(Про творчість Павла Грабовського)

Довгий час П. Грабовського представляли як борця-інтернаціоналіста, революціонера. Його вірші, присвячені Україні, її майбутній долі, не включалися до збірок, до шкільних програм. Але поезії, присвячені національним проблемам, — чи не найцінніші серед творів громадсько-політичної лірики П. Грабовського. Вони звучать досить актуально і зараз. Це вірші “До Русі-України”, “До українців”, “Орли” та інші.

До Русі-України

Бажав би я мій рідний краю,

Щоб ти на волю здобувавсь,

Давно сподіваного раю

Від себе власне сподівавсь.

Щоб велич простого народа

Запанувала на Русі,

Щоб чарівна селянська врода

Росла в коханні та красі.

Щоб Русь порізнена устала

З-під віковічного ярма

І квітом повним розцвітала

У згоді з ближніми всіма!

“Плекаючи з дитинства мрію “прийняти муки за Христа”, поет прийняв тяжкі муки за Україну, за велику ідею визволення українців із кайданів вікової колоніальної неволі. Він свято вірив у національне відродження нашого народу, коли “рівний всім, в сім'ї народів вільних раб-народ забуде об ярмі, згине слід хижацької гидоти”, — пише дослідниця творчості П. Грабовського із м. Суми В. Захарова.

Темі визволення українців від колоніальної неволі присвячений і вірш поета “До Русі-України”. Він пронизаний вірою в краще майбутнє рідного краю, коли об'єднаються розрізнені фізично і психологічно українські люди східних та західних земель, коли таланти простого народу будуть належно поціновані.

Поезія “До Русі-України” невелика, усього три чотирирядкові строфи. Уже в першому рядку присутнє авторське “я” та звертання “мій рідний краю”. Це відразу надає віршеві щирості та ліричності, наближує його до читача, робить співрозмовником або запрошує до роздумів.

Усі наступні рядки — однорідні підрядні речення, починаються анафорою “щоб”. Це — заповітні бажання автора, щоб народ здобував волю, щоб його велич і таланти одержали належне визнання, щоб “чарівна селянська врода” не нівечилася непосильною працею, нестатками та неволею, щоб розрізнені землі об'єдналися в самостійну державу й жили у злагоді з сусідами. Як бачимо, тут викладена ціла програма відродження української нації.

Яскравість та повнозначність думок підкреслюють епітети: “рідний” (краю), “чарівна” (врода), “порізнена” (Русь), “віковічного” (ярма), “сподіваного” (раю), “повним” (квітом); метафори та метонімії: “велич запанувала”, “врода росла в коханні та красі”, Русь устала з-під ярма “і квітом повним розцвітала”.

Кожен рядок вірша, починаючи із заголовка, викликає якісь асоціації. Так, письменник звертається до старої назви— Русі – країни наших предків. Це навіює спогади про могутність та єдність держави Київська Русь, її авторитет серед інших народів “золотий вік” розквіту культури, мистецтва. Разом із тим ця назва служить контрастом до сучасного авторові підневільного становища України.

Далі йде вираз “Щоб ти на волю здобувалась...” За “Словником української мови” “здобуватись” — діставати, придбавати що-небудь, діалектне — спромагатися. Так ось, йдеться, мабуть, саме про “Спромагатися”. Народ повинен спромогтися й здобути нарешті волю, яка здається поетові “давно сподіваним раєм”. І цей “рай” треба сподіватися “від себе власно”, від власних зусиль.

Рядки “Щоб велич простого народа запанувала на Русі” можуть асоціюватися з думками про те, що багато талановитих людей (окрім Т. Шевченка та декількох інших) так і згинули в пітьмі неволі та небуття або пішли на службу до впливових сусідів.

А побажання “Щоб чарівна селянська врода росла в коханні та красі” нагадує про нещасних Шевченкових дівчат: Катерину, Ганну, Лукію та багатьох інших, чию долю, щастя розтоптали підлі звідники-пани.

Останні чотири рядки вірша — це мрія про сильну самостійну державу. Слова “Русь порізнена” звучать як “Русь порізана”. Дійсно, землі українські штучно розділені на Схід та Захід, підневільні, тому їм треба звільнитися “з-під віковічного ярма”, щоб “квітом повним” розквісти “у згоді з ближніми всіма”. Мабуть, згоду тут слід розуміти не лише як мир між сусідніми державами, а й лад між окремими людьми, в родинах (згадаймо “Кайдашеву сім'ю” І. Нечуя-Левицького, “Зачаровану Десну”

О. Довженка та інші твори про темноту, забитість, сварки й пияцтво на селі). Окличне речення, що стоїть у кінці поетичного твору, підкреслює силу почуттів автора й створює враження емоційної завершеності вірша. Це яскравий зразок громадсько-політичної лірики.

А написана поезія “До Русі-України” чотиристопним ямбом із перехресним римуванням (abab).