Драма “Украдене щастя” – найвизначніший драматичний твір і. Франка Сценічна історія «украденого щастя»

У березні 1891 року в пресі було оголошено конкурс на оригінальні українські п'єси з останнім терміном подання до кінця вересня того ж року. Іван Франко закінчив першу редакцію п'єси і на початку вересня 1891 року надіслав її до конкурсної комісії під назвою: «Украдене щастя. Драма з сільського життя». Проте твір не сподобався комісії через «тенденцію радикальну». Члени комісії радили авторові замінити образ жандарма на інший.

Премію було призначено за умови внесення у драму деяких змін. Але навіть і тоді Франкові присудили лише третю премію.

Прагнучи побачити п'єсу на сцені, Франко погодився на переробку. Він замінив жандарма листоношею і дещо переробив текст діалогів. Однак друкувати перероблений твір не схотів і видав свою п'єсу через рік у незіпсованому вигляді.

Не відразу після конкурсу п'єса потрапила до цензури. І перероблений варіант здавався членам комісії небезпечним. На сцені Львівського театру прем'єра відбулась лише 16 листопада 1893 року. «Украдене щастя» мало великий успіх. Вистави збирали нечувану кількість глядачів. На одній з них Франкові піднесли лавровий вінок.

1900 року п'єсу грали в цензурованому вигляді, і лише 1907 року галицький театр зміг показати неперероблену драму. Російська царська цензура поставилась до п'єси так само вороже. Хоч український театр зацікавився нею ще в 90-х роках, тільки через десять років після її надрукування трупі П. К. Саксаганського вдалося здійснити постановку «Украденого щастя» (Київ, початок лютого 1904 р.). У 1909 р. цю виставу відвідав Франко.

У радянську епоху постановку п'єси здійснив Запорізький театр ім. М. Заньковецької (сезон 1922-1923 рр.). Відтоді драму ставили майже в тридцяти театрах республіки.

На особливу увагу й сценічний аналіз заслуговує вистава Київського державного українського драматичного театру ім. І. Франка за участю відомих українських акторів Амвросія Бучми (Микола) та Наталії Ужвій (Анна), режисер вистави — народний артист СРСР Гнат Юра. З того часу «Украдене щастя» увійшло до золотого фонду театру. 1940 року п'єсу було вперше поставлено на російській сцені.

1952 р. – фільм на Київській кіностудії.

Драма “Украдене щастя” склала іспит часу.

14.2. Аналіз драми «Украдене щастя»

 14.2.1. «Украдене щастя» — соціально-психологічна драма.

Образи головних героїв

«Украдене щастя» — найвидатніший драматичний твір І. Франка. Тему п'єси підказала Франкові народна «Пісня про шандаря», яку письменник досліджував раніше в книжці «Жіноча неволя в руських піснях народних». У п'єсі простежується складний шлях драматургічного перетворення мотивів народної пісні в соціально-психологічну драму. Це і створення передісторії п'єси, і розгортання характерів дійових осіб, і поява другої сюжетної лінії п'єси — Микола й війт.

«Украдене щастя» ставить і розв'язує важливі суспільно-побутові проблеми. Зосереджуючи увагу на психологічному розкритті образів дійових осіб, Франко переконливо вмотивовує поведінку людей, змальовуючи їх не ізольовано, а в органічному зв'язку з суспільним оточенням. П’єсу слід розглядати як драму соціально-побутових характерів, що стикаються між собою не через особистий, а через суспільно-правовий конфлікт.

Виразний конфлікт «Украденого щастя» зв'язує дійові особи і визначає їх зіткнення й боротьбу, розвиток дії в цілому зумовлює зовнішній динамізм п'єси. Водночас Франко посилює й внутрішній динамізм драми, зосереджуючи увагу на психологічному стані дійових осіб. Для цього він використовує, зокрема, численні емоційно-психологічні паузи.

Поведінка і вчинки персонажів випливають з логіки обставин і положень, виявляючи загальну тенденцію драми. У центрі п'єси — образ Миколи Задорожного, один з найколоритніших образів української класичної драматургії.

Розпочавши зав'язку драми в хаті Задорожних, драматург там же й закінчує дію, досягаючи таким замкнутим кільцем органічної цілісності твору й великої сили його емоційного впливу.

Драма І. Франка «Украдене щастя» починається піснею, що її співає молодь у хаті Задорожних. Пісня розповідає про те, як чоловік бив нелюбу жінку дротяною нагайкою. Як нагайка «біле тіло рвала» та «кров'ю обкипала». Сумна пісня відразу вводить нас в атмосферу наступних подій і вперше окреслює ділянку життя, де відбуватиметься конфлікт драми.

Виявляється, що і Анна нещаслива. А в подальших розмовах з сусідкою Настею вона вперше згадує про трагічний зворот у її дівочій долі, винуватцями якого були брати. Настя знає про нещастя Анни: дівчина кохала парубка Михайла Гурмана, а брати, аби не віддавати сестрі посагу, зробили так, ніби Михайло загинув на війні в Боснії, а саму Анну випхали заміж за наймита з далекого села Миколу Задорожного.

Наче камінь падає на душу Анни звістка про те, що Михайло живий, служить недалеко жандармом і вже розпитувався про неї. Ціла буря почуттів знімається в Анниній душі: і переляк, і гнів проти братів, що вибухає з новою силою, відчай і розпач, і навіть таке, в чому вона собі не сміє признатися.

Розкриваючи суперечливість почуттів героїні, автор показує її, як людину твердих моральних принципів і разом з тим формує драматичну колізію боротьби між почуттям і моральним обов'язком. «Я йому (Миколі) присягала і йому додержу віри»,— ніби запевняє вона себе. І коли вперше зустрічаються Анна і Михайло, коли він розпитує, чи ще не забула його, Анна каже: «Я шлюбна жінка, я чоловіка маю».

Анна зі своєю непереможною нещасливою любов'ю буде деякий час мучитися непримиренним протиріччям між цим почуттям і моральним обов'язком. Михайло, охоплений любов'ю і бажанням помсти за вкрадене щастя, вже не відступиться від свого. Лише позиція Миколи ще не зрозуміла: як він поведеться у цьому «трикутнику»?

У другому акті дія прискорюється: з'являється Михайло Гурман і заарештовує Миколу. Анна здогадалась про наміри Михайла, та не знає, чи казати про це Миколі. Хіба це допоможе? А головне — чи справді вона сама хоче, щоб усе лишалось, як раніше?

«Але моє серце чує якусь біду»,— говорить Миколі дружина і розповідає йому свій сон.

Психологічний ґрунт цього сну цілком реальний, а сам сон — символічний. Скоро тривожні думи та уявлення, що породили сон, стануть гіркою дійсністю для Анни, засудженої оточенням.

Із відповідей Анни Микола дізнається про понівечену молодість дружини. Микола жаліє її так, як зробив день тому і Михайло. Обидва вони тепер — і Михайло, і Микола — люблять Анну. До того ж виявляється, що Миколу обдурили, і він також жертва братів-лиходіїв.

Тяжка, безвихідна ситуація, насамперед, для Анни. Їй легше було б вирішити свою долю, якби Микола чимось завинив перед нею, якби його можна було ненавидіти. Але це не так. І тому Анна не може знайти собі виправдань для порушення обов'язку перед чоловіком. Однак вона не має сили противитись і своїм почуттям, і вольовій натурі Михайла. Анна самотня, їй ні з ким порадитись. Тому душевний стан героїні п'єси знаходить вираз у її монологах. Усі ці муки вириваються назовні в розмові з Михайлом після арешту Миколи. Михайло усуває Миколу з дороги, скориставшись нещасливим для того збігом обставин. Він розуміє, що Микола не винен. Анна, виконуючи моральний обов'язок шлюбної жінки, захищає Миколу, каже, що «він і хробака дармо не розтопче, не то щоб чоловіка вбив!» — «А мене вбив! А мене зробив нещасливим»»— заперечує їй Михайло.

Михайло запитує Анну, чи любить вона його, і після важких вагань жінка відповідає: «Люблю». А Микола і зараз не прозрів до кінця, не розуміє мотивів, якими керується Михайло, не сумнівається у вірності дружини.

Анна каже: «Бог нас покарає, Бог!» Яке ж велике потрясіння пережила ця жінка, який великий переворот відбувся в її душі, щоб раптом похитнулась її віра, і у фіналі дії вона, іронічно перефразовуючи вислів Насті, насмілилась сказати: «От тобі й ангели Божі понад хатою пролетіли!»

Арешт Миколи формує нову, ускладнену ситуацію. Конфлікт набуває виразного суспільного значення. До нього залучається суспільство з його традиціями і забобонами. Воно стає на захист прав «шлюбного чоловіка» і безжалісно засуджує Анну за любов до Михайла, розглядаючи її поведінку як розпусту, гріх.

Напруження дещо спадає, коли автор описує готування молоді до танців та її суперечку з війтом, котрий забороняє розваги. До танців діло так і не доходить, бо з їх початком Михайло йде в танок з Анною, і молодь демонстративно відмовляється танцювати. Михайло тягне Анну танцювати, їй соромно, але вона знаходить у собі сили вийти перед людьми на танок.

Раптом суперечки припиняються — з'являється звільнений з тюрми Микола. Це кульмінаційний момент драми. Микола все знає, а це загрожує всім трьом неминучою бідою. Анна добре розуміє напруженість ситуації. Розв'язка мала б статися негайно, але Франко залишається вірним правді характерів: цього разу Микола не вчиняє нічого рішучого.

«Трикутник» знову зустрічається. Анна не просить чоловіка простити її. Всі думки її летять до Михайла. Так закінчилась у душі героїні п'єси боротьба між коханням і шлюбним обов'язком. Перемогла любов, яка змусила Анну піти на найбільші жертви, що їх може принести чесна жінка.

Анна визнає себе винною перед чоловіком, але ділити себе між двома не згодна і не може, бо вона людина єдиного, всеохоплюючого почуття.

Але й почуття Миколи заслуговують на повагу, він у своїй поведінці керується не лише подружнім правом, бо любить Анну. До того ж нещастя пробуджують у ньому справжню людську гідність.

Михайло не хоче відступитися від Анни, а Микола не в змозі це стерпіти. Так затягується той "гордієв вузол", який можна лише розрубати. І розв'язка настає у п'ятій дії. Підпилому Миколі сусіди радять «заїхати» Михайлові ціпом по голові. І в душі ще вчора покірного й затурканого селянина піднімається протест. Він заперечує все, що досі було для нього незаперечним, що ніби йшло від самого Бога.

При першій після цього появі Михайла відбувається остання сутичка, з якої Михайло не виходить живим. Але це не може повернути щастя Миколі. Хоч чоловік і заспокоює Анну, але їй ні для кого жити. Чи може бути щасливим Микола? Чи може він хоч би втішатись спокоєм, здобутим такою ціню? Ні. Михайло не тягне Анну за собою в могилу, а Миколу не кидає до в'язниці. Він відводить від Миколи звинувачення у вбивстві, кажучи: «То моя річ», тобто запевняє присутніх, що сам на себе руки наложив. Але щастя вкрадене вже давно і безповоротно і в Анни, і в Миколи, Михайло ж заплатив за нього власним життям.

 14.2.2. Образ Михайла Гурмана в драмі І. Франка

“Украдене щастя”

“Украдене щастя” - соціально-психологічна п’єса з життя селян, в якій розкривається трагедія сімї Задорожних і жандарма Михайла Гурмана. Не тільки в Анни і Миколи Задорожних “вкрадено” щастя, а й у самого “шандаря” Гурмана.

Колись Анна ще дівчиною щиро кохала молодого красивого парубка Михайла Гурмана. Невдовзі його забрали до війська. Брати, щоб не віддавати посагу, сказали Анні, що Гурман загинув. Їй довелося вийти заміж за нелюбого Миколу Задорожного.

Минули роки... І ось прийшла звістка, що Михайло повернувся і вже розпитувався про Анну. Відбулась перша зустріч Анни з Михайлом. Але це вже не той чесний запальний парубок, а суворий, свавільний жандарм. У юності Михайло був трохи енергійнішим, ніж уся сільська молодь. Але не зносив кривди. А багаторічна служба в цісарському війську зробили з нього грубу, жорстоку людину. Пам’ятаючи про своє молодече кохання, він з’являється в хаті Задорожних. Заарештувавши чоловіка Анни, Гурман відразу ж починає домагатися її кохання. Навіть слабкий опір спантеличеної жінки, яка розривається між почуттям любові і подружнім обов’язком, змушує його вдатися майже до погроз. Нарешті Анна на запитання Михайла відповідає: “Люблю!”

Анна розуміє, що арешт Миколи – це помста з боку Михайла Гурмана. На її прохання залишити в спокої чоловіка, бо той не винен, Михайло запально відмовляє: “А в мене він украв щастя!”

Михайло живе за принципом: живи і роби все, що заманеться. “А потому? Потому один кінець: всі помремо ...”

Отже, посада жандарма зіпсувала Михайла. Захоплений власною драмою, він не думає, що розбиває усталені зв’язки двох людей, будь-що вимагає повернення колишнього щастя. Але це не вдається Гурману. Все повернулося зовсім не так, як він хотів: Анна стала ще нещаснішою, а сам Михайло загинув у марних пошуках свого щастя.

 14.2.3. Хто в кого украв щастя?

Молода гарна дівчина – сирота Анна кохала такого ж молодого мужнього юнака Михайла Гурмана, який славився своєю запальністю, хоробрістю, завзятістю. Все йшло до весілля. Тим часом Михайла відправили служити. Заздрісні брати Анни, аби позбавити її посагу, скористалися нагодою розбити майбутній шлюб. Вони повідомили сестру, що її коханий загинув десь у Боснії, показали навіть фальшивого листа з повідомленням про його загибель. Як тяжко журилася Анна за коханим, можна лише здогадуватись, бо у творі про це прямо не розповідається. Але пройшов час, брати підібрали Анні пару і видали її заміж за тихого наймита з далекого села Миколу Задорожного. Анна прожила з ним кілька років.

Аж ось стало відомо, що Гурман живий, служить жандармом і вже розпитувався про Анну.

Ціла буря почуттів знялася в душі Анни: і гнів на братів, і переляк, і відчай, і щось таке, в чому вона собі поки що не зізнавалась.

Вже при першій зустрічі з колишнім коханим Анна рішуче відповідала йому: “Я шлюбна жінка, я чоловіка маю”. Але душевний надлом у неї вже стався. Вона почала мучитися протиріччям між любов’ю і моральним обов’язком. Михайло надто рішучий, щоб відступитися від втраченого, здавалось, назавжди, щастя.

Гурман хоче заарештувати Миколу, але жінка не попереджає про це свого чоловіка. Для чого? Хіба це допоможе? І чи справді вона сама хоче, щоб усе залишалось по-старому? Вона ж кохає Михайла!

Обидва чоловіки – Микола і Михайло – кохають Анну. Створюється “трикутник.” Зав’язується “гордіїв вузол”, який можна лише розрубати: Михайло знайшов своє втрачене молодече кохання і вже ніколи не випустить Анну з рук, Микола теж кохає Анну, вона його дружина, дорадниця і перша помічниця, Анна кохає Михайла, але їй безмежно жаль і чоловіка. Отже, ситуація заходить у безвихідь.

Михайло усуває з дороги Миколу, запроторюючи того до в’язниці, а сам ходить до чужої жінки, наважується привселюдно танцювати з нею, викликаючи різке осудження селянської громади.

Усі троє знову зустрічаються: Микола повертається з в’язниці. Але моментальної розв’язки не відбувається, адже Микола слабкодухий і не робить нічого рішучого. Розв’язка настає, коли напівп’яний Микола сокирою вбиває жандарма. Його не заарештовують, оскільки вмираючий Михайло взяв усю вину на себе, сказавши, що вчинив самогубство.

На цьому закінчується зовнішній конфлікт. Але чи розв’язаний конфлікт внутрішній? Звичайно ж, ні. Троє нещасливих людей шукають щастя. Здається, воно близько, вони думають, що ось-ось – і давні питання будуть розв’язані, і все в їхньому житті залагодиться. Але вийшло навпаки. Анна, мабуть, не зможе залишитися з Миколою – вбивцем її Михайла, останні зв’язки, що їх єднали, порушилися, вони вже чужі один одному люди. Микола, поза всяким сумнівом, відчуватиме докори совісті, дивлячись на вбиту горем дружину. Михайло ж наклав головою за пошуки свого щастя.

Хто винний? Відповідь може бути різною: брати, якщо взяти конкретних носіїв зла, суспільство, доля, чи фатум, природні закони. А точніше, винувате суспільство, яке влаштовує долі людей. Якщо б громадськість була не такою безсердечною, то багатьох конфліктів удалося б уникнути. Хоча б такого, який виник тільки через людську злість, жадібність, ницість і понівечив життя трьох достойних людей.