 4. Яків Щоголев

(1823-1898)

Яків, один із трьох синів повітового службовця дворянського роду Івана Щоголева, народився 5 листопада 1823 р. у своєму родовому будинку в м. Охтирка на Слобожанщині (нині Сумська область). З дитячих літ виніс захоплення поетичною красою річки Ворскли та її зеленими берегами. Вони пробудили його художню уяву. Хлопцем занедужав на сухоти, та сталося з ним те, що з А. Міцкевичем, Г. Квіткою-Основ’яненком та його пізнішим видавцем і дослідником Б. Лепким. Коли медицина капітулювала, мати виблагала синові здоров’я перед чудотворним образом Охтирської Божої Матері Святотроїцького монастиря. Ця подія дала поштовх культивуванню церковно-релігійних мотивів у творчості віруючого поета.

Яків навчався в Охтирці в повітовій школі, згодом у гімназії в Харкові. Тут він почав писати вірші. На час вступу до Харківського університету (1843) уже був автором творів, друкованих мовою Пушкіна. В альманасі “Молодик” за 1843 р. уперше публікуються його українські вірші “Неволя”, “На згадування Климовського”, “Могила”. Проте зверхньо-іронічне рецензування “Молодика” відомим україноненависником, авторитетним тоді В. Бєлінським, було сприйняте вразливим початківцем як “четвертування”. Яків, за власним визнанням, “свій зошит кинув у вогонь і тим закінчив свою письменницьку працю” на цілих два роки, хоча його самого в рецензії не піддавали критиці.

Після університету Щоголев понад двадцять років був на урядовій службі по канцеляріях і палатах (був столоначальником, помічником правителя губернаторської концелярії в Харкові тощо). Внутрішню потребу писати відчув знову, коли 1864 р. в гостях несподівано почув у виконанні господині дому свого “Гречкосія” (У полі); вірш цей уподобаний Т. Шевченком і П. Кулішем, поклав на музику чех А. Єдлічка. Сповнений гордощів, що він “прорубав вікно” української пісні фольклорного типу в “інтелігентні покої” (М. Петров), Яків Іванович створив іще чотири вірші і знову замовк більш, ніж на десятиліття. Нова врожайна смуга почалась і вчасно, і невчасно. Вчасно, бо поет полишив службу, зажив у власному будинку в Харкові спокійним життям пенсіонера. Невчасно, бо письменницьку діяльність він намагався поновити у 1876 р., коли українське слово було заборонено горезвісним Емським указом. Проте наступні сім років стали найпліднішими. У цей період було видано єдину його прижиттєву збірку “Ворскло”.

Дальші роки життя присвятив написанню другої збірки віршів. Однак у харківських книгарнях зелена обкладинка “Слобожанщини” життєрадісно заясніла лише 8 червня 1898 р. – у день, коли над містом пронесли труну з тілом поета.

Рання поезія. Збірка “Ворскло” (Харків, 1883) включала 75 творів 1846-1882 рр. написання. Епіграфом із біблійної книги Йова про надію нехай і посіченого древа на процвітання Щоголев висловив власні надії на розвиток рідномовного письменства.

Твори збірки переважно песимістичні. Песимізм у нашому розумінні – негативна якість поета. Але оскільки мова йде про письменника дореволюційної епохи, про це можна сперечатися. Ленау, Леопарді, Бодлер залишаються значними поетами, незважаючи на певне песимістичне забарвлення їх творчості. Тому найпростіше, здається, шукати причину в тому, що більша частина поетичної спадщини поета, яка дійшла до нас, написана ним на схилі віку. Збірник “Ворскло”, наприклад, видано тоді, коли поету минуло 64 роки; “Слобожанщина” створювалась на 74-му році життя.

Заспів “Струни” малює Україну ХІХ ст. як долину плачу, в якій “сильні правду Бішено топтали”, “у бідного багаті Крихту одривали”. Тому поет-гуманіст і демократ ставить щире слово на службу не ситим і щасливим, а всім голодним і гнобленим. Та все ж іноді в лірика знаходимо рядки, просякнуті вірою: мине негода, настане для України краща доля (“Безрідні”).

Щоголев умів пластично відтворити двоїстий характер праці. Так, у “рольовому” вірші пісенного типу “Бурлаки” тяжка і довготривала праця заробітчан на Дону є джерелом фізичних страждань, сконцентрованих у рядках приспіву. А в поезії “Косарі” ще до Олександра Олеся (“Косять коси”) за канвою народної пісні передано красу і завзяття гуртової праці. Зміна темпоритму, тонкий звукопис (алітерації передають звучання косовиці), піднесений настрій, що допомагає здолати втому (“Тягнем коси – так блищать, Вдарим в жито – аж бряжчать, - Ми все йдем”), підкреслюють красу не підневільної праці, якою милується лірик.

Поетична книжка “Слобожанщина” (1898) продовжила, доповнила і вивершила національні патріотичні мотиви книжки попередньої, причому творча манера автора залишилася без істотних змін. Осмислюючи сучасність, Щоголев фіксує втрату історико-героїчної пам’яті навіть в українських рапсодів (“Кобзар”). Винна в цьому, вважає патріот, влада. Байдужа до народної біди (“Недорід”), вона веде неправедні війни, гарматним м’ясом яких стають юнаки-орачі (“Війна” – чи не перше в нашій поезії гуманістичне прокляття їй і тим, хто її вчиня”).

Яків Щоголев – людина з ідеалом хутірського життя, літератор із прагненням реалізувати у творчості нетлінні цінності добра. Естетичне і виховне, пізнавальне значення має його художня спадщина – справжній літопис Наддніпрянщини від доби старожитностей. За висловом доньки поета, княгині Е. Шаховської-Брабант, він був “борцем за волю рідного краю, всеціло відданим йому”.

Пишучи про батьківщину, він пов’язував її дійсність із долею її мешканців. Його вірш є міні-енциклопедією традиційних професій і ремесел, календарних трудів людини на землі, зображенням кола занять членів роботящої родини України.