4.Суспільний лад Давнього Вавілону за часів Хаммурапі.

Суспільний лад. На початку II тис. до н. е. у Дворіччі продов­жували

вдосконалюватися знаряддя виробництва, збагачувався трудовий досвід людей,

поліпшувалися їх трудові навички. Роз­мивалася і вдосконалювалася іригаційна система. Ще більша, ніж у Єгипті, потреба у чіткому визначенні часу настання пове­ні на Євфраті та Тигрі створювала передумови для розвитку аст­рономії. Іригаційні роботи потребували і поглиблення деяких математичних знань, наприклад, у галузі обчислення обсягу зем-іекопних робіт і кількості необхідної для цього робочої сили. Техніка використання іригаційної системи досягла високого рів­ня досконалості: для зрошення полів, до яких вода у період по­поні не доходила, були створені вдосконалені водопідйомні спо­руди. Більш досконалою стала землеробська техніка. Треба вва­жати, що приблизно у той час набув поширення плуг із ворон-кою, в яку засипалося зерно для сівби, хоча за деякими відомостями він застосовувався ще за часів правління представників ІІІ династії Ура. Кінь вже був відомий як свійська тварина.Основним матеріалом для виготовлення знарядь праці та зброї стала бронза (залізо використовувалось ще дуже рідко). Це сприяло розвитку сільського господарства, яке продовжува-ііо відігравати провідну роль в економіці Вавилонії.Поряд із сільськогосподарською технікою продовжувала розвиватися й технічна база різних ремесел, вдосконалювалась майстерність ремісників. Так, у законах Хаммурапі фігурують представники десяти видів ремесел, зокрема цегельники, ткачі, ковалі, теслярі, суднобудівники, будівельники. Створювалися передумови для розвитку знань у галузі хімії. До нас дійшли невеликі фрагменти тексту, де йдеться про те, як виготовляти підроблені прикраси. Набули розвитку торгівля та товарообмін. Зросла роль тамкарів — торгових агентів царя. Вони вже мали помічників, які займалися роздрібною торгівлею і супроводжували каравани з різними товарами. Продовжувало розвиватися грошове господарство Причому мірилом ціни стало переважно срібло. Не ТІЛЬКИ ремісники, а й деякі категорії сільськогосподарських працівників, які наймалися на роботу на тривалий час, отримували заробітну плату сріблом. Про наявність великої кількосі срібла у торговому обігу свідчить досить невисокий відсоток за надання позики — 20%. Незважаючи на те, що закони Хаммурапі передбачали такий же відсоток за надання позики зернові, на практиці ця настанова не виконувалась: у багатьох випадках він був вищим, що зумовлювалось коливанням цін на зерно у різні періоди сільськогосподарського року. Значення позик і процентів у господарському житті Вавилонії дістало відображення не тільки у діловому, а й у навчальному письмі того часу. Так, у серії табличок із характерною назвою «Харрахубуллу» («процентна позика») фігурують викладені шумерською мовою такі правові терміни, пов'язані з наданням позики, як «боргове зобов'язання», «процентна позика», «безпроцентна позика», «дарунок», які супроводжуються їх перекладом на аккадську мову. Про обчислення боргових процентів йдеться у задачах, наведених у математичних текстах. У документах того часу є численні свідчення укладення лихварських угод. Так, з документів, що стосуються жриць-затвор-ниць храму бога Сонця — Шамаша у місті Сиппарі, випливає, що ці дохристиянські «черниці» через своїх родичів — батьків і братів — скуповували землю, здавали її в оренду, давали гроші під проценти, купували рабів тощо. У стародавньому м. Киші були лихварі, які надавали позику сріблом і зерном під заставу полів, скуповували будинки, сади тощо. Найпідприємливіші представники лихварського капіталу проживали, у містах Уруці та Ларсі. Так, в Уруці знайдено частину архіву двох братів, які за якихось 20 років скупили за безцінь понад 40 будинків і земельних ділянок. Розкопки, прове дені у Ларсі, засвідчили появу нового типу роботодавця, який відрізнявся від його попередників тим, що скуповував рабів не на чужині, а у своєму місті, тобто своїх співгромадян. Наприклад, два работорговці, які згадуються у знайденому тексті, шляхом здійснення лихварських операцій перетворювали своїх співвітчизників у рабів-боржників, а потім передавали їх у найм тим, хто потребував робочої сили, переважно багатим ремісникам, які мали власні майстерні. Зазначене вище є свідченням безроздільного панування рабовласницької знаті у Ларсі за часів правління Римсіна. Так, вищезгадані работорговці, здаючи у найм своїх рабів-боржників, закріплювали за собою право на відшкодування вартості цих осіб не тільки у тому разі, коли після втечі рабів було невідоме їх місцезнаходження, а й тоді, коли вони втікали до господарства царя, храму чи знатної особи. Мабуть, у той час великі рабовласники мали таку силу, що могли безкарно використовувати у своєму господарстві працю рабів утікачів. У розглядуваний період почастішали випадки продажу батьками своїх ним Існувало навіть, прислів'я: «Сильна людина живе руками своїми, а слабка — ціною своїх дітей», Розвиток товарообміну, грошового господарства і лихварства прискорював розшарування сільських общин, про що свідчать тексти зі скаргами їх представників на своїх старійшин. На чолі общини поряд з радою із найзнатніших общинників стояла вже не виборна особа, а царський чиновник, який, зрозуміло, не був зацікавлений у захисті рядових членів общини від посягань з боку можновладців. У межах общин окремі заможні общинники ставали дедалі самостійнішими. Будь-яких прав контролю за майном окремих членів общини у неї, ймовірно, вже не було, оскільки земля могла здаватися в оренду, передаватися у спадщину і продаватися без будь-яких обмежень з боку общини. У джерелах, що збереглися, немає згадок про общинне випасання худоби. Звичайно, не можна вести мову про повне зруйнування сільських общин. Проте, безперечно, усі наведені вище відомості вказують на розклад общинного ладу, який вже не міг захистити представників сільських общин від пригнічення з боку великих рабовласників. Рівень життя вавилонян майже не відрізнявся від рівня житія населення Шумера та Аккада. Щоправда, будинки заможних осіб мали вже два поверхи і дерев'яну галерею навколо внут­рішнього дворика. Проте більшість осель являли собою маленькі споруди з сирцевої цегли з пласким дахом і глухими стінами. Незважаючи на те, що у багатьох будинках ще у III тис. до н. е. почали з'являтися ліжка, табуретки, столики, навіть сім'я дрібного рабовласника часто мала лише одне ліжко. Не тільки раби, а й молодші члени сім'ї спали на циновках або на голій підлозі. Дерев'яні двері вважалися цінним рухомим майном і вивозилися у разі продажу будинку. Свідченням багатства був металевий посуд, запаси ячменю і пшениці; окремі багачі мали срібні злитки. Більшість населення жила у злиднях, відчувала постійний голод. Сім'ї були невеликі, оскільки хвороби косили дітей. Умови праці дещо поліпшилися, зокрема, як вишиться, стало більше водопідйомних споруд, але й вони, мабуть, були примітивними пристроями, обслуговування яких потребувало каторжної за своєю тяжкістю праці. Історики не мають поки що будь-яких джерел, які свідчили б про опір народних мас їх поневоленню великими рабовласниками. Однак непрямим доказом наявності такого опору можна вважати спроби дещо обмежити лихварство й уповільнити процес закабаления вільного населення, що дістали відображення у законах Хаммурапі. Вавилонські царі змушені були дещо стримувати розвиток боргового рабства, оскільки це призводило до зменшення кількості населення, яке сплачувало податок, і чисельності ополчення, що складалося з вільних землеробів. У кінцевому підсумку розвиток боргового рабства послаблював владу вавилонських царів, а отже, й могутність Вавилонії в цілому.