Трудівниця Хмуро дивилася школа, в бовдурі глухо гуло,

Вітер вривався зокола,

Сумно в хатині було.

Мертва трудівниця-пані

Біла, як віск, на столі

Там почивала, заранні

Збувшися скорбів землі.

Рук і на час не складала,

Щиро кохала діток,

Листу якогось-то ждала,—

Тільки і знав наш куток.

За день одсунула книжку,

За день не стала робить,

Як опинилась на ліжку,—

Нічим було пособить...

В непогідь, стужу злиденну

(Певно, сама сирота!)

Зайде в хатину нужденну,

Словом усіх повіта.

Дасть, коли треба, поради,

Викладе все до пуття...

Боже! З якої б то ради

Їй відбирати життя ?

Журно посходились дітки

Обік німої труни:

Втратили неньку сирітки,

Втратили промінь вони.

Вдарив і дзвін похоронний...

Нічого, мабуть, ждать:

Треба людині сторонній

Шану останню віддать.

Дим закурився з кадила,

Серце зворушував спів...

Що дітвора голосила,—

Просто не чути попів!

А як на цвинтарі стали,

Кинули грудку землі,—

Гірко батьки заридали,

Аж надривались малі.

Мовчки вернули на помин,

Що громадяни знесли.

Якось не складувавсь гомін,

Навіть дяки не пили.

Та й розійшлися по хатах,—

Школа осталась пуста...

Хуга свистить по загатах,

Жалібно труп заміта.

Значне місце у творчому доробку П. Грабовського посідає зображення важкого підневільного життя трудівника. Читача найбільше вражають ті твори, у яких поет малює; конкретні, ніби вихоплені з життя образи, картини. Такими є поезії “Робітникові”, “Швачка”, “Трудівниця”, “З життя”, “До матері” та інші.

Особливо хвилювала П. Грабовського жіноча доля. Образ, жінки-трудівниці, жінки-борця займає значне місце в його творчості. У роки жорстокого і безжалісного гноблення народу жінка, як ніхто, зазнавала принижень, визиску. Чимало творів поет присвятив цим ”безвісним страдницям-трудівницям”.

Героїня вірша “Трудівниця” —народна вчителька. Вона безмежно любить людей, самовіддано служить їм аж до самої смерті. П. Грабовський відтворив у вірші типове явище 70—80-х років XIX сторіччя, коли революційно-демократична інтелігенція йшла “в народ”, несла, пропагувала передові ідеї і часто гинула в боротьбі за правду. Грабовський знав чимало фактів із життя представників цієї верстви населення, які “всю душу” вкладали в роботу задля поліпшення життя народу.

Поезія “Трудівниця” — сюжетний вірш, який зображує життя народної вчительки. Твір починається із розв'язки:

Мертва трудівниця-пані

Біла, як віск, на столі

Там почивала, заранні

Збувшися скорбів землі.,

Опис сільської школи говорить про ту бідність і нужду, у якій жила вчителька, присвятивши себе народові:

Хмуро дивилася школа,

В бовдурі глухо гуло,

Вітер вривався зокола,

Сумно в хатині було.

Поет показує, що для дітей селян народна вчителька була проме­нем світла у важкому й темному житті села, а для їх батьків — порадником і другом:

Журно посходились дітки

Обік німої труни:

Втратили неньку сирітки,

Втратили промінь вони.

Тому з таким болем прощається село з учителькою:

Гірко батьки заридали,

Аж надривались малі.

Селяни віддають останню шану скромній трудівниці:

Мовчки вернули на помин,

Що громадяни знесли...

І ось останній фрагмент розповіді про цю трагічну подію:

Та й розійшлися по хатах,—

Школа осталась пуста...

Хуга свистить по загатах,

Жалібно труп заміта.

Саме таким закінченням автор досяг повноти картини, виразності. Смерть своєї вчительки діти і їхні батьки сприйняли як особисте непоправне горе. У вірші поет висловив глибоке співчуття до людини важкої долі, підніс ідею вірного і самовідданого служіння народові. Глибока і щира любов трудящих до померлої вчительки була найвищою нагородою за її труд.

Письменник оспівує і возвеличує важку працю вчительки, яка серед мороку й безпросвітної нужди завжди допомагала знедоленим:

В непогідь, стужу злиденну

(Певно, сама сирота!)

Зайде в хатину нужденну,

Словом усіх повіта.

Важливу роль у творі відіграють пейзажі, якими починається і завершується вірш. Короткі, лаконічні описи зимової хуртовини сприяють глибшому відтворенню трагічних подій. Образ кришталево чесної, високого громадянського покликання людини овіяний ліризмом і теплотою. Він є художнім узагальненням скромних трудівниць старої школи. У той час поезія прозвучала як заклик до громадськості звернути найсерйознішу увагу на народних учителів, здатних на самопожертву заради інтересів трудящих. Так характеризує вірш дослідниця творчості П. Грабовського Н. М. Гаєвська^.

Вірш написаний улюбленим розміром П. Грабовського – чотиристопним хореєм із перехресним римуванням. Твір пронизаний болем і жалем, захопленням і любов'ю автора до безіменної героїні-трудівниці. Особливостями композиції вірша є його сюжетність поєднання ліричного, героїчного та трагічного.

Письменник майстерно користується звукописом (асонансом). У першій строфі похмурість пейзажу передається завдяки вживанню слів з великою кількістю букв х, ш, г, с, т. Мова поезії образна, часто вживаються дещо трансформовані фразеологізми (“збувшися скорбів землі”, “рук і на час не складала”, “викладе все до пуття”, “відбирати життя”, “шану останню віддать”, “серце зворушував”); порівняння (“біла, як віск”); епітети — “злиденна” (стужа), “нужденна” (хатина), “пуста” (школа); метафори (“втратили неньку сирітки, втратили промінь вони”). Окличні речення, риторичні питання, звертання надають поезії емоційного та драматичного звучання.

До Н. К. С.

Такої певної, святої,

Такої рідної, як ти,

Такої щирої, простої,—

Вже більше, мабуть, не знайти.

Таку не часто скинеш оком,

Такою тільки що марить...

А раз зустрінеш ненароком —

Навіки долю озарить!

Звичайно, за літерами “Н. К. С.” ховається реальна постать Це Надія Костянтинівна Сигида, полум'яна революціонерка-народниця, що віддала своє життя справі служіння українському народу, його визволенню з неволі, боротьбі за краще майбутнє. Павло Арсенович познайомився з Надією 1888 року в Московській центральній пересильній тюрмі: Грабовський підлягав висилці до Іркутська за приналежність до протиурядового товариства й поширення нелегальних видань, Сигиду ж було засуджено до каторжних робіт у Забайкаллі за участь у народницькій організації, що планувала здійснення терористичних актів. Потім Грабовський і Сигида кілька місяців йшли разом в одній групі ув'язнених від Москви до Іркутська. І цей тяжкий шлях для Павла Арсеновича був скрашений щирими почуттями дружби і кохання до Надії Сигиди. Саме тоді з'явились перші зворушливі рядки, присвячені цій жінці:

Такої певної, святої

Такої рідної, як ти,

Такої щирої простої

Вже більше, мабуть, не знайти.

(“До Н.К. С”)

Заслання Грабовський і Сигида відбували в різних місцях, тому єдиною сполучною ниттю стали листи — листи-сповіді, листи-одкровення. Сестронько люба, друже коханий, мій квіте — так звертався поет до Надії. Вона для нього сестра, кохана, соратниця по боротьбі й муза на все життя.

За народ свій нещасливий.

Повна щирої журби,

Ти ступала на правдивий

Шлях святої боротьби.

(“Зі в'язниці”)

Воля і мужність Надії викликали в поета щире захоплення. Кохана для Грабовського справжня героїня, перед якою він схиляє голову:

В той час безсилого жадання

Перед тобою я схилюсь,

Хресту великого страждання

Душі твоєї помолюсь.

(“До мучениці” )

Але жорстокі обставини назавжди розлучать Павла і Надію. Сигида на знак протесту проти катувань у верхнєудинській тюрмі, що в Забайкаллі, дала ляпаса коменданту тюрми Масюкову, за що, за наказом генерал-губернатора Корфа, була покарана сотнею ударів. Тієї ж ночі 1889 року Н. Сигида померла. Поет був глибоко вражений трагічною загибеллю коханої і друга. І його перше відчуття— незбагненність того, що сталося, — відбите у віршах “Над могилою” та “До Н. К. С.”:

І пекло мук, і крові море

Якого, може, не знайду,

І найлютіше в світі горе.

Я бачив,— гіршого не жду.

(“Над могилою”)

У всіх віршах Грабовський звертається до Сигиди з найніжнішими словами, виказуючи свою повагу, захоплення, любов: сестронько кохана (“Посвята”), сестронько люба (“В далечінь”), моя небога (“Зі в'язниці”), мій квіте (“В далечінь”), голубка (“Тужба”), сестро мила (“До сестри”), друже коханий, сестронько-раю (“До сестроньки”) — і водночас називає жертвою часу (“До Н. К. С.” — “Зранку в холодну могилу...”), порівнює з квіткою на кипарисовому хресті (“Квітка. До Н. К. С.”). Але найяскравіші штрихи до образу Надії Сигиди знаходимо в поезіях “До Н. К. С.” (“Такої певної, святої...”) та “На пам'ять”, де поет називає Надію певною, святою, рідною, щирою, простою. Виняткову духовну красу цієї жінки, її внутрішню привабливість автор підкреслює майстерно вжитою анафорою — п'ятиразовим повторенням займенника “такої”. Такої благородної і щирої, як ця жінка, стверджує поет, “вже більше, мабуть, не знайти”,— вона з тих що ведуть за собою інших, вона вміє іншим “навіки долю озарить”. З характерною для нього простотою й безпосередністю використовуючи місткі і точні епітети, порівняння (особливо запозичені з народної пісні), Грабовський передає духовну щедрість Н. Сигиди, малює ідеальний портрет товаришки по боротьбі за краще майбутнє, духовно близької людини, коханої жінки. І читачі беззастережно, так би мовити, на віру, сприймають цей портрет, достовірно не знаючи героїні, — настільки він переконливий і довершений..

При цьому поет не обожнює сліпо Надію Сигиду як кохану — він не тільки поклоняється жіночій красі й чарівності, а й одухотворює образ великої страдниці за народні інтереси, яка до останнього подиху не зійшла з обраного шляху, кинула виклик жорстокості тогочасної дійсності. Прийняти муки за народ, вогнем свого серця освітити шлях темному людові — то справді подвиг, то звершення духу людського.

Переважна більшість віршів, присвячених Надії Сигиді,— це ліричні мініатюри, для яких характерні глибина почуттів і думки, динаміка переживань, важливий внутрішній підтекст.

* * *

Я не співець чудовної природи

З холодною байдужістю її;

З ума не йдуть знедолені народи,—

Їм я віддав усі чуття мої.

Серед ясних, золочених просторів

Я бачу люд без житнього шматка...

Блакить... пташки... з-під соловйових хорів,

Мов ніж, вража скрізь стогін мужика.

Нехай кругом розумний лад та втіха,—,

Не здужа їх мій мозок осягти,

Бо скільки кривд, бо скільки всюди лиха,

Як хижий звір, братів гризуть брати.

Нехай людці, що до вітхнення вдатні,

Співають нам на всякі голоси

Про райські сни й куточки благодатні,—

Де плачуть, там немає вже краси!

Нехай вони, кохаючись “на лоні”,

Мук забуття вишукують дарма,

Їх не заспать: у серця відгомоні

Озветься світ з турботами всіма!

П. Грабовського завжди хвилювала тема активної ролі митця і поезії в суспільному житті. Один із кращих творів на цю тему — вірш “Я не співець чудовної природи...”, який є продовженням і розвитком думок письменника, викладених у статті “Дещо про творчість поетичну”. Автор надавав великого значення думкам і поглядам, висловленим у ній. Свідчення тому — дві різні редакції, надруковані самим поетом: перша — у збірці “Пролісок”, друга — у збірці “Кобза” (доопрацьована, поглиблена).

Вподовж усього вірша, від початку до самого кінця твору, звучить тверда впевненість у тому, що “світ з турботами всіма” все ж озветься у серці співців. І саме в цих рядках яскраво висловлені погляди самого Грабовського на завдання художньої творчості. Автор, створюючи узагальнену картину дійсності, у якій “з-під соловйових хорів, мов ніж, вража скрізь стогін мужика”, доповнює її конкретними реалістичними деталями: “люд без житнього шматка”, “як хижий звір, братів гризуть брати”. І на тлі цього — представники літератури для вибраних, які не помічали народного горя й співали “про райські сни й куточки благодатні”, відвертаючи увагу читачів від гострих соціальних проблем, від боротьби народу за свої права. П. Грабовський категорично виступив проти їх “солодкого” співу, висуваючи лозунг “Де плачуть, там немає вже краси!”.

Характерно, що весь вірш побудований на антитезі — протиставленні поета-громадянина співцеві “райських снів” і “куточків благодатних”.

А головне завдання співця — відображати життя народу і шляхи його покращення, а не захоплюватися красою природи там, “де плачуть”. Провідна думка твору виражена вже в першій строфі. Поет безкомпромісно проголошує:

Я не співець чудовної природи

З холодною байдужістю її;

З ума не йдуть знедолені народи,—

Їм я віддав усі чуття мої.

Отже, завдання і покликання поета — віддати “усі чуття”, увесь свій талант “знедоленим народам”.

Ідейно і тематично вірш “Я не співець чудовної природи...” перегукується з віршем Т. Шевченка “Якби ви знали, паничі...”, І. Франка “Декадент”, поемою Лесі Українки “Давня казка”, М. Некрасова “Дедушка”, працею М. Чернишевського “Естетичне відношення мистецтва до дійсності”.

Ідейно-художній зміст твору розкривається за допомогою вдало дібраних словесно-образних засобів.

Байдужих до народного горя поетів, Грабовський називає “людцями”, малюючи при цьому образи-картини народної недолі: “люд без житнього шматка”, “скільки кривд, скільки всюди лиха”, “як хижий звір, братів гризуть брати”, скрізь так багато пекельного лиха, що від нього меркне краса природи.

Анафора “нехай” та заперечна частка при словах (“не співець”, “не йдуть”, “не здужа”, “не заспать”, “немає вже краси”) підкреслюють категоричну незгоду письменника з думкою, що мистецтво — для окремих людей, для вибраних і може бути не пов'язане з реальним життям. Силу почуттів автора підкреслюють окличні речення (“Де плачуть, там немає вже краси!”, “Озветься світ з турботами всіма!”).

Відповідний змістові настрій створює й розмір вірша — п'ятистопний ямб із пірихіями.

Отже, у вірші “Я не співець чудовної природи...” П. Грабовський виступив як щирий патріот свого народу борець за людські права, поет-громадянин.

Уперед

Уперед за край рідний та волю,

За окутий, пригноблений люд,

Хоч нічого не знайдеш, крім болю,

Хоч нас жде невіддячений труд!

Уперед проти зла однодумно!

Розрослася ворожа юрба.

Не гадаймо прожити безсумно,

Бо життя — неминуча борба.

Уперед, хто не хоче конати,

Статись трупом гнилим живучи!

Сміле слово — то наші гармати,

Світлі вчинки — то наші мечі.

Уперед до завзятого бою

За громадські та власні права,

Коли бути бажаєм собою,

Коли серце позор відчува!

Уперед до звершення замірів,

Що поклав дев'ятнадцятий вік;

Скиньмо владу катів-бузувірів,

Щоб людиною став чоловік!

Уперед! Годі скніти рабами,

Час кормигу гидливу знести!

Наші кубла нам стануть гробами,

Швидко знівечать ясність мети.

Уперед! Не жде поступ всесвітній:

На шляху пристаючих лиша,

Інший лад, інший мир заповітний

Виробляє із себе душа.

Уперед проти хижих порядків!

Гине войник чи здобич бере,

Він стежки протира для нащадків,—

Його діло ніколи не мре!

Вірш “Уперед” (первісна назва “Наперед”) увійшов до збірки “З Півночі” (1896). Один із цензорів дав таку оцінку цій збірці, зокрема віршам “Уперед”, “Мало нас, та се — дарма...” (він вказує відповідні сторінки): “Автор, отбывающий наказание на каторге в Сибири, посвящает половину своей книги... выражению ненависти своей к русскому правительству и повествует о стремлении ниспровергнуть существующий государственный строй, порвать цепи, сбросить власть палачей и идти напролом против хищнического строя; особенно резки по выражениям стихотворения на страницах... полагал бы поэтому ... что книга должна быть запрещена”^.

Який парадокс! Державний службовець — цензор побічно, мимоволі підтверджує існування “власти палачей” і “хищнического строя”.

Збірка “З Півночі” була-таки заборонена, але вірші з неї переписувались і розповсюджувались по всій країні. Особливо популярною стала поезія “Уперед” (композитор Л. Ревуцький у 1924 році навіть поклав її на музику).

Кожна з восьми строф вірша починається анафорою “Уперед”, яка разом з іншими художніми засобами надає поезії емоційної наснаги, сили та виразності. Поет закликає боротися “за край рідний та волю, за окутий, пригноблений люд”, хоч розуміє, що борців на цьому шляху чекають лиш біль і невдячність.

Наступні рядки поширюють думку поета: треба виступати “проти зла однодумно”, тобто спільно, разом, бо “розрослася ворожа юрба”, і життя не можна “прожити безсумно”, “статись трупом гнилим живучи”. Яку ж зброю пропонує використати автор? Літературознавці радянського періоду майже одноголосно заявляють, що “ця поезія є бойовим закликом революціонера-демократа до народної революції... до бою святого, до повалення і знищення самодержавства...”^

Між тим Павло Грабовський наголошує:

Сміле слово — то наші гармати,

Світлі вчинки — то наші мечі.

Він говорить: “...Не жде поступ всесвітній...”. Як показує тисячолітній історичний досвід, жодна війна, кровопролиття і вбивство не сприяли поступові людства. І якщо автор вживає вираз “Уперед до завзятого бою”, то це ще не означає вбивство та кровопролиття. Письменник підкреслює, що боротися треба “за громадські та власні права”, “щоб людиною став чоловік”, бо без особистої свободи кожного члена суспільства немає свободи і громадської. Бездіяльність, рабське приниження “швидко знівечать ясність мети”. Душа ж виробила вже “інший лад, інший мир заповітний”. Метафоричний вислів “гине войник [воїн] чи здобич бере, він стежки протира для нащадків,— його діло ніколи не мре!” утверджує думку автора про те, що в будь-якому разі зусилля борців за краще життя не пропадуть марно. Це буде крок уперед, хоч деякі і змушені будуть піти на самопожертву.

Поезія сповнена енергії, рішучості. П. Грабовський вживає досить різні епітети, характеризуючи існуючий стан: “окутий, пригноблений” (люд), “невіддячений” (труд), “ворожа” (юрба), “гнилим” (трупом), “гидливу” (кормигу), “хижих” (порядків). „Цьому підпорядкована і відповідна лексика: позор, кати-бузувіри, кубла, гроби.

Експресивності та наступальному характерові вірша сприяє вживання окличних речень, повторів, афористичних висловів (“Бо життя — неминуча борба”, “Сміле слово — то наші гармати, світлі вчинки — то наші мечі”, “Щоб людиною став чоловік”, “Його діло ніколи не мре”).

Розмір поезії — тристопний анапест, який наче відлічує чіткі кроки в поході й підкреслює бойовий оптимістичний настрій. “Уперед” у багатьох моментах перегукується з віршем І. Франка “Каменярі”.

Надія

Не зітхай так безнадійно,

Скорбних уст не замикай,

Рук не складуй ще подвійно,

З лану битви не тікай.

Глянь на луг — не вся травиця

Ще потоптана упрах;

Глянь на люди — чесні лиця

Ще не всі обвіяв страх.

Ще великі перепони

Злу поставлено кругом,

Не безкарно рвуться стони

Під ворожим батогом.

Встануть мученики-браття,

Встануть сестри, як живі...

За годиною прокляття,

Мук, кайданів та крові,

Зрадно купленої слави,—

Панство волі йде услід,

І на чолі миросправи

Власно з'явиться нарід!

Цей твір належить до вілюйського періоду життя П. Грабовського на засланні і ввійшов до збірки “Пролісок”. Поет звертається до своїх сучасників зі словом підтримки, намагається вселити віру в перемогу:

Не зітхай так безнадійно,

Скорбних уст не замикай,

Рук не складуй ще подвійно,

З лану битви не тікай.

У наступній строфі автор застосовує прийом паралелізму й малює алегоричну картину:

Глянь на луг — не вся травиця

Ще потоптана упрах;

Глянь на люди — чесні лиця

Ще не всі обвіяв страх.

Безпосереднє звернення — заклик “не зітхай”, “не замикай”, “не складуй”, “не тікай”, “глянь” наближають до читача, роблять вірш щирим, переконливим.

Третя строфа — метафорична картина життя в суспільстві, але скоріше бажана, ніж дійсна:

Ще великі перепони

Злу поставлено кругом,

Не безкарно рвуться стони

Під ворожим батогом.

Метонімія “ворожий батіг” яскраво й образно змальовує самодержавство з його зловживаннями.

Шлях боротьби важкий, будуть і є втрати, страждання, зради. Але неминуче прийде “панство.волі”, “на чолі миросправи власно з’явиться нарід!”. Авторський неологізм “миросправи” засвідчує важливу думку П. Грабовського: зміни в суспільстві повинні з'явитися саме завдяки мирним (!) справам.

Строфи вірша “Надія” мають народнопісенний характер: тут зустрічаються повтори, пестливо-зменшувальні слова (“травиця”), народнорозмовна лексика (“складуй”, “нарід”, “лиця”) і т. ін. Усе це поєднується з афористичними висловами книжного походження: “скорбні уста”, “панство волі”, “лан битви”, “потоптати упрах”, “обвіяти страхом”, “година прокляття”.

Вірш написаний чотиристопним хореєм, що теж вказує на фольклорні мотиви поезії.

Оптимістичне звучання цього твору допомагало сучасникам П. Грабовського зберегти свою віру в краще майбутнє, піднімало дух, викликало бажання відстоювати свої людські права. Для сучасного ж читача вірш — свідчення мужності, героїзму наших предків у їхній боротьбі за життя, гідне людини.

До Б. С-го

Прощай, коханий ляше-друже!

Час розістатись настає.

А як болить, як б'ється дуже

Від туги серденько моє.

Одно гадали ми з тобою,

Шукали одного шляху,

І от зійшлись в тюрмі з собою,

Найшли недоленьку лиху.

Мир чарівничої омани

Пред нами птахом зник давно:

Неволя вічна та кайдани —

То нам судилося одно.

Але ж і ту судьбу шалену

Не довелось ділити нам:

Ти — за Байкал, а я — за Лену,—

Розтечемось по чужинам.

Хто зна: чи вернеться спромога

До праці стать за все святе,

А чи навік тяжка дорога

Колючим терном заросте?

Отак-то, голубе мій, ляше!

Тобі — рудник, мені — тайга...

Та не належить серце наше

До пут утисника-врага.

Віддавна руки нам невільні,

Душі ж неволя не скує;

Єднають нас змагання спільні,—

Хто їх хортами зацькує?

Не кривда п'яного магната,

Не заздрість жирного ксьондза,—

Нас порушає проти ката

Журби вселюдської сльоза.

В чаду скаженого прокляття

Потоком кров лили батьки;

Той час минув: ми рідні браття,

Ми — нерозлучні бояки.

За що ж? За те, щоб духом згоди

Все понялося між людьми,

Щоб наші змучені народи

Так побраталися, як ми!

Цей твір П. Грабовський присвятив товаришеві по засланню поляку Броніславу Сєрошевському, продовжуючи Шевченкову традицію примирення і дружби українського та польського народів. Поет висловлює надію й віру в краще майбутнє, бо “душі ж неволя не скує”:

В чаду скаженого прокляття

Потоком кров лили батьки;

Той час минув: ми рідні браття,

Ми — нерозлучні бояки.

Саме в далекому Сибіру, на царській каторзі зустрічалося багато українців та поляків, які виступали за свою свободу. Спільне горе спільна мета й боротьба проти спільного ворога їх єднали, приводили до братання.

П. Грабовський вірив, що “час настане для взаємин спільних” народів-братів. І не зможе перешкодити єднанню й дружбі людей різних національностей:

Віддавна руки нам невільні,

Душі ж неволя не скує;

Єднають нас змагання спільні,—

Хто їх хортами зацькує?

Письменник підкреслює, що боротись із самодержавством не так легко. Він розуміє, що будуть невдачі і жертви. Однак віра в перемогу добра над злом не покидала поета. П. Грабовський сподівається, що “духом згоди” все пройметься між людьми і “наші змучені народи” побратаються, як побратався він сам із Сєрошевським. Це особливо наголошено в останній строфі твору, де яскраво виражена ідея поезії, заклик до всеслов'янського єднання. Епітет “змучені” відтворює тяжкий шлях двох братніх народів у боротьбі за своє соціальне і національне визволення.

Для вірша характерні автобіографічність і конкретність, адже він має точного адресата, навіяний реальними спогадами й переживаннями. Зустрічі й прощання з однодумцями були цілою подією для засланців. Тому вони свято берегли кожен спогад про близьку людину.

Поезія “До Б. С-го” розпочинається щирим і задушевним звертанням “Прощай, коханий ляше-друже!”, яке потім повторюється ще раз: “Отак-то, голубе мій, ляше!”. У ній багато народнопісенних елементів: зменшувально-пестливих слів (“серденько”, “неволенька”), постійних епітетів (“лиха недоленька”, “тяжка дорога”, “колючим терном”). Автор змальовує метафоричні картини: братерського єднання народів у їх спільній боротьбі проти гнобителів, якому ніщо не перешкодить (“Хто їх хортами зацькує?”), сварки і кровопролиття в далекому минулому між народами, спровоковані пануючим класом (“В чаду скаженого прокляття потоком кров лили батьки”). Спільність мети підкреслюється метоніміями “Не кривда п'яного магната, не заздрість жирного ксьондза,— нас порушає проти ката журби вселюдської сльоза”. П. Грабовський, висловлюючи жаль з приводу того, що друзями з Сєрошевським та багатьма іншими йому доводиться ставати в тюрмі, на засланні, часто звертається до трансформованих афористичних висловів та фразеологізмів (“недоленька лиха”, “болить серденько”, “мир омани птахом зник”, “тяжка дорога колючим терном заросте”, “серце належить”, “дух згоди” та інші). Це свідчить про його щирі почуття поета-громадянина і про високу художню майстерність.

 3. ВЕСНЯНКИ

І

Зійшли сніги, шумить вода,

Весною повіва;

Земля квіточки викида,

Буяє травка молода;

Все мертве ожива.

Веселе сонечко блистить,

Проміння щедро ллє;

Гайок привітно шелестить,

Неначе кличе пригостить;

Струмочок виграє.

Сіяють злотом небеса,

Витьохкують пташки...

А груди думонька стиса:

Ховає зверхня ця краса

Смердючі болячки.

II

Знову, ластівочко-серце,

Ти вернулась, знов звила

В нас під хатою кубельце...

Заспівай же, де була?

Розкажи: чи й там, як тута,

Пекло скрізь — ні верть, ні круть:

Люди носять рабські пута,

У чужій кормизі мруть?

Світлі поклики колишні

До братерства та рідні,

Мов ті дріб’язки залишні,

Затопталися в багні?

Крук недолі над всім кружить,

А соборище панів,

Знавіснівши, гірко тужить,

Що, бач, мало кайданів?

Розкажи: чи й там, як тута,

Замість праці все слова;

Люд бездольний в пітьмі плута,

На наймитів упова?

ІІІ

Сумно заспівала

Ластівочка люба

На питання ті:

• Скільки світа знала,

• Скрізь панує згуба,

• Люд — узаперті.

Мість^ любові – злоба;

Брат піднявсь на брата,

Душить за шматок,

Та ніде пригноба

Не справляє свята,

Як-от ваш куток!

Ніде розбратання

Посеред громади

Не було, як тут.

Ниці почування,

Продажність та зради

Не кули більш пут.

Ні в якій країні

Брак самопошани

Так людей не жер,

Як у вас донині...

Бийте, рвіть кайдани,

Доки дух не вмер! —

З отим словом втіхи

Пісенька зніміла,

В небі віддалась.

У блакить з-під стріхи

Ластівочка мила

Пурхнула – знялась.

V

Годі ж нудитись, складаючи руки;

Кличе робітників рідна земля...

Віра, впотужнена словом науки,

Хай нас міцніш окриля!

Більше уваги до власного горя,

Більше любові до люду свого!

Близько — загибель... зника наша зоря...

Чого ж нам ждати, чого?

VI

Розцвітайся ти, веснонько красна,

Духом творчості все онови;

У натузі країна нещасна...

З муки-смерті її відживи!

Розворуш наші груди холодні, Запали в них притухлий огонь,

Щоб рятунок знайшли ми з безодні,

Не стояли в борні осторонь!

Одігнала надовго ти хвижі,

Розбудила надії та сни.

Баглаї — ці воріженьки хижі,

Так послизнуть нехай і вони!

Розцвітайся та нас із могили

До живого життя підведи,

Щоб ми очі на себе розкрили;

Світлі думи в душі відроди!

Циклом “Веснянки” починається збірка “З Півночі” (1896). У нього є присвята — “Присвятив Ользі”. Ольга Зернова — близька знайома П. Грабовського в Якутську. Вже саме внесення “Веснянок” до розділу “Сумні співи” говорить про контраст, що лежить в основі цього циклу. Народні веснянки — бадьорі, життєрадісні пісні, у Грабовського ж картини природи нерозривно пов’язані зі станом суспільного життя.

Цикл складається з шести поезій. У першій веснянці “Зійшли сніги, шумить вода...”, намалювавши картину приходу весни світлими, справді весняними барвами, поет відразу робить крутий поворот до соціальних роздумів. Меркне краса природи, а поезія набирає тужливого звучання:

Сіяють злотом небеса,

Витьохкують пташки...

А груди думонька стиса...

Поет ні за яких обставин не може забути про “смердючі болячки” суспільства, душевний біль викликає в нього невідповідність між цією красою природи та становищем трудового народу. У другій веснянці прийом уявного діалогу автора з ластівкою, яка повернулася з теплих країв, композиційно виправданий багатоплановістю ідейного задуму, прагненням осмислити становище народних мас у світовому масштабі.

Звертаючись до ластівки, П. Грабовський питає її, чи і в далеких країнах, як і тут, “люди носять рабські пута, у чужій кормизі мруть”:

...Чи й там, як тута...

Крук недолі над всім кружить,

А соборище панів,

Знавіснівши, гірко тужить,

Що, бач, мало кайданів?

Відповідь пташки (це вже третя веснянка) далеко не пташина, а глибоко філософська:

Скільки світа знала,

Скрізь панує згуба,

Люд — узаперті.

Замість любові — злоба, брат воює з братом, у громаді панують розбрат, продажність та зрада. Але, дорікає ластівка:

...Ні в якій країні

Брак самопошани

Так людей не жер,

Як у вас донині...

Та письменник не забуває про дух обраного жанру, про його оп­тимістичну суть і в цій же третій поезії переходить на закличний тон, сповнений патріотичного, громадянського пафосу:

Бийте, рвіть кайдани,

Доки дух не вмер!

Остання ж, шоста веснянка циклу — це гімн весні, оновленню та боротьбі:

Розцвітайся ти, веснонько красна,

Духом творчості все онови,

У натузі країна нещасна...

З муки-смерті її відживи!

Розворуш наші груди холодні,

Запали в них притухлий огонь,

Щоб рятунок знайшли ми з безодні,

Не стояли в борні осторонь!

Таким чином, ідея циклу “Веснянки” —заклик поета до активної дії за краще життя.

Розцвітайся та нас із могили

До живого життя підведи,

Щоб ми очі на себе розкрили;

Світлі думи в душі відроди!

Вказавши на причини негараздів у суспільстві (неволя, розбрат, зрада, низькі та підлі почуття), П. Грабовський рішуче закликає до оновлення світу й людської душі (“Духом творчості все онови”, “Розворуш наші груди холодні, запали в них притухлий огонь”, “Світлі думи в душі відроди!”), бо лише таким чином можна врятувати нещасну країну від “муки-смерті”.

Відповідно до задуму змінюється й авторський тон розповіді. Наспівна ритмомелодика народної пісні перших чотирьох веснянок з ямбом та хореєм переходить у карбований ритм трискладового розміру (дактиль і анапест) п'ятої й шостої. Причому, якщо стиль п'ятої веснянки навмисне перевантажений ідіоматичними висловами (“впотужнена словом науки”, “складаючи руки”), що утруднює вимову, то в останній пісні переважає тон урочистий, сповнений патріотичного пафосу й оптимізму. Поет висловлює глибоку впевненість у тому, що “ще зблисне наша слава”, і станеться це тільки завдяки праці (“Праця вгору піднесе”), розуму й вірі (“Віра, впотужнена словом науки, хай нас міцніш окриля!) та любові (“Більше любові до люду свого!”).

Літературознавці ж радянських часів одностайно проголошують П. Грабовського революціонером-марксистом, який прагнув знищення самодержавства шляхом збройного повстання. Але докладний аналіз творів поета, зокрема його “Веснянок”, говорить про дещо інше: письменник закликав боротися із соціальною несправедливістю шляхом праці, науки та любові.

Цикл “Веснянок” П. Грабовського за своїми ідейно-художніми особливостями близький до циклу “Веснянок” І. Франка.

 4. П. Грабовський-перекладач

П. Грабовському було властиве глибоке почуття відповідальності за долю не тільки українського народу, а й трудящих інших країн, скривджених, приречених на смерть. Твори, які перекладав поет, належали здебільшого поетам народів, що зазнавали національно-колоніального гноблення.

Часто це були переспіви, але й вони мали велике значення, якщо зважити, що поет працював в умовах заслання і в пору, коли не було ще виробленої теорії перекладу. Тому Франко мав рацію, називаючи Грабовського одним з найкращих перекладачів чужих поетів на нашу мову.

Значний внесок зробив Грабовський у розвиток теорії перекладу.

– Які речі найбільш бажані до перекладу? – запитував він. – Такими речами, на мою думку, мусять бути переважно: а) класичні твори поезії та краснописі іносторонньої; б) питання про справи громадські.

– Як треба перекладати? Однією з вимог, які він ставить до перекладу, є повне знання того, що він перекладає.

Грабовський особливо застерігає, щоб не викривляти змісту заради гарної форми.

Прочитайте переклади віршів, окремих строф. І дайте відповідь на запитання: “Чи є зв’язок між перекладними і оригінальними поезіями П. Грабовського?”

О. Пушкін “Послание в Сибирь” Переклад:

Любовь и дружество до вас Дойдут сквозь мрачные затворы, Как в ваши каторжные норы Доходит мой свободный глас.	Любов та дружба промінь свій Так само кинуть крізь затвори, Як дійде голос вільний мій До вас у каторжницькі нори.
Суриков «В Украине»	Переклад:
С полей вернулися девчата. Пришли и парубки с работ – И собрались у ветхой хаты, Где старый дед, кобзарь, живет.	В село вернулися дівчатка, Зійшлися з поля парубки: До кобзаря он – бачиш – хатка! Всі подалися залюбки.

Микола Некрасов

* * *

Душно... ні щастя, ні волі...

Ніч – непроглядна імла...

Плиска край вінця доволі...

Буря б, чи що, заревла.

Звийся над прірвою моря,

В полі, в гаю загукай:

Чашу всесвітнього горя,

Всю розплескай!

Любен Каравелов (з болгарської)

* * *

Як умру – то не згрібайте

Землі наді мною,

А засипте в чистім полі

Свіжою травою.

Прийде дівчина-голубка

На мою могилу,

Тихо сяде під калину,

Здихне через силу.

І згада про мене з сумом

Серденько гаряче,

Наді мною сиротою

Нищечком поплаче.

Томас Гуд

“Пісня про сорочку”

Чи згадало ж коли хоч одно,

В кого сестри є, ненька, дружини:

Що на вас не просте полотно,

А життя дорогої людини?

Ший, ший, ший –

Серед бідності, голоду спраги:

І сорочку, і саван сумний

Одинаково ший без розваги!

Йозеф Уланд (з німецької)

Поетові

Сій, сіваче, в людські груди

Правди вічної зерно:

Дарма, брате, що не всюди

Добре прийметься воно.

Розсівай же, доки сила

Та не вмре останній гук:

Всім ділись, чого вділила

Тобі доля з щедрих рук!

Джордж Гордон Байрон (з англійської)

Вставай, прокинься! Не тебе,

Елладо, кличу я до бою

А сам зворушую себе,

Бо не керую більш собою.

Вперед. Вперед! В той славний край,

Де всяк хапається до зброї!

За волю бийся і вмирай,

Де умиратимуть герої!

Шандор Петефі (з угорської)

За тебе я боровся, рідний краю,

Але мене і кайдани закули:

До світла рвавсь –

І ось за те вмираю...

Ганс Крістіан Андерсен (з датської)

Рідний край

Дома все тебе дратує,

Порошинка дошкуля:

Хто що скаже, пожартує, -

Втік би зараз відціля.

Все, що гудив, все те нині

Якимсь чаром віддає,

Рідна мова на чужині

Ще милішою стає.

А не вспієш край свій кинуть,

Туга зараз забере:

Спогадання роєм линуть,

Забувається все зле...

Під яким би небом ясним

Врешті ти не опинивсь, -

Ні не буде воно красним,

Як було своє колись.

 5. Що спонукало П. Грабовського викласти свої погляди щодо завдання поета і поезії?

Призначення поета, його роль у суспільному житті завжди хвилювали П. Грабовського. Цій темі він присвятив чимало віршів і статтю “Дещо про творчість поетичну” (1896), у якій сформулював основні положення й погляди на мистецтво, завдання поезії, поета. Праця написана як відгук на рецензію М. Ф. Комарова, українського літературного критика, присвячену збірці Г. Кернеренка “В досужий час”. П. Грабовський, ознайомившись із критичним матеріалом М. Комарова, виклав власні міркування в статті, яку вперше було надруковано 1897 р. у львівському журналі “Зоря”. Чи знайомий був письменник із творами самого Г. Кернеренка, невідомо. Та це й не суттєво, адже це був лише привід для викладення П. Грабовським його основних думок щодо завдань поета і поезії.

 5.1. Дещо про творчість поетичну

Переказ статті П. Грабовського

П. Грабовський говорить, що, йому довелося ознайомитися з гостро критичною заміткою в одеському журналі “По морю и суше” стосовно збірки Грицька Кернеренка “В досужий час”. Павла Арсеновича зацікавило те, з якого саме боку критикував автор поета. М. Комаров закидав Кернеренкові те, що він малює жінок здебільшого “холодними, бездушними, зрадливими кокетками”. І висуває припущення, що добродій Кернеренко, мабуть, не мав у жінок успіху, тому й вирішив помститися таким чином. Але при аналізі творів марно торкатися особи автора — “він може бути добрим сім'янином, скромною, порядною людиною, і при цьому писати про різні “зальоти“.

Треба дивитися, чи має автор хоч кілька з тих неодмінних ознак, “які саме виробляють поета в справжньому значенні слова” і без яких може занепасти навіть сильний талант; “тим більше треба володіти такими ознаками людям пересічного хисту”.

Що ж то за ознаки, яких, на думку П. Грабовського, саме й бракує Г. Кернеренкові? Це — відсутність “певної освіти загальнолюдської, тверезого цілокупного світогляду громадського і потрібного розуміння ваги та цілей діяльності поетичної. Без тих трьох речей не буде ніколи поета справдешнього”.

Якщо у поета ще й талант не яскравий, то тоді марно сподіватись на успіх його праці. “Як би там не горобцював та не карався за невдатні зальоти автор, належний ступінь ревної [справжньої] освіти завжди вдержав би його на певній вишині сучасних поглядів на женщину; поступово вироблений світогляд дав би різнобарвний зміст його творам, а правдиве розуміння своєї ролі, своїх задач та мети направило б “його на добрий шлях працювання громадського, навернуло б його до вислідження явищ та обставин безпосередньо життєвих, замість цвірінькати, як та божа пташина серед гаю, верзякати всяку нісенітницю, що забрела зненацька в голову”.

П. Грабовський вважав, що на такому рівні може бути поезія лише в дикунів: бачать гору — співають про гору, ліс — про ліс, дерево — про дерево. Сучасний же співець не повинен повертатись до стану первісного, бо який же він після того співець, який навіть сучасник? “Яку струну в людському серці своїм співом порушить? Яке горе хоч на хвилинку розважить-осолодить? Який шлях та мету вкаже тому, хто опинився на розпутті, не знаючи, куди податись? Се думки, котрі повинен обміркувати кожен співець, виступаючи з своїми творами перед громадою, коли він єсть свідомий своєї високої задачі; не триндикати без пуття — його діло, а робити гуртову спільну роботу...”

І далі П. Грабовський визначає головні ознаки справжньої поезії: “Цікавий, щиро людський зміст докупи з виробленою, художньо закінченою формою становлять головні прикмети всякої істинної поезії, от сих прикмет і повинен шукати в поетичних творах насамперед критик”. Це дається талантом з одного боку, з іншого — умови, брак яких якраз і відзначається у добродія Кернеренка.

“Штуки для штуки”, тобто “мистецтва для мистецтва”, зазначає письменник, не було й не може бути в дійсності. “Штука для штуки” — се в устах проповідників значило: затчи уші та затули очі на голосніші потреби життя, тікай від його прози, літай понад миром на крилах легесеньких, принадливих мрій, лоскочи потихесеньку нерви, з поезії зроби панську примху — отакий їх закон і вимоги”. Але “поезія мусить бути одним з чинників поступу загальнолюдського, а в рідному краї зокрема — загальнонародного, средством боротьби з світовою неправдою, сміливим голосом за всіх пригноблених та окривджених. Така її задача!”

П. Грабовський наводить за приклад російського поета Кольцова, який вважався нетенденційним, “виспівував без зайвої думки, як та пташина гайова”. Але його поезію не можна назвати ”штукою для штуки”, бо містить вона глибоку думку, змальовує людське горе, вселяє надію на краще майбутнє, висловлює найщиріші побажання автора. Кольцов добре розумів, про що співає, як і для чого, чого не можна сказати про деяких українських письменників. Тому й з'являються такі твори, як Кернеренкові.

Не так робили справжні поети. Наприклад, Шевченко. Він “був поетом-борцем, найкращим діячем громадським; ...завжди знав, куди йде й за чим. В своїй праці поетичній він мав на оці тільки людину та її щастя”. Тому є для всіх поетів взірцем. Актуальні колись теми відживають свій вік, але залишається загальний дух та напрямок творів, залишається тенденція. На неї й повинні звертати увагу нинішні поети.

“Мотиви поезії,— зазначає далі П. Грабовський,— повинні бути щиро жизненими; а ця жизненість придасть їм до якогось ступеня і живої, багатої та оригінальної форми, як те бачимо на чарівничих піснях народних”. Се — джерело, “з якого на здоров’я довго ще будуть пити нащадки! Влучність вислову надзвичайна, а стислість підчас просто непередатна!”

Саме такої форми й потрібно домагатися письменникам, а зміст і мотиви — це питання часу і змінюються, як сам час.

Цікаво було б дослідити, пише П. Грабовський, мотиви української поезії від Котляревського до сучасної йому пори. Що в них свого, щиро народного, викликаного сукупністю життєвих обставин, властивих рідному краї, а що позичено в сусідів? І якого характеру ті запозичення, наскільки вони відповідають потребам українського життя? Варте дослідження й те, що в мотивах української поезії є безпосередньою, яскравою ознакою часу, а що— наслідком моди, традиції. І особливо цікавим та важливим є питання, яку ж роль відіграла поезія українська в громадському житті.

 6. “Мов ангела, тебе я стрінув...”

(матеріали по реферату)

Надії Костянтинівні Сигиді Павло Грабовський присвятив цілу низку ліричних поезій, серед них: “Квітка. До Н. К. С”, “До Н. К. С.” (“Такої певної, святої...), “До Н. К. С” (“Зранку в холодну могилу...”), “В далечінь”, “Тяжкий завіт”, “Над могилою”, “До...” (“Що ні хвилину, скутий журбою...”), “Зі в'язниці”, “На пам'ять” (“Навік минули вільні годи....”), “Гаряче душа молилась”, “Спогадання”, “До сестри” (“Сяли зорі, побивався...”), “Жіноча душа”, “До мучениці”, “Тужба”, “До сестроньки”, “Мов ангела, тебе я стрінув”. Усі ці вірші ввійшли до першої поетичної збірки Павла Грабовського “Пролісок”, яка побачила світ у Львові 1894 року. Книжка відкривалася посвятою “До моєї покійної сестроньки Надії”:

Як побожну данину

Найсвятішої любови,

Оцю збірочку сумну,

Звуки скривдженої мови,—

Я присвячую тобі,

Моя сестронько кохана,

Що загибла в боротьбі,

Злою долею спіткана!

Скільки раз пером слабим

Ти, пануючи, водила:

Падав — зором голубим

Знов на правий шлях будила!

Хто ж ця жінка, перед якою схилявся поет, яку обрав своєю музою і сестрою? Частково відповідь ми можемо знайти у спогадах^ самого письменника про Н. К. Сигиду.

Надія Костянтинівна Сигида (дівоче прізвище Малаксіано) — революціонерка-народниця. Вона брала участь у діяльності Південно-російської організації, створеної 1885 року з центром у Катеринославі, її метою було відновлення “Народної волі” (після рішучого наступу самодержавства і численних арештів народовольців ця таємна революційно-народницька організація практично припинила існування).

Народилася Надія Малаксіано 1862 року в м. Таганрозі у грецькій міщанській родині, виросла в простому робітничому середовищі. Палка, рухлива Надія мала прямий і сміливий характер. Закінчивши з відзнакою гімназію, вона деякий час учителювала в таганрозькій міській школі.

За словами Павла Грабовського, була це натура кипуча та екзальтована, здатна йти до краю за голосом свого почуття. Життя, повне дріб’язків, текло повз неї, не наклавши ані пляминочки на її чисту душу. Наївна, довірлива, без каплі хитрощів — отакою вона лишалася до могили. Відгукувалася на все гарне, готова була віддатися тим неясним ідеям, що зародилися в її допитливому умі, внести і свою лепту на користь тої невідомої, але дорогої серцю справи, за яку гинула на шибениці та конала в кайданах молодь. Тому-то Надія бажала спізнатись із представниками справи, шукала зв'язків.

Таким чином вона познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Якимом Степановичем Сигидою, який був родом з України і працював у друкарні складачем. Під впливом Я. Сигиди Надія стала прихильницею соціалістичних рухів: “З боку остаточних думок та поглядів Надя була поступовою в найбільшому значенні того слова, бажала служити народу в напрямі знищення його гірких обставин політично-соціальних; тероризму не поділяла”.

У 1885 році Надія одружилася з Якимом Сигйдою й заснувала в себе вдома таємну друкарню, де видавалася нелегальна література і де мав друкуватися журнал “Народна воля”. Але проіснувала друкарня недовго. Через донесення підісланого жандармами агента її було викрито. Крім того, у будинку Надії Сигиди знайшли саморобні бомби, які народовольці мали використати для терористичних актів. Надію і Якима заарештували. Вирок суду був суворий: Якима засудили до страти, а Надію — на 12 років каторжних робіт. Проте згодом вирок був пом'якшений: смертну кару Якимові замінили довічним ув'язненням, а Надії строк каторжних робіт зменшили до 8 років. Подружжя розлучили, бо чоловіків посилали на Сахалін, а жінок на річку Кару, що в Забайкаллі, де на той час знаходились політичні каторжні тюрми.

Яким Сигида не дійшов до Сибіру, помер дорогою в харківській каторжній в'язниці. Друзі, з якими Надія йшла етапом, не говорили їй про це. Сумну звістку вона почула, за свідченням П. Грабовського, у перший день приходу на Кару.

Познайомився П. Грабовський з Надією Сигидою 1888 року в Бутирках — Московській центральній пересильній тюрмі, куди його перевели з Харкова “за височайшим повелінням” після чергового арешту. Рядовий Павло Грабовський підлягав висилці в розпорядження іркутського генерал-губернатора строком на п'ять років. Він звинувачувався у приналежності до протиурядового товариства й поширенні нелегальних видань. Потім кілька місяців Грабовський і Сигида йшли разом в одній групі ув'язнених від Москви до Іркутська. “Довгий етапний шлях,— .згадував письменник,— наполовину піший, з безконечним рядом усяких історій та урядових надужить пригнічував та обурював серце. Трудно уявити собі всю нелюдськість того шляху не потоптавши його; провадять часто силою, в'яжуть вірьовками до воза, б'ють рушницями в разі найменшого “бунту” чи непослуху...”

Важкий шлях на заслання для Павла Арсеновича був скрашений щирими почуттями дружби і кохання до Надії Сигиди.

Душевний стан Павла Грабовського, чистота й благородство його почуттів достовірно відтворюються на сторінках роману М. Строковського “Жизнь во втором чтении”:

“Он знал, что в Иркутске их разделят, но про себя решил, что будет проситься на Кару и там, близ Нади, отбывать ссылку. Надежд, правда, мало. Кто он ей? Для начальства нужна хоть какая-нибудь правдоподобная мотивировка. Не муж, не жених, не брат.

Для начальства... Но не Для него. И даже не для Нади: о чувствах узнают по неуловимым для постороннего деталям, которые красноречивее слов. Павел догадывался, что он не безразличен, более того — он нравится, быть может, даже любим’’ хотя в том душевном состоянии, в котором пребывала Надя, и любовь ее должна была иметь какие-то свои, особые черты.

Когда человек все это знает, люди вокруг становятся добрее, природа красивее обстановка благороднее. И сам человек становится лучше.

Рождались планы. От товарищей он узнал, что женские каторжные тюрьмы на Усть-Каре находятся отдельно от мужских, за несколько верст, но для него это не имело значения, он административный, а не каторжник, ему дозволялось жить вольно, хоть и безвыездно, в назначенном месте. Если иркутское начальство пойдет навстречу, он поселится в ближайшей от женских тюрем заимке, будет иметь свидания, переписку, а там и Надины восемь лет пройдут. Уедут на Украину, начнут новую жизнь. Какую? Он еще ясно не представлял. За восемь лет он подготовит несколько книг стихов, возможно, кое-что удастся напечатать в галицких журналах, напишет статьи, очерки. Вернется он не исключенным из семинарии воспитанником III класса, а литератором, пусть даже со скромным именем. Его книги, статьи, возможно, помогут народу еще более укрепиться в сознании, что только он, народ, единственный и полноправный хозяин жизни.

О планах своих он не говорил Наде не мог сказать: Аким... Для Нади Аким оставался страдающим, больным, в ножных кандалах, обритым, — каким видала в последний раз при расставании в Петропавловске.

Сказать Наде, что Аким умер, было жестоко, Относясь хорошо к Павлу, она не забывала о муже, ее чувства были связаны,— он это понимал; будущее должно было соединить их, но о будущем говорить открыто Павел считал пока невозможным. Его радовало что Надя внутренне потянулась к нему, открылась изболевшим сердцем, верит ему, находит в нем отклик — большего он не требовал’’^

Велике щире почуття допомагало долати важкі етапні версти, окрилювало й надихало. У записнику Павла Грабовського з'являються зворушливі поетичні рядки, які мають конкретного адресата — Надію Костянтинівну Сигиду (Н. К, С.):

Такої певної, святої,

Такої рідної, як ти,

Такої щирої, простої,—

Вже більше, мабуть, не знайти.

Таку не часто скинеш оком,

Такою тільки що марить...

А раз зустрінеш ненароком,

Навіки долю озарить!

(“До Н.К.С”)

Та жорстокі обставини назавжди розлучать Павла Грабовського і Надію Сигиду. Про це розповідається в романі М. Сиротюка “Забіліли сніги”.

“Уже двічі, влучивши момент, аби не бачила Надія, ходив до конвоїрського воза. Спершу просив прапорщика, щоб той поміняв місцями його і Надію Сигиду: він піде замість неї на карійську каторгу, а вона хай іде замість нього в Балаган, на заслання.

Спантеличений прапорщик довго роздивлявся політичного, запідозрюючи його в божевіллі. Але коли допевнився, що той зовсім здоровий, що справді-таки прийшов з отим проханням, то не захотів більше слухати.

Тоді Павло почав просити дозволу піти разом з Сигидою на Кару. Настирливість озлила прапорщика, і він вилаявся:

Тільки кожен за себе і на своє місце. За вироком. Годі забаганок.

...На світанку конвоїри нагально підняли людей з нагрітих місць, вишикували в одну колону і, викликаючи за списком, розділили на дві групи: одна, що мала йти до Балаганська, — політичні засланці, і друга, що мала йти на річку Кару,— політичні каторжники. Грабовський та Володимир Іванович стали до першої, Надія Сигида —до другої групи.

Павло спершу також став до групи Надії, але цим тільки викликав хижу лють конвоїра та суровий погляд Сигиди. Змушений був перейти до своєї партії.

Після розподілу люди снідали. Надія підійшла до Павла і Володимира Івановича. Більше говорили, ніж їли. Старий навчав Сигиду, як поводиться в дорозі та на каторзі.

• Ну от, Павлику,— зітхнула Надія, коли залишилися вдвох.— От він і прийшов, той день. Ти будеш моїм другом? Не забудеш мене, ні?

Дивилася на нього очима, повними сліз, ніжно, ласкаво.

• Ніколи не забуду, голубко моя,— тихо ворушив пересохлими губами Павло.— Завжди буду твоїм. Навіки. І не тільки другом, а й братом.

• Братом? — запитала, витираючи сльози.— А я сестрою.

• А ти сестрою, Надійко, коли захочеш, дорогою, рідною,—гладив худі плечі, цілував золотисте марево кіс.

• І не забудеш? - шептала на його грудях, ніби питала юнакове серце.

• Ніколи.

• Так, так, Павлику, ніколи... Я знаю... вірю... Будеш, братику, пам’ятати мене...

Одірвалася від нього, мить постояла в задумі, немовби вдивлялась у темно-сіре верхів'я лісу. Потім витягнула з валізки маленькі ножиці, вибрала на голові пасмо кіс, одрізала, обгорнула носовою хусточкою кольору весняних пролісків, поклала в свою записну книжечку, притулила до очей і подала:

— Пам’ятай, Павлику...

— Спасибі, сестро,— тільки й устиг сказати, бо вже грізно рокотала конвоїрська команда...

Осиротіле поетове серце, передчуваючи довічну розлуку, засумувало, затужило. І цей важкий душевний біль вилився у щирі ліричні рядки.

Мов ангела, тебе я стрінув

В тюрмі, так доля розлуча:

Мене в один край жереб кинув,

Тебе до другого труча.

Поглянуть раз, послухать мови,

Очей подовше не звести,

І тихо полум'я любови

Самому довіку нести!

(“Мов ангела, тебе я стрінув”)

Світлий образ вірної товаришки по засланню постає перед Павлом то у терновому вінку, то в ореолі всенародної слави.

За народ свій нещасливий,

Повна щирої журби,

Ти ступала на правдивий

Шлях святої боротьби.

Опинились ми в неволі,

Побратались взаперті,

Ти не знала краще долі,

Як лихі конання ті.

І моливсь я нишком Богу

В нерозважному страху,

Щоб тебе, мою небогу,

Зло не стріло на шляху!

(“Зі в'язниці”)

Воля і мужність Надії Сигиди викликають в ув’язненого поета не тільки співчуття, а й щире захоплення. Ось вони, ніби стверджує він, справжні герої, перед якими не соромно низько схилити голову.

Бувають темні дні розлуки:

Нічого серце не бажа,

А тільки прагне швидше муки,

На краще щастя не зважа;

Чогось турбується, шукає,

Вінця тернового жада,

На себе кари накликає,

За мир боліє та стражда.

В той час безсилого жадання

Перед тобою я схилюсь,

Хресту великого страждання

Душі твоєї помолюсь!

(“До мучениці”)

Щоб одержати дозвіл на листування з ув’язненою Надією Сигидою, Павло Грабовський повинен був довести свій родинний з нею зв'язок. Тому він пише:

На предъявленное мне предписание господина балаганского окружного исправника от 16 марта 1889 года за № 125 имею честь отозваться, что Надежда Сигида, содержащаяся в карийской тюрьме, моя двоюродная сестра. К сему отзыву подписался административно – ссыльный Павел Грабовский. 1889 год, 3 апреля’’.

І полетіли крізь холодні завії листи-сповіді, листи-одкровення. Сестра, сестронька — ці слова набирають все нових відтінків, нового звучання і в поезіях Павла Грабовського, присвячених Надії Сигиді. Розкривається ніжна, вразлива душа поета.

За морем холодним, в далекій чужині,

Де сонце ніколи не видно з тайги,

Де нетрі, болота лихі та пустині,

Та скали кремінні, та вічні сніги...

Де тьма та неволя одвіку й до віку,

Де, стогону опріч, нічого не чуть,

Де гине надія, де муки без ліку,

Де сльози невольницькі тільки течуть...

Де люди на себе кайдани гартують,

Де рідного брата запеклі брати

Що божу годину на пласі катують...

Там, сестронько люба, конаєш і ти.

Не падай до туги, красуйся, мій квіте;

Велике та славне страждання твоє

Шлях терну та крові любов'ю освіте,—

Неволя живої душі не уб’є.

Пом'януть твій образ бездольці закуті;

Стомленим від долі про тебе звістять,

Міць викличуть муки твої незабуті,

Перлинами сльози колись заблистять!

(“В далечінь”)

Та ось пошта перестала доставляти листи від Надії. Каторжник Дулемба приносить Павлові Грабовському в Іркутську тюрму страшну звістку про смерть Надії Сигиди.

’’— ...А скоїлось таке, що страшно й згадувати. П'ятого серпня минулого року нашу тюрму відвідав генерал-губернатор Корф. На стільці серед двору тоді сиділа Лизавета Ковалевська і не встала перед ним. Корф образився й звелів перевести її у верхнєудинську центральну тюрму. Ранком на жінку накинулися жандарми, стягли в білизні з ліжка, напнули арештантський сіряк і погнали в якусь сторожку на березі Шилки. Там її знову роздягли, пошматували сорочку й обрядили в усе арештантське. Комендант тюрми Масюков орудував тою справою, а покликаний йому на підмогу смотритель Бобровський так знущався з Ковалевської, що вона кілька разів падала без тями.

Одвели її у Верхнєудинськ і запакували в тюрму. Одинадцять місяців не виходила з камери, двері якої завжди були опечатані. Це викликало обурення серед товариства; воно вирішило домагатися, аби Масюкова було скинуто з посади. Просьби не дали ніяких наслідків. Сам Масюков не один раз запевняв словом честі, що покине уряд, та завше ламав те слово. Ми почали голодовку: не брали в рот ані крихітки. Надя не вірила, що таким способом можна чогось досягти, але потім пристала до гурту. Голодовку спинили лише тоді, як начальство показало телеграму, буцім Масюков переводиться, через три місяці його не буде.

Тоді ми вирішили порвати всякі стосунки з Масюковим: відреклись книжок, грошей, листів,— словом усього. Надія відреклася також, але для неї було страшенною мукою лишитися без листів,— вона сумувала, нудилась. Час ішов, а Масюков зоставався на посаді. Надя одна з перших заговорила про нову голодовку. “Краще вмерти, аніж терпіти”,— казала вона. Кілька днів блукала схвильована, нічого не їла, мало спала.

В ніч на тридцяте серпня вона лягла до краю змучена, але на ранок прокинулася жвава й заспокоєна, з незламною думкою покінчити нестерпний стан речей. Цілий день провела в страшенних душевних муках, розпачливо ридала, а ввечері заспокоїлася й пішла завчасу спати. Того ж вечора написала записку комендантові, що хоче бачити його. Ранком устала, скоренько вбралася в чорний одяг і сіла читати Успенського; прийшли жандарми від коменданта за нею. Похапцем одяглась, попрощалася з товаришками і пішла. Ну, а в кабінеті Масюкова дала комендантові по пиці...

В той же день Надію перегнали з барака в каторжну тюрму. Її подруги ще голодували, волаючи повернути Надію в барак.

Діставши звістку про ганьбу Масюкова, Корф наказав покарати Надію сотнею ударів при лікареві, але без медичного обстеження. Лікар відмовився бути присутнім і приватним листом сповістив читинського губернатора Хорошкіна, що Сигида хворіє, а тому виконувати Корфів присуд небезпечно. Та губернатор звелів лікареві не втручатися.

Керував катуванням Бобровський, який перебрав на себе і роль лікаря. В післяобідню пору він заявився в тюрму й звелів вивести Надію. Вона вийшла бліда, з похиленою головою й пов'язана хусткою, бо боліли зуби. Бобровський зірвав хустку, зміряв нещасну звірячим поглядом і зловісно кинув:

— Ця витримає! Ану виведіть її за браму і роздягніть,— звелів солдатам, що стояли з різками в руках.

Екзекуція відбувалася за тюремним подвір'ям. Бобровський заборонив дати води, якої просила Надія... Так і залишили її на снігу серед поля всю в крові. Поривалися ми запомогти, але нікого не випускали з табору. Один, правда, таки вирвався за ворота, та далеко не побіг, вартовий застрелив. Тільки коли смеркло, солдати принесли Надію в каторжну тюрму...

Тієї ж ночі скінчилися її муки.

...Ранком коло Надіїного тіла лежали її подруги, які випили отруту... А ще через день після похорону отруїлися ще шістнадцять чоловік. Ну, тоді вже побенкетували ми, як хотіли. Декого пощастило врятувати, а Ковалевська, Смирницька, Бобохов, Марія та Іван Калюжні померли... Багатьом душогубам живцем голови повідривали. Гордіться Надією, гордіться, добрий чоловіче”^.

Глибоко і боляче вразила серце Павла Грабовського трагічна смерть Надії Сигиди. Перше відчуття поета — незбагненність того, що сталося,— і воно тонко й лаконічно відбите у віршах “Над могилою” та “До Н. К. С”.

І пекло мук, і крові море,

Якого, може, не знайду,

І найлютіше в світі горе.

Я бачив,— гіршого не жду.

Чи мислив я ж, щоб ізнялася

Рука на неї, всесвяту,

Щоб кров та чиста пролилася,

Щоб помста вбила душу ту!

(“Над могилою”)

Зранку в холодну могилу

Ти жертвою часу лягла;

Без жалю загублено силу...

А в мене пак гадка жила:

Що повівом навіть не скине

На тебе пануюче зло,

Що смерть над тобою запине

Отрутою повне жало!

(“До Н.К.С”)

Болем важкої, непоправної втрати пройнятї поезії “Тужба”, “До...” (“Що ні хвилину, скутий журбою...”), “Гаряче душа молилась”, “До сестри”. Але на зміну смуткові й журбі приходить непереборне бажання й рішучість продовжити справу, за яку боролась Надія Сигида i якій віддала себе всю до останку.

Друже коханий, сестронько-раю!

Життя здається сумом без краю.

На світ, на люди чи подивлюся,

Ніби підтятий чолом хилюся,

Серденько мовкне, серденько в'яне...

Але твій образ ангелом встане,

Ясно засяє із домовини,

Викличе з глибу святі спомини;

Хочеться знову весь мир любити,

Усім на добре мислить-робити,

До законання не скласти руки,

За правду згинуть, піти на муки,

Щоб певним братом, сестронько-раю,

3 тобою стрітись в іншому краю!

(“До сестроньки”)

Ще яскравіше, рельєфніше висвічується образ Надії Сигиди, чесної i благородної людини, що серцем сприйняла ідею боротьби за краще майбутнє, з її незакінченого передсмертного листа друзям, якого передали Павлові Грабовському:

“...Не сойду я с того пути, на какой стала: распрощусь, если надо будет, навеки и с волей и с вами. Что ждет — не знаю... я ко всему готова... Надейтесь на мои силы... все, все снесу бодро... Живу любовью к святому делу, верой и надеждой на счастливое, хоть и не скорое будущее; не смущаюсь, если мне даже и не придется дождаться; довольно для меня глубокой веры в будущее, довольно, чтобы выдержать все, все невзгоды, чтобы жить этим будущим, переноситься в счастье и земной рай тех счастливцев, которые будут жить, полные добра и любви, а это будет, наверное будет, при мысли об этом я все, все забываю,— забываю горечь, боль и мрак настоящего; за мраком и горечью я вижу свет и отраду и не падаю духом. Не падайте же и вы, верьте в силу человеческой души и боритесь бодро, неустанно, со всеми невзгодами и мрачными дикими силами; поборите их, не удастся, может, вам добить, а все же надломить надломите; верьте только, в победу великих сил — и будьте вечно счастливы... Будьте же бодры, любите всей душой всех, всех людей, любите правду и добро ...’’^

“Тяжким завітом’’ назвав П. Грабовський вірш-запереченя своїй товаришці по боротьбі й по духу, бо не міг змиритися з її жорстокою й безглуздою загибеллю від рук тюремних посіпак:

Любить врага, всестраднице свята,

Ти людям грішним завіщала,

Конаючи під тяжею хреста.

За сонце правди, як повчала...

Твої завіти... бережу я їх …

Ти стежку світиш i з могили …

Але простить мучителів твоїх

Я не відчую в co6i сили!

Надія Сигида стала для Павла Грабовського не лише соратницею, сестрою i коханою, а й провідною зорею, музою на все життя:

Навік минули вільні годи,

В далекий край припало йти;

I от, під тяжкий час пригоди,

Мені сестрою стала ти;

Мов ангел, сяла предо мною,

Неначе квітонька цвіла,

Моєю зорею ясною,

Моєю музою була!

Тебе нема, а все з могили

Твій образ світлий устає,—

I знов душа почує сили,

Замарить серденько моє.

(“На пам’ятъ”)

Коли говорити про поетичний цикл П. Грабовського “До Н. К. С”, то слід згадати не лише три-чотири вірші, у яких у заголовку чи підзаголовку є посвята Сигиді, а й багато інших. У збірці “Пролісок” їx вісімнадцять, є такі поезії в інших збірках та поза збірками, як, наприклад, “Нічого б часом не жадав”, “Співчуття”, “Кохав тебе я...”, “Розлука”, “Згадав я вас...” та поема-щоденник “По Сибири” (російською мовою).

На цикл віршів “До Н. К. С”, як узагалі на всю поезію Павла Грабовського, політичний відбиток наклали жорстокі умови, за яких твори були написані. Так, це передусім невільницькі пісні. Але переважає в них не трагізм, розпач, безнадія, а палкий оптимізм, оптимізм, видобутий, вистражданий у кам'яних царських казематах, у постійній гіркій розлуці з рідними, милою Україною, яку поет мріяв побачити більш над усе і якої так і не побачив до самої смерті.

Характерними особливостями поезій Грабовського є автобіографічність і конкретність, щирість і переконливість, бо в їх основу покладено те, що відчув і пережив поет, що його найбільше хвилювало в житті.

На творах, присвячених Надії Сигиді, як і на збірці “Пролісок” в цілому, позначився вплив народницької поезії, який виразився в частому вживанні релігійної термінології. Свою милу поет порівнює з ангелом, херувимом, постійно згадує хрест.

Помираючи, Павло Арсенович заповідав поховати його поряд із могилами декабристів і покласти в труну пасмо волосся, яке подарувала йому колись на прощання Надія Сигида...

Яким би не було слово Павла Арсеновича — полум'яно-закличним, сумним, гостро сатиричним чи ніжно-ліричним, інтимним — на першому плані у нього велика любов до людей, ненависть до тих, хто зневажає людську гідність і свободу, бажання прислужитися рідному народові своїм поетичним словом. Життя і творчість П. Грабовського — яскравий зразок патріотизму, служіння своїй вітчизні як для його сучасників, так і для нащадків.

 6.1 Чаруюча посестра П. Грабовського

Надія Костянтинівна Малоксіяно, грекиня, народилася в Таганрозі у 1863 році. Після закінчення гімназії працювала вчителькою в школі.

Вийшла заміж за службовця таганрозького окружного суду Якима Сигиду. Обоє були членами революційних народницьких гуртків. У 1885 році в їхньому домі виявлено підпільну друкарню і їх обох заарештовано. Якима Сигиду засуджено до смертної кари, яку згодом замінено на довічну каторгу на Сахаліні, де він скоро помер, а Надію засуджено на 8 років каторги на Карі.

Надія стала світлим чаруючим образом на все майбутнє життя поета. У листі до Василя Лукича від 10.08.1898 року Павло Грабовський писав: “Здавалось, ніби янгол зійшов між люди. Таку думку завжди прокидала ота рідна прекрасна істота... ми помінялись хрестами на вічне братерство... Плаче моє серце нерозважне по ній з того часу, як зачув про її долю...”

Поет ніколи не розставався з думкою про Надію. Він тепло згадував її в листах до Івана Франка, Бориса Грінченка. У листі до Б. Грінченка від 23.08.1899 року Грабовський з жалем говорить про пропажу своєї скриньки з речами під час переїзду до Іркутська: “Велика шкода книжок та деяких пам’яткових речей від моєї покійної побратими Наді, що лютою смертю померла в каторзі, - сих останніх речей мені найдужче жаль”. У наступному листі (вже з Тобольська) Грабовський висловлює радість, що речі загублені знайшлись.

Ці “пам’яткові речі” поет зберігав, як святиню, все життя, велів дружині (Лук’яновій) покласти їх собі у домовину, що вона і зробила. Це був хрестик Наді і пасмо волосся.

Понад тридцять віршів присвятив П. Грабовський Надії Сигиді. Найбільше їх у книжці “Пролісок” – першій збірці поезій Павла Грабовського, що була видана у Львові 1894 року. Це такі вірші, як “Квітка”, “До Н. К. С.”, “Посвята” (До моєї покійної сестроньки Надії), “До Н. К. С.” (Зранку в холодну могилу), “Тяжкий завіт”, “Над могилою”, “На пам’ять” (За свій народ нещасний), “Такої певної святої”. У збірках “З півночі” та “Кобза” (1898) також є вірші, присвячені Надії чаруючій посестрі.

Скільки раз пером слабим Ти, пануючи, водила... Падав – зором голубим Знов на правий шлях будила... “Посвята”	Такої певної, святої, Такої рідної, як ти, Такої щирої, простої, - Вже більше, мабуть, не знайти… “До Н. К. С.”
Зів’яла ранком на зорі... “Квітка”	Чи мислив я ж, щоб ізнялася Рука на неї всесвяту... “Над могилою”
Зранку в холодну могилу Ти жертвою часу лягла...” “До Н. К. С.”	Встануть сестри, як живі... “Надія”

П. Грабовський збирав кожну вісточку про свою посестру. І ось уже нарис „Сумна споминка, або Надія Костева Сигида”, таємно пересланий на Україну, лягає на стіл Івана Франка.

Так веліло серце, наказувала совість, щоб світ пізнав безстрашних, скромних борців, що смертю своєю запалювали смолоскип нового життя.

1895 року стаття вперше була надрукована у львівському журналі „Життє і слово”, це був короткий життєпис Надії Сигиди, її шлях в революцію. І ніщо так не вражає нас, як той обов’язок молодої дівчини перед народом, готовність за його долю піти на найстрашніші муки, тортури, смерть. „Хто стрівав серед життя хоть одну таку людину, в тому довіку не згасне світлий погляд на життя, ні палка любов до ближнього”, - пише Павло Арсенович і приводить уривок з її листа, писаного за тиждень до смерті.

Візьміть за взірець заповіт Надії Сигиди: “Не зійду я з того шляху, на який стала… живу любов’ю до святого діла, вірою та надією на щасливу, хоть і не близьку, будучину... За мороком та гіркотою я вбачаю світло та відраду і не падаю духом. Не падайте ж і ви, вірте в силу душі людської і боріться палко, невтомно, з усіма незгодами й темними дикими силами. Зваліть їх... Будьте бадьорі, любіть всією душею всіх, всіх людей, любіть правду та добро...”

З листа Н. Сигиди друзям

Високий і ясний ідеал народного вчителя втілив Грабовський в образ Надії Костянтинівни. Як живий живим, він і сьогодні говорить нам, онукам оспіваних ним героїв – народних учителів:

• Освіта, наука – то сонце наше. Учитель у серці й розумі своєму несе те сонце народові, людині, трудівнику. Бути народним учителем – чудова посада на землі, прекрасна доля людини, благородна місія слуги народу. Дорожіть цим високим званням, живіть і працюйте на щастя людям!

Пам’ятайте таку істину: надія – мати любові. Тільки той перемагає, хто сподівається, хто не боїться глузливого реготу знахабнілих ворогів, хто як лицар, надягає на себе бойовий панцир немарних сподівань, тримаючи у своїй несхибній руці меч всеперемагаючої правди.

 7. Штрихи до портрета^