109.Конгрес сша в кінці 19 - на початку 20 ст (16,17 поправки до Конституції)

Тривалий час США мали невеликий апарат управління. Основні питання, за винятком загальнофедеральних, вирішувалися в штатах. Громадянська війна Півночі і Півдня дещо підсилила централізацію влади, але лише у певному відношенні. Виконавча влада на чолі з президентом складалася усього з чотирьох департаментів: іноземних, внутрішніх справ, фінансів та у військових справах.

У США не було обов'язкової військової повинності, розгалуженого поліцейського апарату. Багато посад у графствах, та-унах і містах, у тому числі судових, поліцейських, були не тільки виборними, строковими, а й найчастіше безоплатними. Буржуазія в період вільного розвитку капіталізму не терпить втручання держави в її підприємницьку діяльність, у відносини між працею і капіталом. Наприкінці 60-х років один федеральний службовець припадав на 2 тис. осіб. Ф. Енгельс зазначав, що в США немає «постійної армії, за винятком жменьки солдат для нагляду за індійцями, немає бюрократії з постійними штатами і правами на пенсії». Не було загальнофедерального органу державної безпеки, армія складалася з добровольців, і навіть на початку XX ст. в ній налічувалося не більше 30 тис. осіб.

Становище змінюється при імперіалізмі. В умовах розгортання робітничого і фермерського рухів монополії вимагають від держави більш активної допомоги. Це веде до зростання ролі держави як комітету з управління загальними справами монополій. Зростає чисельність апарату управління, його бюрократизація, удосконалюється система каральних органів тощо. Якщо в середині XIX ст. налічувалося лише 2,5 тис. федеральних службовців, то на початок XX ст. їх було майже в сто разів більше.

Своєрідність політичної історії США полягає в тому, що зазначені процеси майже не торкнулися Конституції. Наприкінці XIX і на початку XX ст. до неї були внесені всього 2 поправки: 16-та — розширила права Конгресу щодо податків і 17-та запровадила обрання сенаторів від населення штатів. Тим часом роль федерального Конгресу стає усе більш значною. Уточнюється правило обрання його членів. Ще в 1843 р. скасовується голосування списком. З'являються виборчі округи. У 1871 р. під час виборів федеральних органів була запроваджена таємна подача голосів. Встановлюється загальнонаціональний день виборів до палати представників і сенату. До того такі строки визначали самі штати. Зростання кількості населення вимагало внесення корективів до числа виборців, від якого обирався депутат до палати представників. За Конституцією було достатньо 30 тис. населення, в середині XX ст. — уже 300 тис.

Правила виборів до Конгресу розроблялися не федеральними органами, а законодавчими зборами штатів. Численні цензи (осілості, майнові, освітні та ін.) закривали доступ до виборів великій кількості громадян. Палата представників могла сама позбавити повноважень депутата, обраного законним шляхом.

У 1900 р. вона виключила зі свого складу депутата-соціаліста на тій підставі, що він нібито багатоженець.

Майже після кожної виборчої кампанії виявлялися численні факти зловживань, підкупу виборців, обманів при підрахунку голосів, неправильної нарізки виборчих округів (джеррімендеринг) тощо. Партійні боси в будь-який спосіб прагнули забезпечити обрання своїх прихильників і тим самим отримати теплі посадки в державному апараті.

Ускладнюється процедура проходження законопроектів. При палатах формуються десятки комітетів і комісій. Небажаний білль практично не мав шансів пройти чистилище комітетів, якщо не був схвалений комітетами асигнувань, шляхів і коштів. У 1889 р. спікер був наділений, по суті, диктатор ськими правами щодо тлумачення регламенту палати представників. Він почав одноосібно формувати комітети нижньої палати, міг у будь-який час припинити дебати, посилаючись на правило процедури. Права спікера були урізані тільки реформою 1910-1911 рр.

Доля законопроекту залежала також від верхньої палати — сенату. На відміну від нижньої палати, що повністю переобиралася раз у два роки, сенат переобирався тільки через шість років. Формально члени сенату розглядалися як повноважні представники штату. До прізвища сенатора обов'язково додавалась назва штату, від якого він обраний. До цього органу потрапляла верхівка багатіїв. Не випадково його називали палатою мільйонерів.

Робота сенату контролювалася вузькою групою — елітою сенату. За традицією (правило старшинства) головами комітетів і комісій призначалися ті, хто мав найбільший термін перебування в них. Це гарантувало одержання таких посад найбільш консервативним членам. Голова комітету підносився над рядовими членами як імператор. Комітети Конгресу називали законодавчими зборами в мініатюрі.

Для провалу небажаних біллів сенатори могли застосовувати обструкцію. Традиційно ще з 1806 р. час для виступу сенатора не обмежувався. Він міг говорити з трибуни на абстрактні теми і тим самим перешкоджати голосуванню по законопроекту. Сенаторів називали флібустьєрами. На відміну від лицарів удачі, вони застосовували не меч, а слово. До цієї практики часто вдавалися і ліберали. Виснажена більшість сенаторів у таких випадках ішла на компроміс з меншістю. Лише в 1917 р. за настійною вимогою президента В. Вільсона приймається правило процедури, згідно з яким промова сенатора не могла перевищувати години. Однак флібустьєри змінили тактику: змінюючись на трибуні, вони також могли «заговорити білль до смерті». У першу чергу сенатори зважали на думку партійного лідера Конгресу.

На початок Першої світової війни федеральний Конгрес привласнив собі не передбачені Конституцією права щодо видання законів в галузі економіки, залізничного будівництва, патентної політики тощо.

Правовою основою широких повноважень Конгресу стала 16-та поправка до Конституції, прийнята в 1913 р., відповідно до якої він міг «встановлювати і стягувати податки з доходів, одержуваних з будь-якого джерела, без розподілу між окремими штатами і безвідносно до якого-небудь перепису або підрахунку населення». З того часу штати опинилися у великій залежності від Конгресу.

Усе більше на членів Конгресу почали впливати штовхачі, уповноважені монополій — лобісти. З метою прийняття вигідного закону вони використовували найбрудніші методи (інтриги, підкуп, шантаж, провокації, погрози). У 1920 р. при Конгресі було понад 100 офіційно зареєстрованих лобістів. Не випадково лобістів відносили до третьої палати Конгресу.

Наприкінці XIX ст. виявилися перші ознаки зрощування державного апарату з монополіями. Відносини між трестами, Конгресом і федеральною адміністрацією мали характер майже відкритої корупції. Моральний престиж законодавців був надзвичайно низький. Л. Стеффенс у книзі «Розгрібач бруду» зазначав, що «це був природний процес, у ході якого демократія поступово перетворюється на плутократію».

Основний предмет суперечки між партіями в Конгресі стосувався тарифів і грошової системи. Взаємні обвинувачення, лайки в Конгресі і друкованих засобах аж ніяк не заважали обом партіям — республіканцям і демократам — виступати солідарно з корінних питань внутрішньої і зовнішньої політики. Ця згода була особливо очевидною, коли почала зростати організованість робітничого класу і фермерства.

Під тиском народних мас Конгрес у 1890 р. прийняв закон Шермана, який визнав протизаконним існування трестів, якщо вони перешкоджали торгівлі між штатами. Прийняття цього акта було перемогою трудящих. Однак судові процеси проти трестів були поодинокі. На практиці закон Шермана частіше застосовувався проти профспілок, їх оголошували своєрідними трес­тами, страйки визнавалися протизаконними на тій підставі, що вони нібито перешкоджають торгівлі між штатами тощо.

Конгрес дуже широко тлумачив розділ Конституції, який уповноважував його регулювати торгівлю між штатами. Йдучи назустріч монополіям, він видавав закони з широкого кола питань, що стосувалися не тільки транспортних засобів, а й виробництва товарів. У. Форстер зазначав, що діяльність американського Конгресу — «це насамперед історія захисту інтересів капіталістів».

У 1875 р. з'явилася американська асоціація банкірів, у 1877 р. — таке ж об'єднання видавців газет, у 1895 р. — національна асоціація промисловців, у 1907 р. — з виробництва і збуту машин, у 1912 р. — банкірів міст, у 1913 р. — автомобільних промисловців. 1912 р. було утворено архімогутню Торговельну палату. Йдучи назустріч побажанням банків, держава в 1913 р. створює федеральну резервну систему. Монополії почали справляти вирішальний вплив на формування політики уряду.

Концентрація банківського капіталу і злиття його з промисловим у період імперіалізму дозволяли фінансовій олігархії за допомогою взаємозв'язку багатоповерхових корпорацій контролювати все господарське і політичне життя країни. До того ж федеральна влада надавала монополіям додаткові пільги. На початку XX ст. акції багатьох корпорацій почала прид-бавати держава, що ще більше підсилило могутність фінансового капіталу.

У цілому слід визнати, що до початку XX ст. у системі за-гальнофедеральних органів Конгрес посідав більш високе становище. Згідно з Законом 1909 р. лише Конгрес міг дати асигнування на установи, створювані президентом, і робив він це вкрай неохоче. При цьому законодавці виходили з доктрини, що будь-яке посилення державного апарату, збільшення урядових органів завдадуть шкоди бізнесу. З цих причин для отримання згоди Конгресу на створення Міністерства морського флоту знадобилося 10 років, Міністерства внутрішніх справ — 39, юстиції — 40, Міністерства праці — 45 років. Звичайно, влада президента була значною, особливо в період війни Півночі і Півдня. Однак перші президенти рідко накладали вето на прийняті Конгресом закони.

Практика делегованого законодавства до Першої світової війни не набула широкого поширення.