58. Порушення поведінки особистості та основні напрямки корекційної роботи з їх усунення.

У поведінці дітей часто зустрічаються порушення поведінки – агресивність, запальність, пасивність, гіперактивність.

Агресивність розуміють як прагнення завдати шкоди іншому об'єкту, причому її ознаки можуть бути як фізичними, так і вербальними, як безпосередніми, так і опосередкованими. Існує поняття про ворожість як ознаку агресії: це навіть не дії або слова, а загальне упереджене сприйняття оточення як ворогів у поєднанні з бажанням не лише нашкодити, а й захиститися від них.

Виокремлюють дві форми агресії: інструментальну (дії для досягнення певної мети) та ворожу (спрямовану на завдавання болю). Виокремлюють ще й аутоагресію, яка передбачає самозвинувачення, самоприниження, завдання собі тілесних травм, суїцид. А. Басе і А.Даркі визначили види агресивних реакцій: фізична агресія; непряма агресія; роздратування; негативізм; образа; недовірливість; вербальна агресія; почуття провини.

Ознаки агресивності можуть бути й неявними. Виділяються дві найчастіші причини агресії у дітей. По-перше, боязнь бути травмованим, скривдженим, піддатися нападу, одержати ушкодження. Чим сильніше агресія, тим сильніший страх, що стоїть за нею. По-друге, пережита образа, або душевна травма, або сам напад. Дуже часто страх породжується порушеними соціальними відносинами дитини і оточуючих її дорослих. Фізична агресія може виражатися як в бійках, так і у формі руйнівного ставлення до речей. Діти рвуть книги, розкидають і ламають іграшки, руйнують потрібні речі, підпалюють. Іноді агресивність і руйнівність співпадають, і тоді дитина кидає іграшки в інших дітей або дорослих. Така поведінка у будь-якому випадку мотивована потребою в увазі, якимись драматичними подіями.

Агресивність не обов'язково виявляється у фізичних діях. Деякі діти схильні до так званої вербальної агресії (ображають, дратують, лаються), за якою часто стоїть незадоволена потреба відчути себе сильним або відігратися за власні образи. Іноді діти лаються цілком безневинно, не розуміючи значення слів. У інших випадках дитина, не розуміючи значення лайливого слова, використовує його, бажаючи засмутити дорослих або досадити кому-небудь. Буває і так, що лайка є засобом вираження емоцій в несподіваних неприємних ситуаціях: дитина впала, розбилася, її піддражнили або зачепили. В цьому випадку дитині корисно дати альтернативу лайці – слова, які можна з відчуттям вимовити як розрядка.

Для корекційної роботи з такими дітьми доцільно використовувати метод релаксації, ігротерапії, арттерапії, психогімнастики.

Якщо описані вище види порушень поведінки є більшою мірою результатом погрішностей у вихованні і в меншій – наслідком загальної вікової незрілості центральної нервової системи, то в основі гіпердинамічного синдрому можуть лежати мікроорганічні ураження головного мозку, що виникли унаслідок ускладнень вагітності і пологів, виснажуючі соматичні захворювання раннього віку (важкий діатез, диспепсія), фізичні і психічні травми.

Гіперактивність є одним із виявів комплексу порушень у надміру рухливих дітей. Основний дефект пов'язаний із недостатністю механізмів уваги і гальмівного контролю. Тому подібні порушення точніше класифікують як „синдром дефіциту уваги з гіперактивністю” (СДУГ).

Виділяють 3 основні форми виявлення гіперактивності: 1) дефіцит уваги; 2) імпульсивність; 3) підвищена рухова активність.

У роботі з гіперактивними дітьми велике значення має знання причин порушень поведінки.

Порушення уваги виявляється в труднощах її втримання (дитина незібрана, не може самостійно довести виконання завдання до кінця), підвищеній вибірковості уваги (нездатна більше кількох хвилин зосередитися на неодноразово повторюваній, важкій, що не приносить моментального задоволення діяльності), вираженій відволікаємості, з частими переключеннями з одного заняття на інше.

Дефіцит уваги – нездатність зосередити зусилля на якомусь одному, як правило, монотонному і нецікавому занятті. Мозок людей з дефіцитом уваги має потребу в постійних сильних подразниках – „гострих відчуттях”. Діти із СДУГ можуть годинами дивитися телевізор чи грати в комп'ютерні ігри, але вони не в змозі 30-45 хвилин робити граматичні вправи чи слухати пояснення. Їм необхідний постійний емоційний „допінг”, тому підлітками вони найчастіше захоплюються ризикованими видами спорту чи придумують собі небезпечні забави.

Незважаючи на свою товариськість, такі діти важко адаптуються в колективі. Вони нетерплячі й імпульсивні, часто вступають в конфлікти з однолітками, не задумуються про наслідки своєї поведінки, не визнають авторитетів. У результаті до підліткового віку вони здобувають репутацію хуліганів і попадають у поле зору правоохоронних органів. До підліткового віку гіперактивність дітей із синдромом дефіциту уваги значно зменшується чи зникає. Однак порушення уваги й імпульсивність у більшості випадків продовжують зберігатися аж до дорослого віку. При цьому можливе наростання порушень поведінки, агресивності, труднощів у взаєминах в родині і школі, погіршення успішності.

Основні ознаки гіпердинамічного синдрому – відволікання уваги й рухова розгальмованість.

Відволікання уваги і рухову розгальмованість дитини необхідно настирливо і послідовно долати з найперших років її життя. Необхідно чітко розмежовувати цілеспрямовану активність і безцільну рухливість. Не можна стримувати фізичну рухливість такої дитини, це протипоказано стану її нервової системи. Але її рухову активність треба скеровувати і організовувати: якщо вона біжить кудись, то хай це буде виконанням якогось доручення. Допомогти можуть рухливі ігри з правилами, спортивні заняття. Найголовніше – підпорядкувати її дії меті й привчити досягати її.

У старшому дошкільному віці гіпердинамічну дитину починають привчати до посидючості. Коли вона набігається й втомиться, їй можна запропонувати зайнятися ліпленням, малюванням, конструюванням, причому потрібно обов'язково постаратися зробити так, щоб інтерес до такого заняття спонукав дитину довести почату справу до кінця. На перших порах потрібна наполегливість дорослих, які деколи буквально фізично утримують дитину за столом, допомагаючи їй закінчити споруду або малюнок. Поступово посидючість стане для неї звичною і, поступивши до школи, вона зможе просидіти за партою весь урок.

Якщо корекційна робота з гіперактивною дитиною проводиться настирливо і послідовно з перших років її життя, то можна чекати, що до 6-7 років прояви синдрому будуть подолані. Інакше, поступивши в школу, гіперактивна дитина зіткнеться з ще серйознішими труднощами. На жаль, таку дитину часто вважають просто неслухняною і невихованою й намагаються впливати на неї суворими покараннями у вигляді нескінченних заборон та обмежень. В результаті ситуація лише посилюється, оскільки нервова система гіпердинамічної дитини просто не справляється з подібним навантаженням, і зрив слідує за зривом. Отже, корекційна робота з дитиною має початись якомога раніше. Своєчасність психологічної допомоги – головна умова її успішності і ефективності.

Психологові, який працює в системі освіти, часто доводиться проводити психокоригувальну роботу. Психокорекція – метод комплексного психологічного впливу на мету, мотиви та структуру поведінки суб'єкта. Види психокоригувальної роботи:

– індивідуальне психокоригування;

– групове психокоригування,

– психотренінг;

– консультативна робота із сім'єю.