Іван Якович Франко

(1856-1916)

Люди, люди! Я ваш брат,

Я для вас рад жити,

Серця свого кров’ю рад

Ваше горе змити.

А що кров не зможе змить,

Спалимо огнем то!

Лиш боротись значить жить…

Vivere memento!

Іван Франко. “Vivere memento!”¹

* * *

Мій поклик: праця, щастя і свобода

Я є мужик, пролог, не епілог

Іван Франко. “Декадент”

* * *

Яко син селянина, що викормився чорним твердим селянським хлібом, почуваю себе до обов’язку… віддати працю свого життя тому простому народові. Вихований у твердій школі, я змалку засвоїв собі дві заповіді. Перша - то було власне почуття того обов’язку, а друга - то потреба ненастанної праці. Я бачив від малечку, що нашому селянинові ніщо не приходиться без важкої праці.

* * *

Скрізь і завжди у мене була одна провідна думка – служити інтересам мойого рідного народу та загальнолюдським поступовим, гуманним ідеям. Тим двом провідним зорям я, здається, не споневірився досі ніколи і не споневірюся, доки мойого життя.

* * *

Я в усій своїй діяльності бажав бути не поетом, не вченим, не публіцистом, а поперед усього чоловіком…

* * *

Життя мені мало всміхалось, а діти були тим весняним сонячним промінням, яке зігрівало моє серце.

Іван Франко

 1. Літопис життя і творчості письменника

1856 Народився Іван Якович Франко в селі Нагуєвичі (нині Івана Франка) на 27 серпня Дрогобиччині в Східній Галичині (тепер Львівська область) у сім’ї сільського

коваля Якова Івановича Франка. Батько був шанованою людиною і славився не тільки своєю роботою, а й живою, товариською, людяною вдачею. Мати – Марія Миколаївна Кульчицька – була родом із сусіднього села Ясениці-Сільної, мала гарний голос, любила дітям співати та розповідати казки. Від неї до сина перейшло глибоке розуміння краси природи і неповторності кожної хвилини життя.

1862 Батько віддає шестирічного Івася до початкової (тривіальної) школи в Ясеницю-Сільну. Тут він жив у дядька Павла Кульчицького, який за 10 днів навчив хлопчика читати по-українськи. За два роки навчання Франко навчився читати і писати не тільки рідною мовою, але й по-польськи і по-німецьки. Мав доступ до великої бібліотеки священика Йосипа Левицького, після смерті якого всі книги за його заповітом перейшли Іванові.

1864 Вступає до Дрогобицької “нормальної” монастирської школи ченців-василіан, яка була Головною школою міста, де навчання велося німецькою мовою (були уроки польської й української). Керував нею духовний орден отців Василіян. Скромний хлопчик звідав усі знущання і обрáзи від паничів-однокласників та окремих вчителів, але на превелике диво дирекції в кінці навчального року виявився найкращим учнем.

1865 Батько був присутній на екзамені свого сина, тішився його успіхами. Коли Івана Франка викликали першого , щоб одержати нагороду, батько голосно заплакав від радощів, а через два місяці, 15 травня, старенького батька не стало. Про його смерть Іван Франко написав вірш “Великдень”, який не зберігся.

1867 Не маючи змоги дати ради з чотирма дітьми, землею і худобою, хвора мати Івана Франка вийшла заміж за фізично здорового, бідного, але порядного парубка Гриня Гаврилика, який до Франкових дітей – Івана, Захара, Онуфрія та Юлії – ставився, як рідний батько до рідних. Іван хоч і мав складний характер, називав його татом. Гринь відправив Івана в Дрогобицьку гімназію, де був високий рівень викладання. Тут він захоплюється Гомером, Шекспіром, Шіллером, Шевченком, Л. Толстим, Тургенєвим, Пом’яловським. Хлопець багато читає, збирає власну бібліотеку (у гімназії його книгозбірня нараховувала 500 томів, у Львові – 6000). На канікулах їздить до Нагуєвичів, допомагає вітчиму по господарству, збирає твори фольклору.

1872 У травні Франкові переказують, що його мати тяжко хвора.

1 червня Відчуваючи непоправне, він під старашним дощем прибіг з гімназії додому і застав неньку конаючою. На 16-му році життя Іван втратив матір. Гринь Гаврилик не кинув дітей, а одружився із наймичкою ксьондза. Діти називали їх татом і мамою, завжди були нагодовані, одягнені, забезпечені.

1873 Написано віршований драматичний твір “Югурта”, перекладено українською мовою “Слово о полку Ігоревім”. Готується до вступу у Львівський університет (мріяв стати викладачем гімназії).

1874 Написано п’єсу “Три князі на один престол”.

1875 Улітку їде до товариша Ярослава Рошкевича, батьки якого хотіли познайомитись із репетитором їх сина. Тут Франко заприязнився із сестрою Ярослава – Ольгою – першим своїм коханням. Це була найбільша і взаємна любов у їхньому житті. Перешкодою до щастя став арешт Франка і його захоплення соціалізмом, який передбачав безбожність, а батько нареченої, священик Рошкевич, цього Іванові простити не міг, хоч дуже поважав його.

Написав п’єсу “Славой і Хрудощ”. 14 жовтня зарахований на філософський гуманітарний факультет Львівського університету.

1876 Вийшла у світ перша збірка віршів, присвячена Ользі Рошкевич, “Баляди і розкази”, в якій перлиною був вірш “Наймит”, в образі якого символічно поставав український народ. Пробує писати повість з історії галицького опришківства “Петрії і Довбущуки”.

1877 Надруковано “Бориславські оповідання”. 12 червня – перший арешт І. Франка, “страшна і тяжка проба”. У в’язниці, де він пробув дев’ять місяців, написані чисельні твори, серед яких “Товаришом із тюрми”, “Каменярі”. Тут він мусив попрощатися із мрією про педагогічну кар’єру.

1878 У січні власті організували суд над Франком і його однодумцями, звинувачуючи їх у належності до насправді неіснуючої таємної соціалістичної організації. У камері написано сатиру “Сморгонська академія”, епіграми на реакційних москвофільських лідерів – Богдана Дідицького, Венедикта Площанського.

Разом із М. Павликом очолює видання першого в Україні революційно-демократичного журналу “Громадський друг” (два номери), а після йогó заборóни видає в цьому ж році два збірники журнального типу – “Дзвін” і “Молот”.

1878-1880 Публікація перекладів у серії книжок “Дрібна бібліотека”. Ліричний цикл “Картка любові”, де відбилося драматичне розгортання взаємин з дівчиною.

1879 І. Франка призвали у військо, але через слабкий зір комісували.

вересень

1880 Другий арешт (тримісячне ув’язнення в коломийській тюрмі). Письменника звинувачували у підбуренні місцевих селян проти “законного порядку”. За ґратами створено цикл поезій “Думи пролетарія”, вірш “На суді” та ін. Через три місяці Франка етапом у супроводі поліцая відправили в рідне село. Дізнавшись у Львові, що його позбавили стипендії, він залишає навчання без надії повернутися сюди коли-небудь.

1881 Через матеріальну скруту влітку повернувся в село Нагуєвичі допомагати по господарству. У Львові за активної участі І. Франка виходить журнал “Світ”, у якому друкується його повість “Борислав сміється”.

1882 Живе в селі. Вдень працює, вночі пише. У таких умовах створив повість “Захар Беркут”, цикл поезій “Галицькі образки”, переклав трагедію “Фауст” Йоганна Вольфганга Гете, поему “Німеччина” Генріха Гейне, рецензує збірку “Хуторна поезія” Пантелеймона Куліша, пише статті про Т. Г. Шевченка.

1883 Франко – співробітник львівських видань: газети “Діло” і журналу “Зоря”.

1885 Перша поїздка до Києва. На вечорі творчої інтелігенції поет знайомиться з М. Лисенком, І. Нечуєм-Левицьким, М. Старицьким, П. Житецьким, а також зі слухачкою Вищих університетських курсів для жінок Ольгою Хоружинською, дівчиною освіченою, прогресивно настроєною.

1886 Під час другого перебування в Києві одружився з Ольгою Хоружинською. В особі дружини хотів бачити помічника – однодумця, вірного друга. І справді вона допомагала йому в роботі, читала коректуру його творів, вела кореспонденцію.

1886-1896 Співробітництво в газеті “Кур’єр Львівський”.

1887 Вийшла друком збірка “З вершин і низин”, присвячена дружині Ользі Хоружинській, де в циклі “Україна” було вміщено вірш “Не пора…”, який став відомою піснею (муз. Д. Січинського та М. Аркаса), яку виконували на урочистих зібраннях та антиурядових маніфестаціях у Львові й інших містах Галичини й Буковини. Особливо популярною вона стала на початку XX ст. серед студентської молоді, яка боролася за те, щоб перетворити австро-польський університет у Львові на український (Ф. Погребенник. Вірш – гімн // Дивослово. – 1996. - № 8).

1889 І. Франко і М. Павлик засновують “Русько-українську радикальну партію” і складають її програму. Третій арешт І. Франка. Десять тижнів тримають за ґратами за зв’язок з групою київських студентів, що прибули до Галичини. І. Франко голкою на в’язничній стіні написав 49 сонетів. Тут він створив оповідання “До світла”. Незадовго його звільняють за відсутністю обвинувачень. Зіткнення із цісарським правосуддям дали Іванові Франку матеріал для написання нових творів. Поет ввів у світовий сонетарій новий різновид сонета – тюремний.

1890-1891 Знайомство з М. Коцюбинським і Л. Українкою. Університет закінчував у Чернівцях, де під час зимового семестру він склав необхідні екзамени й одержав атестат, без якого не міг бути допущений до докторського іспиту. Того ж року відбув до Відня.

1892 Прослухав у Віденському університеті курс лекцій з класичної філології, склав обидва іспити з відзнакою.

1893 Захист І. Франком докторської дисертації у Віденському університеті на відмінно, присудження йому наукового ступеня доктора філософських наук. З успіхом прочитав пробну лекцію “Наймичка” Тараса Шевченка студентам Львівського університету, але з політичних причин консервативні суспільні сили не допустили його до університетської кафедри. У січні закінчувався конкурс на драматичний твір. Франко надіслав драму “Украдене щастя”, якій було присуджено третє місце. Перше і друге місця зайняли слабші твори, але їхні автори не були “неблагонадійними”.

1894-1897 Франко – редактор журналу “Житє і слово”. Кошти на цей журнал – весь весільний посаг – дала Ольга Хоружинська.

1895 Написав драму “Кам’яна душа”.

1896 Вийшла друком збірка поезій “Зів’яле листя”.

1897 Збірка “Мій Ізмарагд”. Відбулося святкування 25-річного ювілею творчої діяльності І. Франка. З нагоди ювілею було видано альманах, у якому друкували свої твори Леся Українка, І. Тобілевич, Б. Грінченко, Н. Кобринська, А. Кримський та ін. Оцінюючи свою роботу, Франко відзначив, що він 25 років був пекарем, що пече хліб для щоденного вжитку.

1900 Видано збірку “Із днів журби”, друкується в “Літературно-науковому віснику” повість “Перехресні стежки”.

1905 Вийшла у світ поема “Мойсей”, яку проймає ідея визволення України з-під колоніального гніту.

1906 Видано збірку поезії “Semper tiro!”¹ Харківський університет присвоїв Каменяреві ступінь доктора російської словесності й видав диплом. Видатні вчені Олександр Шахматов і Федір Корш, оцінюючи внесок Франка у філологічну науку, висувають його кандидатом у члени Російської академії наук, але імперські реакційні сили перешкодили цьому.

1906-1907 Науковець написав надзвичайно цінний “Нарис історії української літератури”. Щоб видати цю працю, письменник готовий був зробити позику, віддавши в заставу свій будинок.

1907 Франко відмовився від цікавої пропозиції очолити кафедру слов’янських літератур Софійського університету.

1908 Письменник тяжко захворів: турбували нирки, почався параліч рук. Ще при перших проявах артриту йому приснився сон, що хвороба відступить, якщо він з батьківської криниці дістане ключі від хати, які втопив у дитинстві. Іван просив вітчима почистити криницю, яка була закидана після того, як у неї вдарила блискавка. Гринь не наважився розкопувати криницю, оскільки в ній, за народним уявленням, сховався “нечистий”. Але опісля дуже жалів, що єдиний раз у житті відмовив Іванові.

1909 Повертаючись із Одеси, побував у Києві на виставі своєї драми “Украдене щастя” в театрі Миколи Садовського.

1910-1911 Франко лікувався в Криворівні, вів довгі приятельські розмови з М. Коцюбинським.

Під тиском громадськості Наукове товариство ім. Т. Шевченка встановило Франкові досмертну пенсію в сумі 200 крон^ щомісяця. Це була велика підмога.

1913 2 липня почалося святкування 40-річчя літературної, наукової та громадсько-політичної діяльності І. Франка. Телеграми й листи на адресу ювілянта приходили цілий рік. Від делегації з Ходорова активістка С. Кабаровська вручила письменникові терновий вінок із вплетеними в нього білими трояндами. Коли Франко поцікавився чому терновий і з білими рожами, жінка пояснила: “Бо тернова ваша слава…”. А білі рожі – “це китиця ясних хвилин у вашому житті, високодостойний ювіляре!”

1914 Ювілейний збірник “Привіт Іванові Франкові”, серед авторів якого була Леся Українка, Микола Сумцов, Лесь Мартович, Уляна Кравченко, Тимофій Бордуляк, Максим Горький, Володимир Короленко, вчені Олександр Шахматов, Ватрослав Ягич, Петко Тодоров, Альфред Єнсен, Бодуен де Куртене, Василь Щурат, Михайло Возняк. Вийшла збірка І. Франка “Із літ моєї молодості”. У липні почалася Перша світова війна. Обох синів – Тараса і Петра – забрали до цісарського війська, дочка опинилася по другий бік фронту, в Києві, а дружина Ольга, переживаючи за синів, лежала з нервовою хворобою у лікарні. Франко часто залишався сам, хворий і одинокий, студенти організовували чергування біля ліжка письменника. До фізичних страждань додалися моральні, адже після окупації Львова російською армією люто переслідувалися будь-які вияви українського національного життя.

1915. З Нагуєвичів для догляду за кволим поетом прибув сімнадцятилітній

влітку племінник. Діагноз хвороби був хибним, поет вважав себе інфекційнохворим і погодився на наполягання лікаря переїхати до притулку при Народній лікарні у Львові.

1915. Професор, доктор філософії з Відня Йосип Застирець звернувся до

листопад Нобелівського комітету з проханням внести ім’я Франка до списку кандидатів для нагородження. Але через півроку письменника не стало, а Нобелівську премію дають лише живим діячам науки і культури.

1916 Поет написав заповіт, за яким бібліотеку, рукописи та документи передавав Науковому товариству імені Т. Шевченка, а майно залишив дітям. Він не хотів помирати в чужих стінах. Хворого привезли додому, йому ставало все гірше й гірше.

1916 О 18 годині зупинилося серце Івана Франка. Його поховано на Личаківському

28 травня кладовищі Львова. Похорон був багатотисячним, але поховали Франка в чужому склепі й перенесли прах на те місце, де він знаходиться сьогодні аж через шістнадцять років.

1933 На могилі було споруджено знаменитий пам’ятник із символічним образом Каменяра, що розбиває скелю, прокладаючи шлях у нове життя.

1956. Всесвітня Рада Миру в Стокгольмі ухвалила відзначати цей рік (тоді

9 квітня виповнювалося 100 років від дня нагородження Франка) в усіх країнах світу.

1986 Всесвітня Рада Миру ухвалила відзначати 130-річчя від дня народження Івана Франка всім прогресивним людством.

Від смерті Т. Шевченка ніхто з українців не здобув собі більшої слави і ширшого розголосу на всіх просторах України, як Іван Франко – невтомний Каменяр, титан українського письменства. Важко знайти у світовій літературі творця такого діапазону, з такою динамікою культурно-наукової і суспільно-політичної діяльності, яким був син галицького коваля І. Франко. Він був поетом, прозаїком і драматургом, перекладачем і літературним критиком, істориком і теоретиком літератури, театру, мистецтва; був публіцистом, філософом, фольклористом, мовознавцем, етнографом і економістом; був одним з найвизначніших політиків Галичини кінця XІX – початку XX ст. Люди такого масштабу діяльності репрезентують¹ не лише свій народ, свою епоху, а й цілу світову культуру. Від сина Тараса дізнаємося, що батько “був середнього росту, а йшов як велетень… мало хто встигав за ним, а головою сягав хтозна-як високо.

Спокійної вдачі, а вибухав, як порох, коли йшлося про добро трудящих, і кидав громи, щоб Русь не спала.

З війська відпустили за слабкий зір, а бачив краще від інших, з низин далі сягав оком, ніж інші згори.

Влада гнобителів не пустила його викладати у вищій школі, а він став учителем усього народу.

Напрацювався за десятьох, а життя йому було дано лиш одне, та й то недовге.

Таким був Іван Франко, робітник пера, Каменяр, чарівник слова”.

Називаємо його Каменярем, бо прокладав українському народові шлях у краще майбутнє, називаємо титаном праці, бо високо підніс українське слово. Жив і працював в ім’я народу і для народу. Він – один з небагатьох у світі письменників, який вільно писав трьома мовами (українською, польською, німецькою), а перекладав з 14-ти мов.

Літературна спадщина визначається новаторськими рисами, а саме:

звільненням від описовості, побутовізму, моралізаторства, псевдоромантики, що існували ще у творах останніх десятиріч XΙX ст. Своїми творами він збагатив український класичний реалізм, підніс нашу літературу на новий, якісно вищий ступінь.

Здається, життя таке коротке. Що ж може встигнути за цей час людина? Щоб відповісти на це запитання і з’ясувати, у чому заслуга І. Франка перед українською культурою, у чому його геніальність, звернемось до фактів.

Франко – поет. Ліричні поезії І. Франко творив впродовж цілого свого життя: у дні юності, у зрілому віці і на схилі літ. Зрозміло, що за цей час змінювались суспільні умови життя на Україні і в найближчому оточенні поета, не було застиглим його світосприймання. Почуття поета далеко не однакові у двадцять років, у сорок років або тоді, коли надходило шістдесятиріччя. Його віршована спадщина складається із десятка збірок (“Баляди і розкази” (1876), “З вершин і низин” (1887,1893), “Зів’яле листя” (1896), “Із днів журби” (1900), “Semper tiro” (1906)), та 30-ти ліро-епічних поем (“Панські жарти”, “Лис Микита”, “Похорон”, “Мойсей”, “Іван Вишенський”, “Каїн” тощо).

Як писав вірші великий титан праці? І. Франко не сідав до писання із пером у руці. Коли думка визрівала, він, ідучи вулицею чи ходячи по кімнаті, висвистував собі наперед всілякі строфічні мелодії, щоб знайти відповідну форму. Знайшовши, вкладав у неї слова, мугикаючи так довго, поки не одержував цілої строфи і поки не починала вона, як сказав сам поет, співати. Відтак добирав кращих рим. Коли з цим кінчав, брав папір і списував готове, строфу за строфою. За тиждень чи два повертався до списаного і аж тоді правив твір. Часто творив під впливом народних мелодій.

Франко – прозаїк. Ще в ранні роки у Франка виник задум створити панорамну картину життя народу в різних його напрямах, прагненнях, ілюзіях, настроях, показавши у ній різні стани і групи галицької суспільності. Це мусили бути не лише ескізи, оповідання, нариси, а можливо, й більші твори, щось подібне до настанови Гоголя у “Мертвих душах” – “показати всю Русь зверху донизу”. Такий задум здійснив уже Бальзак у “Людській комедії” і Золя в епопеї “Ругон-Макари”. Це було своєрідною програмою для епічних полотен митця.

Франко – публіцист. Чимала спадщина Франка – публіциста. Він друкувався в українських виданнях “Народ”, “Хлібороб”, “Громадський друг”, співпрацював із польською газетою “Praсa” та німецькою “Die Zeit”. Робота в прогресивній періодиці, і поетична, і публіцистична, зв’язувала Франка з життям, з політичною боротьбою, кріпила його життя.

Про активну роботу на ниві публіцистики свідчить такий факт: І. Франко є екс-рекордсменом по використовуванню псевдонімів, яких мав небагато-немало – 99, а поступався лише одному О. Конському (141 псевдонім). За такими псевдонімами як: Паула, “Від однієї часті львівської молодіжі”, “Від імені веча венской руской молодежи”, Мирон, Іван Живий, Дженджалик, Хома Брут, Віршороб Голопупенко, – приховувалася творча думка Великого сина України. Причин щодо такої кількості псевдонімів у І. Франка було кілька: 1) проблеми з цензурою; 2) створення масовості у своїх журналах; 3) бажання друкуватися у жіночих виданнях; 4) мода.

У 50-томному зібранні творів Франка 18 томів відведено вибраним працям ученого, присвяченим теорії й історії літератури, літературної критики, фольклористики, етнології¹. Франко і театр. Театром І. Франко захоплювався ще зі шкільних часів. Так, у 1873-1879 роках, бувши учнем Дрогобицької гімназії, Франко співпрацював із трупою О. Бачинського, перекладав для неї “Марнотратника” Реймунда, переробив мелодраму “Прекрасна Олена” Ж. Оффенбаха, оперу “Моряки на пристані” Й. Зайца на оперету,

повиправляв давніші саморобні переклади, переклав оперу “Пенсіонерка” Г. Сутье і почав перекладати драму К. Гуцкова “Уріель Акоста”, котра залишалася недокінченою. Потім упродовж усього життя І. Франко цікавився театром, ставши істориком українського театру і театральним критиком, а також одним із найвидатніших українських драматургів.

Франко і народна пісня. Зароджена матір’ю любов до пісні палала в серці Франка впродовж усього життя. Сам Каменяр був висококласним виконавцем, його голос (баритон) був дещо сиплуватий, але він був сповнений виразності почуттів і тонких нюансів.

І. Франко дуже дбав про музикальність своєї поезії. Ряд поезій його написано на зразок народних пісень (“Ой ти, дівчино, з горіха зерня”, “Червона калина”, “Ой ти, дубочку”). Часом І. Франко вказував на можливість використання народних мелодій при виконанні творів. В поемі “Лисиця-сподівниця” є, наприклад, такий підзаголовок: “Лірницька пісня на ноту “Сирітки”; так само відзначав, що вірш “Новітні гайдамаки” варто співати на мелодію пісні про Морозенка тощо. У близькому оточенні поета була поширена думка, що він сам складав музику до власних творів, а окремі вірші задумував як пісні.

Музикальність поезії Франка найкраще виявилась у тому, що на його твори написано близько 200 композицій, а окремі вірші мають по кілька музичних інтерпретацій. Написав, зокрема, на тексти І. Франка шість романсів і два хори, а також два романси на слова Гейне в перекладі І. Франка Микола Лисенко.

Франко – фольклорист. Доробок Франка – фольклориста складав близько 400 пісень і 1800 коломийок, які він почав записувати з десятирічного віку. Про його відчуття музичного ритму свідчить той факт, що на його твори було написано близько 200 композицій, а на окремі твори по декілька. Микола Лисенко, який підтримував приятельські стосунки з Франком, написав на його тексти 6 романсів, 2 хори. Можливо, сказався стиль написання віршованих творів великого митця. В. Шевчук зазначає, що “коли думка визрівала, він, ідучи по місту чи ходячи по кімнаті, висвистував собі якісь мелодії, щоб було легше знайти відповідну форму”.

І сьогодні мають велике наукове значення Франкові праці з фольклористики та етнології. Серед них двотомні “Студії над українськими піснями”, “Байка про вужа в домі”, “До історії українського вертепу ХVIII в.”, “Життя і побут сучасного селянина на Вкраїні і у Франції”.

Франко і книга. Найбільшим книголюбом серед українських письменників-класиків був Іван Франко. Ще школярем він зібрав собі невелику бібліотеку в 500 томів, хоч грошей на те не мав. Це він чинив у цікавий спосіб: робив за товаришів письмові завдання, а в нагороду брав тільки книжки. За день, крім своїх уроків, майбутній письменник міг виконати ще 5 завдань на одну тему і то таких відмінних одне від одного, що вчитель не пізнавав, що це була робота однієї руки. Пристрасть до книжок залишилась у нього на все життя.

Щонайменше раз на тиждень заходив письменник у книгарні. В деяких із них мав “особистий рахунок”, бував у антикварів Бодека та Ігеля, де знаходив часто не один раритет¹. Франко не любив позичати книжок у друзів і знайомих; читаючи, робив помітки на полях. Не дуже охоче позичав свої книжки. Зібравши одну з найцінніших приватних книгозбірень, Франко казав, що коли йому захочеться вночі знайти книгу в темряві, щоб покласти її на столі для ранішньої роботи, він робить це безпомильно. Разом з тим Франко не дбав про колекціонування власних видань, не писав присвят на книгах, хіба що закордонним письменникам з подякою за якусь послугу. Через це залишилося книжок із автографом І. Франка мало.

– Коли ви маєте час читати книжки? – питали його.

– А я й не маю його, – відповідав письменник, – добре, що книжки мають свій запах. Я часто не читаю їх, а нюхаю.

Був І. Франко навіть і в гостях бібліофілом, про що свідчить такий випадок.

Поїхати в гості до поміщика Федоровича спонукала письменника велика бібліотека, що з фанатизмом бібліофіла скуповував Федорович. Були в нього цінні старовинні рукописи. Приїхавши із с. Вікно, І. Франко відразу ж загубився між книжок. Він перерив бібліотеку дідича, як кріт сад: сортував книжки купами, бо його дратувало, що вони не впорядковані. Федорович намовляв письменника поселитися в нього і стати його бібліотекарем, працювати – над чим захоче. Звичайно, Франко від того відмовився.

Працездатність Франка. Майстерність вимагає неабиякої працездатності, що часто межує з подвигом. Художник Федотов працював при штучному освітленні, аж доки не запалювались очі, й він змушений був накладати на них мокру пов’язку. І все одно, лягаючи спати, підкладав під голову деревину, щоб “скоріше минула ніч” і можна було знову братися до роботи.

Як це нагадує нам Франка, що писав і в тюрмах, і майже непритомніючи від голоду; писав і в затемнених кімнатах, коли ледве не повністю втратив зір у 90-х роках; вчився писати лівою рукою, коли параліч покалічив праву руку, диктував, коли відмовили обидві.

Деяку інформацію про робочий день І. Франка ми можемо почерпнути із книг.

“Як відомо, Іван Франко був одним із перших професійних письменників, які заробляли собі на хліб пером, через що особливе значення мав для письменника розпорядок робочого дня. Лягав він пізно, а вставав найпізніше о 9-й ранку. Виходив на прогулянку, після чого брався до термінової роботи, за одним присідом невтомно міг працювати 5 - 6 годин. Близько 10 – 11 години Франко робив мандрівку від своєї хати до вул. Чарнецького, на якій містилася редакція “Літературно-наукового вісника”, “Записок наукового товариства ім. Шевченка” та “Українсько-руської видавничої Спілки”. Там він здебільшого проводив цілий день, редагуючи та коректуючи рукописи, беручи участь у засіданнях. Часто заходив по дорозі в бібліотеку “Оссолінеум” або Народного дому. Близько 2-ї години Франко повертався додому на обід. Писав він здебільшого до 4-ї, 5-ї години, тоді знову повторював свій шлях…

Коли мав вільну хвилину, відвідував кав’ярні, спершу Шнайдера, тоді “Монополь” (на площі Міцкевича). Тут перечитував газети і журнали, виписував факти, іноді починав статтю, пив каву, бесідував із знайомими. Можна було прийти в певний час і застати в кав’ярні письменника – його столик був у близькому сусідстві із шафкою на газети. Надвечір Франко повертався додому. Нічною порою йому найкраще працювалося. Повертаючись додому, І. Франко в останній крамниці по вулиці, що вела додому, купував буханець хліба, а вечірня праця його тяглася до 1-2 години ночі”¹.

Попри все, результатом 40-річної діяльності, яка щиро відзначалася у Львові, було 6 тисяч художніх творів та чимала низка наукових публікацій, статей, заміток тощо. Усе це свідчить про неабияку напругу, тому що витримати такий темп було під силу далеко не кожному. Але такі люди, як Берклі, Ломоносов, Франко, витримували. Перший разом зі Свіфтом та Джойсом представляють Ірландію на світовому рівні. Другого називають Російським Соломоном, оскільки талант його проявився в хімії, фізиці, математиці, поетиці, риториці, літературознавстві тощо. Про Івана Франка влучно сказав Дмитро Павличко: “Титанічна діяльність Франка відбила національні боління розірваної між імперіями Романових і Габсбургів української землі… Шевченко народив, а Франко виховав українську націю”.

Вчений не обминув жодного більш-менш політичного імені в українській літературі, сказав про багатьох письменників вагоме слово, визначив їх місце в літературному житті, в історії письменництва взагалі. Йому належать понад 30 розвідок про Т. Шевченка, нариси про І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Михайла Старицького, Лесю Українку, Ольгу Кобилянську, Володимира Самійленка та інших письменників.

Джерела творчості:

• саме життя;

• фольклор;

• літературна традиція (українська і європейська).

Багатогранна літературно-художня наукова творчість Франка – окраса національної класики.

 1.1. Чи знаєте ви?