С. В. Задорожна. Чому в передмові до збірки “Зів’яле листя” і. Франко зазначає, що основою для віршів послужив щоденник самогубця?

“Зів’яле листя” сам І. Франко назвав “збіркою ліричних пісень, найсуб’єктивніших з усіх, які появилися у нас від часу автобіографічних поезій Шевченка, та при тім найбільш об’єктивних у способі малювання складного людського чуття”. Суб’єктивне у збірці виявилося в тому, що вона постала з невимовного болю Франкової душі, з незмірної розпуки, а тому й пісні у ній – “то голосні ридання”, “підстрелені пташки”, зойки враженого серця. Під тягарем життєвих обставин сорокарічний поет втомився, знесилився, почувався “зраненим звіром”, що “тікає у нетрі, щоб у своїй берлозі здихати”.

Такий емоційний стан був обумовлений фактами і особистого, і громадського життя. І. Франко пережив напад важкої недуги, що підточила його фізично, любовна ж драма надломила його морально, надірвала душу, переповнила все його єство нестерпною мукою. Тричі йому “являлася любов”, тричі “в руці від раю ключ держала” і тричі поет втрачав надію на щастя. Нерозділене кохання залишило по собі “невтишиму тоску”, засипавши снігом сподіване: “Замерзли в серці мрії молодечі, ілюзії криниця пересхла”.

Трагічну ноту до самопочуття додавало й усвідомлення Франком не лише своєї самотності в суспільстві, а й самої приреченості на суспільну самотність. “Справді, як назвати горе людини, що двигає на собі мало не половину всього творчого труда поневоленої нації й залишається при тому в глухій і напівжебрацькій самотності”, - писав про Франка сучасний поет і дослідник його творчості Д. Павличко. Вихований своїм чесним, працьовитим “хлопським” родом у пошані до громади, І. Франко смисл людського покликання на землі вбачав передусім у “діланні для добра суспільного”, а тому, як той каменяр, докладав титанічних зусиль, аби “одним ривком витягти і літературу, й театр, і науку, й усе духовне життя застряглої в багновищах провінціалізму Галичини на тверду й широку дорогу культури, цивілізації, свободи”. Проте поступу не було видно. Франко усвідомлював, “що марно кращі літа у горі й праці протекли”, а тому на якийсь час зневірився в доцільності тієї каторжної праці, висловивши свій біль у рядках “Зів’ялого листя”:

Даремно биться, працювати,

І сподіваться, і бажати!

Пропала сила вся моя.

Лиш чорних хмар гуляє зграя

І резигнація^ безкрая

Засіла в серці, як змія.

Драма суспільної самотності поглиблювалася драмою зневаження Франка тим суспільством, тим громадянством, якому він служив. Звісно, не всім, але, що прикро, представниками його освіченої верстви, його інтелігенції. У передмові до першої своєї збірки “З вершин і низин” (1887 р.) поет докоряє консервативній буржуазно-клерикальній галицькій інтелігенції, від якої він за двадцять років “писательської праці” “надто часто стрічав болючі удари, цинічні насміхи, а найчастіше тупий індиферентизм^ і грубе незнання”. Ці слова І. Франко міг повторити і в час створення та видрукування збірки “Зів’яле листя” (1893-1896 рр.), бо у ставленні до нього суспільство не змінилося. Він був занадто помітною постаттю, занадто обдарованою, занадто багато знав і, на біду для себе, не міг приховувати від псевдоінтелігентної громади свою вищість, свою розумову й моральну перевагу над нею. За масштабами політичного, філософського, художнього мислення рівного Франкові у тогочасній Галичині не було; а у високе дерево, як кажуть у народі, першим грім вдаряє. Нікчеми-заздрісники доклали зусиль, аби І. Франку було відмовлено в посаді викладача української літератури Львівського університету, хоч за рівнем освіченості, за величиною створеного цей титан духу і мислі був науковою інституцією для всієї Галичини. Він захистив дисертацію, мав чимало наукових праць, міжнародний авторитет ученого, а його не прийняли в члени Наукового товариства ім. Т. Шевченка. Свідомо “не помічали” або не зрозуміли його віршів. Зрозуміло, що все не могло минути для нього безслідно.

І. Франко знесилився, відчув неймовірну втому і пекучий біль, з якого й постали оті “ридання голосні” – пісні. Вірші були для нього ліками, бо ж відомо, що озвучений біль послаблюється. Але були вони настільки оголено суб’єктивні в своєму настрої, настільки сокровенні за змістом, що поет, з одного боку, передбачав можливість ототожнення особи автора й ліричного героя, з іншого – боявся бути неадекватно сприйнятим і потрактованим.

А тому в передмові до першого видання зазначив, що герой віршів не він, Франко, а його приятель, що “пустив собі кульку в лоб”. Небіжчик не переніс любовної драми, не зумів знайти собі місця в житті без кохання, бо “був се чоловік слабої волі та буйної фантазії, з глибоким чуттям, та мало спосібний до практичного життя”. Після його смерті Франкові до рук нібито потрапив його щоденник, що поміж “ліричних окликів, зітхань, прокляття та бичування себе самого” містив і надзвичайно емоційні, повні сили та експресії місця. Заглибившись у ситуацію, як каже Франко, він спробував передати душевний настрій автора щоденника віршовою мовою. “Чи варто було трудитися, щоб пустити в світ пару жмутків зів’ялого листя?..” – запитує поет і сам собі відповідає: “…Думалось мені, - може, се горе таке, як віспа, котру лічиться вщіплюванням віспи? Може, образ мук і горя хорої душі вздоровить деяку хору душу в нашій суспільності?”

Ліричний герой збірки “Зів’яле листя” пережив трагедію, яка виявилася сильнішою за нього: кохаючи, він загубив не тільки душу, а й саме життя. Зображуючи невідворотне згасання “автора щоденника”, його життєву катастрофу, І. Франко ніби приміряє до себе роль самогубця, яку б він міг грати найточніше, найправдивіше, бо всі боління людини, що зважилась на такий крок, були, по суті, його боління. Але лише приміряє, дивлячись на ситуацію з певної відстані, з відстані митця, бо ж ототожнювати автора збірки і її ліричного героя не можна. Франко-поет подає чимало вигадки, художнього домислу, сплавляючи суб’єктивне з об’єктивним, типовим.

На жаль, передмова до збірки не змогла вберегти І. Франка від дошкульних ударів критики, захистити не тільки від насміхів і глузувань недругів, а й від нерозуміння його настрою дрізями, що поет переживав особливо болісно. Перші поетичні “жмутки” “Зів’ялого листя”, тобто ще до виходу збірки у світ з’явилися перші критичні зауваження на її адресу. Автора звинувачували в “трусості”, “втечі з борні”, декадентстві та песимізмі, на що в передостанньому вірші збірки “Зів’яле листя” Франко відреагував так:

Ах, панове! Про трусість

Мовчіть ви мені!

Чи ви нюхали порох

В життєвій війні?

Чи ви лоб свій розбили

О дійсності мур?

Чи вам звісно, як смачно