2.1.3. Цикл “Excelsior!”

Глибокою філософською ідеєю пройняті і такі поезії Франка як “Наймит” (1876), “Каменярі” (1878) та “Беркут” (1883), які ввійшли до циклу “Excelsior!”; “Товаришом із тюрми” (1878) “На суді” (1880) з циклу “Думи пролетарія” та ін.

Поезією “Наймит” починається політична лірика Франка. Цей твір називають другим гімном збірки, у якому велично й пристрасно оспівано велетня-наймита, який уособлює наш волелюбний народ, “що поту ллє потоки над нивою чужою”. Цей довготерпеливий син землі не хилиться, він бореться й сподівається, що скине пута, поламає ярма, переможе ворогів:

Він побідить, порве шкарлющі пересуду –

І вольний власний лан

Ти знов оратимеш – властивець свого труду,

І в власнім краю сам свій лан!

У цих бентежних рядках, як бачимо, на новому етапі суспільного поступу втілюється й Шевченкова віра у неминучість перемоги добра, в торжество справедливості. Саме цей гімн надихнув Лесю Українку на написання “Пісні про велета”.

До циклу ввійшов усім відомий твір “Каменярі”, завдяки якому народ нарік Франка цим почесним іменем – Великий Каменяр. Недаремно Сергій Єфремов висловився про творчість Івана Франка так: “Коли народ не має надії, то за нього горить надіями поет”.

2.2. Із збірки “Мій Ізмарагд”. Цикл “Поклони”

Франко не повторювався в жодній поетичній збірці. Збірка “Мій Ізмарагд” (1897) об’єднала твори, написані за мотивами старовинних притч, легенд, повчань, що містилися в давньоруських рукописних збірниках.

Вірш “Сідоглавому”, як вважають літературознавці, був адресований лідеру народовців Юліанові Романчуку, який у статті “Смутна поява” звинувачував поета у відсутності патріотизму. Відповідаючи на це безпідставне звинувачення, Франко вдається до антитези, протиставляючи свою любов до України фальшивій:

Бо твій патріотизм

Празнична одежина,

А мій – то труд важкий,

Гарячка невдержима.

…

Ти, брате, любиш Русь,

Як дім, воли, корови, -

Я ж не люблю її

З надмірної любови.

Василь Щурат (1871-1948), літературознавець і поет, звинуватив І. Я. Франка після його збірки “Зів’яле листя” в декадентстві. Під декадансом Щурат розумів пошук нових форм у віршотворенні. Франко ж болісно сприйняв таке трактування поезій збірки, оскільки розумів декадентську¹ літературу як занепадницьку. Це і спричинило непорозуміння між двома поетами. Франко сприймає критику Щурата як образу і пише у відповідь поезію “Декадент”, що ввійшла до збірки “Мій Ізмарагд”.

В поетичній формі я бажав подати сучасному читачеві ряд оповідань, притч, рефлексій та інших проявів чуття й фантазії, котрих теми черпані з різних джерел, домашніх і чужих, західних і східних.

І. Франко

Поезія “Декадент” – вірш-ораторія, автобіографічна сповідь, виразно забарвлена сарказмом, іронією та самоіронією. Це шостий вірш у циклі “Поклони”.

Літератори кінця ХІХ ст. у своїх творах часто відривали зміст від форми, займалися формалістичним штукарством, називаючи це шуканням нових форм у мистецтві.

Франко ставився до такої літератури негативно, назвавши подібні твори “каламутним багном” у статті “Із секретів поетичної творчості”. І, природно, погодитись, щоб його збірку було віднесено до декадентської літератури, поет не міг.

Вірш виразно проголошує неприйняття літератури, відірваної від проблем реальної людини.

Франко здивований, що його названо декадентом: “Я декадент? Се новина для мене!” Він сприймає це “темне” слово, як тяжку образу. Хіба можна на підставі одного “моменту” робити висновок про все життя, тим більше творчість людини? До того ж це глибоко інтимна причина. Мотиви суму є відображенням реальності, отих численних труднощів на життєвому шляху поета (“не раз і прів, і мерз я, і охрип”), отих підступних переслідувань реакції (“Хоч часто я гірке й квасне ковтаю”). Хіба це провідний струмінь його творчості? Ні в якому разі, бо творчість Франка загалом оптимістична, сповнена “надії, волі, радісного чуття”. І так він житиме далі.

Отже, стверджує Франко, він не декадент. Він вийшов з народу, а декадентом стає “паразит, що дуріє з жиру”, що втратив перспективу в житті, сам себе зробив “епілогом”^. Ці люди імітують смуток, але печалитись по-справжньому не вміють. Не тужити, а постійно працювати для поступу, відчуваючи справжні, не підроблені радість і смуток – таке життєве кредо І. Франка.

Як зазначив академік М. Возняк “в усій творчості Франка відчувається його публіцистична жилка”. У вірші “Декадент” сильний публіцистичний струмінь, який виражається в риторичних запитаннях, окликах.

Поет часто звертається до поетичних метафор, прагнучи підкреслити незламність своєї волі до боротьби або іронічно висміяти декадентів.

“Декадент” І. Франка – перший твір української літератури, спрямований проти занепадницьких настроїв у мистецтві.

Отже, І. Франко заперечує свою приналежність до декадентства і проголошує естетичну програму: “Мій поклик: праця, щастя і свобода”.

 2.3. Чи знаєте ви?

Назва збірки “Мій Ізмарагд” – то запозичення з давньоруської літератури, яку вивчав Іван Франко. Ізмарагд – дорогоцінний камінь. У Київській Русі “Ізмарагдами” називали збірки повчальних статей, легенд, притч, у яких викладалася християнська мораль. Франко переосмислив факти давньоруської літератури, надав їм нового, сучасного звучання. А до слова “Ізмарагд” додав епітет “мій”. Він пропонує читачеві книжку поезій здебільшого полемічного характеру.

 3. Схема-опора аналізу поезій зі збірки “З вершин і низин”

Вірш	Основна думка	Слова, в яких виражена основна думка	Елементи літературознавчого аналізу
1	2	3	4
Гімн (муз. Лисенка)	Віра в перемогу людського поступу над світом гніту	Щезнуть сльози, сум, нещастя. Сила родиться й завзяття. Не ридать, а добувати, Хоч синам, як не собі, Кращу долю в боротьбі.	Алегоричний образ вічного революціонера – незборимого духу народу. Риторичні оклики та запитання. Насиченість дієсловами, які несуть основне смислове навантаження. Алітерація.
Гримить (муз. Мейтуса)	Очікування суспільних зрушень, передчуття оновлення суспільства і людини	Жде спрагла земля плодотворної зливи… Ті хмари – плідної будущини тіни. Що людськість мов красна весна, оновить… Гримить!	Принцип паралелізму, алегоричні образи хмар, грому – провісників благодатних змін
Земле моя (муз. Степового).	Тільки та людина духовно сильна, яка не пориває зв’язку з рідною землею	Земле, моя всеплодющая мати. Сили, що в твоїй живе глибині, Краплю, щоб в бою сильніше стояти, Дай і мені!..	Епітети, окличні речення. Жанр – літературна молитва
1	2	3	4
Vivere memento!	Віра в гуманізм, оновлення життя. Утвердження активного життя – боротьби	Люди, люди! Я ваш брат, Я для вас рад жити… Лиш боротись значить жить.	Метафори, порівняння; риторичні оклики, звертання
Не пора… (муз. Січинського та Аркаса)	Заклик до співвітчизників рвати кайдани не тільки соціального, а й політичного гноблення, усвідомити себе як націю	Під України єднайтесь прапор!	Повтори, риторичні оклики, вживання дієслів у наказовому способі
Наймит (муз. Людкевича)	Впевненість у тому, що в майбутньому народ-наймит здобуде жадану свободу	Та в серці, хоч і як недолею прибитім, надія кращая жиє: Він побідить, порве шкарлущі пересуду І вольний власний лан Ти знов оратимеш – властивець свого труду. І в вольнім краю сам свій пан.	Алегоричний образ наймита-народу, який попри усі лиха зберіг у серці сподівання на краще. Епітети, порівняння, метафори

 4. Сонети

Невичерпно різноманітний був Іван Франко щодо форми. Він взагалі любив суворі канонічні форми строфіки, які обов’язково підпорядковані римі. Саме Іван Якович першим увів в українську поезію терцини, октави, навіть тріолет, цю метричну іграшку, яка в нього служить серйозному змістові; а також елегічні дистихи, найрізноманітніші оригінальні строфи, пісні в характері народних і тонкі верлібри.

При цьому у використовуванні Франком, як і Лесю Українкою, і Самойленком, канонічних форм треба бачити не так данину традиції, як свідоме новаторство, збагачення українського поетичного слова випробуваною віками зброєю.

Значну частину творів збірки “З вершин і низин” складають сонети, які ввійшли до третьої частини збірки, Франко називає “рабами форми і панами змісту”.

Сонет – старовинна канонічна (чітко визначена) форма поетичного твору, що виникла в Італії у ХІІІ ст. Це чотирнадцятирядковий вірш, написаний п’ятистопним або шестистопним ямбом. Композиція: два чотиривірші і два тривірші. Суворі канони класичного сонета забороняли вживати двічі одне й те ж повнозначне слово. Стислість цієї найскладнішої з форм ліричної поезії, жорсткі обмеження й вимоги, безперечно, дисциплінують думку й уяву митця.

Виникнувши в середньовіччі, сонетна форма розвивалася й вдосконалювалася. Починаючи з Данте, сонет проходить через усю історію світової літератури. Він став окрасою творчого доробку Петрарки, Шекспіра, Пушкіна, Міцкевича, Франка (Кузьменко В. Словник літературознавчих термінів. – К., 1997).

Свого часу унікальну специфіку сонета спостеріг І. Франко:

Голубчики, українські поети, а

Невже вас досі нікому навчити, б

Що не досить сяких-таких зліпити б

Рядків штирнадцять, і вже є сонети? а

П’ятистоповий ямб, мов з міді литий, б

Два з чотирьох, два з трьох рядків куплети, а

Пов’язані в дзвінкі рифмові сплети, - а

Лиш те ім’ям сонета слід хрестити. б

Тій формі й зміст най буде відповідний; в

Конфлікт чуття, природи блиск погідний в

В двох перших строфах ярко розвертаєсь . г

Страсть, буря, гнів, мов хмара піднімаєсь, г

Мутить блиск, грізно мечесь, рве окови, д

Та при кінці сплива в гармонію любови. д

У збірці “З вершин і низин” автор стає перед нами насамперед як громадянин і боєць. З найбільшою силою сатиричне обурення І. Франка виявилося в циклі “Тюремні сонети”. Франко знав, звичайно, сонети Данте, звернені до Беатріче, сонети Петрарки до Лаури – твори “високого стилю”, які прославляли ідеально закоханих. Знав він також і “панцерні сонети” німецького поета-романтика Фр. Рюккерта, сповнені войовничого запалу в епоху боротьби з Наполеоном. Але ніхто з поетів не насмілився в сонетній формі намалювати картини найбільш “низької”, огидної дійсності, страшні картини австрійської тюрми, в якій не раз доводилося мучитися самому поетові. Тюрма виявилася жорстокою перевіркою духу, життєвої і творчої снаги І. Франка. “Божевіллям у дусі часу” назвав письменник причину свого третього ув’язнення. Протягом двох-трьох місяців він написав понад 70 творів глибокого громадсько-політичного змісту. Серед них був цикл тюремних сонетів – своєрідний художній репортаж з тюремних казематів. “Таких штук є у мене около 50, - писав поет М. Драгоманову наприкінці 1889 р., - і дорогі вони мені, може, більш як Schmerzens Kinder (діти страждання. – Авт.), ніж задля їх справдішньої вартості”. У вишукану, аристократичну форму сонета він свідомо вкладає увесь роками нагромаджений гнів, обурення поліцейсько-тюремною сваволею Австро-Угорської монархії. Головним об’єктом зображення стає естетична природа потворного, звідси домінування^ іронії, сарказму, натуралістичних подробиць. Очевидно, письменник не відразу задумав створити цілісний цикл політичних сонетів. У перших творах, написаних голкою на тюремній стіні, переважають емоції, відвертість переконань, ясність і безкомпромісність власної позиції, тверда віра в силу свого духу.

7 вересня 1889 р. у першому сонеті “Ні, ви не мали згляду надо мною!..” І. Франко ніби продовжує ідеологічну дискусію зі своїми політичними опонентами^, розпочату ще у вірші “На суді” (1880); 8 вересня він пише сонет “В тих днях, коли неначе риба в сіті…”, в якому вчуваються ремінісценції^ поезії “Не покидай мене, пекучий болю…” (1883). Знову “з народним болем в один акт” щемить і його серце. І знову в пристрасній молитві поет благає усі людські страждання стати оберегами його духу. Алегорія сонета “Сиджу в тюрмі, мов в засідці стрілець…” (9 вересня) нагадує політичний вірш “Беркут” (1883). Різними є лише бойовища та об’єкти полювання. На прицілі у ліричного героя тепер не один тиран, а весь самодержавний суспільний лад. У той самий день І. Франко розробляє євангельську “Легенду про Пілата”, що перегукується з поезією “Ви плакали фальшивими сльозами”. Обидва твори об’єднує болюча проблема фарисейства, лицемірства, дворушництва^, нещирості – рис, притаманних тогочасній галицькій інтелігенції.

10 вересня поет описує внутрішній вигляд “в’язенного дому” (“Вузька, важкая до добра дорога…”), а через кілька днів у нього зароджується план цілого циклу, бо майже всі наступні сонети хронологічно вибудовані за певною сюжетною схемою. У них автор ретельно занотовує власні спостереження, враження від “тюремного домового порядку”, поступово виходячи за межі локальної^ тематики. Тоді його сатира стає особливо гострою, нещадною, бо підриває державні устої самої імперії. Він навмисне змішує різні стильові лінії, поєднує низьке з високим, знаходить глузливі звороти, намагається про комічне, потворне говорити серйозним тоном. Вкраплення урочисто-поважної лексики у розмовно-побутовий чи нейтральний контекст сонетів є своєрідним сміховим детонатором^. Тюремна камера в естетичній свідомості поета перетворюється на державні “апартаменти”, наглядачі, “чесні панове ключники й дозорці” – на “Лопотове славне військо”, а старший судовий радник отримує іронічний статус “високої урядової фігури”.

Важкий, похмурий настрій поглиблювали видива легендарних образів минулого, великих мучеників середньовіччя, декабристів, народників, Достоєвського, Шевченка… Поетові здалося, що він сам фізично відчуває їхні нелюдські страждання, бачить, що не “минув час мук” і далі дзвенять кайдани, свистять різки, цілими селами женуть у тюрми людей, а над містом висять гармати Цитаделі^, “всіх готові зжерти враз” за непокору “вищій власті”. Але муки, трагічна загибель героїв не викликають у нього почуття страху і відчаю. Смерть в ім’я величної мети підносить, облагороджує, очищає душу, кличе до помсти, рішучих дій.

Художня уява письменника на прикладі “в’язенного дому” малювала цілісну похмуру картину суспільних реалій Австро-Угорської монархії.

Залишалося зробити один завершальний штрих, розставити політичні акценти. І 4 жовтня 1889 р. Франко закриває циклічне кільце двома узагальнювальними сонетами – гострою, злою характеристикою імперії: “Багно гнилеє між країв Європи” і “Тюрма народів, обручем сталеним…” Обурення поета досягає крайньої межі. Контекст обох творів по вінця заповнений стилістично зниженою, негативно забарвленою лексикою: багно гнилеє, цвіль, плісень, слизь, розсадниця недумства і застою, облуда, здирство, бездушність, дерти шкіру, сікти, бити, слати в Сибір, ссати соки, душити серце й душу, гризти, живцем вмирати, обціпити живі сустави, попутати народи та ін.

Третє ув’язнення довершує чорно-білу картину настроїв І. Франка, який “з власного серця і крові творив собі радісний світ”, мріяв про “людське братерство нове, а реальна дійсність то повертала його у сонне царство “ботокудів^, то відправляла “в найми до сусідів”, то кидала за грати. “Тюремні сонети”, що були останнім сплеском непокори наче замикають бунтарський дух поета, якого попереду чекали чи не найтяжчі життєві випробування.

Отже, у цих сонетах ми бачимо колосальну постать невтомного й непримиренного борця проти соціальної неправди. Сама думка дати в сонетній формі суворо реалістичний, навіть часом натуралістичний опис побуту австрійської тюрми виявляє велику сміливість.

 4.1. Чи знаєте ви?

Цикл “Тюремні сонети” складається із 46-ти сонетів. Переважну більшість було створено в 1889 р. у коломийській тюрмі і записано на обкладинці книжки, яка і нині зберігається в архіві письменника.

Цикл “Вольні сонети” складається із 17-ти сонетів. У сонеті “Сикстинська мадонна” йдеться про славнозвісну картину, написану в 1515-1519 рр. італійським художником Рафаелем для церкви св. Сікста в італійському м. П’яченці. “Сикстинська мадонна” знаходиться в Дрезденській картинній галереї.

В сонеті “Колись в сонетах Данте і Петрарка” згаданий Рюккерт Фрідріх (1788-1866) – німецький поет і вчений орієнталіст, професор Берлінського університету.

 5. Збірка поезій “Зів’яле листя” – перлина не лише Франкової, а й світової інтимної лірики

Зустрічаймось. Вітаймося словом.

Погляд – в погляд, і в руку – рука.

Ми приходимо в світ для любові.

Все, що інше, – неправда гірка.

Ганна Чубач

Любов… Кохання… Ця тема з’явилася, мабуть, відтоді, як на землі з’явилася людина. Це чисте і благородне почуття – вічна тема в літературі. Недарма в народі кажуть: “Світ постав з любові”. Але важко знайти у світовій літературі більш хвилюючу поетичну розповідь про страждання людської душі, зраненої життєвими проблемами і нещасливим коханням, як збірка “Зів’яле листя”. Адже саме вона відкриває нам І. Франка з іншого боку – вже не як поета-борця, поета-титана, а як найтоншого поета-лірика, співця великого кохання.

“Це такі легкі, ніжні вірші, з такою широкою гамою чувств і розуміння душі людської, що, читаючи їх, не знаєш, кому оддати перевагу: чи поетові боротьби, чи поетові-лірикові, співцеві кохання і настроїв”, - писав М. Коцюбинський.

Франко, як і його ліричний герой, теж кохав, теж страждав і зневірювався. Той біль треба було виповісти, висповідати душу – і поет не побоявся це зробити. Він жив, він мусив жити, бо таке палке серце не має права на душевну безнадію. Життя скороминуче, а кохання – вічне.

Цей цикл віршів створювався понад десять років. У передмові до цього видання Франко писав, що вміщені у збірці вірші належать молодому чоловікові, який через любовну трагедію покінчив життя самогубством. Орієнтуючись на цю версію, Франко визначив жанр “Зів’ялого листя” як ліричну драму і передмову закінчив словами: “Будь мужньою людиною і не йди моїм слідом”. В дійсності ніякого самогубства не було, вірші належали Франку, багато з них були автобіографічними.

Тема збірки – муки розбитого серця, опромінені злеліяним у душі образом коханої. Збірка поділяється на три цикли, або “жмутки”. Перший “жмуток” передає трагедію нерозділеного кохання, його беззахисність та вразливість (“Так, ти одна моя правдивая любов”, “За що, красавице, я так тебе люблю”). Ліричний герой не хоче приймати однозначної відмови коханої. Він то звинувачує в усьому обставини (“Раз зійшлися ми случайно…”), то прагне здаватися збайдужілим (“Я не надіюсь нічого…”), то вмовляє кохану зглянутись на його страждання (“Не минай з погордою…”, “Я не кляв тебе, о зоре…”).

У поезіях другого “жмутку” поет оспівує кохання і красу природи у народнопісенній манері. Багато поезій стали улюбленими піснями й романсами. Справді, інтимні вірші Франка “самі просяться в музику” (М. Коцюбинський). Мелодії до них створили Лисенко (“Безмежне поле”, “Оце тая стежка”, “Я не кляв тебе, о зоре”), Майборода (“Не минай з погордою”), Кос-Анатольський (“Ой ти, дівчино, з горіха зерня”), Данькевич (“Чого являєшся мені у сні?” та ін.). Деякі вірші збірки мають народнопісенну основу. Поет намагається знайти у природі співзвучність своїм стражданням, розраду від них. На відміну від першого, у другому “жмутку” життєстверджуючі мотиви слабнуть, а в третьому герой вже розуміє, що “стелиться… в безодню шлях”. У цьому спалаху почуттів людина згоряє, та загартовується і стає благороднішою її душа.

У 1985 році, пишучи передмову до нового видання “Зів’ялого листя”, Д. Павличко подав науковий художній аналіз книги, пояснив глибокий внутрішній зміст і філософський підтекст поезій, зауважив струнку побудову і плавний перехід від одного настрою до іншого в збірці: “В книжці працює, тече і рухається зміст, ніби в річці вода. Місце, яке здавалось плитким, обертається в плесо, дно поглиблюється, пропадає, і все це відбувається швидко й бурхливо, як в годину паводі”.

Коли вслухатись у бентежну, натхненну мелодію Франкового слова, не можна лишатися байдужим до створеної неповторної пісні великої любові, яка лунатиме вічно.