 2. Іван Манжура (огляд)

Народився Іван Манжура 1 листопада (19 жовтня) 1851 року в Харкові. Коли хлопчикові минуло п’ять років, померла мати. Бабуся забрала внука до себе, але батько, дрібний чиновник, тяжка за характером людина, що завжди перебувала у конфліктах з начальством і не гребувала чаркою, силою відібрав Івана, пішки привів до Харкова і залишив тут напризволяще.

Хлопчика підібрала поліція, кілька днів протримала із злодіями, поки його тимчасово не усиновив якийсь пожежник чи сторож. Коли малий тяжко захворів, його відвезли в лікарню, відому під сумною назвою Сабурова дача. І ось тут син зустрівся з рідним батьком, який цього разу потягнув хлопчика за собою у далекі мандри. За спогадами І. Манжури, до дев’яти років він з батьком пройшов шість тисяч верст і побував у дванадцяти губернських містах.

Аж у 1864 році дитина потрапила у більш-менш нормальні умови існування, де вже не треба було думати, що з’їсти хоч раз на день, в що одягтися і взутися. Рідна тітка по матері, дружина професора О. Потебні, віддала Івана до повітової школи, а пізніше його як найкращого учня і сироту за державний рахунок прийняли до Харківської гімназії. Правда, гімназію І. Манжура не закінчив. Пізніше його вигнали і з Харківського ветеринарного інституту за неблагонадійну поведінку. До всього лиха додалося ще й те, що при виключенні було обумовлено, що І. Манжурі заборонено вступати до будь-якого іншого навчального закладу.

Певний час І. Манжура жив на Катеринославщині у тяжких злиднях. Крім дрібних випадкових заробітків, які не приносили ні хліба насущного, ні радості, юнак почав записувати народні пісні та казки. Дещо уже творив і сам. Був романтичною натурою. Під час визвольних рухів на Балканах проти турецьких поневолювачів Іван Манжура поїхав добровольцем у Сербію, де був поранений у бою.

Повернувшись із війни, письменник влаштувався у редакції місцевої періодики. За меткий розум, творчу працю у 1887 році Манжуру обрали дійсним членом Харківського історико-філологічного товариства, котре у 1890 році видало “Сказки, пословицы и т. п., записанные в Екатеринославской и Харьковской губ. И. И. Манжурою”. За рік до цього після втручання професора О. Потебні, який уже сам не витримав придирань цензури та крутанини з її боку, побачила світ збірка Манжури “Степові думи та співи”. Були готові, але так за життя і не вийшли збірник поезій “Над Дніпром”, а також літературно опрацьовані “Казки та приказки і таке інше. З народних уст зібрав і у вірші склав Іван Манжура”.

Письменник не міг розвинути свій талант належно. У його творах відчувається певна тенденційність, зацикленість на оспівуванні тяжкої долі убогих, нещасних, покалічених життям. До речі, й псевдонім Манжури – І. Калічка – мав підкреслювати його єдність з найбільш стражденними у суспільстві.

Проте були у віршах і патріотичні мотиви, й палке бажання служити рідному краєві:

Я син твій, нене Україно,

Народу парость я твого.

Смерть Івана Манжури була раптовою, але закономірною, оскільки він довго уже хворів, а злидні підривали останні сили. 15 (2) травня письменник впав прямо на вулиці в Катеринославі, щоб більше не встати.

Довгий час архів І. Манжури вважався втраченим. Річ у тому, що незадовго до смерті письменник продав свої рукописи всього за 25- крб. Катеринославському книгареві й видавцеві В. Алєксєєву. У 1925 році велика папка творів І. Манжури була виявлена, але потім її сліди втратилися і аж у 1955 році, розбираючи рукописи Державної публічної бібліотеки АН України, М. Візир натрапив на творчу спадщину письменника.