6. Які міркування та висновки Рафаловича є цікавими для вас або й повчальними?

 Підказка

Одне з повчальних міркувань Рафаловича: “Ні, книжкова освіта ще не дає життєвої освіти. Неписьменний може бути в життєвих справах освіченішим чоловіком від доктора філософії. Життєва освіта, ось в чім річ! Щоб чоловік привикав жити з людьми, порозуміватися з ними, солідаризуватися”. Такі висновки головного персонажа та й самого автора повісті – від уважного спостереження життя, глибокого знання народної філософії.

7. Як характеризують Рафаловичаа його стосунки з Регіною? Чому він відмовляється від коханої жінки?

 Підказка

Євгеній мав глибоке почуття до Регіни, надію на особисте щастя, але життя розпорядилось по-своєму. Переживши тяжку драму серця, він уже не міг повертатися до минулого, не міг принести свої ідеали в жертву сімейному затишкові. Рафалович зрозумів це одразу після того одчайдушного пориву любові, яка ще жила в його душі. Під час останньої зустрічі з Регіною Євгеній опанував свою пристрасть і холоднокровно поставився до жінки, яка колись була його ідеалом. Можливо, в тому є сенс: минулим жити – справа марна.

8. Як би ви схарактеризували особистість головного персонажа роману “перехресні стежки”?

9. Які риси Рафаловича вам до вподоби? Чи не вважаєте ви цей образ надто ідеалізованим? Якщо так, то в чому?

 Підказка

У висновку ще раз повинно прозвучати твердження про те, що служити своєму народові – найвище покликання людини, справжнього громадянина.

10. На основі аналізу повісті доходимо висновків, що стежки народних подвижників і чесних, небайдужих громадян сходяться для великих справ. Яке вираження у творі знайшла ця думка? Хто був спільником Рафаловича в боротьбі з несправедливістю та народною кривдою? Розкажіть про священика Зварича. Чому автор “зводить” на перехресних стежках людей різних соціальних станів, різних національностей і навіть різних життєвих інтересів?

 Підказка

Отець Зварич – справжній пастир, духовний батько своїх парафіян, їхній порадник і помічник, людина глибоко порядна (на відміну від традиційного в літературі образу священика-хабарника). Євгеній дорожить його дружбою, однак не гребує і допомогою багатіїв – своїх ідейних противників, якщо це вигідно для справи. Хто знає, що керувало вчинками лихваря Вагмана, коли він узявся допомагати Рафаловичу? Люди лише здогадувались. А пан бурмістр, який прагнув поразки маршалка Брикальського, допоміг Рафаловичу провести селянське віче – надав приміщення, обхитривши пана старосту. Відбулося перехрестя інтересів. Рафалович міг би згордувати й не прийняти послуг єврея-багача, але цим тільки зашкодив би своїй справі. Та він пішов на компроміс і використав усе, що було послано випадком, для користі народу.

11. Хто з епізодичних персонажів найбільше вам запам’ятався? Чим саме?

12. Дайте характеристику авторській розповіді. Яку лексику використав Франко?

 Підказка

Авторська розповідь – не поспішлива, цілісно відтворює місце і час подій, життя персонажів. Залежно від важливості для основного сюжету, письменник робить описи то докладні, то побіжні. Лексика повісті дає нам яскраве уявлення про Галичину на межі двох століть. Це край, у якому переплелися стежки кількох самобутніх народів. Специфічна галицька говірка, граматичні форми, вживані в той час, не утруднюють читання, а допомагають відтворити колорит епохи, настрої галичан.

А як майстерно володіє Франко розмовно-публіцистичним стилем при написанні діалогів та полілогів! Як вправно малює міміку, жести, внутрішні прояви емоційності! Ось одна з ілюстрацій:

Рафалович бачив, що Стальський трохи нетверезий і підносить голос, і йому справді ніяково було балакати з ним на вулиці і звертати увагу прохожих. Але Стальський уперся, як буйвол.

• Ні, се мені не до шмиги! Чого я піду до вас? Нудота у вас. Не люблю балакати насухо.

• Знайдеться у мене дещо мокре.

• Так? А то що інше. Ну, так.

І він без церемоній вхопив руку д-ра Рафаловича і, різнувши її так, як згинає кавалер, ведучи даму, сам узяв своєю дужою долонею його рам’я, і так пішли оба вулицею.

Все це допомагає нам виразно бачити життєві картини і людські образи, робить художню розповідь цікавою, привабливою.

Отже, манера художнього письма Франка-прозаїка цілком оригінальна. Особливостями її стилю є соціальна спрямованість, заглиблення в психіку героїв, швидке реагування словом на животрепетні проблеми життя.

Ми проаналізували роман звичним шляхом: розкрили тему, головні проблеми, образи, намагаючись збагнути найвагоміше художнє зерно, засіяне Франком. А тепер спробуймо, образно кажучи, побачити все поле. А на полі – не лише колосся, а й польові квіти, зверху – небо, пообіч – межі. Так і на тлі художньої розповіді в літературному творі поряд з головними персонажами діють епізодичні, але необхідні для сюжету.

 14. Драматичні твори великого Каменяра

Як творча особистість І. Франко виявив себе не тільки в епосі й ліриці, а й у драмі, давши в цьому найскладнішому роді літератури зразки високохудожніх творів. Слід відзначити й заслуги Франка як історика й теоретика драми, зокрема дослідника жанрової системи та стильових напрямів драматургії. Найплідніша робота Франка як драматурга, історика театру, театрального критика припадає на 80-90-ті роки. “Руський театр в Галичині” (1885), “Українська література в Галичині за 1886 рік” (1886), “Наш театр” (1892), “Руський театр” (1893), “Русько-український театр. (Історичні обриси)” (1894), “Наша театральна мізерія” (1905) – ось неповний перелік його театрознавчих студій.

Драматургія І. Франка, крім ранніх, здебільшого незавершених, спроб, складається з чотирьох великих творів: “Рябина” (1886, 1893), “Украдене щастя” (1893), “Учитель” (1896), “Сон князя Святослава” (1895) та п’яти одноактних: “Послідній крейцар” (1880), “Майстер Чирняк” (1894), “Суд святого Николая”, “Кам’яна душа” (1895), “Будка ч. 27” (1896), “Чи вдуріла?” (1904).

Та вершинним твором І. Франка стала драма з сільського життя в п’яти діях “Украдене щастя” (1893, надрукована в зорі 1894 р.). Відправною точкою до написання твору стала “Пісня про шандаря”, яку записала приятелька Франка Михайлина Рошкевич у 1878 р. в с. Лолині Долинського повіту. Драматичний сюжет “Пісні” вразив Франка, і він присвятив їй та іншим тематично близьким творам статтю “Жіноча неволя в руських піснях народних” (1883), але згодом створив драму, яка спочатку була названа “Жандарм”, але перейменована в “Украдене щастя”. Аналізуючи “Пісню про шандаря”, Франко окреслив драматичну сюжетну основу її сюжету так: “В новій одежі стара подія – насильний розрив зв’язку родинного. Жінка ломить шлюб церковний і оддаєсь шандареві одверто, прилюдно. Муж її, чуючи себе зганьбленим, убиває шандаря і сам гине ганьблячою смертю, - от і вся повість”.

Драматичний конфлікт в “Украденому щасті” зав’язується довкола відносин трьох персонажів – Анни, Михайла Гурмана і Миколи Задорожнього. Шляхом ретроспекції – погляду в минуле, чуток, згадок односельчан і самої Анни – розкривається передісторія подій. Ідеться про кривду, вчиненій молодій дівчині-сироті її братами. Анна щиро покохала такого самого, як і вона, бідного парубка, вдовиного сина Михайла, мріяла з ним одружитися, бути щасливою. Та брати, щоб не віддавати сестрі належну їй частку спадщини, розлучили молодих. “Вони Михайла боялися, - говорить Анна, - щоб не відібрав від них моєї батьківщини... А сей покірливий (йдеться про Миколу. – Авт.), наймит, ще й рад, що що-небудь дістав”. Цей зумовлює стосунки між головними персонажами. Злочин зведених братів розкривається згодом детальніше: вони, виявляється, не лише незаконно (вдовин син-одинак) запросили молодого Гурмана до війська, а й підробили листа, в якому йшлося про те, що Михайло нібито “у Боснії згиб”, - отже, забрали в Анни всяку надію на щастя. “Одурили мене, отуманили, загукали, обдерли з усього, з усього!”, - з болем згадує Анна.

І раптом жінка, яка вже ніби змирилася зі своєю долею і вважає її не найгіршою, дізнається від сусідки, що Михайло живий і служить у жандармах, та ще згадує Анну, “гарно та щиро” говорить про неї. Недаремно Анна смертельно лякається цієї звістки: тут уперше з’являється та трагічна невідворотність, той фатум, який невдовзі знівечить життя всіх трьох персонажів драми. Бо виявляється, що Анна не забула Михайла, не викинула з душі свого кохання до нього. На розважливі слова Насті: “Ти тепер замужня жінка, треба про все забути”, - Анна з болем і відчаєм відповідає: “Хоч би мало серце розірватися, а забути треба. Ой Господи! Як воно досі не трісло?.. Дай мені якого зілля, щоби тут, отут перестало боліти!”. Не забув першого кохання і Михайло: він зубами впився у своє віднайдене щастя і не випустив його... Всі наступні події лише увиразнюють, роблять доконченою цю невідворотність: фізичну загибель Михайла, моральну – Анни й Миколи.

Перша вистава драми “Украдене щастя” була здійснена театром Товариства “Руська бесіда” у Львові і мала величезний успіх у глядачів, хоча і йшла у дещо зміненому вигляді. І. Франко, прагнучи побачити свій твір на сцені, змушений був замінити жандарма листоношею. Проте це не знизило сценічності п’єси, і вона протрималася в репертуарі театру Товариства “Руська бесіда” з перервами два десятиліття. З успіхом ішла драма і в інших театрах Галичини та на Закарпатті.

Інсценізацію “Украденого щастя” в наддніпрянській Україні вперше здійснила трупа М. Садовського та П. Саксаганського 1904 р. (режисер-постановщик М. Садовський). Роль Миколи Задорожнього виконував І. Карпенко-Карий, Анни – Л. Ліницька. П’єса йшла у первісному варіанті, отже збережено було й соціальну основу твору.

Нове сценічне прочитання п’єси здійснив у театральному сезоні 1922-1923 рр. у Києві в театрі ім. М. Заньковецької (нині Львівський) режисер і фундатор театру Б. Романицький. У його трактуванні (й виконанні) зникало уявлення про Миколу як “старого тумана” , підкреслювалась духовна краса безправної, скривдженої людини, її моральна перевага над жорстокою силою влади.

Переконливо, талановито зіграли у цій виставі роль Анни спочатку В. Любарт, а згодом Н. Доценко. Гра обох актрис вирізнялася високою сценічною культурою, багатством психологічних відтінків, яскравістю і глибиною.

“Украдене щастя” стало окрасою репертуарів і багатьох інших українських театрів – Харківського театру ім. Революції (1933), Дніпропетровського ім. Т. Шевченка (1939), Тернопільського ім. І. Франка (1940, нині ім. Т. Шевченка) та ін.

Значною культурною подією стала й постановка на сцені Львівського оперного театру в 1960 р. опери Ю. Мейтуса “Украдене щастя” (лібрето М. Рильського). Найцінніший у цій роботі був органічний зв’язок з українською народною пісенністю. Опера ставилась у багатьох театрах України, а у 1962 р. зазвучала зі сцени Таллінського театру опери і балету (головні ролі виконували Г. Отс, А. Кюльванд, В. Гур’єв).

У повоєнні роки п’єса “Украдене щастя” виставлялася на литовській, грузинській, вірменській сценах, у країнах Східної Європи.

В головному драматичному конфлікті підкреслювалися зіткнення не стільки непримиренних соціальних сил (безправний селянин – всевладний на селі жандарм), скільки протилежних моральних і етичних поглядів. В цілому значно поглиблений був психологізм драми. Це сценічне прочитання “Украденого щастя” запропонував С. Данченко і на сцені Київського драматичного театру ім. І. Франка з 1979 р.

Головні ролі блискуче виконували Б. Ступка і Ф. Стригун, роль Анни тонко інтерпретували М. Герасименко, В. Плотникова, Л. Хоролець, надаючи п’єсі нового сценічного життя, піднімаючи її до рівня трагедії. Саме в такій постановці йде ця драма в театрі франківців і сьогодні.

Аналізуючи драматичну творчість, Франко передусім наголошує на наявності у ній суспільно вагомої проблематики, психологічно переконливих типів, зупиняється на умінні побудувати життєво виразний драматичний конфлікт, на питаннях мовної характерності тощо.

Виходячи з цих вимог, писав він і свої драматичні твори, істотно збагативши ними українську літературу й театральне мистецтво.

 14.1. Чи знаєте ви?