Перша і незабутня любов поета. Першим і найсильнішим коханням (а врешті, й жіночим ідеалом поета) була дочка священика з села Лолин Ольга Рошкевич, сестра його товариша по Дрогобицькій гімназії.

З листа І. Франка до А. Кримського: “Ще в гімназії я влюбився у дочку одного руського попа Ольгу Рошкевич… Наша любов тяглася десять літ, батьки зразу були прихильні мені, надіючися, що я зроблю блискучу кар’єру, але по моїм процесі, 1878-1879рр. заборонили мені бувати в своїм домі ,а в 1880 р. присилував панну вийти заміж за іншого… Се був для мене важкий удар; сліди його знайдете в “На дні” і у віршах “Картка любові”.

Про особисте життя людей, а особливо видатних, треба говорити дуже делікатно, бо це той бік життя людини, який часто не залежить від неї.

Драма любові Ольга Рошкевич та Івана Франка – типова для минулого. Суспільство відкинуло його від себе, а її посадило біля домашнього вогнища. Він сплів зі свого болю найкращі поезії – вона ж на сім замків закрила своє горе.

Ользі Рошкевич Іван Франко присвятив ІХ поезію другого жмутка в “Зів’ялому листі”.

Перший раз Франко побачив Ольгу в 1874 році, коли під час вакацій^ був у Лолині. Від цього часу він залишить там своє серце… Сюди, у Лолин, незабаром полинуть його листи Ользі… “Вибачте, що користуюсь цією нагодою, щоб написати до Вас кілька слів, бо не маю ні жодної сміливості, ні жодної нагоди сказати їх Вам відкрито! Мій Боже, як маю запевнити Вас, як маю присягтися, що ні на хвилину про Вас я не забув, і не забуду? Будьте певні, що й, де я завжди буду, у Львові або у Відні, Ви завжди зостанетесь провідною зіркою моїх діл, межею, до якої простую працею, вірністю і чесністю. Однак інколи охоплює мою душу важка журба, від якої не можу звільнитися: сумніваюсь ще в своєму щасті! О, будьте ласкаві, визволіть мене з сумніву, влийте нову надію в моє серце, що завжди належить Вам…”.

За порадою Франка Ольга бралася до літературної праці: збирала фольклор, перекладала. Їй посвятив Франко свою першу збірку віршів “Баляди і розкази”, видану в 1876 році. У ній бачив поет не лише кохану, а й товариша по боротьбі.

У червні 1877 року Франка було заарештовано. Отець Рошкевич наполягав на розриві відносин Ольги з Франком. І, можливо, трагедії не було б, якби доля, котра наслала на Ольгу важкі випробування, зустріла в ній характер слабкий. Ольга покорилась би волі батька. Але Ольга мала характер сильний, котрий ломиться, як казав Франко, а не гнеться. Старий Рошкевич так допікав дочці знайомством з Франком, що та примушена була залишити сім’ю і вийти заміж за богослова Володимира Озаркевича. Шлюб відбувся у вересні 1879 р. Дізнавшись про одруження Ольги, Франко тяжко захворів.

Він любив її. Він боровся за її любов. Для нього вона буде Анною в “Украденому щасті”, буде еталоном непорочної чистоти та високої духовності.

Після смерті чоловіка у 1912 році Ольга живе в сестри Михайлини недалеко від Львова, пізніше у Львові, дуже близько від будинку Франка. Вона уникає зустрічі з ним. Перед смертю Франко переказував, щоб Ольга прийшла попрощатися. Але вона відповіла відмовою і до кінця свого життя шкодувала, що не виконала останнього бажання людини, яку так пристрасно любила, яка принесла їй стільки радості і страждань.

“Явилась друга – гордая княгиня”. У вересні 1883 р. Франко був у Станіславі. Чого їздив туди? Можливо, він поїхав у справі організації спільного господарства (у цей час Франко був захоплений ідеєю спільного з Павликами та Дзвонковськими господарства) до Дзвонковських, у яких був невеликий запущений маєток. Збирав там матеріал про польських повстанців. У Станіславі Франко знайомиться з Юзефою Дзвонковською.

Із листа Франка до А. Кримського: “Велике враження зробила на мене знайомість з одною полькою - Йосифою Дзвонковською. Я хотів женитися з нею, та вона, чуючи в собі початки сухот, відправила мене і кілька рік пізніше вмерла як народна вчителька…”.

Ця вродлива, розумна дівчина справила на Франка сильне враження. Він покохав її. Мало того, він вирішує, що після Ольги Рошкевич Юзефа саме та жінка, яка може бути його дружиною. Франко звернувся до її матері, просячи руку Юзефи, та отримав відмову. Він пояснював це аристократичним походженням, гордістю дівчини. Однак згодом з’ясував причину відмови: дівчина була хвора на туберкульоз, і відмовилася від щастя, щоб у скорому часі не травмувати коханого своєю смертю. Листування між Франком та Юзефою тривало до 1885 р., пізніше сліди її загубились. Не так давно вдалося встановити, що Юзефа Дзвонковська вчителювала недалеко від Станіслава, у селі Княгиничах. Мала надію, очевидно, що в цьому чудовому кутку з соснами і здоровим повітрям їй буде краще. Померла Дзвонковська тридцятилітньою. Саме Юзефі присвячений ще один вірш “Вона умерла! Слухай! Бам! Бам-бам!”

“Явилась третя… – і очам приємно…”. До образу третьої коханої І. Франко підбирає зовсім інші епітети й символи. Целіна Журовська, жінка надзвичайно примхливого і гордого характеру, не відповідала на любов поета. Ось чому в його уяві вона “женщина чи звір”, “сфінкс”.

Із листа Франка до А. Кримського: “Фатальне для мене було те, що вже листуючись з моєю теперішньою жінкою, я здалеку пізнав одну панночку польку і закохався в неї. Отся любов перемучила мене дальших десять літ; під її впливом були мої писання “Маніпулянтка”, “Зів’яле листя”, дві п’єски в “Ізмарагді” і не надрукована повість”.

Широкому читачеві про Целіну Зигмунтовську вперше оповів син Франка, Тарас, у книзі “Про батька”.

“Пізнався, – пише Тарас Франко, – Іван Франко з Целіною Журовською, замужем Зигмунтовською, ще в Дрогобичі, коли та сиділа при поштовім віконці і обслуговувала публіку… Франко почував себе при ній несміливим, ні постаттю, ні красою не міг їй заімпонувати, його розуму дівчина не бачила, творів не знала і не його слави бажала, а маєтку, якого у Франка не було. Не дивно, що вони не зійшлися вдачами і не спарувалися… Целіна вийшла заміж за поліцейського комісара, мала з ним двоє дітей…”.

На початку 1890 р. Целіна Журовська виїхала зі Львова, а за кілька місяців у газеті “Львівський кур’єр” з’явилось оголошення про шлюб панни Журовської. Франко вирішив, що мова іде про Целіну, і в перший жмуток “Зів’ялого листя” вплітається мотив смутку від нерозділеного кохання:

Розвійтеся з вітром, листочки зів’ялі,

Розвійтесь, як тихе зітхання!

Незгоєні рани, невтишені жалі,

Завмерлеє в серці кохання.

В зів’ялих листочках хто може вгадати

Красу всю зеленого гаю?

Хто взнає, який я чуття скарб багатий

В ті вбогії вірші вкладаю?

Ті скарби найкращі душі молодої

Розтративши марно, без тями,

Жебрак одинокий, назустріч недолі

Піду я сумними стежками.

Та поступово рана загоюється, душа заспокоюється. Лиш час від часу кохана “являється у сні” і бентежить зранене серце.

У 1896 р. Целіна знову з’явилася у Львові. Вона була неодруженою, та невдовзі взяла шлюб зі Здіславом Зигмунтовським. У третьому жмутку “Зів’ялого листя” – туга за втраченим назавжди, коли вже нічого чекати… Він не знав, як втішити цей біль. Його любов, що народилася колись давно в Лолині, промайнула холодною тінню в Юзефі Дзвонковській, щоб весь біль, муки, радість, горіння вселити в особу Целіни Зигмунтовської. Чи вина її в цьому?

Жінка, котра була поруч… У березні 1885 р. в Києві Франко знайомиться з Ольгою Хоружинською. Це була розвинена і освічена дівчина з демократичними поглядами, привітна і дотепна. Франко дивився на неї як на жінку – друга, товариша та сподвижника в боротьбі. Восени цього ж року він пише Ользі листа із проханням стати його дружиною. Ольга знала, що він не кохав її так, як кохав Рошкевич, але вона любила його і тому погодилась.

16 травня 1886 р. у Києві вони обвінчались. Нареченій було 22 роки, а Франкові – 30.

Спасибі тобі, моє сонечко,

За промінчик твій – щире словечко!

Як промінчика не здобуть притьмом,

Слова щирого не купить сріблом.

…Тож за дар малий, а безцінний твій,

Що, мов цвіт, скрасив шлях осінній мій,

За той усміх твій не вдослід журбі,

Спасибі тобі! Спасибі тобі!

І. Франко “Моїй дружині”

Львів зустрів одруження Франка з “малороскою” неприязно (чи вже мало галичанок?).

Франко залучає Ольгу до громадського життя, вона стає його помічником. На світ одне за одним з’явилися діти: Андрій, Тарас, Петро, Ганна. Ольга Федорівна була доброю матір’ю, вірною дружиною, невтомною помічницею Івана Яковича: допомагала йому в літературній праці, видавала заснований письменником журнал „Життя і слово”; на свій кошт опублікувала книжку І. Франка „В поті чола” і вдруге збірку „З вершин і низин”; разом з чоловіком збирала казки, легенди, писала статті. Сім’я жила дуже бідно. В Ольги жевріє надія, що з біди можна вирватись, коли Франко захистить докторську дисертацію. Але до роботи у Львівському університеті Франка не було допущено. Для Ольги то був крах. Важке життя, постійне нервове напруження порушило психіку Ольги, почалися напади божевілля. Час від часу хвороба загострювалась.

В останні роки життя зустрічалася з Ольгою Рошкевич, Целіною Зигмунтовською. Жінки згадували минуле, згадували його, Франка.

17 липня 1941 р. Ольги не стало. Скромний маленький надгробок на Личаківському цвинтарі. Коли сонце хилиться на захід і його промені пробиваються крізь густі крони дерев, довга тінь од скелі з його могили пригортає її могилу. Вона з ним завжди.

Франко кохав, страждав, зневірювався. Той біль треба було виповісти, висповідати душу – і поет не побоявся це зробити. Трагічна любов Франка завдала страждань його романтичній і вразливій душі, але й збагатила світову поезію шедеврами інтимної лірики. Він жив, він мусив жити, бо таке палке серце не має права на душевну безнадію.

Життя скороминуче, а кохання – вічне.

Гімн про любов: любов над усе! (перше послання апостола Павла до Коритян, глава 13)

Коли я говорю мовами людськими й ангольськими, та любови не маю, – то став я як мідь та дзвінкá або бýбон гудячий!

І коли маю дара пророкувати, і знаю всі таємниці й усе знання, і коли маю всю віру, щоб навіть гори переставляти, та любови не маю, – то я ніщо!

І коли я роздам усі маєтки свої, і коли я віддам своє тіло на спáлення, та любови не маю, – то пожитку не матиму жодного!

Любов довготерпить, любов милосердствує, не заздрить, любов не величається, не надимається,

Не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихóго,

Не радіє з неправди, але тішиться правдою,

Усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе тéрпить!

Ніколи любов не перестає! Хоч пророцтва й існують, – та припиняться, хоч мови існують, – замовкнуть, хоч існує знання, – та скасується.

Той, хто хоч раз у житті спізнав силу кохання, знає, як міцно переплетені в ньому ці почуття. Спасибі поетові за те, що умів так кохати і мав талант донести до людей свої почуття, спасибі за те, що створив неповторну пісню великої любові, яка лунатиме вічно.