9. Проблематика:

• боротьба з жорстокістю і насильством;

• вибір людиною життєвої позиції;

• проблема добра і зла;

• проблема шлюбу та сім’ї;

• безправність, темнота селянства;

• недосконалість суду;

• проблема обов’язку інтеліґенції перед народом;

• людина і суспільство;

• проблема морального вибору;

• думок, вчинків, прагнень персонажів.

10. Життєві цілі Є. Рафаловича – стати народним захисником, розворушити “темне царство”, підштовхнути селян до політичної боротьби за соціальні і національні права.

11. Програма Рафаловича:

1. “Якнайменше стикатися з тим товариством”;

2. “Витворити довкола себе інший світ, інше товариство, хоч би се мали бути прості міщани, селяни”;

3. “Розпочати просвітню роботу”;

4. “Утворити політичну організацію в повіті”.

Провідним у програмі Євгенія було пробудження свідомості народу, поліпшення його становища, виховання почуття солідарності у селян, невтомним захисником яких він був. Не маючи цілеспрямованої програми дій, він вважав, що коли є бажання служити народові, то мета складеться сама собою.

До своєї програми він включав низку питань у дусі “теорії малих діл”:

1. лікарську допомогу селянам;

2. організацію читалень, кас та спілок;

3. викуп панських дібров;

4. освіту тощо.

Програма дій Рафаловича включала політичні питання:

1. він намагався пробудити в селян політичну свідомість;

2. активізувати їх політичне життя;

3. закликав до боротьби за свої права.

12.4 Аналіз роману «Перехресні стежки»

 12.4.1. Роман про боротьбу справедливості з жорстокістю і насильством

У соціально-психологічному романі «Перехресні стежки» І. Франко знов повертається до проблеми суспільного обов'язку інтелігенції перед народом і розв'язує її на широкому соціальному тлі життя Галичини 80-х — початку 90-х років XIX ст. У творі простежується історія громадського й особистого життя адвоката Євгенія Рафаловича— людини демократичних поглядів, чесної, щиро відданої народним інтересам.

Назва роману — «Перехресні стежки» символізує долю героїв, життєві шляхи яких перехрещуються. У ньому показано «вершини» громадського і політичного життя галицького селянства, досягнуті ним у боротьбі проти сваволі поміщиків, сільських і повітових чиновників, різних пройдисвітів і лихварів. Цим твором письменник відкриває нову сторінку в українській літературі, — виводить свого героя-селянина з побутових рамок у суспільне і громадсько-політичне життя. Активно діє не окремий селянин-протестант, а ціла селянська громада, великий селянський колектив, зібраний на повітовому вічі. На цих зборах селяни не тільки розповідають про кривди, заподіяні їм можновладцями, але й вимагають політичних прав.

Незважаючи на всіляке залякування селян повітовою адміністрацією, котра розцінювала віче як бунт, люди прийшли з усіх сіл повіту і вчасно зібралися на призначеному місці. І хоч влада фактично заборонила збори, селяни повною мірою скористалися слушною нагодою висловити свої вимоги. Через сприйняття адвоката Євгенія Рафаловича — одного з організаторів віча Франко виразив своє захоплення новим явищем у тогочасному галицькому селі — пробудженням політичної свідомості, потягом до громадської діяльності.

У романі виявилось велике вміння письменника піднести до рівня художнього синтезу та широких філософських узагальнень найважливіші соціально-психологічні проблеми в житті галицького селянства. На відміну від багатьох своїх попередників, Франко знайомить читачів зі своїми героями не в ідилічних умовах, а на лаві підсудних, у залі карного суду, де ці селяни «були оскаржені за аграрний бунт».

Твір має дві сюжетні лінії: показ важкого життя зубожілого галицького селянина, залежного від міських і сільських можновладців, і зображення громадської діяльності головного героя— адвоката Євгенія Рафаловича. Він вважає своїм обов'язком віддати всі сили поневоленому народові: "Вихований вигодуваний хлібом, працею і потом свого народу, він повинен своєю працею, своєю інтеліґенцією відплатитися йому”. Опинившись у провінційному місті, адвокат накреслює і послідовно здійснює програму захисту селян від лихварів, викриває злочини шляхти.

Водночас Рафалович переживає глибоку особисту драму нещасливого кохання. Будучи ще студентом, він закохався в дівчину-сироту, але Регіну силою видали заміж за нелюба. З того часу Євгеній носив у серці незагойну рану. Він переборює душевний біль і залишається вірним своїм ідеалам: «Яке ти маєш право вдоволяти свої примхи і любовні бажання, коли мільйони твойого народу не мають чим вдоволити найконечніших потреб життя?»

Усе ж Регіна і Євгеній зберегли пам'ять про колишнє. У місті, куди приїхав Рафалович, знову схрестилися життєві шляхи цих двох людей та чоловіка Регіни, садиста й нелюда Стальського, колишнього шкільного «інструктора» (репетитора) Рафаловича.

Ця зустріч закінчується трагічно: вбивши чоловіка, Регіна закінчує життя самогубством, зрозумівши, що їй вже ніколи не вдасться повернути любов Євгенія, в серці якого лишився тільки жаль до нещасної жінки.

Рафалович же присвячує всього себе боротьбі за волю і права свого народу, вбачаючи саме в цьому вище покликання і щастя людини.

 12.4.2. Образи твору

Молодий обдарований адвокат Євгеній Рафалович своєю промовою в суді не тільки захистив селян, котрим загрожувала тюрма за «аграрний бунт», а й повів справу так, що в них зародилася надія відібрати через суд самочинно захоплене поміщиком пасовисько. Зразу ж зав'язується головний соціальний конфлікт повісті: боротьба між селянами і землевласниками, в якій Рафалович став на бік покривджених.

Рафалович боляче сприймав контрасти, що впадали в око при порівнянні життя людей під сірою стріхою і в панській кам'яниці. Він добре бачив ворогів села, які живились його кров'ю та соками, бачив темні картини народного життя, і все це змушувало молодого адвоката замислитися над тим, що треба робити, аби допомогти селянству. Всі його думки ніби кристалізувалися в короткому, схожому на зітхання, реченні: «Ах, як багато праці потрібно!»

Ця праця стала головною метою Євгенієвого життя, їй в жертву приніс він навіть особисте щастя.

Людина діла, Рафалович вирішив спочатку добитися поліпшення економічного становища селян, поширити їх економічну організацію на цілі повіти і поступово пробуджувати політичну свідомість покривджених.

Адвокат розпочав свою діяльність поданням скарг до прокуратури і надсиланням статей в газети, але це не принесло бажаних наслідків, і він вирішив організувати селян на масові виступи проти їхніх кривдників.

Розгортаючи по селах політичну роботу, готуючи віча, «Євгеній мав таке почуття, що підсаджує свої плечі під високу і важку кам'яну гору з наміром зрушити її з місця. Він знав, що се праця страшенна, довга і важка, але сказав собі в душі: «Все одно! Мушу двигнути!»

Рафалович вирішив не просто просвіщати народ, а провести його через життєву школу. Цим він відрізняється від представників духовенства —о. Зварича і о. Семеновича, які доводили, що спочатку треба просвітити народ, а потім уже залучати його до політики. Згодом ці духовні пастирі відмовилися виступити на селянському вічі, побоюючись, що власті оголосять їх «небезпечними агітаторами».

Провідним у програмі Рафаловича було поліпшення загального становища народу, виховання в селян почуття солідарності. Епізод з селянином, що заблукав у лісі та не міг потрапити до свого села, набув символічного значення: «Чи ж се не символ усього нашого народа?» Слова головного героя: «Хто то вкаже тобі дорогу, хто підведе тебе, мій бідний народе?» — становлять ідейну основу повісті. І Рафалович став одним з тих, хто взявся вивести народ з матеріального і духовного убозтва.

Аби повніше розкрити образ Рафаловича, Франко докладно висвітлює і його особисте життя. Через спогади дізнаємося, що вже десять років Євгеній носить у серці «незагоєну рану». Доля розлучила його з коханою Регіною Твардовською. Рафалович так і не одружився, а образ Регіни зберіг у пам'яті як прекрасний і недосяжний ідеал. Він не знав, що в місті, куди переїхав, жила Регіна, тепер вже дружина судового чиновника Стальського.

Емоційно хвилюючі, психологічно глибокі сцени зустрічі Рафаловича і Регіни, їхні переживання. Дізнавшись про нещасливе життя Регіни, Рафалович ладен був забрати її до себе і навіть залишити свою діяльність. Але він не піддався миттєвому пориву, ставлячи над усе свій обов'язок перед народом.

У ході роботи серед селян і підготовки до першого віча розкриваються нові риси Рафаловича: душевна твердість, розуміння мети, непідкупність, чесність, неабиякі організаторські здібності.

Всупереч численним перепонам, віче було скликано. Але повітове начальство не дрімало. Саме під час проведення зборів Рафаловича було заарештовано за звинуваченням у вбивстві Стальського. Адвокат залишився незламним: «Не падайте духом! Робіть своє, щоб наші вороги не тішилися з нашого занепаду...»,— звернувся він до селян.

Повернувшися через кілька місяців з тюрми, де його незаконно утримували, він негайно подав заяву про скликання нового віча. Це був сміливий виклик реакційній верхівці, який став прологом до нових активних дій Франкового героя. Не випадково на цьому закінчується повість, яка спрямовує увагу читача в майбутнє.

Глибоку симпатію і співчуття викликає образ Регіни. Це розумна, чесна, вродлива жінка. Десять років сімейних тортур не зламали її волі, не подолали душевних поривань.

Найвизначніші події в житті Регіни змальовано засобом спогадів, Вона пригадує, як колись чарувала її дитячу душу діамантова іскра, що блищала дивним променем на вершку гори. Цей промінь стає для неї символом любові Євгенія, вона відчуває, «чого стоїть хоч би найменший діамантик щирої любові!»

Регіна зі свого домашнього пекла «рвалася думками на широкий світ, де йде чесна, явна боротьба, де люди терплять за високі цілі, але й тріумфують з їх побідою». Аби допомогти в цій боротьбі коханому, вона віддала йому всі свої коштовності.

Любов до Рафаловича підтримувала життєву енергію Регіни, але, зрозумівши, що минуле повернути неможливо, вона в стані психічного збудження, після чергової сутички зі Стальським, убила свого садиста-чоловіка і заподіяла собі смерть.

Найбільше уваги після образів Рафаловича і Регіни приділено розкриттю характеру чиновника Стальського. Зустріч Рафаловича зі Стальським відбулася в суді. Він перший, на правах знайомого, привітав адвоката і поздоровив його з успіхом у селянській справі. Виявилося, що Стальський був репетитором малого Євгена. Вчитель з нього був поганий і жорстокий. До хлопчика-сироти, що мав лише опікуна, він ставився брутально і «не стільки вчив, скільки бив, штуркав і всякими способами карав його». В пам'яті Рафаловича зберігся також страшний спогад про те, як Стальський по-звірячому, з насолодою садиста замучив кота. Тепер, похваляючись перед Євгенієм, той розповів йому про жорстоке поводження з дружиною. Рафаловичу стало моторошно від цих «одкровінь», але він ще не знав тоді, що дружина Стальського — Регіна.

Глибоко розпусна, безсердечна і морально спустошена людина, Стальський поєднує в собі найогидніші риси свого соціального середовища.

Рафалович характеризує його, як «скотину в людській подобі». Проте моральна ницість Стальського не заважає йому займати досить значну посаду на урядовій службі і мати славу добропорядного чиновника.

Франко створив у повісті художній образ селянської маси, дуже відмінної від тої, яку змальовано в його попередніх творах. Селяни прагнуть боротися не тільки проти сваволі поміщиків, а й за свої політичні права. Письменник зображує їх уже не як безпорадних людей, що шукають захисту в адвоката, але як активну наступальну силу.

Селянський виступ проти маршалка Брикальського налякав поштову і окружну адміністрацію настільки, що вона викликала військовий загін. Однак це не зламало волі селян.

Далекий від ідеалізації селянської маси, Франко показує її з усіма властивими їй вадами. Але відразу розкриває причини зубожіння й неосвіченості селян. Це дії лихварів, поміщиків, кругова порука, байдужість суспільства до соціальних проблем.

«Двір на горбі»,— поміщицька садиба, — уособлення багатьох нещасть селян: «...двір біліється крізь мряку, мов білі зуби якогось величезного звіра, все готові гризти, калічити і смоктати кров».

Йому протистоїть поки що безсила трудова маса, яка тільки-но починає усвідомлювати своє трагічне становище і шукати виходу з нього. Але ця маса висуває з-поміж себе й таких, як селянин Марусяк — чесний, безстрашний громадський діяч. Його боялася повітова адміністрація, бо він вів «боротьбу з різними темними елементами». Власті заводять на Марусяка судову справу, безпідставно звинувачуючи його в крадіжці, аби він не був обраний до громадської ради. Образ селянина Демка Горішнього, що заблукав у лісі, символізує долю селянства тієї доби. Вирвавшись із пазурів поміщика-кріпосника, воно потрапило ще в більш цупкі й хижі руки поміщика-капіталіста та цілої зграї шахраїв. Це і справді нагадує пошуки заблуканої в лісі людини. Художній синтез побутових явищ селянського життя та піднесення їх до символічного узагальнення надає особливої виразності створеному Франком образу народу.

Письменник розкриває складний процес пробудження серед селян інтересу до громадської діяльності, зокрема, до участі в селянських вічах, на яких вони проходять першу політичну школу. Водночас відбувається еволюція свідомості селянської маси. Вона проймається довірою до Рафаловича — представника демократичної інтелігенції і через сприйняття його ідей пробуджується цікавість до громадської діяльності. Саме це сприяло активній участі селян у роботі віча. І навіть тимчасовий арешт Рафаловича не засмутив пробуджених ним людей. Непохитною вірою у свій народ та його великі можливості відзначається створений письменником образ селянського колективу. Франко змальовує цілу галерею портретів людей тієї доби. Один з найколоритніших образів повісті — поміщик консерватор граф Кшивотульський. Він усе ще вважав, що єдина начальницька інстанція для хлопа — це пан. Граф часто сам чинив судові розправи над селянами, які звичайно закінчувалися канчуками. Місцева адміністрація добре знала про самоуправство графа, але ніяк не протидіяла йому, перетворюючи скарги селян на жарт.

Повітовий маршалок Брикальський — збанкрутілий поміщик, що незаконно привласнив селянське пасовисько і намагався об'єднати селянську і панську позичкові каси, аби за рахунок «хлопської кривавиці» врятувати від продажу свій маєток. Це саме він кинув підозру в скоєнні кримінального злочину на Рафаловича. А староста безпідставно заарештував адвоката.

Повітовий староста був переконаним супротивником надання селянам будь-яких прав і проголосив, що при ньому не буде ніяких читалень, зборів та віч. Він являв собою тип бюрократа старої школи, вихованого в дусі застарілих бюрократичних порядків. І хоч уже двадцять кроків існувала конституція, староста поводився в повіті, як самовільний сатрап, без дозволу котрого ніщо не могло діятись.

Бурмістр Россельберг — старий лікар, єврей, який на хвилі польського повстання 1863 року здобув авторитет і піднявся до рівня голови міста. Згодом він став покровителем «пропінаторів, ліверантів і інших п'явок». Россельберг прагнув усе переробити на польський лад, а на зауваження Рафаловича відповів: «Я не знаю жадної Русі... Не знаю і не хочу знати!» Галицького селянина обкрадають і такі пройдисвіти, як Шнадельський, що, прикидаючись друзями селян і користуючись їхньою неосвіченістю, видурювали в них гроші. Заради наживи Шнадельський не зупиняється ні перед чим і разом зі своїм приятелем Шварцем йде на тяжкий кримінальний злочин — вбивство лихваря Вагмана.

Вороже ставиться до народу і хитрий лихвар Вагман. Він нібито захищає селян, але насправді тільки використовує їх у своїй грі, спрямованій проти повітового маршалка Брикальського та інших панів. Раптове перетворення його з кривдника хлопів на «добродія добродіїв» досить непереконливе.

Серед морально розкладених судових чиновників бачимо й повітового суддю Страхоцького — тупу, позбавлену розуму, до того ж психічно хвору людину. Вчився в школі і університеті він вкрай погано, але такий «блазень» та «ідіот» отримав посаду судді. Законів не знав, увійти в справи не міг, дотримуючись єдиного правила — завжди погоджуватися з думкою прокурора, який ставився до селян, як до бидла.

Далі письменник від змалювання типів окремих судових чиновників переходить до художнього узагальнення — створює образ цісарського повітового суду. Селянство з острахом говорить про цей суд, бо знає, що він ніколи не стане на захист народних інтересів. І справді, у розгляді справ панує мертвий шаблон, повна зневага до людини як до особистості, а судова процедура доведена «до справжньої карикатури на всяке судівництво». Той, хто гнав хлопа на панщину, хто стягав з нього податки, той і був тепер його суддею.

Серед образів духовних наставників галицького селянина одне з перших місць належить духовним пастирям, отцям церкви. Їх ставлення до селянської маси розкрито в розмові адвоката Рафаловича з сільськими священиками Зваричем і Семеновичем. На гарячі заклики молодого адвоката вчити селян самостійно виступати проти несправедливості властей о. Зварич відповів: «Вони поперед усього стануть супроти нас, священиків». Заперечуючи думку Рафаловича про необхідність учити людей виступати на зборах і вічах, священики висловили повну зневіру в їх здібності і свою зневагу до них, назвавши селян «туманами».

Отже, на думку Франка, справжніх проводирів і захисників селянської маси аж ніяк не можна було шукати серед представників духівництва.