37. Метод семантичного диференціалу: теоретичні засади і сфери застосування.

Метод семантичного диференціалу – метод побудови суб'єктивних семантичних просторів. Вперше був запропоно­ваний американським психологом і психолінгвістом Ч.-Е. Осгудом і почав широко застосовува­тись у різних галузях науки і практики: психоло­гії, соціології, теорії масової комунікації, рекламі тощо. Метод семантичного диференціалу використовують у дослідженнях, пов'язаних із сприйманням і поведінкою людини, у вивченні соціальних установок та особистісних смислів. Він є комбінацією методу контрольо­ваних асоціацій і прийомів суб'єктивного шкалування, за якого досліджувані об'єкти (понят­тя, предмети, зображення, особи, персонажі та ін.) оцінюються за біполярними шкалами з вербально заданими полюсами (наприклад, щедрий – скупий).

Разом з вербальними розроблені невербальні семантичні диференціали, де як полюси шкал використовуються графічні опозиції, живописні картини, фотопортрети. При обробці результатів незрідка використовуються методи факторного аналізу. Факторний аналіз зазвичай виявляє 3 основних чинника, таких, що позначаються «активність», «сила» і «оцінка».

Класичний семантичний диференціал Осгуда являє собою набір із 15 шкал, заданий найбільш високочастотними прикметниками-антонімами. Пізніше було розроблено різні часткові семантичні диференціали (наприклад, невербальний СД). Метод семантичного диференціалу набув значного поширення в психології сприйняття, теорії комунікацій, у галузі естетики, реклами тощо. Популярність методу зумовлена тим, що він дозволяє провести непряму експертну оцінку різних об´єктів і явищ, визначити приховане ставлення до них, структури неусвідомлюваних змістів, виявити особливості категоріального аналізу.

38. Діагностика соціально-психологічної дезадаптації особистості.

Дезадаптація особистості –– це непристосованість до інших і до себе, складний соціально-психологічний процес, що характеризується неадекватністю комунікативних навичок та дезорганізацією поведінки, невпевненістю у власних силах і недовірливим внутрішньо-особистісним ставленням.

„Тест нервово-психічної адаптації” дозволяє визначити стан нервово-психічної дезадаптації або стан нервово-психічної адаптованості; „Методика експрес-діагностики неврозу (К.Хека і Х.Хеса)” – дає попередню інформацію про наявність невротичного стану особистості; „Методика Холмса-Раге” використовується для оцінки рівня стресу. Проблема дезадаптації особистості розглядається психологами як процес, пов’язаний зі зміною соціальної ситуації. Дезадаптація також трактується як порушення, які виявляються при акцентуаціях характеру або під впливом психогеній. Симптоматична діагностика вивчає рівень дезадап­тації і прогнозує патогенний розвиток характеру. Слід використати стандартизовані шкали та опитувальники. Наприклад, патодіагностичний опитувальник (ПДО, Лічко, Іванова) для вивчення типів акцентуацій. У навчальній діяльності емоційна дезаптація призводить до різкого погіршення концентрації уваги, зниження пам'яті, ускла­днень у висловлюванні. З'являється страх перед питаннями вчи­теля, контрольними роботами. Як наслідок, не виконуються до­машні завдання, з'являються пропуски занять. Водночас це не свідчить про зниження реального рівня пізнавальних здібностей. У психологів-практиків популярною є «Карта спостережень» Д. Скотта. Це структуроване спостере­ження може проводитися психологом, учителями, вихователями, класними керівниками. Аналіз структури КС дозволяє зрозуміти природу і прояви де­задаптації школяра та обгрунтовано спланувати їх корекцію.

Схема обстеження дитини при дезадаптації (І. Рудницька)

1. Наявність чи відсутність порушень у пізнавальній сфері (блок діагностичних методик про вербальне та невербальне мовлення).

2. Міра научіння (завдання з дозованою роллю дорослого), сформованість елементів навчальної діяльності, внутрішнього пла­ну дій, довільної регуляції поведінки.

3. Особливості навчальної мотивації, рівень домагань, інтересів.

4. Навчальні навички (аналіз зошитів, письмо, читання, розв'я­зування задач).

5. Емоційний компонент відставання: ставлення дитини до за­довільних оцінок, рівень зворотного зв'язку від дорослих; чи є сфера діяльності, у якій можна компенсувати неуспіх у на­вчанні, відтворити всю систему міжособистісних стосунків.

6. Типові види батьківської допомоги дитині в навчальній дія­льності: хто займається, як часто, прийоми допомоги, стиль сімейного виховання.

7. Деталізований аналіз історії дитячої поведінки, проводиться батьками в ситуації консультування.

Використовуються також психодіагностичні прийоми: анкета визначення рівня шкільної мотивації Н.Г. Лусканової, тест тривожності Р. Теммла, М. Дорки, В. Амена, тест шкільної тривожності Б. Філліпса, опитувальник (дитячий) Г. Айзенка, методика вимірювання мотивації досягнень Р.С. Немова “Запам’ятай та відтвори малюнок”, опитувальник “Аналіз сімейного виховання” Е.Г. Ейдеміллера, В.В. Юстицькіса, соціометрична методика.