7.2. “Ой ти, дівчино, з горіха зерня…”

Ой ти, дівчино, з горіха зерня,

Чом твоє серденько – колюче терня?

Чом твої устонька – тиха молитва,

А твоє слово остре, як бритва?

Чом твої очі сяють тим чаром,

Що то запалює серце пожаром?

Ох, тії очі темніші ночі,

Хто в них задивиться, й сонця не хоче!

І чом твій усміх – для мене скрута,

Серце бентежить, як буря люта?

Ой ти, дівчино, ясная зоре!

Ти мої радощі, ти моє горе!

Тебе видаючи, любити мушу,

Тебе кохаючи, загублю душу.

До другого “жмутку” збірки “Зів’яле листя” належить також і поезія “Ой ти, дівчино, з горіха зерня…” Цей ліричний твір ритмікою, лексикою і деякими образами близький до народної пісні “Ой ти, дівчино, горда та пишна…”. Хто ж вона, та … дівчина, що збудила в серці ліричного героя таку незвичайну любов, виповнила всю його істоту нестерпними душевними муками? У центрі твору – контрастне зіставлення, за допомогою якого автор виражає всю складність нерозділеного кохання юнака, змальовує красу дівчини і її вдачу. Вона невеличка (“з горіха зерня”), але приносить юнаку великий смуток, бо серце у неї – “колюче терня”; устонька – “тиха молитва”, а слово її “остре, як бритва”. Але немає підстав твердити, що це характеризує черствість чи жорстокість героїні. Суть справи складніша, адже вона не любить. Закоханий її не осуджує, навпаки, він захоплений красою очей “темніших ночі”, їх чарам, “що запалює серце пожаром”.

Драматизм юнацького нещасливого кохання передається риторичними запитаннями і окличними реченнями, влучними порівняннями і суперечливими протиставленнями:

І чом твій усміх – для мене скрута,

Серце бентежить, як буря люта?

Ой ти, дівчино, ясная зоре!

Ти мої радощі, ти моє горе!

Написаний у формі народнопісенного звернення до коханої, твір “Ой ти, дівчино…” звучить як задушевна сповідь, хвилюючи нас своєю простотою, щирістю, художньою довершеністю.

З появою прекрасної музики львівського композитора. А. Кос-Анатольського (1956) ця поезія стала улюбленим романсом.

7.3. “Чого являєшся мені у сні?”

Чого являєшся мені

У сні?

Чого звертаєш ти до мене

Чудові очі ті ясні,

Сумні,

Немов криниці дно студене?

Чому уста твої німі?

Який докір, яке страждання,

Яке несповнене бажання

На них, мов зарево червоне,

Займається і знову тоне

У тьмі?

Чого являєшся мені

У сні?

В житті ти мною згордувала,

Моє ти серце надірвала,

Із нього визвала одні

Оті ридання голосні —

Пісні.

В життю мене ти й знать не знаєш,

Ідеш по вулиці — минаєш,

Вклонюся — навіть не зирнеш

І головою не кивнеш,

Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш,

Як я люблю тебе без тями,

Як мучусь довгими ночами

І як літа вже за літами

Свій біль, свій жаль, свої пісні

У серці здавлюю на дні.

О, ні!

Являйся, зіронько, мені

Хоч в сні!

В життю мені весь вік тужити —

Не жити.

Так най те серце, що в турботі,

Неначе перла у болоті,

Марніє, в'яне, засиха,—

Хоч в сні на вид твій оживає,

Хоч в жалощах живіше грає,

По-людськи вільно віддиха,

І того дива золотого

Зазнає щастя молодого,

Бажаного, страшного того

Гріха!

Ця поезія належить до шедеврів світової інтимної лірики. Вірш вражає силою кохання, надривно-зажуреним вибухом людського почуття.

Ліричний герой переживає душевне сум'яття. Його серце, сповнене великої і чистої любові, страждає від нерозділеного почуття. Він сумно питає свою долю, чому милий образ не покидає зранену любов'ю душу, хоч це лише посилює її муки. Ліричний герой звертається до коханої:

Чого являєшся мені

У сні?

Чого звертаєш ти до мене

Чудові очі ті ясні,

Сумні,

Немов криниці дно студене?

Чому уста твої німі?

Який докір, яке страждання,

Яке несповнене бажання

На них, мов зарево червоне,

Займається і знову тоне

У тьмі?

Немає відповіді, і знов триває мука «довгими ночами», коли лише покусані до крові губи можуть видати те, що заховано в серці:

В життю мене ти й знать не знаєш,

Ідеш по вулиці — минаєш,

Вклонюся — навіть не зирнеш

І головою не кивнеш,

Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш,

Як я люблю тебе без тями...

А може, хоч уві сні кохана приголубить, погляне ласкавими очима? Оживе тоді змучене серце, що «марніє, в'яне, засиха», відгукнеться на любов, і він «зазнає щастя молодого». Але закоханий знає, що це ілюзія, міраж, що з настанням ранку образ коханої зникне, та з тривожним биттям серця буде знову чекати наступної ночі...

Завершується вірш ліричним зверненням до своєї «зіроньки», проханням з'являтися йому хоч уві сні, дарувати радість і оживляти його стомлене серце.

Цей твір «формою найбільш віддалений від фольклору і разом з тим внутрішньо тісно пов'язаний з фольклорною інтимною лірикою (з народними піснями про кохання).

 8. Світ почуттів поета (за повістю-есе Романа Горака “Тричі мені являлася любов”)

Любов – це кара, це сумна в’язниця,

Бог від якої заховав ключі

П. Сорока

Особисте життя, стосунки митця зі своїми близькими, друзями допомагають глибше зрозуміти його твори. Ви вже знайомі з багатьма патріотичними та ліричними віршами, ви відкрили для себе не тільки поета боротьби, Франка-трибуна, а й поета-співця кохання і настроїв, “лірика високої проби” (М. Коцюбинський). Спробуймо зрозуміти найпотаємніші порухи поетової душі, її поривання, болі, втіхи. Звернемося до листів поета, повісті-есе Романа Горака “Тричі мені являлася любов”.

Життя Франка склалося так, що він, тричі покохавши, жодного разу не зазнав усієї глибини щастя взаємної любові; усе ж він свято беріг у своєму серці спогади про скупі дари цього величного почуття. “Хвилини, в котрих я любив… були, може, найкращі в моїм житті – жаль тільки, що були це заразом хвилини найтяжчого болю, якого я досі зазнав, а не радості”.