На гаках тортур?

Найбільшого болю завдав поетові його друг В. Щурат, що так само, як і інші, не прочитавши збірку глибоко, прокоментував її як “об’яв декадентизму в українсько-руській літературі”, як “поезію песимізму”, ототожнюючи, по суті, автора з тим “чоловіком слабої волі” із передмови. Ярлик “декадента” ображав Франка до глибини душі, бо ж байдужим до життя, до громадських настроїв він ніколи не був. Так само боліло йому ототожнювання його особи з ліричним героєм збірки. Якщо на перше він відповів віршем “Декадент”, то на друге – “переднім словом” до другого видання збірки. У ньому І. Франко зазначав, що передмова до першого видання – “не більше, як літературна фікція”, тобто звичайна вигадка. Проте це не давало жодних підстав для ототожнення особи автора збірки з її ліричним героєм. На думку поета, вірші “мають самостійне літературне значення” і “без автобіографічного ключа”, тобто інтимна лірика цікава вже сама по собі, без вияскравлення подробиць із життя автора. Тим самим І. Франко порушив надзвичайно важливе й актуальне для тогочасної літературної ситуації теоретичне питання про неправомірність ототожнення автора з літературним персонажем.

Назрілість і потреба такого коментаря обумовлювалися тим, що не тільки читацький загал, той, хто не знався на секретах поетичної творчості, а й окремі письменники ототожнювали автобіографічне із заявленим у творі. Так, скажімо, сприйняв першу збірку Лесі Українки (“На крилах пісень”, 1893 р.) О. Маковей. Поетеса вважала за потрібне заперечити це у листі-відповіді до нього: “…Я не згідна з тим, що для зрозуміння чиїх-небудь віршів треба знати життєпис автора. Невже справді ми, поети… мусимо жити завжди “на розпутті великому” і віддавати людям на осуд – скажу навіть, на поталу – не тільки свої думки й роботу, а навіть все життя. […] Справді, не слід уважати кожної ліричної поезійки за сторінку з автобіографії, бо часто в таких поезіях займенник я вживається тільки для більшої виразності. Звичайно, що се не завжди так є, але треба пам’ятати, що так буває”. Ці роздуми Лесі Українки суголосні рядкам І. Франка в його передньому слові до другого видання “Зів’ялого листя”, якими поет, як і його молодша товаришка по перу, захищає права інтимної лірики на самостійне, незалежне від життєпису автора існування.

Зрозуміло, що основою “ліричної драми” були біографічні факти, прокоментовані самим І. Франком у листі до відомого вченого і поета А. Кримського. У ньому він довірливо зізнається, що за життя його серцем володіли три “дівчини-зірнички”, виповнивши душу і “дивом золотим”, незмірним щастям, і невимовним пекучим горем. Фатальною для поета була зустріч з “панночкою полькою”, любов до якої “перемучила” Франка, надірвала серце, залишивши по собі щемливу незагойну рану. “Після сього, - як пише автор, - вам буде зрозуміла п’єска “Тричі мені з’являлася любов” у “Зів’ялім листю”.

Згадуючи “найкращі хвилі свіжої любови”, поет змальовує три жіночі постаті: одна була “несміла, як лілея”, “пахуча, як розцвілий свіжо гай”; друга – “гордая княгиня, …таємна й недоступна, мов святиня”; третя ж - “женщина чи звір? Глядиш на неї – і очам приємно, впивається її красою зір. То разом страх бере, душа холоне…” Проте так, як не збігається у збірці особа автора і образ ліричного героя, так само не є тотожними поетичні образи коханих тим, хто тричі з’являється поету в житті. Франко-поет відходить від Франка-людини на певну відстань, з якої три прекрасні зорі зливаються в одну і творять збірний образ поетової музи, його жіночого ідеалу, який щоразу повертається новою, незнаною до того гранню. І той “ідеал… ясний – бо далекий”, як зазначає сам митець:

Я не тебе люблю, о ні,

Моя хистка лілеє,

Не оченька твої ясні,

Не личенько блідеє.

Я не тебе люблю, о ні,

Люблю я власну мрію,

Що там, у серденьку на дні,