Додаток а Список біографічно-художніх творів

1. Про І. Нечуя-Левицького.

Кротевич Є. Київські зустрічі. — К., 1965.

2. Про Панаса Мирного.

Лидуниця М. Брати і побратими.

3. Про І. Тобілевича, М. Старицького.

Кротевич Є. Київські зустрічі. — К., 1965.

4. Про Марка Кропивницького.

Смоленчук М. Ой, літа орел. — Одеса, 1969.

5. Про Івана Франка.

Горак Р. Задля празника. — К., 1989.

Горак Р. Тричі мені являлася любов. — К., 1987.

Кіліченко Л. Франкова криниця. — К., 1991

Колесник П. Терен на шляху. — К., 1980.

6. Про Павла Грабовського.

Спротюк М. На крутозламі. — К., 1969.

Сиротюк М. Забіліли сніги. — К., 1970.

7. Про Ольгу Кобилянську.

Гончаренко Б. Гості буковинської орлиці. – К., 1964.

8. Про Михайла Коцюбинського.

Смілянський Л. Михайло Коцюбинський. — К., 1965.

Коцюбинська І. Спогади і розповіді про Михайла Коцюбинського. — К., 1985.

Шевчук В. Поезія не живе на смітнику. — X., 1994.

9. Про Лесю Українку.

Олійник М. Дочка Прометея. — К., 1985.

Олійник М. Леся. — К., 1960.

Олійник М. Одержима. Роман. — К., 1963.

10. Про В. Стефаника.

Гнідан О. Василь Стефаник. — К., 1991.

Врублевська В. Емансипанка. — К., 1989.

11. Про Павла Тичину.

Тельнюк О. Павло Тичина. — К., 1979.

Загребельний П. Кларнети ніжності. — Вітчизна. № 1. — 1981.

В. Стус. Феномен часу.

12. Про Максима Рильського.

Мартич Ю. ... І стежка до криниці. — К., 1980.

13. Про Остапа Вишню.

Мартич Ю. Яблуко пізнання. — К., 1963.

Журавський А. Ніколи не сміявся без любові. — К., 1983.

Петрасюк М. І. Про Остапа Вишню. — К., 1989.

14. Про А. Головка.

Про Андрія Головка. — К., 1980.

15. Про Юрія Яновського.

Семенчук І. Юрій Яновський. — К., 1990.

Плачинда С. Юрій Яновський. — К., 1986.

16. Про О. Довженка.

Полум'яне життя. Спогади про О. Довженка. — К., Дніпро, 1973.

Минко В. Червоний Парнас. — К., 1972.

Школьний В., Шевченко В. З Довженкових криниць. — К., 1984.

17. Про А. Малишка.

Шлапак Д. Полум'яний сурмач. — К., 1982.

Костенко А. Андрій Малишко. — К., 1987.

18. Про В. Підмогильного, Є. Плужника, Д. Залалу, Г. Косинку, М. Качуру.

Мороз-Стрілець Т. Голос пам’яті. — К., 1989.

Додаток б Короткий літературознавчий словник

Авангардизм (фр. аvаnt — вперед і garde — сторожа; передній загін) – загальна назва течій у мистецтві й літературі. Основне в творчості представників авангардизму — виступ проти усталених традицій, за своєрідно трактоване новаторство.

Представниками авангардизму в українській літературі є. Ю.Андрухович, В. Неборак (вірші “Alter ago”, “Лу-Го-Сaд”, “Бу-ба-бу” та інші).

Автентичний (гр. аuthentikons – достовірно) — цілком вірогідний, дійсний, заснований на першоджерелах. Наукове літературознавство вивчає автентичні тексти, тобто оригінальні, точні тексти, що йдуть від автора: рукописи, першодруки, авторські коректури тощо.

Автобіографія і автобіографічний твір (гр. autos — сам, bios – життя та grapho – пишу) — літературний жанр; опис власного життєвого шляху. Жанр автобіографії часто наближається до мемуарів або й переплітається з ними, коли автор від розповіді про себе переключається на розповідь про ті події, свідком яких він був. Наприклад: Т. Г. Шевченко повість “Художник”, вірш “Мені тринадцятий минало”, О. П. Довженко “Зачарована Десна” та інші.

Автор художнього твору (лат. au(c)tor — творець) — особа, яка створила художній, науковий, музичний або інший твір.

Автореферат (гр. аutos – сам і лат. referre – доповідати, повідомляти) - короткий виклад основних положень наукового дослідження, зроблений самим автором.

Авторецензія (гр. autos – сам і лат. resensio – оцінка) – відгук про якийсь твір, написаний самим автором.

Авторизований (лат. auctorare – свідчити, підтверджувати) – погоджений з автором, перевірений ним. Авторизованим може бути переклад на iншу мову, а також інсценізація твору, зроблена іншою особою з дозволу і під наглядом автора.

Авторська мова (на відміну від прямої мови, мови персонажів) – слова в літературному творі, за допомогою яких письменник безпосередньо від себе характеризує події і образи. Вона має бути зразком літературної мови для читачів. Своєрідною формою авторської мови є ліричні відступи.

Адаптація тексту (лат. adaptare — пристосувати) — деяке спрощення тексту твору з тим, щоб зробити його більш пристосованим для мало підготовлених читачів. Для тих, хто починає вивчати іноземну мову, видаються адаптовані твори класиків літератури, щоб полегшити їх розуміння.

Академізм — відрив від життя, зневажливе ставлення до завдань сучасності, сліпе наслідування мистецьких надбань минулого.

Акмеїзм (гр. akme — вершина) — літературне угрупування, що виникло в Росії в 1909 році. Ця група поетів виявляла увагу до всьoго земного, грубого, предметного. Лідером угрупування був поет Гумільов.

Акростих (гр. akrostichos — вищий рядок) — вірш, побудований так, що початкові букви рядків, прочитані згори вниз, утворюють слово або словосполучення. Приклад акростиха:

У червоному намисті

Коло річки в зелен-листі

Розпишалася калина,

А із нею й тополина,

Їде візник, тихо стане.

На калину ніжно гляне,

А в уяві щось постане.

Актуальність твору (лат. actualist — діяльний) — важливість і злободенність піднесених у літературному творі проблем, тем, їх зв'язок з сучасністю.

Алегорія (гр. allegoria від allos – інший і adoireuo — говорю) — інакомовлення, відтворення людських рис і характерів в образах тварин, рослин, предметів, явищ природи. Алегорія у казках про тварин, байках. У вірші „Досвітні огні” Лесі Українки, „Каменярі” І. Я. Франка. Алегоричною є назва роману А. В. Головка „Бур’ян”.

Алітерація (лат. ad — до, при і littera – буква) — повторення подібних за звучанням приголосних у віршовому рядку, фразі, строфі для підсилення звукової або інтонаційної виразності і музичності. Лагідність інтонації відчувається у словах Т. Г. Шевченка:

Неначе ляля в льолі білій...

Алогізм (гр. а — частка заперечення і logismos – розум) — щось нелогічне безглузде з логічної точки зору, у літературних творах вживаються з метою створення комічного враження, у казках, небилицях. Наприклад: “Як був мій дід маленький, а батька ще на світі не було, так ми з дідом чумакували...”

Аморалізм — заперечення моралі, повне презирство до понять совісті і честі.

Амфібрахій (гр. amphibraсhys — від amphi – з обох сторін і brachys – короткий) — трискладова стопа з наголосом на другому складі.

природа, епоха, селянство (  )

Наприклад:

В нас клятва єдина і воля єдина,

Єдиний в нас клич і порив;

Ніколи, ніколи де буде Вкраїна

Рабою німецьких катів!

М. Бажан.

Аналіз художнього твору — наукове дослідження його, особливо важливе в практиці викладання літератури. Мета такого аналізу — правильно розкрити ідейний зміст твору й особливості художньої форми в їх єдності, осмислити життєві явища, зображені в творі, оцінити його виховне й естетичне значення. В процесі аналізу твору велике значення має розкриття естетичних ідеалів, втілених письменником у творі, усвідомлення художньо-емоційної природи твору, його майстерності. Під час аналізу творів будь-якого жанру слід охопити такі основні питання: ідейно-тематичний зміст, композиція і сюжет, персонажі, засоби типізації образів, особливості мови, художня майстерність. При загальній оцінці літературного твору треба виходити з таких основних критеріїв, як життєва й художня правда в ньому, сила ідейного та естетичного впливу на читачів тощо.

Аналогія (гр. analogia — подібність, відповідність) в художній літературі прийом, подібний до порівняння, коли аналіз одних складних явищ замінюється зображенням інших, чимось подібним до них, але більш знайомих читачеві і тому наочніших. Так, І. Я. Франко у повісті ”Борислав сміється” настрій робітників нафтопромислу в період підготовки до страйку пояснює аналогічною картиною з життя бджіл у вулику, коли ті готуються до розправи з ситими трутнями-неробами. Аналогія виростає із розгорненого порівняння.

Анапест (гр. anapestos — обернений, зворотний) у тоні силаботонічному віршуванні – трискладова стопа з наголосом на останньому складі. Схема анапеста:

Наша ціль — людське щастя і воля,

Розум владний без віри основ,

І братерство велике, всесвітнє.

Вільна праця і вільна любов.

І. Я. Франко

Анафора (гр. anaphero — виділяю) повторення або єдинопочаток. Повторення слова чи словосполучення на початку речення або віршованого рядка.

Хай буде все небачене побачено.

Хай буде все пробачене - пробачено.

Хай буде вік прожито як належить,

На жаль, від нас нічого не залежить.

Ліна Костенко

Анахронізм (гр. anashronismos – від ana – проти, chronos – час) – помилкове або свідоме віднесення події до іншої епохи, хронологічна неточність в зображенні послідовності подій, згадки про людей або предмети, які в той час не могли існувати. Наприклад, у билинах, присвячених змалюванню епохи князя Володимира, говориться про боротьбу з татарами.

Анекдот (гр. anekdotos – неопублікований) – жанр фольклору: коротка жартівлива розповідь про якийсь цікавий випадок чи ситуацію з несподіваним і дотепним закінченням.

Приходить чоловік до приятеля, а там все розкидано, той похапцем складає речі.

Що трапилось?

Я знову збираюсь до Парижа.

А хіба ти вже там був?

Ні, я вже одного разу збирався.

Анімаліст (лат. animal – тварина) – митець, що займається зображенням тваринного світу. Віталій Біанкі „Лісова газета на кожен рік” тощо.

Анімізи (лат. anima – душа) – уява первісних людей, що вся природа, всі існуючі речі — живі, мають душу.

Анонім (лат. anonymos – той, що не має назви, безіменний) – автор твору, який не назвав свого імені. Анонімною є народна творчість.

Анотація (лат. anotatio – примітка, дописка) – короткі пояснення, відомості, нотатки про зміст книжки, які додаються до її бібліографічного опису.

Антитеза (гр. antitesis – протиставлення ) – стилістична фігура: особливо підкреслене протиставлення протилежних життєвих явищ, понять, думок, характерів тощо. Часто використовується в народній творчості, художній літературі.

Ситий голодному не товариш

Народна творчість.

Додому він вертався умирати, але в мистецтві він ще воскресав.

Л. Костенко „Finita la tragedia”.

Античність (лат. antiguns — стародавній ) – історія і культура стародавніх римлян і греків (приблизно від VIII сторіччя до н.е. до V ст. до н.е.), класична древність, пов'язана з особливою красою, пластичністю форм тодішнього мистецтва. Антична література — один із важливих етапів розвитку світової культури.

Найвідомішими представниками цієї літератури були Гомер. Есхіл, Софокл, Евріпід, Арістотель, Вергілій, Горацій та інші.

Антологія (гр. anthologia — зображення квітів)— в пізні античні часи так називали збірники зразків поезії.

Антоніми (гр. anti — проти, onoma — ім’я ) – слова з протилежним лексичним значенням:

війна — мир, бідність — багатство, сумний — веселий.

Апокрифи (гр. apokryphos — схований, таємний) – перекази й оповідання на біблейні теми, не визнані церквою, а потім заборонені і переслідувані нею. “Мандрівка Богородиці по муках”.

Aполітизм, аполітичність в літературі (гр. а — частка заперечення і politike — політика) – удавана або справжня байдужість до питань політики і гострих проблем суспільного життя.

Апофеоз (гр. apotheosis – обожнення) - святкова, урочиста заключна масова сцена, в якій прославляється народ, герой або визначна подія, висока патріотична або моральна ідея тощо.

Арабески (італ. arabesco — арабський) – стилізований в арабському дусі узористий орнамент. Арабесками називають збірники невеликих літературних або невимушених і грайливих музичних творів.

Арго (фр. argot) – спеціальна умовна мова соціальної або професійної групи людей, набір незрозумілих для сторонніх людей слів і виразів. Часто під арго розуміють жаргон або тільки злодійське арго.

Архаїзм (гр. archaios — стародавній) — слово, його форма або мовний зворот, що на даному етапі розвитку мови застарів або зовсім вийшов із вжитку.

У п'єсі І.П.Котляревського “Наталка Полтавка” возний Тетерваковський говорить Наталці; „Ізложеннії в отвітних річах твоїх резони суть-теє-то як його - для любові ничтожні. Уязвленноє часторіченною любовію серце, по всім божеським і чоловічеським законам, не взираєть ні на породу, ні на літа, ні на состояніє...”

Архітвір (гр. arche — главенство, вища ступінь чогось) — особливо досконалий, виключно майстерний твір, шедевр. Л. В. Костенко “Маруся Чурай”.

Архітектоніка (гр. architektonike — архітектура; мистецтво керувати) — основний принцип побудови літературного твору, співвідношення його окремих елементів.

Асонанс (фр. assonance — співзвучати) — повторення окремих голосних звуків у рядку або строфі, що надає мові благозвучності, підсилює її музичність.

Наприклад:

Сунуться, сунуться хмари —

Думи сумні...

Як вогні

В височині!

М. Вороний

2. Неточна рима, побудована на співзвучності.

В двері стукала, селом вешталась: —

Люди добрі, дайте решето!

Ой просію ж я біле борошно,

Бо в полях іще дуже порожньо.

Л. Костенко

Асоціація (лат. associatio — поєднання) — зв’язок між уявленнями, при якому одне уявлення в свідомості людини викликає інші. (Зима — мороз), (сніг — цукор).

Астрофізм (гр. astrophos — безстрофний) — відсутність поділу у віршованому творі. Білі вірші, віршовані драми не мають поділу на строфи.

Афектація (лат. affectus — душевне хвилювання) — тенденція до перебільшення в описі сильних емоційних переживань, коли виникають необдумані вчинки персонажів, втрачається контроль свідомості над поведінкою людей.

Афоризм (гр. aphorismos — короткий вислів ) — короткі, лаконічні судження.

Всі скаржаться на свою пам'ять, та ніхто не скаржиться на свій розум.

Ларошфуко.

Байка — невеликий, переважно віршований твір повчального змісту, у якому людські риси, характери, життя відтворюються в образах тварин, рослин, речей, явищ природи тощо.

Наприклад: „Щука”, „Лисиця-жалібниця” Л. І. Глібова, „Троянда і Соловей”, „Рябко і Реп'яхи” В. Івановича та інші.

Балада — невеликий віршований твір, у якому зображені героїчні або незвичайні фантастичні події переважно трагічного характеру, з гострим сюжетом. Наприклад: „Причинна”, „Тополя”, „Русалка” Т.Г.Шевченка.

Бард (кельт. bard - співець) — поет, співець.

Бароко (італ. barocco – вигадливий, примхливий) — стиль у мистецтві, літературі кінця XVI — XVIII століть. Для бароко характерні урочистість, пишність, складність, підвищена мальовничість.

Безсюжетні твори — твори, у яких не показуються події в їх розвитку. Це здебільшого ліричні твори, пейзажні малюнки. Приклад “На Дніпрі” І. С. Нечуя-Левицького.

Белетристика (фр. belles-1еletteres – красне письменство) — художня проза. Іноді в іронічному значенні “несерйозне чтиво”.

Бестселер (англ. bestseller – дуже ходова книга чи річ ) — найпопулярніша книга, що видається величезними тиражами, приносячи авторам великі прибутки та славу.

Билини (рос. было — те, що колись було ) — російські епічні народні пісні, складені безіменними співцями про події переважно XI -XIV ст.

Біблеїзм — один з видів архаїзмів, слова та вирази, взяті з Біблії, пророцтва, псалми тощо.

„Німим отверзнуться уста”

Бібліографія (гр. biblion — книга, grapho – пишу) – наукова дисципліна, яка виявляє, веде облік і систематизує друковані твори з усіх галузей знання.

Бібліофіл (гр. biblion — книга, phileo – люблю) – людина, яка любить, цінує і збирає книги.

Біблія (гр. biblia — книги) – книги, що були складені давно (від ХІІ ст. до н.е. до II ст. н.е.) на матеріалі переказів, сказань про створення світу, людини, народження Христа тощо. Біблія — священна книга іудеїв і християн.

Білий вірш — поезія з неримованими рядками, своїм звучанням наближається до розмовної мови.

Білим віршем написано ряд драматичних поем Лесі Українки, “Світччине весілля” І.Кочерги, “Розмова з другом”, “Мости” М. Т. Рильського.

Бібліографічний твір — твір, побудований на матеріалі життя і діяльності якоїсь видатної особи. Наприклад, “Петербурзька осінь” О. Ільченка про Т. Г. Шевченка.

Біографія (гр. bios – життя, grapho – пишу) розповідь про життєвий шлях людини.

Благозвучність, милозвучність, або евфонія (гр. eu – добре, phone — голос, звук) — природність і краса звучання окремих мовних елементів, звуків, звукосполучень тощо.

Наприклад: Зайшов у школу, живу в Україні.

Букіністична література (гр. bouguin, — стара книга) — старі і рідкісні книги, що давно вже видавались, розійшлись і тільки випадково потрапляють до спеціальних букіністичних магазинів.

Бульварна література (фр. boulevard — міський вал) — антихудожні твори про злочинців, любовні пригоди тощо, розраховані на низькі, обивательські смаки.

Буриме (фр. bouts rimes — рифмовані закінчення) — літературна гра, що виникла у Франції на початку ХVІІ ст. Учасники її змагаються у написанні жартівливих віршів, експромтів.

Бурлеск (фр. burla — жарт) — жанр гумористичної поезії, комічний ефект якої досягається тим, що героїчний зміст викладається вульгарно, грубо, зниженою мовою, або, навпаки, тим, що про буденне говориться піднесено, „високим штилем”, піднесено. Бурлеск досягається також травестією. Прикладом бурлеску є „Енеїда” І. П. Котляревського.

Вар’єте (фр. variete – різноманітність) – театр легкого жанру; театральні вистави розважального характеру, в яких поєднуються елементи музичного, естрадного і циркового мистецтва.

Варіанти (лат. varians – змінюваний) – різновиди того самого твору. Особливо поширені в усій народній творчості.

Веди (санскр. veda – знання ) – стародавні пам’ятки художньої літератури Індії, які виникли на межі II і І тисячоліть до н.е. В них зібрані переважно віршовані релігійні гімни, молитви, заговори, заклинання проти хвороб, ворогів, демонів, прокляття й благословіння, описи обрядів, діянь богів тощо.

Величання – властиве для колядок, щедрівок, весільних пісень, обжинкових та інших обрядових пісень, прославлення тієї особи, до якої пісня звернена.

Величне – естетична категорія, особливо яскравий вияв у природі чи людському житті того, що викликає естетичні почуття захоплення, радості й поваги.

Велич людини у „Повісті полум’яних літ” О. П. Довженко та інші.

Вертеп (старослав. – печера) — популярний в Україні у XVIII – XIX ст. пересувний ляльковий театр, що виступав на ярмарках, міських і сільських площах у святкові дні. Спочатку виконавцями вертепних драм були школярі й „мандрівні дяки”, пізніше – мандрівні групи артистів. (Драма про народження Ісуса Христа і жорстокого царя Ірода).

Відродження або ренесанс (фр. Renaissance) — історичний період розвитку культури країн Європи в XV — XVI ст., звільнення культури від церковної опіки, людської особи від пут феодального ладу.

Представники цього періоду захищали свободу людської думки, правомірність земного щастя, принцип людяності й широту простору для розквіту людської особистості.

Вільний вірш або верлібр (фр. verslibre) — один з видів віршів, ритмічна єдність якого ґрунтується на відносній синтаксичній завершеності рядків і на їх інтонаційній подібності. Верлібр не поділяється на стопи, рядки його мають різну довжину, різну кількість наголосів, довільно розташованих. Верлібр не використовує рим, тому, як правило, не поділяється і на строфи. В українській поезії верлібр можна знайти у М. Вороного, О. Олеся, М. Рильського, М. Семенка.

А тим часом

Ті самі жорстокі і шорсткі

Самовіддані руки

Несли звідусюди

Каміння, залізо і цеглу,

Будували, робили, творили

Свій високий і просторий

Сонцем пронизаний

Дім.

Віншівки — традиційні закінчення колядок і щедрівок, у яких висловлюються поздоровлення і найкращі побажання господарю, господині, парубкові, дівчині. Іноді це самостійні пісні-поздоровлення.

Віртуозність (лат. virtus — доблесть, талант) — високий ступінь літературно-художньої майстерності, довершеності, досконалості.

Вірш (лат. virsus) — невеликий закінчений по змісту і формі поетичний твір, написаний віршованою мовою. За змістом вірш може бути ліричним, філософським, публіцистичним, гумористичним, сатиричним і т.д.

Вірш прозою, або поезія в прозі — переважно невеликий за розміром літературний твір, написаний прозою, але своєю мелодикою близький до вірша завдяки великій емоційності, ліризму і своєрідній ритмічності мови. Відомі вірші в прозі Дніпрової Чайки „Морські малюнки”, О. Кобилянської „Рожі”, В. Стефаника „Амбіції”, Лесі Українки „Присвяти Сергію Мержинському”.

Вульгаризм (лат. vulgaris – простий, брутальний) — не прийняте в літературній мові грубо-побутове чи лайливе слово або зворот, вжитий іноді автором у мові персонажів для характеристики їх невихованості, некультурності, грубості. І. П. Котляревський у „Енеїді” вкладає в уста Юнони вульгаризми для показу її сварливості, грубості. Юнона кричить на Венеру:

„Мовчать! Прескверна пащекухо! —

Юнона злобно верещить,—

Фіндюрко, ящірко, брехухо!

Як дам! — очіпок ізлетнть...

Хіба ж ти, сучище, не знаєш,

Що Зевс мій чоловік і брат?”

Героїчний народний епос — пісні, в яких прославляються героїчні подвиги в боротьбі проти поневолювачів, розум, сила, мужність і відданість Вітчизні. Як приклад, роман „Правда і кривда” М. Стельмаха, романи П. Загребельного.

Герой ліричний — особа, думки і почуття якої виражаються у ліриці.

Герой літературного твору — дійова особа в художньому творі, змальована широко й всебічно, в складних взаєминах з життям й іншими особами. Головний герой стоїть у центрі уваги письменника, іноді його ім’ям називається весь твір. Наприклад, „Микола Джеря” І. С. Нечуя-Левицького, „Ярослав Мудрий” І. Кочерги.

Гімн (гр. hymnos – урочиста пісня) – один з видів ліричної поезії: хвалебна пісня (поетичний чи музичний твір) на честь якоїсь особи чи визначної події. Наприклад, „Вічний революціонер” І. Я. Франка.

Гіпербола (гр. hyperbole – перебільшення) – різке перебільшення якихось рис людини, предметів або явищ, їх розмірів, кількості, сили з метою надання зображуваному виразності, загостреності, емоційності. М. Стельмах у романі „Правда і кривда” гостроту зображуваних подій передає гіперболою: „Вогонь був таким, що в повітрі снаряди стрічалися зі снарядами, міни з мінами, гранати з гранатами”.

Гротеск (фр. grotesque — химерний, незвичайний) – сатиричний прийом у мистецтві і літературі, заснований на нарочитому перетворенні дійсності за допомогою фантазії. Як приклад, фейлетони Остапа Вишні.

Гуманізм — (лат. humanus — людський, людяний) – це людяність, увага і любов до людини, співчуття їй у горі, прагнення допомагати тощо. Як прогресивна течія суспільної думки епохи Відродження (XIV – XVI ст.) справив величезний вплив на тогочасне мистецтво і літературу (Данте, Петрарка, Бокаччо, Леонардо да Вінчі, Рафаель, Мікеланжело, Шекспір, Рабле, Сервантес). Традиції гуманізму епохи Відродження продовжили відомі просвітителі XVIII ст. (О. Радіщев – у Росії, Г. Сковорода – на Україні), а потім – передові мислителі й письменники XIX – XX ст.

Гумор (англ. humour – волога) – зображення життя в беззлобно-добродушному, жартівливому тоні. Гумор піддає осміянню здебільшого часткові недоліки загалом позитивних явищ, окремі смішні риси людей. Прикладом є твори І. П. Котляревського „Енеїда”, „Наталка Полтавка”, „Москаль-чарівник”, байки Є. Гребінки, Л. Глібова, співомовки С. Руданського, фейлетони і „усмішки” Остапа Вишні.

Гуморески – невеликий художній твір про смішну пригоду або рису в характері людини. Сміх у гуморесці добродушний, жартівливий. Прикладом є твори Остапа Вишні, В. Блакитного, Ю. Вухналя, О. Ковіньки та ін.

Детективна література (від англ. detective – сищик) – один з видів пригодницької літератури; романи, повісті, оповідання, в яких розкривається якась таємниця, пов’язана із злочином, в яких діють сищики (детективи), описуються їх незвичайні пригоди.

Твори А. Конан-Дойля, Агати Крісті, Е. По, У. Коллінза, Ю. Дольд-Михайлика.

Дидактична література (від гр. didaktikos – повчальний) – твори різних жанрів, у яких у художній формі викладаються наукові істини, правила моралі тощо. Буало „Поетичне мистецтво”.

Дилогія (від гр. dі(s) – двічі та logos – слово) — в старогрецькому театрі драма на два акти. Пізніше дилогією стали називати два твори одного автора, пов’язані між собою єдиним задумом, спільністю сюжету і персонажів. Приклад романи І. Ільфа та Є. Петрова „Дванадцять стільців” та „Золоте теля”, О.Гончара „Людина і зброя”, „Циклон”.

Дифірамб (від гр. dithyrambos) – урочиста пісня на честь богів) – один з видів лірики, вірш, пройнятий надмірним, величанням, похвалами на честь якоїсь події.

Домисел – здогад чи припущення, для якого немає достатніх підстав і яке не підтверджують життєві факти; надумані й непереконливі картини та образи твору.

Дотеп – вдалий вислів, часто смішний і дошкульний.

Драма (гр. drama – дія) – в широкому розумінні – це один з основних родів художньої літератури, який відрізняється від епосу і лірики тим, що явища і характери героїв розкриває не через авторську розповідь про них, а через вчинки і розмови дійових осіб і призначений для сценічного втілення.

Основою драматичного твору є гострий драматичний конфлікт, зіткнення протилежних сил і інтересів.

Драма як літературний рід має три основні види: власне драму, трагедію і комедію.

Драма у вужчому значенні слова — це один з трьох основних жанрів драматургії. Драмою називається такий драматичний твір, в основу якого покладено хоч і гострий життєвий конфлікт, напружену боротьбу й складні переживання героїв, але розв'язка не має трагічного характеру. В драмі можуть бути елементи комічного і трагічного, вони не домінують. Зразками драми є „Назар Стодоля Т. Г.Шевченка, „Украдене щастя” І. Я. Франка, „Три сестри” А. Чехова, „Гроза” О. Островського, „97” М. Куліша та інші.

Драматизм — велика напруженість дії твору, гострота конфліктів, а також збіг обставин у житті персонажа, коли він потрапляє у безвихідне або дуже складне становище.

Драматична поема — переважно невелика за розміром віршована п'єса, в якій основна увага зосереджена на розкритті якогось конфлікту між основними противниками, на показі їх словесного двобою в стадії більшої гостроти й вирішення. Прикладом є драматичні поеми Лесі Українки „Одержима”, „У катакомбах”, І. Кочерги „Свіччине весілля”, „Ярослав Мудрий” та інші.

Думи — народні ліро-епічні твори переважно героїчного характеру про важливі події історії України (починаючи з XV ст.), виконувались народними співцями під акомпанемент кобзи, бандури або ліри. „Дума про козака Голоту”, „Дума про Марусю Богуславку” та інші. Елементи думи часто присутні в романах, повістях. Як приклад, роман у новелах Ю. Яновського „Вершники”.

Евфемізм (гр. euphemismos — говорю ввічливо) — заміна грубих або неприємних слів і висловів м'якими, ввічливими.

Езопівська мова (за ім’ям старогрецького байкаря VI – V ст. до н.е. Езопа, який свої погляди висловлював приховано, алегорично, через описи вчинків звірів) — замаскований спосіб вираження думок з натяками й недомовками.

Т. Шевченко, Леся Українка, І.Франко часто звертались до цього способу з метою приховати від царської цензури злободенне звучання своїх творів.

Екзистенціалізм (лат. existentia — існування) — суб'єктивно-ідеалістична течія в філософії, мистецтві.

Твори Ж.-П. Сартра, А. Камю.

Екскурс ( лат. execursus — відхилення, відступ) — у літературному творі це відступ від основної теми, щоб висвітлити якесь побічне питання.

Екслібрис (лат. ex libris — із книг) — книжний знак, художньо виконаний ярличок часто із малюнком і прізвищем людини.

Чимало діячів культури мають свої екслібриси.

Експозиція (лат. expositia — пояснення) — та частина художнього твору, в якій повідомляється про місце, де відбуваються дії, про час дії, обставини, автор знайомить читача з певними рисами головних персонажів.

Експресіонізм (фр. expressionnisme – вираження, виразність) — одна з течій у мистецтві і літературі, започаткована у першій третині XX ст. Основна увага спрямована на внутрішній світ митця, його індивідуалізацію.

В літературі це твори М. Хвильового, М. Куліша “Маклена Граса” та інші.

Елегія (гр. elegeria – скарга) — один із жанрів лірики, у якому виражені настрої смутку, журби, задуми, меланхолії. Елегійно-журливим настроєм пронизані твори Л. Глібова “Стоїть гора високая” (“Журба”), Т. Г. Шевченка “Думи мої”, “Не гріє сонце на чужині”, Лесі Українки “До мого фортепіано” та інші.

Емфаза (гр. emphasis – виразність ) — особлива напруженість мови, посилена її емоційна виразність, що досягається за допомогою різних стилістичних фігур (риторичних вигуків, звертань і запитань тощо).

Приклад:

Криши,

Ламай,

трощи стереопитп!

Вони кричать, пручаються, — ламай!

Хоч давня звичка з профілем

Ксантипи благає, плаче, просить:

„Не займай!”

Л. Костенко

Епіграма (гр. enigramma – напис ) — коротенький злободенний сатиричний вірш, спрямований проти якоїсь особи чи негативного суспільного явища.

Епіграф (гр. epigraphe – напис на пам'ятнику) — уривок з якогось твору, влучний вислів, афоризм, прислів'я, що ставиться на початку літературного твору або перед окремими його розділами з метою увиразнити його тему та ідею.

До кожної частини роману “Прапороносці” О.Гончар бере епіграфом слова з давньоруської пам'ятки “Слово о полку Ігоревім”.

До поеми “Циганська муза” Л. Костенко добирає епіграф:

До поезії треба сходитись. Як до великого вогнища.

До поеми „Слово про рідну матір” М. Рильський бере вислів із „Слова о полку Ігоревім”.

Епізод (гр. eniesodion – те, що трапилось) — у художньому творі одна з подій, що становить собою художньо неподільне ціле.

Епілог (гр. epi – після, logos – слово) — заключна частина твору, в якій розповідається про долю головних персонажів, коли основні протиріччя вирішилися, після розв'язки.

Епітет (гр. epitheton – додаток) – художнє означення, що виділяє в зображуваному якусь характерну рису. У В.Сосюри “пишний сад”, “солодкий аромат”, “ночей ласкавих”, (вірш “Люблю весну”).

Епіфора (гр. epiphora – повторення) - стилістична фігура, протилежна анафорі: повторення однакових виразів, слів, словосполучень в кінці віршованих рядків чи строф з метою посилення виразності мови. Епіфори в кінці строфи:

Ти знов оживаєш, надіє!

Світліє душа, молодіє...

І сердде живіше б'є в груди...

О, серце! О, воле! О, люди!

До мої тюрми пораненько

Застукала воля легенько:

Встань, сину, вже день далі буде!

О, воля! О, серце! О, люди!

І .Франко

Епос (гр. epos – слово, мова, розповідь) — один з трьох основних родів художньої літератури (поряд з лірикою і драмою). Епічні твори — розповідні. Зміст розкривається у формі авторської розповіді про людей і події. Основні епічні жанри: казка, легенди, роман, повість, епопея, оповідання, новела, нарис. Епічні твори пишуться прозою. Віршовані розповідні твори відносять до ліро-епічних творів: поема, балада, історична пісня, байка.

Есе (фр. essai — проба, нарис) — наукові, історичні, критичні та інші нариси, що відзначаються невимушеною, вільною трактовкою питання.

Естет (гр. aisthetes — той, що відчуває) — людина, яка любить поетичне, гарне й красиве в житті та мистецтві.

Естетичний ідеал — цілісний образ довершеної людини і досконалого життя, який викликає почуття радості, задоволення, хвилювання і бажання наслідувати.

Етюд (фр. etude) — невеликі літературні зарисовки, переважно безсюжетні. М. Коцюбинський — автор етюдів “Цвіт яблуні”, “Невідомий”.

Драматичний етюд — невелика одноактна п’єса.

Жаргон (фр – jargon) — набір особливих слів і виразів, що включаються в мову представниками вузької групи людей, які перебувають у рамках однакових чи близьких професійних та побутових умов.

Зав'язка — елемент сюжету і виникнення конфлікту; перше зіткнення протидіючих сил, яке зумовлює розвиток усіх наступних подій у творі.

Ідея художнього твору — основна думка художнього твору.

Ідіома (гр. idioma — своєрідний вираз) — фразеологічний зворот чи вираз, який не можна дослівно перекласти іншою мовою.

„Піймати облизня”, „дати гарбуза”, „накивати п'ятами”.

Імпресіонізм (фр. impression — враження ) — течія в мистецтві, митці якої вважають витончене відтворення суб'єктивних вражень та cпостережень. В українському образотворчому мистецтві представниками імпресіонізму є О. Мурашко, М. Бурачек та інші.

Інверсія (лат. inversio — переставлення) – зворотний порядок слів у реченні.

Ніч темна людей всіх потомлених скрила

Під чорні, широкії крила.

Леся Українка.

Інтерв’ю (англ. interview) — бесіда з політичним діячем, митцем, письменником на злободенну тему, яка цікавить багатьох.

Інтер’єр (фр. interieur – внутрішній) — опис внутрішнього вигляду приміщення.

Іронія (гр. eironeia – глузування) — прихована насмішка.

Калька (фр. calgue – копія) — слово або вираз, що є буквальним перекладом з іншої мови.

Калькою є “міроприємство” (замість заходи), “рахую” необхідним (замість вважаю необхідним ) тощо.

Канцеляризми — слова, звороти, що стали штампами в діловодстві (в актах, протоколах, інших документах). Густо пересипана канцеляризмами мова возного Тетерваковського у п'єсі „Наталка Полтавка” І. П. Котляревського.

Коломийки (від назви міста Коломиї на Івано-Франківщині) – короткі жартівливі пісеньки до танцю, що складаються з двох чотирнадцятискладових рядків.

Як заграю, заспіваю — туга ізчезає,

бо то наша коломийка таку силу має.

Комедія – драматичний твір, у якому відображається смішне в житті, висміюються негативні суспільні й побутові явища.

Яскравим прикладом комедії є „Хазяїн”, „Сто тисяч”, „Мартин Боруля” І. К. Карпенка-Карого.

Коментар (лат. kommentarium — нотатки, пояснення) — це примітки до творів, які подаються в підрядкових виносках або у додатках у кінці книги. Коментар допомагає глибше зрозуміти твір.

Композиція (лат. composition — складання, поєднання) — побудова літературного твору, розміщення і співвідношення подій і розстановка персонажів.

Конфлікт (лат. conflictus — зіткнення) — суперечність, зіткнення, що лежить в основі твору і зумовлює розвиток подій у ньому.

Концепція (лат. conceptio — розуміння) — система поглядів на певні життєві явища, спосіб їх розгляду, трактовки.

Кульмінація (лат. culmem — вершина) — важливий елемент найвищого напруження подій у творі, найгострішого зіткнення сил.

Легенда (лат. legenda — те, що слід прочитати) — переказ про якісь події чи людей, оповитий фантастикою, казковістю.

Лейтмотив (нім. leitmotiv – провідний мотив) — музичний термін, що вживається у літературознавстві у значенні головної думки, почуття, настрою, що проходить крізь увесь твір.

Лібрето (італ. lebretto – книжечка) – словесний текст опери або оперети.

Лірика (гр. lyra – струнний музичний щипковий інструмент, під акомпанемент якого у стародавній Греції виконувались пісні й вірші) – поряд з епосом і драмою один із основних літературних родів, в якому життя відображується через передачу почуттів, переживань, думок людини.

Ліричний герой — особа, думки і почуття якої виражаються у ліриці.

Ліро-епічний твір — такий віршовий художній твір, у якому показуються вчинки персонажів і разом з тим виявляється ставлення автора до цих вчинків (ліричні відступи).

У таких творах поєднані епічні сюжетно-розповідні елементи і властива ліриці емоційність, віршова форма і ліризм.

Наприклад: “Катерина” Т. Г. Шевченка

Літота (гр. litotes - простота) — поетичне применшення.

Мандрівні дяки — учні духовних шкіл XVII - XVIII ст., які, не маючи коштів для продовження навчання, мандрували від села до села і здобували засоби для життя тим, що складали і декламували вірші, брали участь у лялькових виставах, були народними “потішниками”.

Медитація (лат. meditatio – роздум ) — форма філософської лірики; вірш, у якому поет висловлює свої роздуми над проблемами життя і смерті, над баченим і пережитим.

Медитаціями є вірші М. Рильського “Медитація”, “Наддеснянські роздуми”, “Нащадок” та інші.

Мелодрама (гр. melos – пісня і drama – дія) — повчально-моралізаторський, підкреслено емоційний драматичний твір з гострою фабулою, в якому персонажі різко діляться на доброчинних і лиходіїв.

Мелодраматизм наявний у “Ой не ходи Грицю...”, “Циганці Азі” М. Старицкого, “Дай сердцю волю...” М. Кропивницького.

Метатеза (гр. metatheisis — перестановка ) — перестановка звуків і складів у середині слова. Талірка замість тарілка тощо.

Метафора (гр. metaphora — перенесення) — перенесення явищ і ознак одного предмета на інший на підставі схожості між ними. У Т. Г. Шевченка: А он з-за гаю виглядає ставок, неначе полотно. У Л. В. Костенко: Я чую дощ. Він тихо плаче правду, що я когось далекого люблю.

Метафраза (гр. metaphrasis – перефразування) – точний переказ змісту художнього твору або підпорядковий прозовий переклад вірша на іншу мову.

Метонімія (гр. metonimia – перейменування) – перенесення назви одного явища на інше, що перебуває з ним у зв’язку.

Вечернє сонце, дякую за день!

Вечернє сонце, дякую за втому.

За тих лісів просвітлений Едем.

І за волошку в житі золотому,

За твій світанок, і за твій зеніт,

І за мої обпечені зеніти

За те, що завтра хоче зеленіть,

За те, що вчора встигло оддзвеніти.

Ліна Костенко.

Містифікація (гр. mystes – втаємничений і лат. facio – роблю) – вчинок, свідомо спрямований на те, щоб завести когось в оману, обдурити.

Місцевий колорит (фр. couleur locale) використовувані письменником в художніх творах побутові деталі, мовні діалектичні риси та своєрідні пейзажні картини, що допомагають краще передати місце подій і надають зображенню більшої правдивості.

Прикладом можуть бути твори М. М. Коцюбинського “Для загальногo добра”, “Тіні забутих предків” та інші.

Модернізм (фр. moderne — сучасний, найновіший) – різноманітні найновіші напрями в мистецтві (символізм, експресіонізм, сюрреалізм, абстракціонізм, поп-арт і т.д.)

Напрям літературний — творча єдність значної групи письменників, близьких за своїм світоглядом, ідейними поглядами тощо.

Нарис — оповідний художньо-публіцистичний твір, у якому автор показує дійсні факти, події, людей.

Натуралізм (лат. natura — природа) — напрям у мистецтві й літературі, який прагне з фотографічною точністю описувати різні життєві подробиці, поодинокі, явища. У французькій літературі представником натуралізму був Еміль Золя.

Неокласицизм — (гр. neos — новий і classicus — зразковий) – тенденція в розвитку літератури і мистецтва, що наслідувала мистецтво минулих епох, письменники надавали великого значення формі творів.

Послідовними неокласиками вважають М. Зерова і О. Бургардта.

Неологізми — (гр. neos — новий і logos – слово) – нове слово, або вираз, що виник у зв'язку з розвитком суспільства або створений письменником. Неологізмами є слова кібернетика, комп'ютеризація, місяцехід тощо.

Новела — (італ. novella — нова) – різновид оповідання. Невеличкий розповідний твір про якусь незвичайну життєву подію з несподіваним фіналом. Неперевершеним майстром цього жанру в українській літературі є В. Стефаник.

Образ художній — особлива форма естетичного світосприймання. Літературні образи створюються за допомогою мови.

Образ становить собою діалектичну єдність загального й поодинокого.

Основними є образи – персонажі художнього твору. Допоміжну роль відіграють образи-картини природи (пейзажі), образи-речі (обстановка, інтер'єр), образи-емоції існують образи-символи, зорові, слухові тощо.

Ода (гр. ode — пісня) - похвальний ліро-епічний твір, присвячений важливим подіям, видатним особам і написаний в урочистому тоні.

Оксиморон (гр. oxymoron — дотепно-безглугзде) – стилістичний засіб: свідоме поєднання різко контрастних понять.

Приклад: В день такий на землі розквітає весна і тремтить од солодкої муки.

Омоніми (гр. homos – однаковий і onyma – ім’я) – слова, які мають однакове звучання, але різні за лексичним значенням.

Приклади: коса, ключ, батарея тощо.

Опис – один зі способів викладу матеріалу в художньому творі, що полягає в послідовному показі ознак, рис, властивостей осіб, речей, явищ природи тощо.

Памфлет – (англ. pamphlet – усе палю) – літературний твір публіцистичного жанру на злободенну тему, в якому з особливою гостротою, часто в сатиричній формі висміюються якісь негативні суспільні явища, іноді – увесь державний лад в цілому, ворожі політичні погляди та їх носії тощо. Широко відомі памфлети Ярослава Галана „З хрестом чи з ножем”, „На службі у сатани” та інші.

Парабола (гр. parabole – зіставлення) – це притча, коротка казочка, анекдот, інакомовна розповідь про якусь подію з повчальною метою.

Парадокс (гр. paradoxos – несподіваний, дивний) – міркування, яке і доводить певне поняття і заперечує його. У літературі і мистецтві – художній засіб, коли вислів різко розходиться із загальноприйнятими уявленнями, зовні здається нелогічним, але ховає в собі якусь цікаву, важливу думку.

Багато парадоксів зустрічаємо у сатиричних творах В. Самійленка, наприклад:

В тій країні люблять волю,

Всяк її шука по змозі

І про неї розмовляє

У острозі, у острозі.

Паралелізм (гр. parallelos – той, що йде поряд) – стилістична фігура: паралельне зображення двох чи більше явищ з різних сфер життя, показ одних явищ на фоні інших, зіставлення їх — переважно за ознакою дії. До паралелізму часто вдаються поети і письменники. Ось як у поемі „Катерина” пише Т. Г. Шевченко про горе покритки:

Реве, стогне хуртовина,

Котить, верне полем;

Стоїть Катря серед поля,

Дала сльозам волю.

Перифраз (гр. регі – біля, рhradso – говорю ) – одна з фігур поетичної мови, коли власне ім’я, предмет або явище називають не прямо, а в формі опису їх істотних рис та ознак.

Перифразом також називають твір на злободенну тему, написаний у формі комічного наслідування якогось популярного фольклорного чи літературного твору. Так, сатиричний вірш В. Самійленка „Дума-цяця” є перифразом відомої пісні „Ґандзя”.

Персонаж (фр. personage – обличчя, особа) – дійова особа в романі, повісті, оповіданні, п’єсі тощо.

У народних казках, байках і фантастичних творах персонажами можуть бути також тварини, речі, явища тощо.

Персоніфікація (лат. persona – особа і faсеге – робити) – вид метафори: надання предметам, явищам природи та поняттям властивостей людини, олюднення.

П’єса (фр. ріесе) – драматичний твір будь-якого жанру і написаний для вистави на сцені (драма, трагедія, комедія, водевіль і т.д.). Це загальна назва всіх драматичних творів.

Поезія в прозі – невеликий за розміром літературний твір, написаний прозою, але своєю мелодикою близький до вірша завдяки великій емоційності, ліризму і своєрідній ритмічності мови.

У цьому жанрі виступали О. Кобилянська („Рожі”), М. Черемшина („Симфонія”), Дніпрова Чайка (цикл „Морські малюнки”) та інші.

Поема (гр. роіеmа – від роіео – творю) – ліро-епічний віршований твір, у якому зображені значні події й яскраві характери. Розповідь про героїв супроводжується розкриттям авторських переживань і роздумів. Розвиток реалістичної поеми пов’язаний з творчістю Т. Г. Шевченка („Катерина”, „Наймичка”, „Відьма”, „Сон” та ін.)

Порівняльне вивчення літератури – спосіб дослідження літератури, при якому зіставляються однорідні або близькі за своїм характером літературні факти і явища в різних національних літературах.

Порівняння – виділення певної риси предмета через зіставлення з іншим предметом. Приклади:

Між горами старий Дніпро,

Неначе в молоці дитина.

Т. Г. Шевченко

Страждаю, мучусь, і живу, і гину,

Благословляю біль твоїх тенет.

Цю грудочку тепла – у Всесвіті – людину!

І Всесвіт цей – акваріум планет.

Ліна Костенко

Порнографія (гр. pornos – розпусник і grapho – пишу) – натуралістичне й цинічне зображення в літературі і мистецтві статевих відносин людей, непристойна література й мистецтво.

Портрет (фр. portrait) – зображення зовнішнього вигляду людини в літературному творі.

Послання – віршований літературний твір, написаний у формі листа або заперечення до якоїсь особи. Відомі „Послання до єпископів” І. Вишенського, Т. Г. Шевченка „І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнєє посланіє” та інші.

Прелюдія (лат. prae – перед, Ludus – гра) – вступна частина музичного твору. Вступ до поеми, окремий невеликий вірш.

Приказка – стислий крилатий народний вислів. Наприклад: „Хоч гірше, аби інше”, „У житті, як на довгій ниві” тощо.

Присвята – вказівка, на честь якої особи написано твір.

Прислів’я – короткий, часто віршований крилатий народний вираз, в якому міститься повчання.

„Рання пташка дзьобик чистить, а пізня очиці жмурить”,

„Добрі діти – батькам втіха, а злі діти – кінець”,

„Жінка для совіту, теща для привіту, матінка рідненька – лучче всього світу”.

Провінціалізми (лат. provincia – область) – слова і звороти, що побутують в певній місцевості (області, районі).

Прoзаїзми (лат. ргоsа – звичайний, простий) – слова або вирази, взяті з буденної розмовної мови.

Пролог (гр. рго – перед, Logos – слово) – окремий розділ або частина художнього твору, де автор знайомить читачів а фактами, що мали місце задовго до початку подій, які покладені в основу сюжету.

Професіоналізми – слова і звороти, що використовуються людьми певної професії. У гуморесці Остапа Вишні „Зенітка” використано ряд професіоналізмів з мови авіаторів: штопор, піке, протаранив, врізався в землю, рулі повороту, кабіна, флюзеляж та інші,

Публіцистика (лат. publicus – суспільний) – твори на суспільноважливі теми, що друкуються в періодичній пресі і передаються по радіо.

Ревю (фр. revue – огляд) – театральна чи естрадна вистава, скомпонована iз окремих самостійних сцен і номерів. Театральний огляд.

Резюме (фр. resume) – висновок із сказаного, короткий виклад в кінці книги тих висновків, до яких прийшов автор.

Ретардація (лат. геtardatio – затримка) – уповільнення або затримка в розгортанні подій, які набули великої гостроти, з метою посилення інтересу до них.

Рефeрат (лат. геfегге – повідомлення) – короткий виклад змісту книги в усній чи письмовій формі, огляд літературних джерел з певного питання.

Рефрен (лат. геfrain – приспів) – упорядковане повторення одного рядка, строфи або речення.

Рецензія (лат. ресеnsio – оцінка) – оцінка, визначення сильних сторін і хиб якогось літературного тексту, кінофільму, вистави тощо.

Речитатив (лат. гесitare – читати вголос) – поєднання співу й декламації. Народні думи виконуються речитативом.

Рима (гр. rhythmos – розмірність) – співзвучне закінчення рядків у літературному творі.

Що я? Малесенька хвилька на мить?

Крапля на скелі?

Променем сонця я хочу світить

В людський оселі!

Д. В. Павличко.

Ритм (гр. гhythmos – розмірність) – закономірне чергування рухів, звуків.

Ритміка (гр. гhythmikos - стрункий, рівномірний) – вчення про ритми.

Риторика (гр. гhetorike techne – ораторське мистецтво) – наука красномовства.

Риторичне запитання – одна із фігур поетичної мови: запитання, яке не вимагає відповіді. Приклад:

Так чого ж я шукаю і чим я жива?!

Велемовний світ, велелюдний.

Ви поезія, вірші? Чи тільки слова?

У майбутнього слух абсолютний.

Л. В. Костенко.

Риторичні фігури – незвичайна побудова речень і фраз з метою підсилення емоційного впливу художньої мови.

Розвиток дії – частина твору між зав’язкою і кульмінацією, де письменник ніби намічає шлях розв’язання конфлікту.

Розв’язка – та частина твору, в якій йдеться про результати кульмінаційного зіткнення між персонажами твору.

Роман (фр. roman ) – складний за побудовою і великий за розміром епічний прозовий (рідко віршований) твір, у якому широко охоплені події певної епохи та багатогранно змальовані персонажі.

Романс (ісп. romance) – сольна лірична пісня, здебільшого про кохання, що виконується в супроводі музичного інструмента.

Романтизм (фр. гоmantisme) – художній метод у літературі і мистецтві, коли не задовольняючій митця дійсності протиставляються картини бажаного, витвореного мрією, піднесеного над дійсністю.

Роман у віршах – складна епічна або ліро-епічна форма, великий віршований твір, що змальовує життя у всій його складності й широчині.

Романами у віршах є „Молодість брата” Л. Первомайського, „Маруся Чурай” Л. В. Костенко.

Сарказм (гр. sarkasmos – терзання) – гостра, гнівна іронія, вияв крайньої ненависті й презирства.

Сатира (лат. satura – всяка всячина) – художні твори різних жанрів, у яких різке викриття зображуваного поєднується з гострим осміянням.

Сeнтименталізм (фр. sentument – почуття) – напрям у європейській літературі II половини ХVIII ст., що надавав великої ваги почуттям і пристрастям, ставив своїм завданням розчулити читача, викликати співчуття до нещасної долі своїх героїв.

В українській літературі риси сентименталізму в поєднанні з реалізмом виявилися у творах Г. Квітки-Основ’яненка „Маруся”, „Щира любов”, „Сердешна Оксана” та інші.

Символ (гр. symbolon – знак) – один з поетичних тропів: умовне означення якогось явища або поняття іншим на основі подібності з метою стисло й яскраво передати певну ідею.

Образ Прометея в сатирі Т. Г. Шевченка „Кавказ” виступає як символ нескореності, безсмертя народу, його незламного прагнення до волі.

Синекдоха (гр. synecdoche) – один з тропів: вид метонімії, кількісна заміна понять.

Приклад:

Вчися, друже, шанувати хвилину (в значенні час).

Синоніми (гр. sunonimos) – слова, що означають одне й те ж по-різному і різняться відтінками смислового значення.

Наприклад: хуртовина, заметіль, сніговиця, завірюха, віхола, завія, хуга, хвища.

Слов’янізм – застаріле слово або вираз, що походить із церковнослов’янської мови.

Приклади: глас, крин, злат, злак тощо.

Сонет (італ. suono – звук) – старовинна форма вірша, що складається з 14 рядків п’ятистопного ямба.

Стиль авторський або індивідуальний (гр. stylos – загострена паличка, якою писали на покритих воском дощечках) – це ідейно-художня своєрідність творчості письменника, риси його творчої індивідуальності.

Стиль мовний – сукупність мовних засобів для використання в певній сфері відповідно до мети, характеру і змісту висловлюваних думок.

Строфа (гр. strophe – поворот, зміна) – повторюване в даному вірші поєднання кількох віршових рядків, зв’язаних між собою певною системою рим та інтонацією.

Суржик – мова, в якій змішані слова з різних мов.

Сценарій (італ. scenario) – літературний твір, за яким робиться кінофільм. Кіноп’єса, в якій у художній формі викладається зміст фільму і характеризуються образи-персонажі, визначаються жанрові та стильові його особливості.

Сюжет (фр. sujet – предмет) – конфлікти і взаємини між персонажами, ті події, розгортаючи які письменник розкриває характери персонажів, своє ставлення до них і весь зміст твору.

Тавтологія (гр. tautos – те саме і logos – слово) – повторення тієї самої думки, тільки іншими словами.

Тези – основні, стисло сформовані положення, які доводить автор.

Тема (гр. thema – те, що лежить в основі) – основне питання, основна думка твору.

Тип (гр. typos – відбиток, зразок) – яскравий художній образ-персонаж.

Трагедія (гр. tragoedia) – драматичний твір, в основу якого покладено гострий, непримиренний конфлікт, де незвичайний герой потрапляє в безвихідне становище, вступає в боротьбу з нездоланними силами і гине. Прикладом трагедій є „Фауст” Гете, „Гамлет”, „Отелло” Шекспіра, „Сава Чалий” І. Карпенка-Карого та інші.

Трагікомедія – драматичний твір, в якому поєднані риси трагедії і комедії.

Приклад: „Мартин Боруля” І. Карпенка-Карого.

Уособлення – різновид метафори: перенесення властивостей істот на предмети, явища природи, абстрактні поняття, оживлення їх.

Усмішка – різновид фейлетону та гуморески.

Фейлетон (фр. feuileton – аркуш) – невеликий художньо-публіцистичний жваво написаний твір у періодичній пресі, в якому злободенні події показано в сатиричному або гумористичному плані.

Фразеологізми – стійкі сполучення слів, стилістичні звороти, що властиві мові і дослівного перекладу на іншу мову не мають.

Характеристика персонажа – властиві персонажу суттєві риси й ознаки, що відрізняють його від інших персонажів.

Цикл (гр. сiklos – коло, колесо) – обєднання низки відносно самостійних творів у ціле темою, спільним оповідачем, при збереженні завершеності кожного твору.

Цитата (лат. citata – викликаю, наводжу) – дослівний витяг з якого-небудь твору.

Ямб (гр. iambos – фракійський музичний інструмент) – двоскладовий віршовий розмір з наголосом на другому складі.