12. Природа людської свідомості. Виникнення та розвиток свідомості. Культурно-історична та діяльнісна теорії (л.С.Виготський, о.М.Леонтьєв). Змінені стани свідомості.

Вищим рівнем психічного відображення, властивого тільки людині як суспільно-історичній істоті, є свідомість. Свідомість – це відображення у психіці людини ідеальних образів дійсності, своєї діяльності, самої себе. Свідо­мість – особливе утворення, що сформувалось у ході сус­пільно-історичного розвитку на основі праці як специфіч­ного виду людської діяльності, специфічна форма цілеспря­мованого психічного відображення. Вона являє собою таку функцію людської психіки, сутність якої полягає в адекват­ному, узагальненому, цілеспрямованому активному відобра­женні, що здійснюється в символічній формі, й творчому перетворенні зовнішнього світу, у зв'язку вражень, що пос­тійно надходять, із попереднім досвідом, у виділенні люди­ною себе з навколишнього середовища і протиставленні йому як суб'єкт об'єкту.

Необхідною складовою свідомості є знання. Поза знан­ням нема свідомості. Іншою необхідною складовою свідомості є переживання людиною того, що для неї в навколишній дійсності є значущим. Свідомість не дана людині від народження. Вона фор­мується не природою, а суспільством. Свідомість – це продукт суспільно-історичного розвит­ку людства.

О.М.Леонтьєв:основою якісної зміни в розвитку психіки – переходу до свідомості – є специфічна людська діяльність, праця, що являє собою спільну перетворювальну діяльність, спря­мовану на загальну ціль. Вона є тією безпосередньою причиною, завдяки якій виникає специфічна людська форма відобра­ження дійсності – свідомість людини.У тварин будь-яка діяльність безпосередньо відповідає певній біологічній потребі, вона стимулюється впливами, що мають для тварини безпосередній біологічний смисл. Свідомість, на думку О. М. Леонтьєва, є відображенням дійсності, немовби заломленим через приз­му суспільно вироблених мовних значень, уявлень, понять.

Видатний вітчизняний психолог Л. С. Виготський відомий як творець культурно-історичної тео­рії розвитку психіки людини. У межах цієї теорії Л. С. Виготський виділяє три основних закони розвитку особис­тості. Перший закон стосується розвитку і побудови вищих психічних функцій, які є основним ядром особистості. Це закон переходу від безпосередніх, природних форм пове­дінки до опосередкованих, штучних, що виникають у про­цесі культурного розвитку психологічних функцій. Другий закон формулюється так: відношення між вищи­ми психологічними функціями були колись реальними від­носинами між людьми. Колективні, соціальні форми пове­дінки у процесі розвитку стають засобом індивідуального пристосування, формами поведінки і мислення особистості. Вищі психологічні функції виникають із колективних со­ціальних форм поведінки.Третій закон може бути названий законом переходу функ­цій із зовнішнього у внутрішній план. Спочатку будь-яка вища форма поведінки опа­новується дитиною лише з зовнішнього боку. Об'єктивно вона містить у собі всі елементи вищої функції, але для дитини ця функція є чисто натуральним, природним засо­бом поведінки. Однак люди наповнюють цю натуральну форму поведінки певним соціальним змістом, що пізніше набуває для дитини значення вищої функції. У процесі роз­витку дитина починає усвідомлювати будову цієї функції, керувати і регулювати свої внутрішні операції. Тільки тоді, коли функція піднімається на свій вищий, третій, ступінь, вона стає власне функцією особистості.

змінені стани свідомості (ЗСС) – особливі стани свідомості, які суттєво відрізняються від її нормального стану. Здатність до змін мають всі форми нормальної свідомості, наприклад чуттєвий образ Я як сукупність звичних для людини відчуттів власного тіла разом з межами тіла і його схемою. Існує багато факторів (психічні захворювання, емоційні перевантаження, фармакологічні засоби та ін.), які змінюють свідомість, і, як наслідок, – багато ЗСС: галюцинації, псевдогалюцинації, дереалізації, деперсоналізації та ін. Явища ЗСС не завжди є проявами психопатології. До психопатологічних їх відносять лише тоді, коли ці стани не контролюються особистістю, є стійкими і не зникають без спеціального терапевтичного впливу. У більшості випадків ЗСС є короткотривалими і зникають із припиненням дії породжуючих їх факторів.