19. Визначення та види уяви. Функції уяви, її розвиток. Уява та типи творчого мислення. Уява та органічні процеси.

Уява – процес створення індивідом наочних образів, внутрішня ак­тивність, за допомогою якої він здійснює випереджувальне відображення дійсності, розширює виднокруг свого життя. Уява виникає на ґрунті потреби в передбаченні результатів дії. Можли­вості задоволення такої потреби приховані в пам'яті. Саме уявлення пам'яті, які в образній формі закріплюють досвід взаємин люди­ни з природою, створюють підстави для відображення очікуваного.

Дошкільний вік – сенситивний період бурхливого розвитку уяви. Дослідження показують, що з віком розвиток уяви уповільнюється, поступається розвиткові мислення. Про це свідчить закон (ефект) Рібо, за яким перша стадія розвитку уяви починається з трьох років життя дитини і охоплює дошкільний, підлітковий вік, юність. У цей час уява не залежить від мислення, але у зв'язку з формуванням останнього між ними виникають антагоністичні стосунки. Наступна стадія характерна послабленням ролі уяви і посиленням здатності міркувати. На третій стадії уява підпорядковується мисленню, тому у більшості людей вона занепадає і лише у деяких підноситься над мисленням, стаючи справді творчою силою.

Уява поділяється на види залежно від способів утворення нових об­разів. Відтак вона може бути пасивною та активною. Пасивна уява – мимовільне або довільне створення образів, не при­значених для втілення в дійсність. До цього виду уяви належать снови­діння, фантазування та ілюзії. Активна уява – процес довільного створення індивідом наочних обра­зів. Він має відтворювальний і творчий характер. Відтворювальна (репродуктивна) уява обслуговує сприймання та відтворення об'єктів, які потребують представлення у формі наочних образів. Творча (продуктивна) уява – це створення нових наочних образів, які можуть бути втілені в оригінальних і суспільно цінних продуктах. Зразком творчої уяви є мрія – внутрішня діяльність, що полягає у створенні образу бажаного майбутнього. Творча уява може бути художньою і науковою.

Агглютинація – об'єднання в створю­ваному образі властивостей і елементів образів інших предметів. Залежно від кількості і якості синтезованих таким способом елементів виникають образи різного ступеня складності і новизни За допомогою подібних прийомів створюються казкові образи: дракони, русалки, крилаті бики, а також реальні машини та механізми: танк-амфібія, що поєднує в собі властивості танка і човна; аеросани тощо. Гіперболізація (перебільшення) – збільшення або зменшення даного в образі реального об'єкта, кількісна зміна його частин. Цей спосіб використовувався для створення образів богатирів, дракона з сімома головами, багаторуких богинь в індійській міфології, Гулівера. Загострення – уявне підкреслення якихось властивостей реального об'єкта, внаслідок якого образ набуває особливої виразності. Цей спосіб широко застосовується в літературній творчості.У такий спосіб створюються також шаржі й карикатури. Схематизація – згладжуван­ня відмінностей між порівнюваними об'єктами. Це дає змогу позбавитись від зайвих і другорядних деталей, що перешкоджають утворенню нового образу. Типізація – уявне виокремлення істотного в однорідних явищах і втілення його у новому образі, завдяки чому цей образ поєднує в собі риси, притаман­ні різним об'єктам. Типізація – поширений прийом різних видів Творчість була б неможливою без здатності індивіда до антиципації. Вона забезпечує проведення мисленого експерименту – уявної зміни ство­рюваного образу – з метою перевірки певної гіпотези Експеримен­туючи таким чином, і вчений, і художник, і письменник мислено оперу­ють об'єктом, наділяють його різноманітними властивостями, комбіну­ють, зіставляють та випробовують їх, з'ясовують можливість втілення образу в дійсність. Нерідко при цьому вони вдаються до ідеалізації – побудови досконалого образу-ідеалу, заради якого творить автор.

20. Поняття про мову і мовлення. Генетична основа мови. Функції мови. Анатомо-фізіологічні механізми мовлення. А.Р.Лурія про функціональні блоки і центри мови. Види мовлення. Розвиток мовлення у дітей (Л.С.Виготський, Ж.Піаже). Мова і мислення.

Мова – система словесних знаків, яку використовує людина для спілкування, мисленнєвої діяльності, нагромадження, збереження і передавання наступним поколінням суспільно-історичного досвіду людства. Мовлення – процес практичного використання мови в спілкуванні між людьми. Мовлення є невіддільним від мови. Мовлення поділяється на види: зовнішнє і внутрішнє. Внутрішнє мовлення має чотири види: 1) говоріння; 2) аудіювання (ці два види належать до усного мовлення); 3) письмо; 4) читання (письмове мовлення).

Функції мови: 1. Інформаційна функція полягає в тому, що мова є засобом пізнання, збирання й оформлення всіх тих знань, які накопичені людьми в процесі їх свідомої діяльності. Різновидами цієї функції є функція збереження інформації, контактна функція, функція оформлення культурних цінностей.2. Комунікативна функція реалізується у спілкуванні, розмовах, діалогах, полеміці. Вона створює суспільство як соціум. Комунікативна функція може виступати як самовираження особистості.3. Емотивна функція охоплює величезний діапазон у мовленнєвій поведінці людини. Ця функція мови реалізується в художній літературі, ораторському мистецтві, у дискусійному мовленні – суперечці, полеміці, пісні, опері тощо.4. Когнітивна функція. Це і спогади, роздуми у хвилини відпочинку, підготовка до усних висловлювань і формування письмового тексту, творча діяльність та ін. У працях окремих авторів виділяються також: функція впливу на інших людей (прохання, спонукання, наказ, переконання).

Розвиток мовлення у дітей. Наприкінці раннього, у молодшому і середньому до­шкільному віці мовлення часто вплітається у самостійну практичну діяльність дитини. Дошкільник, нікому не ад­ресуючи своїх слів, називає предмети, з якими діє, розпо­відає про власні дії, планує майбутні, аналізує їх результа­ти. Оскільки таке мовлення не виконує функції спілкуван­ня, Ж. Піаже назвав його егоцентричним. Л. Виготський експериментально довів, що егоцентричне мовлення за своєю природою є соціальним. Егоцентричне мовлення – звер­нене до себе мовлення дитини, яке виникає під час її діяльності. Егоцентричне мовлення забезпечує планування діяль­ності: дитина формулює задум своєї діяльності, словесно фіксує отримані результати, знову намічає нові дії і здій­снює їх. Спочатку мовлення включається в усю діяльність дитини (регулююче, констатуюче мовлення з приводу здійсненої дії), потім поступово переноситься на початок діяльності, постаючи як прототип майбутнього внутріш­нього планування і розв'язання завдання.

На першому етапі дитина звертається до дорослого і на­зиває йому свою дію (планування для іншого), потім вона мовно оволодіває власною поведінкою (планування для се­бе). До кінця дошкільного віку самостійна діяльність ди­тини охоплює два етапи:

1) прийняття рішення і планування, що здійснюється у мовній формі;

2) діяльність відповідно до прийнятого рішення і плану.

Із часом егоцентричне мовлення поступово згортається, інтеріоризується, у 5–б-річному віці перетворюється на внутрішнє мовлення, зберігаючи свою планувальну фун­кцію. Це означає, що егоцентричне мовлення є проміжною ланкою між зовнішнім і внутрішнім мовленням дитини.

У дошкільному віці ускладнюються зв'язки мислення і мовлення, форму­ється узагальнювальна функція мовлення, у процесі реалі­зації якої мовлення використовується як інструмент мис­лення. Психологічний механізм цього явища полягає у фіксуванні у слові результату пізнавальної діяльності, за­кріпленні його у свідомості дитини. Вона не лише конста­тує сприйняте, відтворює минулий досвід, а й міркує, зіс­тавляє факти, робить висновки, відкриває у предметі при­ховані зв'язки і закономірності. Словесні міркування 6–7-річних дітей обумовлюють спосіб розв'язання завдань. Включення мовлення у пізнавальну діяльність забезпечує інтелектуалізацію усіх пізнавальних процесів: воно пере­будовує чуттєве пізнання, змінює співвідношення мислен­ня і дії, закріплює оцінки, судження, що сприяє розвитку вищих форм інтелектуальної діяльності.

21. Воля та її основні ознаки. Теорії волі. Вольова регуляція поведінки, детермінація, само детермінація. Первинні, вторинні, третинні вольові якості. Вікові особливості вольової регуляції. Розлади вольових процесів.

Воля – регуляція діяльності індивідом, що забезпечує досягнення мети за відсутності актуальної потреби чи утримування від бажаної дії в ситу­ації вибору; це активність особистості всупереч наявним обмеженням.

З часів Арістотеля і дотепер воля розглядається як проблема породження реальної дії (В. Вундт, І. Сєченов, В. Джемс, Л. Виготський, Ш. Чхартишвілі, В. Іванников), але двома основними шляхами, двома основними лініями.1. Лінія Арістотеля – поняття волі пов'язується з проб­лемою породження не всякої дії, а лише дії на основі розу­му, роздумів.2. Лінія Декарта – воля розглядається у контексті по­родження будь-якої дії. Тривалий час домінувало саме таке розуміння.

Античні мислителі свободу волі ототожнювали зі сво­бодою дії, виконанню якої не перешкоджають жодні пере­пони.Індетерміністи вважали, що воля цілком свобідна, не залежить від мотивів і зовнішніх впливів, це самопричина поведінки (А. Шопенгауер, Й. Фіхте, Ф. Ніцше). У межах інтелектуалістичної теорії воля зводиться до асоціації відчуттів, уявлень. В емоційній теорії воля – це особлива форма емоцій. Вундт уважав, що воля є афект, який з метою отримати задоволення і запобігти стражданням намагається перетво­ритися в дію. У волюнтаристичній теорії В. Джемса воля не виводить­ся ні з емоційних, ні з інтелектуальних явищ. Вона розгля­дається як самостійний процес, що починається з ідеї про ті рухи, які збирається виконати людина. Думка сама по собі містить силу, що може викликати поведінку людини.

Вольова регуляція – це не лише здійснення небажаної дії, а й утримання від бажаної в ситуації вибору. Довільні і вольові дії виконуються шляхом певних операцій – спосо­бів, що за їх допомогою індивід долає наявні перешкоди. Формуючись, стабілі­зуючись та закріплюючись, вони набувають вигляду вольових властивос­тей індивіда (наполегливість, цілеспрямованість, рішучість, витримка тощо) і стають складниками його характеру У дошкіль­ному віці активно розвивається спонукальна сфера дитини, свідченням чого є формування мотивів: змагання у грі, моральні мотиви. Під впливом нової провідної діяльності у молодших школярів формується більш стійка структура мотивів, у якій мотиви навчальної діяльності стають провідними. А також соціальні мотиви (добре працювати, успішно вчитися, після закінчення школи вступити в університет) та вузькоособисті, які втілюють прагнення до власного благополуччя (заслужити похвалу дорослих, подарунок, отримати добру оцінку). У підлітковому віці основою мотивації стають цінності, однак система ціннісних орієнтацій дитини перебуває ще на стадії формування. У ранній юності виникає соціально спрямований мотив професійного самовизначення. У дівчат більше виражений мотив спілкування, у хлопців – мотиви саморозвитку, самореалізації, розвитку особистості.

Розлади: ірраціональні пристрасті та потяги, що заволодівають й підкорюють людину, яка рабськи реалізує неконтрольовані пориви.Гебефренія – це форма шизофренії, за якої афективні розлади виражені найяскравіше у вигляді маячення і галюцинацій, швидких і фрагментованих за характером. Для цієї форми шизофренії притаманна також відсутність контролю, непередбаченість у діях, манірність у поведінці, емоції поверхові і не відповідають ситуації, спостерігається дезорганізація мислення, мова неконкретна.