38.Сільсіки сервітути за Законами хіі таблиць

Сільські сервітути мають на меті забезпечити або полегшити доступ до пануючого ділянці, або зробити користування ним більш продуктивним і, тим самим, збільшити його прибутковість. Перш за все, до сільських ставилися дорожні сервітути, передбачені в XII таблицях: iter (право проходу та проїзду верхом), actus (право прогону худоби), via (право проїзду в будь-якому вигляді, разом з правом проходу і прогону худоби і провезення будь-яких матеріалів) . Водні сервітути: право пристрою водопроводу через службовий ділянку, право діставати (черпати) воду на сусідній ділянці, право напувати худобу на сусідній ділянці. Були також польові (право випасу худоби) і лісові (право рубати чужий ліс) сервітути. Способи виникнення і припинення сервітутів. У давнину, за квірітскому праву, сервітути могли встановлюватися тільки за допомогою манципації або у формі поступки по суду. У подальшому звичайним підставою встановлення реальних і особистих сервітутів стали договір або розпорядження на випадок смерті. У юстиниановском період для цього достатньо було простого неформальної угоди, до того ж припускав як відкрите вираження волі, так і мовчазне вираження згоди. Крім цього, сервітути могли встановлюватися за допомогою судового рішення, після закінчення строку набувальної давності, в силу вказівки закону (на цій підставі виникав лише узуфрукт). Припинялися сервітути: в силу знищення службової речі або через вилучення її з обігу (зокрема, відчуження її на користь скарбниці); в силу закінчення строку, на який встановлювався сервітут або настання резолютивної (отменітельного) умови, під яким він встановлювався; допомогою з'єднання у однієї особи сервітутного права і права власності на річ; допомогою зречення уповноваженої особи від належного йому сервітутного права. Особисті сервітути, крім сказаного, припинялися смертю уповноваженої особи або через нездійснення сервітутного права протягом певного терміну (10 років між присутніми, 20 років між відсутніми). Емфітевзис (emphyteusis) і суперфіцій (superficies). Емфітевзис виріс із спадковою оренди, позбавленої речове-правового характеру. В результаті преторських постанов цим відносинам були повідомлені характеристики речового права. У посткласичному праві емфітевзис визначався як речове, успадковане і відчужуване право користування чужою земельною ділянкою. Уповноваженою особа - емфітевта, мав наступними правами: користуватися ділянкою за своїм розсудом, навіть змінюючи господарське призначення його; відчужувати ділянку допомогою угод inter vivos і mortis causa (у тому числі, закладати, обтяжувати сервітутами тощо); захищати своє право за допомогою власницьких позовів . Але на ньому також лежали певні обов'язки: не погіршувати ділянку; нести всі податі і повинності, що лежать на ділянці; платити власнику ділянки щорічну плату (canon, pensio, vectigal). Головною підставою встановлення емфітевзису виступав договір; крім того, він міг бути встановлений розпорядженням на випадок смерті, судовою ухвалою, давністю володіння. Припинявся емфітевзис з тих самих підстав, що і право власності. Суперфіцій визначався як наследумое і відчужуване право користування будівлею, збудованому на чужій земельній ділянці і, отже, належить власнику ділянки. Уповноваженою особа - суперфіціарій, мав право користуватися і розпоряджатися будівлею, як власник, відчужувати, закладати його, обтяжувати сервітуту. Обов'язки його полягали в тому, що він повинен був нести усі повинності, що лежать на будівлі, а також платити власнику земельної ділянки певну ренту (solatium, pensio). Підстави виникнення і припинення суперфіція були такі ж, як і підстави виникнення і припинення емфітевзису.

39.Процес в Давньому Римі за Законами ХІІ таблиць.

Надзвичайно суворим формалізмом відзначаються правила вирішення майнових спорів, що становлять у своїй сукупності цивільний процес. Найвідоміша з його форм — так званий легісакційний процес — передбачала складну процедуру.Позивач з'являвся до претора і робив заяву. Претор призначав день суду. Відповідач викликався самим позивачем. Йому дозволялося застосовувати силу. Процес відбувався у формі боротьби за спірну річ. Спочатку позивач, потім відповідач накладають на неї (чи на її частину, наприклад, шматок дерну, якщо йдеться про землю) паличку-віндикту. При цьому вони виголошують установлену звичаєм формулу (для кожного випадку особливу).Від назви цієї палички походить термін «віндикація», під яким розуміють витребування речі з чужого неправомірного володіння. Віндикта — «вкорочений» спис — символ давнього способу заволодіння річчю. (Згідно з іншим поясненням «віндикація» походить від vim dicere — повідомляти про застосування сили.)По закінченні цієї процедури сторони спору вносили заставу (хто програвав справу, програвав і заставу, яка надходила до казни).На тому закінчувалася перша стадія процесу. На другій стадії призначений претором суддя — будь-хто з римських громадян, занесений до списку суддів, — без особливих формальностей розглядав справу по суті: вислуховував свідків, знайомився з документами, виносив рішення. У разі неявки однієї зі сторін без поважної причини рішення автоматично виносилося на користь її супротивника.і Легісакційний процес надавав захист у чітко визначених випадках. Помилка в обряді, а тим паче у формулі претензії-позову вела до програшу справи. «Якщо хто-небудь пред'являв позов, — вказує Гай, — з приводу знищення виноградних лоз і називав їх у позові виноградними лозами, то він програвав цю справу, оскільки повинен був назвати їх деревами. Закон XII таблиць, на підставі якого пред'являвся позов про зрізані лози, говорив взагалі про зрізані дерева» (Інституції, IV, 2).Зрозуміло, що такий процес створював штучні труднощі на шляху розвитку товарних відносин, які все більше розвивалися.Набагато простіше справа обстояла в тому суді, яким відав перегринський претор. У спорах між іноземцями норми Законів XII таблиць застосовувалися далеко не в усіх випадках. Претор сам вирішував справу від початку до кінця, широко використовував «право народів». Така практика мала дуже значний вплив на долю пізнішого (класичного) римського права.

40.Джерела Римського права в класичний період (Преторське право та право народів)

Джерела права в класичний період. На новому етапі історії римського права, як і раніше, важливу роль відігравали закони, але найбільш характерним джерелом права в цей час стають едикти преторів, на базі яких поряд з цивільним (як і раніше шанованим, але дедалі менш застосовуваним) правом виникають дві нові і зовсім самостійні правові системи: преторське право (ius praetorium) і «право народів» (ius gentium). Обидві ці системи були результатом правотворчої діяльності преторів. Отже, в Римі виникла складна (по суті потрійна) система джерел права.

Преторське право.Останнє століття республіки і перші два-три століття імперії були часом повного розквіту римської класичної юриспруденції. Іде в минуле юридичний формалізм. Одержують визнання принципи «рівності сторін», «справедливості», «доброї совісті». Авторитету Законів XII таблиць протиставляється авторитет «загальнонародного права», під яким почали розуміти сукупність настанов, загальних для багатьох народів. Активним поборником цих нових поглядів був перегринський претор. Не посягаючи на сам текст Законів XII таблиць, римські юристи винайшли ефективний спосіб їх ігнорування. Обидва претори мали право видання едиктів, якими вони заявляли про свій вступ на посаду. У цих едиктах вони стали поступово проводити ідеї, які розходилися із Законами XII таблиць, і встановлювати правила, якими мали керуватися судді під час розгляду справ. З часом преторський едикт стає в Римі найважливішим джерелом нового права, законотворчим актом. Кожен новий претор підтверджував за встановленим звичаєм едикт попередника, додаючи в разі необхідності щось нове, і в такий спосіб створювалося те, що називають «преторським правом». Тепер треба було змінити становище претора в цивільному процесі. З пасивного спостерігача його першої стадії претора потрібно було зробити справді суддею. Близько 150 р. до н. е. у цивільному судочинстві Риму відбувається справжній переворот. Як і раніше, існували дві стадії. Вирішення спору передавалося судді, призначеному наказом претора. Але суддя цей вже не був вільний у своєму рішенні. Воно передбачалося формулою претора. Звідси і назва самої форми процесу — формулярний. Формула-вказівка, яку претор надавав судді, могла містити прямий наказ зробити так, а не інакше, вона могла надати судді деяку і навіть повну свободу — усе залежало від обставин справи. Але щоразу суддя був зобов'язаний дотримуватися отриманої інструкції. Крім преторських едиктів, джерелами нового римського права стали розпорядження імператорів, постанови сенату, консультації юристів.

Право народів.Старе римське право, включаючи Закони XII таблиць, постанови народних зборів, а також коментарі римських юристів стосовно цього кола норм, одержало назву цивільного права, права римської общини. Преторське право розвивалося паралельно з цивільним. Нарешті, третім елементом римського права стає з часом «право народів» — Jus gentium. «Право народів», вільне від давньоримських традицій, відрізнялося більшою гнучкістю, воно широко використовувало норми права і торгових звичаїв інших країн, що перебували у торгових зносинах з Римом або ставали римськими провінціями. Перегринський претор (з 242 р.), творець «права народів», мав постійний зв'язок з претором цивільним, і останній нерідко вдавався до застосування «права народів» у складних випадках регулювання правовідносин між самими римлянами. З розвитком економічних зв'язків, особливо торгового обігу, з наданням перегринам прав римського громадянства, завдяки формулярному процесу і тим повноваженням, що він надавав претору (творити нове право), відбувається зближення права преторського з правом цивільним; у тій же мірі відбувається зближення цивільного права і «права народів». Особливо великим був вплив «права народів» на сферу обігу нерухомості і договірне право Риму. Теоретична розробка «права народів» здійснювалася під впливом доктрин грецької філософи, привнесених і засвоєних римськими юристами. До «права народів» римські юристи відносили як встановлення рабства, так і відпущення з рабства, оскільки бачили, що і те й інше не є специфічно римським правом, а також і всі інші «загальні» правовідносини — «поділ майна... заснування торгівлі, купівлі-продажу, найму, зобов'язання, за винятком тих, котрі були введені цивільним правом» (Гермоген, 1-а книга юридичних уривків). Таким чином, підкреслюються і зв'язок, і розбіжності між цивільним правом як правом цієї держави і правом народів як настановами, «загальними для всіх». «Усі народи, — вказує Гай, — ...користуються частково своїм власним правом, частково правом, загальним для усіх людей» (1-а кн. Інституцій). Вони можуть мати розбіжності: письмова форма зобов'язань була, за свідченням Гая, прийнята у перегринів (Інституції, 3, 134) і лише згодом почала застосовуватися римськими громадянами.