Християнсько-суспільна партія (заснована 1896 р.) була консервативно-клерикальною за своєю суттю та угодницькою щодо польського панування. Але вона не мала майже ніякого політичного впливу. її незмінним керівником був О. Барвінський.
Соціал-демократична партія (заснована у 1896 році). До неї входили колишні члени польської соціал-демократичної та української радикальної партій. Розширення української соціал-демократії обмежувалось ідеологічною та фактичною залежністю від польської соціал- демократії. Засуджуючи радикальні прояви української визвольної боротьби проти польського гніту як «націоналізм» і «шовінізм», партія дискредитувала себе в широких колах української громадськості.
Національно-демократична партія була найчисельнішою і найвпливовішою (утворена 1899 р.). її складали інтелігенція, духовенство та більша частина селянства. Засновниками партії були Ю. Романчук, Є. Левицький, К. Левицький, М. Грушевський та І. Франко, який вийшов з радикальної партії. Створивши у повітах Східної Галичини народні комітети, партія розгорнула політичну діяльність серед широких народних мас. Вона боролася утворення незалежної української держави на всіх українських етнографічних землях та побудову демократичної держави.
Верхівка греко-католицької церкви зробила спробу створити власну партію, але не знайшла підтримки у духовенства.
Відповідні партії були створені і на Буковині На Закарпатті політичне та культурне життя українців перебувало майже під повним контролем угорського уряду. Існували лише москвофільські організації, які створили так зване «язичиє» - штучну мову москвофілів.
Перша світова війна різко загострила соціально-політичну ситуацію в Галичині. На початку серпня 1914 р. з представників основних політичних партій у Львові була створена Головна українська рада, яка мала на меті захист політичних інтересів українського населення у період війни. Вона домоглася згоди австрійської влади на утворення окремої формації українського національного війська - Українських січових стрільців (2,5 тис). Воювати їм довелося у складі австро-угорської армії, але основною метою їх була боротьба за волю України.
Різке загострення соціально-економічних, політичних і національних суперечностей у воюючих країнах призвело до вибухових ситуацій: спочатку в Росії (лютневі 1917 р.. потім жовтневі події), а в жовтні-листопаді 1918 р. - в Австро-Угорщині та Німеччині.
16 жовтня 1918 р. імператор Карл І Габсбург маніфестом дозволив перетворення напівабсолютистської Австро-Угорщини у федеральну державу. Союзні "коронні землі" дістали право створити свої представницькі органи - «національні ради». У зв'язку з цим, 18 жовтня 1918 р. у Львові відбулися збори представників усіх політичних партій Галичини і Буковини, депутатів австрійського парламенту, галицького і буковинського сеймів, духовенства і студентства, на якому було обрано Українську Національну Раду (на чолі Є. Петрушевичсм) - як вищого представника національно-політичних інтересів українського народу а Австро-Угорщині.
Українська національна рада негайно проголосила, що Галичина. Північна Вуковина й Закарпаття, які «творять цілісну українську територію, уконстнтуйовуються... як українська держава», щоправда, у складі Австро-Угорської монархії, з якою галицькі політики ще не наважувалися порвати.
Рада створила свої виконавчі (комісії: Першу - загальну (на чолі з Є. Петрушевичем); Другу - для Галичини й Закарпаття (на чолі з Костем Левицьким); Третю - для Буковини (її очолив Омелян Попович).
Наприкінці жовтня 1918 р . проголосили незалежність Угорщина, Чехословаччина, Польща. Сербо-Хорвато-Словенська держави.
Поляки активно готувалися до захоплення влади у Галичині. Вони вважали цей край своєю історичною територією. Але у ніч на 1 листопада 1918 р. Центральний військовий комітет, створений у вересні з офіцсрів-українців. які служили в австро-угорській армії, на чолі із сотником Дмитром Вітовським випередили поляків - зайняли до ранку всі найважливіші стратегічні пункти міста: пошту, телеграф, військові казарми, будинок сейму, банки тощо. Над ратушею замайорів синьо-жовтий прапор. Захоплення влади в усіх інших містах і місцевостях Галичини відбулося безкровно, без боїв і жертв. Австрійські, угорські та інші вояки не чинили ніякого опору, звертаючись із єдиним проханням - якнайшвидше відправити їх на батьківщину. Поляки, для яких виступ українців був несподіваним, вичікували.
1 листопада, УНРада видала два звернення: «До населення міста Львова» і «Український народ» - повідомлялося, що «волею українського народу на українських землях Австро-Угорської монархії утворилася Українська держави, що вищу владу в ній до скликання парламенту здійснює Українська Національна Рада, що старі органи влади й управління ліквідовуються, а владу на місцях до утворення постійної системи органів влади й управління повинні взяти у свої руки у містах, селах (громадах) і повітах українські організації». Всі військовослужбовці, все населення української національності, все цивільне населення закликалися стати на захист своєї держави.
9 листопада 1918 р. на засіданні УНРади було визначено назву Української держави - Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР), до складу якої, крім Східної Галичини, входили Північна Буковина та українські повіти (комітати) Закарпаття. Держава охоплювала близько 70 тис. км2 території з населенням 6 млн. (у тому числі: 71 % українців, 14 % поляків, 13 % євреїв. 2 % угорців, румунів та ін.).
Невдовзі Північну Буковину захопила Румунія, а Закарпаття спочатку відійшло до складу Угорщини, а у січні-квітні 1919 р. — до Чехословаччини. Все це відбулося зі згоди і санкції Антанти. Таким чином, фактично ЗУНР охоплювала тільки територію Східної Галичини з населенням 4 млн. (75 % українців, 12 % поляків, 11 % євреїв, 2 % - інші національності).
Акт злуки УНР і ЗУНР. 10 листопада 1918 р. після відновлення директорією УНР. уряд ЗУНР почав переговори щодо об'єднання усіх земель України в одну державу з Директорією, яка надзвичайно прихильно поставилась до ідеї соборності. Так, 22 січня 1919 р. на засніженому Софійському майдані Києва, Суверенні українські держави - УНР і ЗУНР об'єдналися в одну самостійну соборну державу. Акту злуки передували Передвступний договір, що був укладений 01 грудня 1918 р. у Фастові між Радою Державних Секретарів ЗУНР та Директорією про «наступну злуку обох українських держав в одну державну одиницю». 03 січня 1918 р. на засіданні Української Національної Ради у Станіславі (Івано-Франківськ) одностайно було прийнято рішення про об'єднання ЗУНР та УНР. Наступного дня, після проголошення 22.01.1919 р. Акта злуки, у міській опері Києва відкрився Конгрес трудового народу України. Конгрес одностайно ратифікував Універсал Директорії, увів до її складу голову Української Національної Ради Є. Петрушевича. ЗУНР отримала назву Західна Область УНР (ЗОУНР), а державний секретар закордонних справ ЗОУНР Я. Цегельський, став першим віцеміністром закордонних справ українського уряду. З ним мали погоджуватися всі рішення щодо взаємовідносин України і Польщею, Румунією та Чехословаччиною.
Проте об'єднання двох українських держав - УНР і ЗУНР, у силу ряду обставин не було тоді
доведено до кінця. Такими причинами виявилися:
скрутне становище, у якому опинилися Директорія та наддніпрянський уряд, змушені під натиском переважаючих військових сил Червоної Армії залишити майже всю територію України;
серед багатьох західноукраїнських державних діячів не було прагнення до негайного повного об'єднання, вони мали свої особисті переконання щодо утвердження незалежної держави;
^ обидва утворення виникли внаслідок краху Російської та Австро-Угорської імперій, після закінчення Першої Світової війни, де переможцями вийшли країни Антанти;
для переважної більшості європейських держав українські землі й політичні події, що відбувалися на них, становили лише тактичний інтерес і розглядалися як знаряддя власної національної політики. Всі великі сусідні держави - Росія, Австро-Угорщина, Німеччина, Польща, Румунія, Англія та Франція - хоч і визнали уряд УНР та встановили з нею дипломатичні зносини, але проводили в цей час щодо України ворожу політику;
25 червня 1919 р. Антанта вирішила «уповноважити» збройні сили Польщі зайняти всю Галичину, тобто дала їй офіційне право окупувати західноукраїнські землі. Протести влади ЗУНР, її делегації у Парижі нічого не допомогли. До середини липня 1919 р. збройні сили ЗУНР були витіснені польськими військами за річку Збруч, на територію, яка ще належала Директорії. 14 березня 1923 р. Рада послів Антанти прийняла рішення визнати Східну Галичину без жодних застережень як територію Польщі.
2. Вищі органи центральної та виконавчої влади ЗУНР
Систему вищих органів державної влади і управління ЗУНР становили: Українська Національна Рада (законодавчий орган) та Тимчасовий Державний Секретаріат (Рада Державних Секретарів) - орган виконавчої влади. Обидва органи мали діяти до скликання Установчих Зборів. На останньому етапі існування державності у структурі вищих владних органів важливе місце належало інституту Диктатора ЗУНР та його уповноважених. Проте, на практиці принцип поділу властей у ЗУНР не завжди дотримувався. Державний Секретаріат ухвалював рішення про призначення депутатів на посади в адміністрацію і судові органи. Керівники УН Ради брали участь у засіданнях Державного Секретаріату. З листопада 1918 р. по червень 1919 р. УН Рада діяла як тимчасовий верховний представницький орган ЗУНР, згодом - ЗО УНР.
Українська Національна Рада як вищий представницький орган влади в ЗУНР складалася з 150 депутатів, серед яких переважали представники середнього і заможного селянства, світської інтелігенції (переважно правники та педагоги) і духовенства. УН Радою керували президент (Є. Петрушевич), його заступники, секретарі й начальники сеймової канцелярії.
У своїй діяльності вони опиралися на послів (депутатів) сеймових комісій. Останні створювалися з метою покращення законотворчої роботи у різних напрямах суспільного життя. Лише 2-4 січня 1919 р. було утворено 9 таких комісій: земельну, військову, законодавчу, технічної відбудови, фінансову, шкільну, закордонних справ, суспільної опіки, комунікацій, а згодом (15 лютого 1919 р.) - ще адміністративну та санітарну.
4 січня 1919 р. було засновано державний орган - Виділ (комітет) УН Ради - складався і президента (голови) Ради, 9 членів і виконував функції колегіального глави держави. Компетенція комітету: призначав уряд (як і окремих міністрів), а також здійснював його відставку;
представляв державу у зовнішніх зносинах; затверджував й оприлюднював закони; проголошував
амністії та ін. Комітет обирався на строк діяльності УН Ради і перед нею ж був відповідальним.
Делегатам УН Ради було надано право депутатської недоторканності, безплатного залізничного проїзду, звільнені від військової служби.
УН Рада у березні-квітні 1919 р. приймає закони "Про скликання Сойму (Сейму) Західноукраїнської Народної Республіки" та "Про вибори до Сойму ЗОУНР", які мали стати правовою підставою утворення нового представницького органу влади. Однопалатний сейм мав обиратися на основі загального, рівного, прямого виборчого права, шляхом таємного голосування. Активне виборче право надавалося громадянам з 20 років (право обирати), пасивне - з 28 років (право бути обраним). Депутатів (послів) передбачалося обирати за національно-пропорційною системою, тобто за кожною національністю (відповідно до кількості осіб) закріплювалася певна кількість депутатів. З 226 депутатів сейму українці повинні були обрати 160, поляки - 33 євреї - 27, австрійці - 6 депутатів. Таким чином, це гарантувало всім національним меншинам можливість мати своїх представників у парламенті. Щоправда, провести вибори, скликати сейм у ЗУНР не вдалося через зміну обстановки на фронті.
Державний секретаріат (вищий виконавчий орган, уряд) був сформований УН Радою 9 листопада 1918 р. на чолі з Костем Левицьким. Йому підпорядковувалися всі органи адміністративної влади на місцях.
Державний секретаріат складався з голови (президента Ради Державних Секретарів) та 14 Державних секретарів, які керували міністерствами — внутрішніх справ; зовнішніх справ; фінансів; військових справ; юстиції; торгівлі і промислу; земельних справ; шляхів; пошт і телеграфу; праці та суспільної опіки; суспільного здоров'я; освіти; віросповідання; публічних робіт. Згодом структура і персональний склад уряду зазнали певних змін.
Диктатор ЗУНР - остання державна структура в період реального існування української влади на галицькій землі та за її межами (в екзилі), утворена перед загрозою знищення держави. 9 червня 1919 р. у м. Заліщики (Тернопільська область).
Виділ УН Ради та Державний Секретаріат спільною постановою передали свої конституційні повноваження Є. Петрушевичу як повноправному Диктаторов. Він отримував право виконувати всю військову і цивільну владу до моменту свого відкликання. Для здійснення державницьких функцій Є. Петрушевич утворив Військову канцелярію та Колегію (уряд). Місцем перебування Диктатора ЗУНР у липні-листопаді 1919 р. був Кам'янець-Подільський, згодом (15 листопада 1919 р.) урядові установи переїхали до Відня, де до 1923 р. діяв Державний центр ЗУНР в екзилі.
3. Місцеві органи влади та місцеве самоврядування зунр
У другій половині листопада 1918 р. на території Галичини були ліквідовані всі колишні місцеві органи влади й управління. При цьому, був відновлений попередній адміністративно- територіальний поділ - повіт, місто, містечкові та сільські общини (громади).
У містах, містечках і селах передбачалось обрати - міських та громадських комісарі і колективні органи при них повітові національні ради та "прибічні ради ".
У повітах - повітових комісарів і повітові національні ради.
Місцевих керівників обирали шляхом загальних, прямих виборів. Комісарами на місцях обирали людей авторитетних, патріотів, які мали управлінській досвід. Повітових комісарів обирали на загальних повітових зборах з числа колишніх державних службовців, суддів, адвокатів.
Священиків, учителів, тобто це були люди, яких населення знало і поважало.
Із прийняттям «Тимчасового закону про адміністрацію ЗУНР» (16 листопада 1918 р.) право визначення керівництва адміністративно-територіальних одиниць покладалося на Державний
Секретаріат. Повітові комісари набували статусу державного повітового комісара, яких призначав і усував Державний секретар внутрішніх справ. У свою чергу повітові комісари
призначали громадських - сільських та містечкових - комісарів.
Повітовим комісарам підпорядковувалися повітові військові коменданти та коменданти жандармерії, однак тільки у справах громадської (публічної) безпеки. У всіх інших справах вони мали співпрацювати. У господарських справах повітові комісари повинні були співпрацювати з повітовими харчовими управами. Із компетенції державних повітових комісарів були вилучені військові справи, судочинство, справи залізниці, пошти й телеграфу, які в умовах воєнного часу підлягали суворій централізації.
Організація місцевого самоврядування не була законодавчо регламентована, що зумовило різноманітність форм його існування, спрямованих, однак, на вирішення виробничих і соціальних проблем громадськості. Такими органами були фахові комісії, окружні ради, референтури, ради робітничих та солдатських депутатів та ін.
4. Судові, правоохоронні та правозахисні органи зунр
Судова система* 3 перших днів проголошення Західноукраїнської республіки було розпочато роботу по створенню власної судової системи, правовою основою організації якої став Закон «Про тимчасову організацію судів і влади судової» від 21 листопада 1918 р.
Закон проголосив, що всі суди на території колишнього цісарсько-королівського Вищого крайового суду у Львові стають судами ЗУНР і від її імені виконуватимуть судочинство. Справи колишнього австрійського міністерства судівництва переходять до Державного секретаріату судівництва. Дотеперішні суди (цісарсько-королівський повітовий суд, цісарсько-королівський вищий крайовий суд) формують систему судових органів ЗУНР і перейменовуються на повітовий, окружний і Вищий суди ЗУНР. Як найвища судова інстанція держави, окремим законом, повинен бути утворений Найвищий Державний Суд у Львові. Але у зв'язку зі втратою столиці держави м. Львова та військовими діями, замість найвищих судових інстанцій були утворені судові сенати при Окружному суді у Станіславові.
Уся територія держави була поділена на судові округи (всього 12) і судові повіти (всього 130). Населення мало обрати окружних і повітових суддів. Для національних меншин було встановлено квоту. Загальна кількість суддів мала становити 144 чоловіки. Для отримання посади судді, претенденти мали скласти іспит перед спеціальною комісією та присягу на вірність Українській державі.
У зв'язку з воєнними обставинами було внесено зміни у систему судоустрою. Зокрема, тимчасово для розгляду кримінальних справ були утворені у повітах - трибунали першої інстанції. Суддів цих трибуналів призначав Державний Секретаріат судівництва, а затверджувала УН Рада або її Виділ.
Органи військової юстиції складалися з - окружного військового суду, обласного військового суду та Найвищого військового трибуналу. Головами Львівського, Тернопільського і Станіславівського обласних військових судів за посадою ставали військові коменданти цих військових областей. Відповідно, головами окружних судів були окружні коменданти
Діяльність військово-польових судів, поширювалась на військових та цивільних осіб у разі вчинення ними злочинів проти безпеки держави, її цілісності й обороноздатності (на транспорті, зв'язку тощо). Вони складалися не менше як з трьох осіб: голови та двох суддів, один з яких виконував функції слідчого, інший - прокурора. Польові суди утворювали при кожній окружній військовій команді.
Судочинство здійснювалося виключно українською мовою (однак у місцях компактного проживання національних меншин за їх вимогою можна було провадити судочинство їхньою рідною мовою). Вводилися принципи гласності, змагальності, демократизму, права обвинуваченого і підсудного на захист та ін.
Прокуратура здійснювала функції звинувачення. Розпорядженням Державного Секретаріату (18 грудня 1918 р.) було затверджено структуру органів прокуратури, що мала бути утворена в судових округах і повітах. Передбачалася посада Ггнерального державного прокурора, який мав очолити усю систему прокуратури. Проте реально цього зроблено не було. Натомість, успішно функціонував інститут військової прокуратури. Її очолював Генеральний військовий прокурор, у військових областях її функції виконували військові прокурори, а у військових округах - судові офіцери
Нотаріальна служба була створена 1 березня 1919 р., яку очолювала Нотаріальна палата. Нотаріуси, які склали присягу на вірність державі, ставали нотаріусами ЗУНР.
Адвокатура. Було встановлено офіційну назву «адвокат», а організаційною основою діяльності адвокатів оголошено Палату адвокатів. Усі адвокати в ЗУНР мали скласти присягу щодо дотримання законів держави й служіння задля добра її народу.
Жандармерія. Ще на початку листопада під час виборів місцевих органів влади й управління у багатьох населених пунктах населення обирало також так звану народну міліцію. Вона повинна була стежити за порядком, охороняти міста і села від мародерів та злочинців. Оскільки до її складу обирали часто людей некваліфікованих, випадкових, або таких, що намагалися лише ухилитися від військової служби, народна міліція далеко не завжди відповідала своєму призначенню.
Тому з метою забезпечення охорони громадського порядку, державного і особистого майна, громадської безпеки було створено Державну жандармерію ЗУНР (б листопада 1918 р.).
Найвищою інстанцією для Державної жандармерії ЗУНР став Державний Секретаріат військових справ. Очолила жандармерію Команда Української Державної Жандармерії на чолі з Головним комендантом. На місцях були організовані окружні та повітові команди жандармерії та сільські й міські станиці. Було створено залізничну жандармерію.
З прийняттям Закону «Про державну жандармерію» (15 лютого 1919 р.), жандармерію було передано Державному Секретарству внутрішніх справ. У цілому територія держави поділялося на 23 відділення жандармерії. На місцях державна жандармерія підпорядковувалася державним повітовим комісарам та комендантам.
Кандидат на службу до Державної жандармерії мав відповідати таким критеріям: бути громадянином ЗУНР, вести бездоганний спосіб життя, мати позитивні моральні якості, бути віком від 20 до 40 років, неодруженим чи бездітним вдівцем, високим на зріст, фізично здоровим і розвинутим, вміти добре читати, писати і рахувати, знати державну мову й мову тієї частини неукраїнського населення, яке проживає на території, де передбачається служба майбутнього жандарма. Усі співробітники, вступаючи до Корпусу жандармерії, складали службову присягу.
Остаточному рішенню про зарахування до Державної жандармерії передували однорічна пробна служба кандидата, яка включалася в загальний термін жандармської служби. Після цього
претендент мав скласти іспит перед комісією, в яку входили представники місцевої адміністрації та старшини відомства. Особи, що вступили до Корпусу жандармерії, зобов'язувалися прослужити там 4 роки.