8.Злочин та покарання за Законами царя Хаммурапі

Кримінальне право за законами Хаммурапі засновувало свої вимоги на двох принципах: 1) кapaєтьcя те, що порушує встановлений традицією порядок;

2) карається те, що завдало шко­ди людині чи її підвладному.

Відповідно кримінальному стягненню міг піддаватися будь-хто, хоча міра цієї відповідальності залежала і від соціального становища злочинця, і від станового статусу потерпілого. Злочин, скоєний рабом, розцінювався законами як більш тяжкий, ніж така ж дія, вчинена вільним. Злочин, скоєний стосовно мушкенума, карався у меншій мірі, ніж стосовно общинників. Водночас образа людини «вищої за становищем» мала наслідком покарання і більш тяжке за формою, і до того ж ганебне для того, хто образив. Розмежовувалась різниці між умисним і неумисним злочином. Співучасть може виявлятися у формі недоносительства, або переховування. Що стосується обставин, які обтяжують злочин, то нанесення у бійці побоїв, які спричинили смерть вільної людини, каралося штрафом, сума якого визначалася залежно від того, ким був потерпілий: авілум чи мушкенум. З особливою жорстокістю — негайним спаленням — карала­ся крадіжка під час пожежі. «Якщо дружина дозволить умертвити свого чоловіка через іншого чоловіка, то цю жінку належить посадити на кіл»¹. Загальна риса месопотамського законодавства — його жор­стокість, що було характерним для законів Хаммурапі, в яких близько 30 злочинів каралися смертною карою, яка застосовувалась і за принципом таліону не тільки у разі умислу злочин­ця, а й з необережності. Смертна кара передбачалася у формі спалення, втоплення, садіння на кіл, застосовувалися калічницькі покарання: відтинаня рук, пальців, відрізання,язика, у тому числі за принципом таліону (око за око, зуб за зуб), якщо потерпілий і зло­чинець були рівними за соціальним становищем. Ці покарання мали місце поряд з іншими: оберненням у рабство, вигнанням з общини і сім'ї, штрафом (композицією), примусовою працею, тавруванням, биттям палицями тощо.. Якщо зробити спробу якось систематизувати усі склади злочинів, що закріплені у законах Хаммурапі, то слід виділити насамперед так звані ЗЛОЧИНИ проти особи. Це — умисне чи не-умисне вбивство,тілесні ушкодження ,образа словом ,лжесвідчення, наклеп.Іншу групу становили злочини проти власності. Крадії і перекупники краденого у приватних осіб суворо каралися.До майнових злочинів, крім крадіжки і грабежу, належали зняття з раба знаків рабства, Третя група — це злочини проти сімейних устроїв: крово-змішування, невірність дружини, а також втеча жінки від чоловіка; переховування втікачки; вивезення заміжньої жінки тощо. Визначаючи покарання за цю групу злочинів, враховували не тільки соціальне становище злочинця і потерпілого, а й їх стать, сімейний стан.

9.Ідея таліону, як кримінально-правова за законами царя Хаммурапі. В далекому минулому беруть свій початок положення про покарання за тілесні ушкодження згідно з принципом «око за око, зуб за зуб». Закони Хаммурапі поширили застосування цього принципу на лікарів (за тілесні ушкодження, заподіяні невдалою операцією) і на будівельників (за зведення технічно недосконалої споруди). Якщо, наприклад, під час обвалу будинку гинув його власник, страчували будівельника, а якщо його син, — сина будівельника.

10.Символічний таліон за Законами царя Хаммурапі. Своєрідним вираженням таліона в Законнику Хаммурапі служило правило,відповідно до якого всякий помилковий обвинувач «Наклепник» мав нести відповідальність у тій мірі, яка загрожувала обвинуваченому: хто безпідставно звинуватив іншого в убивстві, повинен померти сам.   Коли за характером злочину застосування принципу "рівним за рівне "у точному значенні було неможливо, вдавалися до фікції: неслухняному рабу відрізали вухо: синові, що образив батька, відрізали язик: лікаря, що зробив невдалу операцію, відрізали пальці і т. д. Це називають звичайно таліона символічним.  Таліон також дереві, як кровна помста. Але зберігається він довше. В Законнику Хаммурапі кровної помсти вже немає.  Безроздільне панування кровної помсти - цього воістину всесвітньо-історичного інституту, що виник разом з самою людиною,тривало до того часу, поки єдиною платою за життя людини могла служити життя іншої людини. Поява надлишкового продукту змінювало справу. На зміну помсти приходить викуп, спочатку натуральний, потім грошовий штраф.  На самій ранній стадії розвитку класового суспільства вибір між помстою і викупом був справою постраждалого або його сім'ї або роду .. Про це можна судити по хеттскому законника, разрешавшему "господареві крові" визначити, чи повинен винний померти або заплатити. "Цареві до цієї справи немає" Теж саме можна сказати і про розмір викупу. Про нього домовлялися в кожному окремому випадку, поки звичай чи закон не встановили загальні норми і навіть після цього . Законник Хаммурапі знає лише грошовий штраф у строго визначених розмірах. Величина штрафу може бути більшою або меншою. Вона залежить як від тяжкості злочину, так і від соціального стану сторін.  Ось відповідний приклад: "Якщо людина вдарить особу, яка обіймає більш високе положення, чим він сам, має вдарити його ... 60 разів батогом з волової шкіри. Якщо авілум ударить по щоці рівного собі ... він повинен відважити одну міну срібла \ 500 грамів \: якщо мушкенум вдарить по щоці мушкенума - він повинен відважити 10 сиклів срібла \ в 6 разів менше \.  Старий звичай спокутного штрафу вплітається тут у загальну тканину правової системи Вавилона \ але в якому віде1 \. Інший приклад дають ст. 23-24 Законника. Перша з них зобов'язує сільську громаду відшкодувати збиток, нанесений людині грабіжником, якщо злочин скоєно на території громади, а винний не знайдений, друга встановлює, що буде додатковий штраф, "якщо при цьому втрачена життя". Звичай цей, нагадує дику виру "Руської правди, більш давнє Законника Хаммурапі, але збережений з метою встановлення кругової відповідальності членів громади. Класове зміст Законника не викликає сумніву. Досить ознайомлення з тими його статтями, які загрожують стратою за надання допомоги втікав рабові, за замах на священний принцип власності. Крадіжка худоби або човна каралася величезним штрафом \ в 10-30 разів більше вартості вкраденого \ "Якщо ж злодію нічим віддати - його треба вбити". Якщо управитель стане марнувати майно господаря, "має розірвати його на цьому полі за допомогою худоби "і т. д. Законник Хаммурапі майже не говорить про державні злочини, але в одному з вавилонських літературних пам'яток (Діалог між паном і рабом) ми читаємо: "Не піднімай повстання. Людини, який підняв повстання,або вбивають, або засліплюють, або схоплюють, кидаючи в темницю. 11.Основні джерела для вивчення історії Давньої Індії. Для вивчення історії Північної Індії з середини II до середини І тис. до н. е. основним джерелом є найдавніші пам'ятки літературної творчості — «Веди» (пізніше вони стали священними книгами), укладені мовою індоєвропейської мовної сім'ї, що в науці умовно називається «ведійським санскритом», а також матеріали епічних оповідей «Махабхарати» та «Рамаяни».Слово «веда» означає «знання» у значенні «священне знання». До вед зазвичай відносять низку різних літературних пам'яток релігійного змісту, основними з яких є чотири збірники (саяхіти): «Рігведа» — веда Гімнів, «Самаведа» — веда пісень, Яджурведа» — веда молитов та жертовних церемоній; «Атхарваведа» — веда заклинань. Кожна з саяхіт має свої ритуальні коментарі — брахмани, укладені набагато пізніше, коли релігійний культ значною мірою ускладнився і багато з текстів вед стали вже незрозумілими. Водночас ці коментарі мали за мету пристосувати веди до змінюваних суспільних відносин. До ведичної літератури належать також більш пізні релігійно-філософські коментарі — араньяки та упанішади. В індійській філософії веди описуються так. Веди є найдавнішими пам'ятками людського розуму, які ми маємо. Кожна веда має три частини, які називаються відповідно мантри, брахмани й упанішади. Наступним джерелом вивчення історії держави і права Індії с матеріали епічних оповідей «Махабхарати» і «Рамаяни». Дав­ньоіндійська епічна література є найціннішим джерелом для вивчення суспільних і економічних відносин, а також культури Індії першої половини І тис. до н. е. Основними пам'ятками епосу давньої Індії є Махабхарата і Рамаяна, що були записані у перших століттях нашої ери, але у своїй основній частині іс­нували вже в V ст. до н. е. Сюжетною основою Махабхарати («Великої війни нащадків Бхарата») є боротьба за владу всередині одного із наймогутніших царських родів Північної Індії. До давньоіндійського епосу належить також поема Рамаяна («Сказання про Раму»), приписувана мудрецю Вальмікі. Рамаяна відзначається значно більшою стрункістю композиції і більш ретельно оброблена, ніж Махабхарата.Обидві поеми надзвичайно популярні в Індії й нині. Ось уже понад дві тисячі років Махабхарата і Рамаяна надихають поетів, художників, скульпторів тощо, які черпають сюжети для своїх творів з цих давніх пам'яток поетичної творчості й народної мудрості. Рама й один з головних героїв Махабхарати — Крішна також обожнені і вважаються втіленням (аватарами) Вішну — одного з найважливіших божеств сучасного індуїзму. На думку давніх індійців, битва на Курукшетрі відкрила новий період в історії людства — каліюгу — який, як це можна визначити на підставі найдавніших переказів, вважався періодом різкого поглиблення суспільної нерівності і виникнення сильної державної влади. Водночас слід підкреслити, що цей новий, класовий період історії настав ще тільки у відносно невеликій частині Індії — на території долини Гангу, уздовж його верхньої і середньої течії, і на територіях, що безпосередньо прилягають до неї. В іншій, більшій, частині Індії переважали первіснообщинні відносини, які перебували на різних стадіях розкладу

12.Поділ всіх раніше рівноправних у Індії на групи у ІІ пол .ІІ тис. до н.е.. Характеристика драхм для кожної варни. В Індії у другій половині II тис. до н. е. водночас із занепадом давньої цивілізації в долині Інду виникають і розвиваються класові суспільства в долині Гангу і на територіях, що прилягають до неї на півдні і південному заході. Розвиток продуктивних сил сприяв докорінній зміні суспільних відносин. Ці зміни полягали в тому, що орна земля почала переходити у власність окремих сімей, причому племінна верхівка захоплювана найбільші й найкращі ділянки. Військовополонених вже не знищували, а перетворювали на рабів. Навіть у Рігведі згадується інколи велика кількість рабів. Общинна верхівка, яка дедалі більше збагачувалася, почала поневолювати збіднілих общинників. Подальше поглиблення нерівності приз вело до поділу суспільства на класи — рабів та рабовласників. Володіння рабами стало одним із найважливіших показників багатства і високого становища у суспільстві.Терміном для позначення раба стало слово «даса», основне значення якого було спочатку «ворог», «чужий». Рабство поступово набувало дедалі більшого поширення, кількість рабів зростала. Іноді збіднілі вільні продавали у рабство своїх дітей або самих себе. Діти рабинь вважалися рабами, втім, якщо вони були народжені від господаря, то часто нічим не відрізнялися за своїм становищем від інших його дітей.Даних про застосування праці рабів небагато. Найчастіше раби згадуються як домашні слуги, проте це пояснюється, певно, характером джерел (релігійна література, епос). Раби перебували у становищі, що мало відрізнялося від становища домашньої худоби. Їх продавали, дарували, передавали разом з іншим майном як придане. Вони передавалися залежними царями як данина.Раби виконували найтяжчу роботу, піддавалися побиттю, заковувалися в кайдани тощо.З посиленням суспільної нерівності військовий вождь племені (раджа), який раніше обирався зборами і міг бути усунутий ними, поступово підносився над племенем, підкорюючи собі органи племінного управління.Разом з тим органи племінної адміністрації перетворюються на органи панування і пригноблення. Виникає держава з апаратом управління і примусу — з урядом, судом і армією. Зайняття найвищих посад у державній адміністрації — царського жреця, збирача податків і данини, скарбничого, астролога, а також командних постів у війську тощо — було привілеєм рабовласницької знаті.Поступово почав визначатися поділ усіх спочатку рівноправних вільних на групи, нерівні за своїм суспільним становищем, правами та обов'язками. Ці суспільні групи називалися варнами¹.Родоплемінна аристократія, яка встановила монополію на раніше виборні посади, становила дві привілейовані варни — брахманів, до якої увійшли знатні жрецькі роди, і кшатріїв, до якої увійшла військова знать. Цим двом варнам протистояла основна маса вільних общинників, що становила третю варну — вайшіїв. Дедалі частіші війни і посилення майнової та суспільної нерівності привели до появи великої кількості людей, які не були членами общин. Цих людей називали шудрами. Це були люди, які відбилися від свого племені, нащадки переможених у звичних для того періоду війнах, витіснених з місць, де вони раніше проживали, і позбавлених, таким чином, основного засобу виробництва — землі тощо. Коли з'явилася суспільна нерівність, чужинці, якщо і приймалися в общину, то рівних із вільними общинниками прав не отримували. Вони не допускалися-до вирішення громадських справ, не брали участі в племінних зборах, так само, як і в племінному культі: вони не проходили обряду посвячення — «другого народження», на яке мали право лише вільні члени общини, яких називали «двічі народженими», на відміну від «один раз народжених» шудр. Шудри становили четверту, найнижчу варну.Процес утворення варн був тривалим. Ще у період Рігведи варн не було; згадка про їх походження міститься лише в одному з гімнів більш пізньої — X книги. Коли остаточно сформувалася рабовласницька держава, поділ усіх вільних на чотири варни був оголошений вічно існуючим порядком, результатом божественного промислу, а отже, був освячений релігією. Відповідно до найбільш поширеної богословської версії бог — творець усього існуючого — Брахма створив брахманів із своїх уст, кшатріїв — з рук, вайшіїв — із стегон і шудр — із ступень.Різниця між варнами, особливо між першими трьома, різко визначилася лише з плином часу. Це дістало вияв в обмеженні можливості змішаних шлюбів навіть між «двічі народженими» різних варн, тоді як спершу укладати шлюб між собою заборонялося, вочевидь, лише шудрам і «двічі народженим». Основою системи варн було закріплення вже наявної суспільної нерівності та встановлення порядку привілейованості, згідно з яким найвищою вважалася варна брахманів, за нею йшла варна кшатріїв, потім — вайшіїв, і нарешті — шудр. Перехід з однієї варни до іншої заборонявся, оскільки належність до варни визначалася народженням. Втім, фактичний перехід з варни до варни все ж мав місце.Для кожної варни ідеологами панівного класу була сформульована своя дхарма, тобто закон способу життя. Державне управління залишалося у віданні двох вищих варн, причому виконання жрецьких обов'язків було привілеєм брахманів, військова справа — кшатріїв. Вайшії мали займатися землеробством, скотарством, ремеслами і торгівлею. Шудри повинні були служити трьом вищим варнам. Пізніше вайшії стали мало відрізнятися від шудр через зменшення ролі вільних общинників у суспільному житті. Визначилася межа між знаттю — брахманами та кшатріями, з одного боку, і простолюдинами — вайшія-ми й шудрами — з іншого.

13.Процес "перетворення" варн у касти в Давній Індії. Приблизно з середини 1-го тис. до н. е.. розпочався процес перетворення системи Варн в систему каст. У середні століття головним стало розподіл на касти. Касти (португ. casta - рід, покоління, походження; санскритський еквівалент - джати), ендогамние спадкові групи людей, що займають певне місце в соціальній ієрархії, пов'язані з традиційними заняттями і обмежені в спілкуванні один з одним. В тій чи іншій формі ознаки кастового поділу були в суспільному ладі багатьох стародавніх і середньовічних держав (привілейовані Касти жерців у Стародавньому Єгипті, Древньому Ірані, стан самураїв в Японії і т.д.), але тільки в Індії кастова організація перетворилася на всеосяжну соціальну систему . Тут вона виникла в стародавньому та раннесредневековом суспільстві спочатку в рамках чотирьох станів - варн? - В процесі складання етнічних спільнот з родоплемінних груп та формування феодальної станово-класової структури. Утворення нових Каст (головним чином ремісничих і торговельних) було пов'язано з подальшим суспільним поділом праці. Система Каст - важливий складовий елемент усієї релігійної системи індуїзму. Індуїзм сприяв розвитку універсальності кастової організації: раз виникнувши, Каста вбирала в себе будь-яку групу - станову, професійну, етнічну або релігійну. Тому поряд з основною масою Каст, які виражали станово-класове і професійне поділ індійського феодального суспільства, виникли Касти, на основі релігійних сект (госаін, йоги, лінгаяти) і асимільованих великими етнічними спільнотами племен. Індуси розглядають всіх неіндусов як «поза-кастових», але групи іновірців, що живуть в індуському оточенні (християни, сикхи, мусульмани тощо), знаходять фактично статус Касти. Залишки системи Каст зберігаються також всередині християнської, сикхской і особливо мусульманської громади в Індії: в них залишилося поділ на ієрархічно розташовані ендогамние групи.

14.Державний лад Давньої Індії та становище індійських царів в імперії Маур*їв.  Навіть у монархічних державах Індії у періоди значного їх посилення, як, наприклад, в імперії Маурьїв, влада давньоіндійських царів не була деспотичною в прямому розумінні цього слова. Вона стримувалася не тільки самоізоляцією общин, найбільші з яких не марно протистояли її посиленню, а й становищем у державі панівної, спадкової знаті, встановленими традиційними релігійно-етичними нормами. Релігія, зокрема, виключала законодавчі функції індійських царів, утверджувала непохитність та незмінність норм права, що містяться нібито у ведах. Веди повинні були тлумачитися лише мудрецями-брах-манами. Ця традиція похитнулася лише під час правління Ашоки, коли урядовий указ почав включатися до джерел права.Індуська політико-релігійна концепція «богоугодного царя» (девараджи) вимагала виконання ним особливої дхарми (обов'язків). Один з основних обов'язків царя — охорона підданих. У законах Ману написаний правовий статус царя: «Навіть якщо цар — дитина, його не повинні зневажати ті, хто думає, що він лише людина, тому що він —. велике божество з тілом людини». «Захищаючи» народ, цар міг примусити його платити податок — балі.Поряд з основним податком, розглядуваним як плата царю за охорону підданих, існували інші численні збори на користь центральної влади: торгове мито, «приношення плодів». Про значний обсяг податкових повноважень давньоіндійських царів, які могли на свій розсуд збільшувати податкову ставку. Царю ввірялося також здійснення правосуддя за допомогою досвідчених брахманів.Він вважався опікуном усіх малолітніх, вільних, вдів. Він повинен був очолювати боротьбу зі стихійними лихами, голодом. Найважливішою функцією царя була організація публічних робіт, освоєння і заселення царських земель, будівництво іригаційних споруд.Давньоіндійські держави, в тому числі державу Маурьїв, не можна розглядати як теократичні монархії. Ашока називав себе не богом, а «милим богам». У законах Ману обоготворялася швидше царська влада, а не цар-людина.Цар-людина повинен шанувати брахманів, які знають веди, вчиняти відповідно до їх поради. Цар був головою адміністративного апарату. Від нього залежали призначення посадових осіб та контроль за їх діяльністю. Усі царські чиновники відповідно до Артхашастри поділялися на групи центрального і місцевого управління. Особливе місію посідали радники царя — вищі сановники (мантріни, маха-матри). З радників царя складався й дорадчий колегіальний орган — мантріпаріщад — своєрідний пережиток органів племінної демократії. Членство у мантріпарішаді не було чітко встановлене, поряд із сановниками до нього інколи запрошувалися представники міст. Цей орган зберігав певну незалежність, але лише з приводу другорядних питань міг приймати самостійні рішення.Збереження державної єдності вимагало жорсткого державного управління. Маурьї в період централізації намагалися зо­середити все управління в своїх руках, спираючись на різні категорії чиновників, які становили розгалужену мережу органів виконавчого і судового апарату.Серед інших вищих чиновників особливе місце посідали головний суддя, юридичний радник царя і радник царя у справах культу, вихователь його синів, верховний придворний жрець (пурохіта).Поряд із призначенням чиновників царською владою існувала практика передачі чиновницьких посад у спадок, чому сприяла кастова система. Для надання належної ефективності державному апарату Маурьї створили мережу контрольних, наглядових посад, інспектуючих чиновників — шпигунів, царських таємних агентів, яких цар приймав удень і вночі. Особливою складністю в імперії Маурьїв відзначався адміністративний поділ і пов'язана з ним система місцевого самоврядування. Лише частина території імперії перебувала під безпосереднім управлінням царя і його двору. Найбільшою адміністративною одиницею була провінція.. Меншою адміністративною одиницею був округ. Артхашастра вирізняє чотири види сільських областей, які складаються з 800, 400, 200 і 10 поселень і відповідних їм місцевих управителів.