67. Проблема групової згуртованості. Лідерство і керівництво в малих групах. Теорії походження лідерства і керівництва. Стилі лідерства і керівництва.

Групова́ згурто́ваність — утворення, розвиток і формування зв'язків у групі, які забезпечують перетворення зовні заданої структури на психологічну спільність людей, психологічний організм, який живе за своїми нормами і законами відповідно до своїх цілей і цінностей.

Згуртованість групи має дві головні утворюючі: по-перше, це міра привабливості власної групи; по — друге — сила тяжіння (притягування) інших досяжних груп. Виходячи з цього, групу можна визначити як сукупність індивідів, пов'язаних таким чином, що кожний із них розцінює переваги від об'єднання як більш значущі, ніж ті, які можна одержати поза групою. Це означає, що будь — яка група з самого початку є згуртованим цілим.

Сукупність детермінант згуртованості представлена в цій моделі таким набором змінних:

• якою мірою індивіди розглядають дану групу як можливість задовольнити свої потреби й цілі;

• спонукальні властивості групи, тобто як сама група(зокрема її цілі, престижність членства в ній, спосіб дії, та ін.) може слугувати мотиваційною основою для участі людей в її діяльності;

• яким чином окремий член групи оцінює наслідки свого членства в даній групі (позитивні чи негативні очікування індивіда)

• як люди оцінюють своє членство в цій групі порівняно з тим досвідом участі, який вони мали в інших групах.

Керівництво – здійснюваний соціально-психологічний вплив на інших людей з метою структурування дій та відносин у групі (організації). Керівництво є суто управлінським феноменом, офіцій­но регламентованим соціально організованим процесом. Реалізують функції керівництва спеціалізовані структури (у великих організаціях), а також безпосередньо керівник.

Керівник – індивід, на якого офіційно покладені функції управлін­ня і організації діяльності в групі (установі, фірмі та ін.).

1. Керівництво і лідерство.Для того, щоб більш чітко розподіляти поняття „лідер” і „керівник”, наведемо основні положення, що запропоновані А.В. Карповим:

лідер в основному здійснює регуляцію між особистісних відносин у групі, в той час як керівник регулює офіційні відносини групи як деякої офіційної організації;

• лідерство можна констатувати в умовах мікросередовища (яким є група); керівництво – елемент макросередовища, тобто воно пов’язане з усією системою суспільних відносин;

• лідерство виникає стихійно; керівник усякої реальної соціальної групи, або призначається, або обирається, але однаково цей процес не є стихійним, а навпаки, цілеспрямованим, таким що здійснюється під контролем різних елементів соціальної структури;

• явище лідерства менш стабільне, висування лідера більшою мірою залежить від настрою групи, у той час як керівництво – більш стабільне;

• керівництво підлеглими, на відміну від лідерства, характеризується більш визначеною системою різноманітних санкцій, яких у руках лідера немає;

• процес прийняття рішення керівником більш складний і опосередкований багатьма різними обставинами і міркуваннями, що не обов’язково криються у даній групі, у той час як лідер приймає більш безпосередні рішення, що стосуються групової діяльності;

• сфера діяльності лідера – в основному мала група, де його визнають як лідера; сфера діяльності керівника ширша, оскільки він представляє групу у більш широкій соціальній системі.

Взаємовідносини між неофіційним лідером і керівником можуть сприяти ефективній спільній діяльності, але можуть і набувати конфліктний характер.

2. Теорії лідерства. У наш час сформувалося декілька підходів до вивчення теорій лідерства. Основними з них є теорія рис, ситуаційна теорія і синтетична теорія.

Згідно „теорії рис” лідером може бути людина, що володіє певним набором особистісних рис. Проте задача складання їх переліку виявилася важко вирішуваною.

Ситуаційна теорія визначає лідерство як продукт ситуації: людина, одного разу ставши лідером, набуває авторитет, який починає на неї працювати внаслідок дії стереотипів. Через це людина може розглядатися групою, як „лідер взагалі”.

Синтетична теорія розглядає лідерство як процес організації міжособистісних відносин у групі, а лідера – як суб’єкт управління цим процесом, т. б феномен лідерства розглядається у контексті спільної групової діяльності.

2.1. Теорія „життєвого циклу” П. Херсі та К. Планшира. Згідно цієї теорії, ефективність стилю керівництва залежить від зрілості виконавців, здатності нести відповідальність за свою поведінку і бажання досягати поставленої цілі. Керівник оцінює рівень зрілості виконавців у залежності від того, як виконується задача, як реалізується відповідальність виконавців і їхнє прагнення до досягнення мети. При цьому вік до уваги не береться.

2.2. Теорія „шлях – мета” Т. Мітчела, Р. Хауса. Згідно цієї теорії лідери повинні використовувати такі стилі керівництва, які більшою мірою відповідають конкретним управлінським ситуаціям. Для досягнення цілей функціонування організації слід використовувати наступні тактичні прийоми в управлінні персоналом:

• пояснення підлеглим їхніх дій для досягнення конкретних цілей;

• підготовка і допомога у виконанні поставлених задач;

• створення умов для оптимального задоволення потреб підлеглих тощо.

• Такі тактичні прийоми , за задумом авторів, сприяють підвищенню трудової мотивації підлеглих, сприяють задоволеності працею, що у свою чергу чинить певний вплив на підвищення результативності праці.

2.3. Концепція лідерства В. Вруума та У. Йеттона. Концепція Вруума – Йеттона характеризується новим, нетрадиційним підходом до проблем стилів керівництва. Багато тут від партисипативного управління, а саме:

• погодження підлеглих з цілями організації;

• участь персоналу у прийнятті управлінських рішень;

• проведення регулярних нарад керівника з підлеглими;

• делегування підлеглим ряду повноважень керівника;

• участь рядових працівників у плануванні і здійсненні організаційних змін в організації тощо.

Партисипативний стиль забезпечує високі показники організаційного функціонування. Однак такий стиль вимагає високої кваліфікації керівника і наявності ряду організаційних умов. Багато залежить від відповідних якостей і рівня підготовки персоналу (високі професійні здібності, потреба в незалежності, схильність до творчості, потреба особистісного зростання, орієнтація на виконання як найближчих, так і перспективних цілей, прагнення до рівності у відносинах з керівником тощо.

Стиль керівництва — система принципів, норм, методів і прийомів впливу на підлеглих з метою ефективного здійснення управлінської діяльності та досягнення поставлених цілей.

3. Основні змішані стилі лідерства.. авторитарний. Його характеризують жорсткі методи управління, визначення стратегії діяльності групи, обмеження ініціативи й можливості обговорення прийнятих рішень, одноосібне прийняття рішення та ін.;демократичний. Основні його ознаки — колегіальність, заохочення ініціативи тощо; ліберальний. В основі його — відмова від прямого керування.

Окремі дослідники, описуючи стилі керівництва, використовують інші назви:директивний (командно-адміністративний, авторитарний): керівник є прихильником єдиноначальності, підпорядкування людей своїй волі; колегіальний (демократичний): керівник визнає самостійність підлеглих, довіряє їм; ліберальний (потуральний): керівник не керує колективом, не виявляє організаторських здібностей, не розподіляє обов´язків тощо.

Частіше всього керівникам притаманні змішані стилі:

Директивно-колегіальний стиль. Керівник в основному приймає рішення самостійно. У роботі активний, що не спостерігається у його підлеглих. Переважно використовує методи роботи – накази і доручення. Контроль за підлеглими здійснює строго і регулярно. Основну увагу у роботі підлеглих звертає не на досягнення, а на помилки і прорахунки. Відношення до критики негативне.

Таки керівник як правило стриманий, орієнтований на справу, тобто на завдання. До нововведень відноситься позитивно. За відсутності керівника колектив з роботою справляється добре.

Директивно-пасивний стиль. Активність виконавців помірна. Керівник часто вдається до прохань і вмовлянь, однак не рідко переходить і на наказовий тон, особливо у тих випадках, коли його перші прохання не приносять результатів. Контроль підлеглих здійснюється рідко, однак достатньо строго. Покладається на компетентність працівників. З персоналом тактовний, зі своїми заступниками в основному строгий, вимагає термінового підкорення. Нововведень уникає. Рішення соціальних проблем колективу доручає своїм заступникам. При відсутності керівника колектив знижує свою ефективність у роботі.

Пасивно-колегіальний стиль. Уникання відповідальності, пасивність у виконанні управлінських функцій, слабкий контроль над підлеглими – основні характерні нариси до портрета керівника пасивно-колегіального стилю управління. Основний метод роботи з підлеглими у такого керівника – прохання, поради, вмовляння. Відношення до нововведень у області виробництва пасивне. Часто може йти на поступки підлеглих. При відсутності керівника колектив не знижує ефективність своєї роботи.