у Франції нового суспільного і державного устрою.Історична особливість цього періоду в історії французької революції і держави полягала також в тому, що якобінці не виявляли великої делікатності у виборі засобів боротьби зі своїми політичними супротивниками і не зупинялися перед використанням насильницьких методів розправи з прихильниками «старого режиму», а заразом і зі своїми «ворогами».Найбільш показовим прикладом революційної напористості якобінців може служити їхнє аграрне законодавство. Вже 3 червня 1793 р. Конвент за пропозицією якобінців передбачив продаж дрібними ділянками у розстрочку земель, конфіскованих у дворянської еміграції. 10 червня 1793 р. був прийнятий декрет, який повертав селянським общинам захоплені дворянством земельні угіддя і передбачав можливість поділу общинних земель у тому випадку, якщо за це висловиться одна третина жителів. Поділена земля ставала власністю селян.Важливе значення мав Декрет від 17 липня 1793 р. «Про остаточне скасування феодальних прав», де беззастережно визнавалося, що всі колишні сеньйоріальні платежі, чиншові і феодальні права, як постійні, так і тимчасові, «скасовуються без усякої винагороди». Феодальні документи, які підтверджують сеньйоріальні права на землю, підлягали спаленню. Колишні сеньйори, а також посадові особи, які приховували такі документи або зберігали виписки з них, засуджувалися до 5 років тюремного ув'язнення. Хоча якобінці, які в принципі виступали за збереження існуючих відносин власності, не задовольнили усіх вимог селянських мас (про конфіскацію дворянських земель, про зрівняльний і безплатний їх поділ), аграрне законодавство Конвенту для свого часу відзначалося великою сміливістю і радикалізмом. Воно мало значні соціально-політичні наслідки, стало правовою основою для перетворення селянства на масу дрібних власників, вільних від пут феодалізму. Для закріплення принципів нового громадянського суспільства Конвент Декретом від 7 вересня 1793 р. встановив, що «жоден француз не може мати феодальні права в будь-якій галузі під страхом позбавлення всіх прав громадянства». Характерно, що тісний зв'язок якобінців з міськими низами, коли цього вимагали надзвичайні обставини (продовольчі труднощі, зростання дорожнечі тощо) неодноразово змушував їх відступати від принципу свободи торгівлі і недоторканності приватної власності. У липні 1793 р. Конвент увів смертну кару за спекуляцію предметами першої необхідності, у вересні 1793 р. Декретом про максимум установлювалися тверді ціни на продовольство.

Прийняті наприкінці лютого — на початку березня 1794 р. так звані вантозькі декрети Конвенту передбачали безплатний розподіл серед неімущих патріотів власності, конфіскованої у ворогів революції. Однак вантозькі декрети, з ентузіазмом сприйняті низами міста і села, не були втілені в життя через протидію з боку тих політичних сил, які вважали, що ідея рівності не повинна втілюватися у життя такими радикальними заходами. У травні 1794 р. Конвент декретував запровадження системи державної допомоги для жебраків, інвалідів, сиріт, старих. Було скасоване рабство в колоніях тощо.