Інші мотиви й особливості міфофольклорних мотивів

Про важливе духотворче джерело в існуванні нації нагадує поет-філософ понуро-величними “Суботами Св. Дмитра” (журнал “Зоря”, 1893). Цей вірш тематично близький до інших, що відтворюють традиційні вірування українців. Водночас він вирізняється тональністю заповіту живим – не забувати стежок до могил. Адже це потрібно живим не менше, ніж тим, що упокоїлися. Укорінений архаїчний звичай народу поминати небіжчиків у суботу напередодні дня 26 вересня, змальований у незвичайному творі про візії^, став високогуманним словом на захист права мертвих на пам’ять про них, величною “месса де профундіс”^ (М. Сумцов).

Образ усієї України постає чи з не найвищою після Шевченка силою і красою слова в ліричному описі природи. Цикл життя в “Слобожанщині” обіймає цілий рік (“Зимній ранок”, “Вечір”, “Травень”, “Літній ранок”, “Осінь”), передаючи мальовничість різних пір року.

Ще в збірці “Ворскло” виявлено авторське вміння майстерно сполучати майстерність описів із гармоніюючим переживанням (“Квітка”), вслухатися й передавати елегійний чар гудіння рідних дібров, повних життя (“Діброва”). Щоголев розкрився як тонкий спостерігач життєдайних змін у відроджуваній природі (“Весні”) і як сумовитий співець її осіннього завмирання. Класична настроєва поезія “Осінь” (1881) – справжній шедевр Щоголева – має більше образів, ніж слів:

Висне небо синє,

Синє та не те;

Світе, та не гріє

Сонце золоте.

Оголилось поле

Од серпа й коси;

Ніде приліпитись

Крапельці роси.

Аналізуючи першу строфу, можна помітити не тільки багатство співзвучних “не” – “нє”, а й щедре наділення ліриком частиною осіннього сонця – складом “не” (від “соНцЕ”) – інших слів (“висНЕ”, “сиНЄ”, “в’яНЕ”, втім і у зворотному порядку: “зелЕНіло”). Такого зразка евфоричні^ знахідки саме й творять особливу музику Щоголевського вірша. Тож благотворного для душі автора і рідного йому письменства була нерозщепленість письменника між чиновницькою немилою службою та відданими назавше “симпатіями до лісу, степу, отари чабана, водяного млина, хутора, куреня пасічника”, що засвідчують непідробний демократизм Щоголева. Споглядаючи природу, Щоголев любив описувати, вдаючись до реалістичних деталей – щедро розсипав багату номенклатуру тваринного і рослинного світу. Який багатий у нього словник птахів! Не тільки соловейко і зозуля або жайворонки і журавлі, але й шпаки, снігурі, дятли, іволги, чайка, гуси, лебідь, орел, сова, ворон, граки, беркут, - всі вони характерними для них звуками і рухами сповнюють його пейзажі. І на мить йому здається, що він знайшов нарешті у світі божому спокій і гармонію, що попавши в весняний гай або сидячи на березі озера, він знаходиться в раю. Але варто вдивитися в чисту, прозору воду і побачити боротьбу за існування дрібних водяних істот, як серце починає стискатися від болю: “Природо, все в тобі цікаво, та й на тебе треба здалека глядіть”.

Особа і художній набуток Якова Щоголева – непересічні в історії української красної словесності. Можливо, його поезії, як писав колись Б. Лепкий, і не “знімаються до висот Шевченкового “Кавказу”, не виходять разом з Франковим Мойсеєм на гору Табор, але й не падуть до низів другорядних поетів. Автор “Ворскла” і “Слобожанщини” був, за справедливою оцінкою А. Погрібного, тим першим українським “парнасівцем”, який протистояв утилітарно-народницькому розумінню завдань літератури.

Обговорюючи песимізм Щоголева, не можна не згадати доречних зауважень, які зробив М. Т. Рильський відгосно віршів А. Кримського (в статті 1941 року): “Людина, отже й поет, має право так само на радість, як і на сум… Чому, власне, поет в умовах царської Росії мав бути бадьорим веселуном грунт був не дуже підходящим для веселощів, і печальні мелодії…” На очах у Щоголева йшла у минуле, руйнувалась стара Україна з залишками натурального господарства, мануфактурного підприємства. Розпадався той “зв’язок часу”, про який говорить Гамлет Шекспіра. Те, що в поезії Щоголева відображено ці процеси розпаду й руйнування – і засобами поетичної символіки, і прямими висловами, - те, що в ній правдиво показано окремі картини життя трудових людей, це робить її документом великого пізнавального значення. А його поетична спостережливість в зображенні природи та побуту надають його поезії неперехідну художню цінність.

Поезії Щоголева були позитивно оцінені не тільки П. Кулішем, а й І. Франком, М. Комаровим, М. Сумцовим, Г. Хоткевичем. Образ письменника був змальований Д. Яворницьким у повісті “За чужий гріх” ще 1907 р. Вже давно набув він заслуженого реноме^ великого й бездоганного майстра художньої мови, образного відтворення національних старожитностей України. Широкий жанровий спектр (різноманітні літературні пісні, елегії й притчі, медитативна лірика, балади, легенди, поеми тощо) вправна поетична техніка, потяг до філософування, сполучення крайового і загальноукраїнського патріотизму засвідчують ідейно-естетичну актуальність спадщини гідного уваги й пошани письменника.

 5. Рекомендована література

1. Історія української літератури ХІХ ст.. (70 – 90 роки): У 2 кн.: Підручник / О. Д. Гнідан, Л. С. Дем’янівська, С. С. Кораль та ін.; За ред. О. Д. Гнідан. – К.: Вища шк., 2003. – Кн. 2. – 439 с.

2. Слоньовська О., Сушевський Б. Конспекти уроків з української літератури. 10 клас. – К.: Рідна мова, 1997. – 276 с.