27.Періодизація історії держави та права Риму

Історія держави у Стародавньому Римі поділяється на три основних періоди: 1) період виникнення держави («період царів») — середина VIII — VI ст. до н. е.; 2) період республіки — V ст. до н. е. — 27 р. до н. е.; 3) період імперії — 27 р. до н. е. — 476 р. н. е., він поділяється, у свою чергу, на два етапи — принципат і домінат. На останньому етапі Римська держава, була поділена на Західну і Східну імперії. Західна Римська імперія у 476 р. н. е. була розгромлена германськими племенами, а Східна — Візантія — проіснувала іще майже тисячу років

28.Періодизація історії Римського права

Римське право, що становило найвищий ступінь у розвитку рабовласницького права, посідає особливе місце в правовій історії людства. Його виняткова роль в історії права визначається тим, що воно, відверто закріплюючи класові інтереси рабовласників, виявилося водночас вельми розробленою і досить абстрактною правовою формою, пристосованою для регулювання будь-яких приватновласницьких відносин, насамперед відносин простих товароволодільців. Римляни вперше розроби­ли право приватної власності, абстрактне право, приватне право, право абстрактної особи.

За більш ніж тисячолітній період історії Римської держави право пройшло великий шлях розвитку. Але його зміст у меншій мірі відображав зміни в державному устрої Риму, ніж у більш глибоких пластах суспільних відносин, особливо тих, які були безпосередньо пов'язані з рабовласницькою економікою. Крім того, римське право пережило ту рабовласницьку державність (Західну Римську імперію), на базі якої воно історично склалося і досягло найвищого розквіту. Тому періодизація історії римського права, незважаючи на її найтісніший зв'язок з найважливішими подіями в політичному житті Риму, не може бути зведена до періодизації Римської держави. Література з римського права містить різні варіанти виокремлення головних і більш дрібних етапів його розвитку. Найзагальнішою і найзручнішою для навчальних цілей видається така періодизація історії римського права.

Найдавніший період (VI ст. до н. е. — середина III ст. до н. е.). Римське право цього періоду характеризується ще національно-полісною замкненістю, архаїчністю, нерозвиненістю і простотою основних інститутів права.

Класичний період (середина III ст. до н. е. — кінець III ст. н. е.). Саме на кінець цього періоду римське право досягає найвищого ступеня розробленості і досконалості, стає класичним юридичним вираженням життєвих умов і конфліктів суспільства, в якому панує «чиста» приватна власність.

Посткласичний період (IV—VI ст. н. е.). У цей час у зв'язку з розпадом рабовласницького суспільства і державності римське право має на собі відбиток загальної економічної і політичної кризи. Зміни в римському праві цього періоду пов'язані головним чином з його систематизацією і поступовим пристосуванням до нових феодальних відносин, які формуються, що відбувається, однак, вже в східній частині Римської імперії (Візантії).

29.Правове становище особи Давнього Риму ( три статуса)

Правове становище особи у Римі характеризувалося трьома статусами — свободи, громадянства, сім'ї. Лише особа, яка мала усі ці статуси, була повністю правоздатною. У публічному праві це означало мати право брати участь у народних зборах і обіймати державні посади. У приватному праві це давало право укладати римський шлюб і брати участь в майнових правовідносинах. За статусом свободи усе населення Риму поділялося на вільних і рабів. Повноправним міг бути лише вільний. Раби у період республіки перетворюються на основний пригноблений і експлуатований клас. Головним джерелом рабства був воєнний полон. Так, після розгрому Карфагена в рабство було обернено 55 тис. осіб, а всього у II—І ст. до н. е. — понад півмільйона (кількість римських громадян, які мали майновий ценз, у цей час не досягала 400 тис). Велике значення як джерело рабства мала широко розвинена работоргівля — купівля рабів за кордоном. З огляду на тяжке становище рабів менш за все мало значення їх природне відтворення. Можна відзначити і ту обставину, що незважаючи на відміну законом Петелія боргової кабани, фактично вона продовжувала існувати, але в обмежених розмірах. На кінець періоду республіки набуває поширення і самопродаж у рабство. Раби були державні і приватновласницькі. Першими ставали здебільшого військовополонені. Вони експлуатувалися в копальнях і державних майстернях. Становище приватновласницьких рабів весь час погіршувалося. Якщо на початку римської історії, у період патріархального рабства, вони належали № складу сімей римських громадян і, цілком підкоряючись домовладиці, усе ж користувалися деяким захистом сакрального (священного, такого що грунтується на релігійних віруваннях) Права, то в період розквіту республіки експлуатація праці рабів різко інтенсифікувалася. Античне рабство стає такою ж основою римської економіки, як і праця дрібних вільних виробни­ків. Особливо тяжким було становище рабів у великих рабовласницьких латифундіях. Рабам, зайнятим у міських ремісницьких майстернях і домашньому господарстві, було дещо легше. Значно кращим було становище талановитих майстрів, вчителів, акторів, скульпторів з числа рабів, багатьом з яких щастило отримати свободу і стати вільновідпущениками. Незалежно від того, яке місце займав раб у виробництві, він був власністю свого господаря і розглядався як частина його майна, як річ. Влада господаря над рабом була фактично необмеженою. Усе вироблене рабом надходило до господаря: «що придбавається за посередництвом раба — придбавається для господаря». Хазяїн же виділяв рабу те, що вважав за необхідне для підтримання його існування і працездатності. Рабовласницькі відносини визначали загальну незаінтересованість рабів у результатах своєї праці, що, в свою чергу, змушувало рабовласників шукати ефективніші форми експлуатації. Такою формою став пекулій — частина майна господаря (земельна ділянка, ремісницька майстерня тощо), яку він надає рабу для самостійного ведення господарства і отримання частини доходу від нього. Пекулій дозволяв господарю більш ефективно використовувати своє майно для отримання доходу і заінтересовував раба у результатах своєї праці. Іншою формою, яка зародилася в період республіки, був колонат. Колони не були рабами. Це — орендарі землі, які потрапляли в економічну залежність від землевласників і в кінцевому підсумку прикріплювалися до землі. Ними ставали збіднілі вільні, вільновідпущеники і раби. У колонів було особисте майно, вони могли укладати договори і брати шлюб. З часом становище колона стає спадковим. Однак в розглядуваний період колонат, як і пекулій, ще не набули значного поширення.Неефективність рабської праці привела у кінці республіканського періоду до масового відпущення рабів на волю. Вільновідпущеники залишалися у залежності від свого колишнього господаря, на кopисть якого вони були зобов'язані нести певні матеріальні й трудові повинності і який у випадку їх бездітності спадкував їхнє майно. Однак цей процес у період, коли рабовласницький лад ще розвивався, суперечив загальним інтересам панівного класу і тому в 2 р. до н. е. був виданий закон, який обмежував таку практику.За статусом громадянства вільне населення Риму поділялося на громадян та іноземців (перегринів). Повну правоздатність могли мати лише вільнонароджені римські громадяни.Крім них, до громадян належали вільновідпущеники, але вони залишалися клієнтами колишніх господарів і були обмежені в правах.У міру розвитку майнової диференціації зростає роль багатства у визначенні становища римського громадянина. В середовищі рабовласників у кінці III—II ст. до н. е. виникають привілейовані стани — нобілів і вершників.До вищого стану (нобілів) належали найбільш знатні патриціанські і багаті плебейські роди. Економічною базою нобілів було обширне землеволодіння, значна кількість рабів і величезні грошові кошти. Тільки вони стали поповнювати сенат і обиратися на вищі державні посади. Нобілітет перетворюється на замкнутий стан, доступ до якого для нової людини був майже неможливим. Лише у виняткових випадках люди, які не належали до нобілітету за народженням, ставали найвищими посадовими особами. Другий стан (вершники) утворився із торгово-фінансової знаті і землевласників середньої руки. В І ст. до н. е. розвивається процес злиття нобілів з верхівкою вершників, яка отримала доступ в сенат і на важливі судові посади. Між окремими їх представниками виникають родинні відносини. У міру розширення меж Римської держави кількість вільних збільшувалася за рахунок мешканців Апеннінського півострова (повністю завойованого до середини II ст. до н. е.) та інших країн. Вони відрізнялися від римських громадян за своїм правовим становищем. Жителі Італії, які не входили до римської общини (латини), спочатку не мали прав римських громадян. Вони поділялися на дві групи — давні латини і латини колоній. За першими визнавалися майнові права, право виступати в суді і укладати шлюб з римськими громадянами, але вони були позбавлені права брати участь у народних зборах. Латини колоній — жителі колоній, заснованих Римом в Італії, і деяких міст та областей, які уклали з Римом договори про союз. Вони користувалися тими ж правами, що й давні латини, за винятком права укладати шлюб з римськими громадянами. У подальшому в результаті союзницьких війн у І ст. до н. е. усім латинам були надані права римських громадян.Другою категорією вільних, які не мали прав римських громадян, були перегрини. До них належали вільні мешканці провінцій — країн, розташованих за межами Італії і завойованих Римом. Вони мали нести податкові повинності. До перегринів належали також вільні громадяни іноземних держав. Перегри­ни не мали прав латин, але отримали майнову правоздатність — можливість мати в Римі власність і укладати угоди. Для захисту своїх прав вони повинні були обирати собі покровителів — патронів, стосовно яких перегрини перебували у становищі, яке мало відрізнялося від становища клієнтів.Статус сім'ї означав, що повною політичною і майновою правоздатністю користувалися лише глави римських сімей — домовладики. Інші члени сім'ї вважалися такими, що перебувають під його владою. Останній був особою «власного права», члени ж його сім'ї називалися особами «чужого права» — права домовладики. Вступаючи у майнові правовідносини, вони придбавали майно не для себе, а для домовладики. Обмеження у приватному праві не впливали на їх становище в публічному житті. До того ж ці обмеження слабшали — почало визнаватися право членів сім'ї на придбання власного майна.Правове становище особи змінювалося із втратою того чи іншого статусу. Найбільші зміни відбувалися із втратою статусу свободи (полон, обернення в рабство). Він означав втрату і статусів громадянства і сім'ї, тобто повну втрату правоздатності. Із втратою статусу громадянства (вигнання) втрачалася правоздатність громадянина, проте зберігалася свобода. І нарешті, втрата статусу сім'ї (в результаті, наприклад, усиновлення глави сім'ї іншою особою) призводила до втрати «власного права».

30.Патриції та плебеї в Римі У Стародавньому Римі спочатку включали все корінне населення, що входило в родову громаду, яке становило римський народ (Populus Romanus Quiritium) і протистояла плебеям; після виділення з роду знатних патріархальних сімей до патриціям стала ставитися лише родова землеробська аристократія, предки якої колись становили царський сенат . Належність до родової аристократії можна було отримати за правом народження, а також шляхом усиновлення або нагородження. Це право губилося по смерті або через обмеження в правах. З кінця VI століття до н. е.. патриції перетворилися на панівний клас - стан Римської республіки; економічною основою їхньої могутності було виключне право на користування громадської землею (ager publicus). Після включення плебеїв до складу римського народу і рівняння їх у правах з патриціями (до початку III століття до н. Е..) Верхівка патриціїв, або патриціату, і плебсу, злившись, утворили нобілітет. В епоху ранньої Імперії виник новий патриціат, що склав привілейовану частину сенаторського стану; в нього входили висунуті імператором уродженці Італії і провінцій. До цього часу старі патриціанські пологи вимерли, і стан поповнилося за рахунок неофітів, «аристократії за листом», яких звів у патриціанське гідність в нагороду за службу імператор (цей процес почав ще Цезар). Плебеї, плебея, чоловік. (Лат. plebejus). 1. У стародавньому Римі - людина з нижчих класів вільного (тобто не складався в рабстві) населення, Первонач. не користувалися політичними правами; ант. патрицій (іст.). 2. У мові буржуазно-дворянській середовища - презирливе позначення людини не аристократичного походження, що вийшов з трудового народу, з нижчих станів (устар.).