63.Вассально-сюзеренні відносини у Франції ( Імедиатизація)

64.Сеньоріальна монархія у Франції. Реформи Людовика ІХ.

У IX—XII ст. в умовах політичної децентралізації, що призвела до глибокої територіальної роздробленості, королівська влада втратила своє колишнє значення. Король розглядався феодалами як «перший серед рівних» (primus inter pares). Фактично влада короля поширювалася лише на територію його домену, але і там йому доводилося вести завзяту боротьбу з непокірними васалами. Поза межами королівського домену влада належала великим землевласникам (герцогам Бургундії і Нормандії, графам Фландрії, Тулузи, Шампані та ін.). Така форма феодальної держави, побудована за принципом сюзеренітету-васалітету, може бути виз­начена як сеньйоріальна монархія. Політична влада в ній фактично була поділена між королем і феодалами різного рівня, пов'язаними сеньйоріально-васальними відносинами, і набула тим самим приватноправового характер. Становлення сеньйоріальної монархії (IX—XI ст.) означало занепад центральної державної влади, підрив внутрішньої єдності країни, ослаблення її зовнішньополітичного становища. На цьому етапі розвитку середньовічного суспільства у Франції ця форма держави найточніше відображала існуючу соціальну політичну реальність. В умовах економічної і політичної децентралізації окремі феодали ефективніше здійснювали державні функції, ніж це робила королівська влада.Сеньйоріальну монархію не можна розглядати лише як прояв політичного регресу. Вона безпосередньо випливала з відносин, пов'язаних з натуральним господарством і феодальною власністю на землю, у рамках якої мав місце економічний розвиток, хоча й повільний. Політична роздробленість не могла зупинити поступального руху суспільства у Франції. Коли в XII— XIII ст. поступово починають визрівати нові економічні потреби, пов'язані з розвитком міст і товарно-грошового господарства, політична децентралізація поступово припиняється, посту-паючись місцем протилежній тенденції — неухильному посиленню королівської влади. У XIII ст., особливо після реформ Людовіка IX, центр політичної влади в сеньйоріальній монархії поступово переміщується до короля, який вже реально виступає як сюзерен усіх феодалів у Франції.У IX—X ст. у Франції, коли королівська влада була особливо слабкою, король обирався верхівкою світських і духовних феодалів, хоча і з дотриманням династичного принципу. У 987 р. з обранням королем Гуго Капета припиняється і сама династія Каролінгів. За перших Капетингів виборність короля зберігається, але майбутній спадкоємець правлячого короля обирається ще за життя останнього. У XII ст. утверджується порядок передання трону в спадщину.Спочатку функції королівської влади були значно обмеженими, хоча формально у короля зберігалися деякі традиційні привілеї. Він вважався главою французького війська, приймав закони, чинив суд. Але за перших Капетингів королівське законодавство (видання капітуляріїв) фактично припинилося. Інші королівські повноваження також існували лише в теорії. На короля покладалися обов'язки «захисту королівства і церкви», а також «підтримання миру» в країні, але він не мав реальної влади для їх здійснення. Судову владу король мав лише в межах свого домену.З XII ст. становище короля поступово змінюється, деякі функції реалізуються ним активніше. Так, відновлюється прак тика видання королем законодавчих актів — настанов (établis sèment), хоча на це була потрібна згода великих феодалів (Beликої ради). У XIII ст. визнається, що королівський акт, якому присягнули васали, обов'язковий і для відсутніх феодалів. Розширюється сфера судової юрисдикції короля.Реформи Людовіка IX. Значну роль у підвищенні авторитету королівської влади і зміцненні центральної адміністрації відіграли реформи короля Людовіка IX (1226—1270 рр.). Важ ливе місце серед них посідала військова реформа: створення міської міліції, загонів найманців. У результаті король значно менше став залежати від феодального ополчення, ефективніше використовував збройні сили в боротьбі з непокірними васалами.Прагнучи приборкати феодальну міжусобицю, Людовік IX заборонив приватні війни в королівському домені. На іншій території вводилися так звані 40 днів короля. Протягом цього терміну феодали не могли починати воєнні дії з тим, щоб кожна зі сторін спору могла перенести його до суду короля. Новий порядок істотно посилював позиції королівської влади.За Людовіка IX з королівської курії, що становила раніше з'їзд феодалів, починають виокремлюватися спеціалізовані центральні відомства. Мала королівська рада стала постійним дорадчим органом при королі, рахункова палата відала королівськими фінансами. У 1260 р. на базі королівської курії був створений спеціальний судовий орган — парламент, що збирався на сесії в Парижі чотири рази на рік і став вищим судом у Франції. До нього входили призначувані королем духовники, лицарі, легісти — випускники юридичних факультетів університетів, які активно підтримували королівську владу. Спочатку королі брали участь у засіданнях Паризького парламенту, але потім перестали їх відвідувати.Людовік IX ввів на території домену єдину королівську монету, заборонивши використання грошей, випущених іншими феодалами. В іншій частині країни королівська монета мала право обігу поряд з місцевими монетами і поступово витісняла останні. Королівська казна отримала таким чином нове джерело доходів. Була створена також система спеціальних інспекто рів, які стежили за вірністю королю сенешалів та бальї, розглядали скарги на їхні дії.Реформи Людовіка IX, який активно проводив політику подолання феодальної роздробленості, розпочату ще на початку ХІІІ ст. Філіппом II Августом, сприяли територіальному об'єднанню країни і консолідації основної маси феодалів і міського Населення навколо короля. Таким чином, зміни, що відбулися в XIII ст. в суспільному і державному устрої, стали передумовою по для виникнення в подальшому у Франції станово-представницької монархії. 65.Три крупних стани у Франції 14-15 ст

Першим станом у Франції вважалося духовенство. Об'єднання усіх священнослужителів у єдиний стан було результатом того, що королівська влада на XIV ст. одержала принципово важливу перемогу в боротьбі з папством. Було визнано, що французьке духовенство повинне жити за законами королівства і розглядатися як складова французької нації. При цьому обмежувалися деякі церковні прерогативи, що заважали політичному об'єднанню країни і визнанню верховенства королівської влади, було скорочене коло осіб, що підпадали під церковну юрисдикцію.

Із встановленням єдиного правового статусу духовенства зміцнилися його найважливіші станові привілеї. Духовенство, як і раніше, мало право на одержання десятини, різних пожертвувань, зберігало свій податковий і судовий імунітет. Воно звільнялося від будь-яких державних служб і повинностей. Останнє не виключало того, що окремі представники духовенства залучалися королем до вирішення важливих політичних питань, виступали як його найближчі радники, обіймали високі посади в державній адміністрації. Другим станом у державі було дворянство, хоча фактично в XIV—XV ст. воно відігравало провідну роль у соціальному і політичному житті Франції. Цей стан об'єднував усіх світських феодалів, що розглядалися тепер не просто як васали короля, а як його слуги. Дворянство — це замкнений і успадковуваний (на відміну від духовенства) стан. Спочатку доступ до стану дворян був відкритий для верхівки городян і заможних селян, які, розбагатівши, купували землі в дворян, що розорилися. Родове дворянство, прагнучи зберегти дух феодальної кастовості, домоглося того, що купівля маєтків особами неблагородного походження не давала їм права одержувати дворянські звання. Найважливішим привілеєм дворянства залишалося його виключне право власності на землю з переданням у спадщину всіх нерухомостей і рентних прав. Дворяни мали право на титули, герби й інші знаки дворянського достоїнства, на особливі судові привілеї. Вони звільнялися від сплати державних податків. По суті єдиним обов'язком дворянства стає несення військової служби королю, а не приватному сеньйору, як було раніше. Дворянство, як і раніше, було неоднорідним. Титулована знать — герцоги, маркізи, графи, віконти та ін. — претендувала на високі посади в армії й у державному апараті. Основна ж маса дворянства, особливо нижчого, змушена була задовольнятися значно скромнішим становищем. її добробут безпосередньо пов'язувався з посиленням експлуатації селян. Тому дрібне і середнє дворянство енергійно підтримувало королівську владу, вбачаючи в ній головну силу, здатну тримати «в залізному кулаці» селянські маси.

У XIV—XV ст. в основному завершилося формування і «третього стану», який поповнювався за рахунок збільшення чисельності міського населення і селян-цензитаріїв. Цей стан був дуже різноманітним за своїм складом і практично об'єднав у собі трудове населення і буржуазію, що формувалася. Члени цього стану розглядалися як «неблагородні», не мали яких-небудь особистих чи майнових прав. Вони не були захищені від сваволі з боку королівської адміністрації і навіть окремих феодалів. Третій стан був єдиним податним станом у Франції, і на нього лягав весь тягар сплати державних податків. Сама організація третього стану мала феодально-корпоративний характер. Він виступав насамперед як сукупність міських асоціацій. У цей час ще не виникла ідея рівності і загальності інтересів членів третього стану, він не усвідомлював себе єдиною загальнонаціональною силою.