6. Феноменологія відчуттів: інтроцептивні, екстероцептивні, пропріоцептивні відчуття. Субсенсорні відчуття. Загальні закономірності відчуттів. Синестезія і сенсибілізація органів відчуттів.

Відчуття - це психічний процес відображення окремих властивостей предметів і явищ навколишнього світу, а також внутрішніх станів організму при безпосередньому впливі подразників на відповідні аналізаторні системи. Фізіологічною основою відчуття є нервовий процес, що виникає при дії подразника на відповідний аналізатор. Головними ознаками для виділення класів (видів) відчуттів виступають розміщення рецептора, характер рецептора та модальність відчуття.

За ознакою розміщення рецептора три основних класи відчуттів: • екстероцептивні, що виникають при впливі зовнішніх подразників на рецептори, розташовані на поверхні тіла;

• проприоцептивні (кінестетичні), що відображають рух і відносне положення частин тіла завдяки роботі рецепторів, розташованих в м'язах, сухожиллях і суглобних торбах;

• інтероцептивні (органічні), що відображають подразнення рецепторів, розташованих в внутрішніх органах і тканинах тіла, і протікання обмінних процесів в внутрішньому середовищі організму.

Загальними закономірностями відчуттів є: якість, просторова локаліза­ція, тривалість, інтенсивність. Якість відчуттів – відмітна ознака сенсорного образу, яка дозволяє відрізняти його від такого ж образу іншої модальності. Наприк­лад, зорові відчуття, своєрідність яких полягає у відображенні світла, розрізняються за насиченістю, інтенсивністю, емоційним тоном тощо. Слухові відчуття, якість котрих визначають фізичні характеристики звукових впливів, мають певну висоту, гучність, тембр. Просторова локалізація відчуттів – відтворення у відчуттях місцезнаходження діючого подразника. Тому локалізація, наприклад, дистантних відчуттів вказує місце подразника у просторі, контактних – місце його безпосередньої дії на певну ділянку шкіри. Тривалість відчуттів залежить від часу, протягом якого сенсорний образ не змінює своєї якості. Інтенсивність відчуттів – кількісна характеристика ступеня яскравості, виразності відображення людиною властивостей предметів і явищ. Вона залежить від сили діючого подраз­ника, стану аналізатора, його місця в сенсорній організації людини.

Сенсибілізація – підвищення чутли­вості аналізатора під час дії специфічних або неспецифічних подразників. Сенсибілізація найчастіше є прямим наслідком поси­лення збудливості центральних відділів аналізаторів. Випадком сенсибілізації може бути підвищення чутливості внаслідок компенсації – посилення роботи одного аналізатора за відсутності іншого. Саме тому в сліпих дуже розвинений слух, у глухих – зір, у сліпоглухоні­мих – дотик. Сенсибілізація виявляє себе також в результаті дії підпорого­вих, неспецифічних подразників. Встановлено, наприклад, що залежно від місця подразнення шкіри фокусований ультразвук спричинює дотикові, бо­льові відчуття, відчуття вібрації, тепла, холоду, лоскотання, свербежу.

Синестезія – перенесення якості одного відчуття на інше, внаслідок чого до відчуття, специфічного для того чи того аналізатора, додається відчуття, неспецифічне для нього. У невеликої кількості людей синестезія виявляється у вигляді «кольоро­вого слуху», при якому звук, поряд зі слуховими відчуттями, викликає й зорові.

7. Процес сприймання: фізика, фізіологія, психологія. Механізм побудови перцептивного образу. Перцептивні дії: сукцесивні та симультанні. Рівні перцептивної діяльності: знаходження, ідентифікація, розпізнавання.

Сприймання - цілісне відображення предметів і явищ при їхньому безпосередньому впливі на органи почуттів.У результаті сприймання виникають образи об'єктів, що сприймаються, - уявлення.

Процес сприймання відбувається у взаємозв'язку з іншими психічними процесами особистості: мисленням (ми усвідомлюємо об'єкт сприймання), мовою (називаємо його словом), почуттями (виявляємо своє ставлення до нього), волею (свідомим зусиллям організовуємо перцептивну діяльність).Важливу роль у сприйманні відіграють емоційний стан особистості, її прагнення, переживання змісту сприйнятого. У продуктивності сприймання предметів та явищ навколишнього світу важливу роль відіграють активність, дієвість особистості. Вона виявляється вже в рухах органів чуттів, спрямованих на об'єкти, які сприймаються, в їх обмацуванні, обстеженні зором їхніх контурів, окремих частин. В усіх різновидах сприймання моторний компонент сприяє виокремленню предмета з-поміж інших об'єктів. На це звертав увагу ще І. М. Сеченов, вказуючи, що сенсорний і моторний апарати в набутті досвіду об'єднуються в єдину відображувальну систему.

Перцептивні дії постають у формі різноманітних рухів: руки, яка обмацує предмет, гортані, що відтворює звук, ока, яке простежує контур предме­та, зрештою всього тіла. Саме тіло забезпечує безпосередньо-практич­ний контакт людини зі світом, і без цього неможливе існування образу. Розгорнуті в часі і просторі перцептивні дії називаються сукцесивними, миттєві – симультанними. Відповідно сукцесивним або ж си­мультанним буває сприймання. Дорослий сприймає предмети і явища переважно симультанно, а коли ці предмети нові або малознайомі – сукцесивно.

Існують такі рівні перцептивної діяльності, як знаходження, розрізнення, ідентифікація і розпізнавання. Перші два рівні забезпечують виокремлення предмета серед інших і вимірювання тих його властивостей, що виступають на перший план.Вони дають початкові характеристики перцептивного образу, які згодом конкретизуються та узагальнюються. При цьому процес знаходження і розрізнення – це порівняння створюваного у такий спосіб перцептивно­го образу з еталонним, тобто досвідом сприймання, який зберігається у пам'яті індивіда.Ідентифікація (лат. identicus – тотожний) – звіряння еталонно­го образу з образом, що будується, та включення останнього в систему значень, якими володіє індивід. Розпізнавання – усвідомлення предмета сприймання шляхом позна­чення.

8. Феноменологія сприймання. Організація сприймання: сприймання форми і нервова система. Фігура і фон. Сприймання руху (стробоскопія), простору, часу, відчуття тіла. Основні детермінанти сприймання глибини. Ілюзії сприймання.

Сприймання - цілісне відображення предметів і явищ при їхньому безпосередньому впливі на органи почуттів.У результаті сприймання виникають образи об'єктів, що сприймаються, - уявлення.

Сприймання простору – відображення взаємного розміщення пред­метів, включаючи їх форму, віддаленість, розмір і напрямок, в якому вони розташовані.Цей вид сприймання ґрунтується на спільній роботі всіх аналізаторів, особливо рухового, зорового і вестибулярного. Сприймання форми здійснюється внаслідок перцептивних дій, які ви­являють інформативні ознаки предмета сприймання, насамперед його кон­тур і організацію елементів. Гештальтпсихологія дослідила принципи такої організації і встановила, що вони можуть спричинити ілюзії сприй­мання. Це принципи «гарного продовження» (відтинки ліній, які є про­довженням одна одної, сприймаються як одна форма), близькості (розмі­щені поруч елементи сприймаються як частини цілого), схожості (ділян­ки, зафарбовані схожими кольорами, об'єднуються в одне ціле), замкне­ності (елементи, що утворюють замкнене ціле, сприймаються як такі, що мають певну форму), «фігури і тла (фон)» (вибір предмета сприймання зале­жить від особливостей його оточення, розмірів і міри симетричності побу­дови, ступеня контрастності кольорів). Сприймання віддаленості в глибину також передбачає дії, які за­безпечують тривимірність перцептивного образу. Тут має місце низка ефектів, які виразно характеризують природу сприймання. Це ефект величини предмета (людина навчається встановлювати зв'я­зок між величиною зображення на сітківці і відстанню до нього), пере­криття (предмет, шо частково приховує інший, здається розміщеним по­переду нього), тіні (більш освітлений із двох предметів, розташованих на однаковій відстані, сприймається як ближчий порівняно із затіненим. Сприймання розміру залежить від сприймання віддаленості, яку опи­сує закон зорового кута( розмір предмета, що сприймається, змінюється пря­мо пропорційно розмірові його зображення на сітківці). Сприймання часу – відображення тривалості і послідовності явищ дійсності. Особливістю цього виду сприймання є відсутність конкретного фізичного подразника та відповідного аналізатора. Цей вид сприймання поділяється на сприймання послідовності, сприй­мання тривалості і орієнтування в часі.Сприймання руху – відображення зміни положення предметів в прос­торі і часі. Головну роль тут відіграють зоровий і руховий аналізатори. Погляд на нерухомі об'єкти нерідко породжує ілюзії руху. Вони мають вигляд індукованого, стробоскопічного і автокінетичного руху.Індукований рух виникає під час сприйман­ня непорушного предмета. Наприклад, місяць, що ховається за хмари, часто здається таким, що рухається. Стробоскопічний рух виникає при швидкій зміні нерухомих картин, як на­приклад у кіно. Автокінетичний рух має місце при фіксованому погляді на точку, що світиться в темряві. Людині видається, ніби вона рухається: вбік, уперед або вниз.

9. Основні властивості образу сприймання: предметність, асиміляція, цілісність, аферентний синтез (сторобоскопія). Константність сприймання: розмірів, форми, яскравості. Аперцепція. Позасенсорне сприймання.

Сприймання - цілісне відображення предметів і явищ при їхньому безпосередньому впливі на органи почуттів.У результаті сприймання виникають образи об'єктів, що сприймаються, - уявлення. До основних властивостей сприймання відносять константність, предметність, цілісність, узагальненість, апперцепцію.

Предметність сприймання виявляється в тому, що об'єкт сприймається нами саме як відокремлене в просторі і в часі фізичне тіло. Найбільш яскраво дана властивість виявляється в феномені виділення фігури і тла. Цілісність сприймання виявляється у незалежності цілісного образу від якості елементів. Будь-який образ цілісний. Під цим розуміється внутрішній органічний взаємозв'язок частин і цілого в образі. При аналізі цілісності сприймання можна виділити два взаїмопов'язаних аспекти: 1) об'єднання різних елементів в ціле; 2) незалежність освіченої цілісності (в певних межах) від якості елементів.

Ще однією важливою характеристикою образу сприймання є його узагальненість. Вона означає віднесеність кожного образу до деякого класу об'єктів, які мають назву. В цьому відображається вплив не тільки мови, але й досвіду даної людини. Узагальненість сприймання дозволяє не тільки класифікувати і розпізнавати предмети та явища, але і завбачувати деякі властивості, безпосередньо ті, які не сприймаються. Константність - це відносна незалежність образу від умов сприймання, що виявляється в його незмінності: форма, колір, розмір та інші ознаки предметів і явищ сприймаються нами як постійні, незважаючи на те, що сигнали, що надходять від цих предметів в органи відчуттів, безперервно змінюються.

Залежність сприймання від змісту психічного життя людини, від особливостей його особи носить назву апперцепції.

Ця залежність виявляється в наступному: • при сприйманні будь-якого предмету або явища активізуються і сліди минулого сприймання. Тому природно, що один і той же предмет може сприйматися і відтворюватися по-різному різними людьми; • зміст сприймання визначається і поставленим перед людиною завданням, і мотивами її діяльності; • зміна змісту сприймання під впливом настанови суб'єкта; • різноманітні емоційні стани, в яких знаходиться суб'єкт в момент сприймання, можуть впливати на його зміст.

10. Система і рівні основних форм відображення: фізичне, фізіологічне, психічне. Допсихічні і психічні форми існування матерії. Підходи до визначення субстрату психіки (пан-, біо-, антропо-, нейропсихізм).

Подібно до філософії, психологія протягом своєї історії з'ясовує місце психіки у довколишньому, фізичному світі – розв'язує психофізичну (від гр. природа) проблему. Були виокремлені психофізіологічна – про відношення мозку і психіки, психогностична (від гр. пізнання) проблема – про зв'язок психіки і довколишнього та проблема людини – про місце людини в світі й роль її психіки у взаєминах з ним.

Хоча фізіологічне й психічне – різні явища, в історії науки було чимало спроб знайти конкретні механізми переходу від першого до другого.Інтенсивно досліджується в цьому зв'язку людський мозок.Учені здавна прагнули визначити ділянки мозку, які відповідають за кон­кретні психічні явища.Фізіологічні дослідження з'ясовують ті процеси організ­му, які є основою функціонування психіки. Однак вони не дають можли­вості зрозуміти конкретні шляхи переходу від фізіологічного до психіч­ного і однозначно розв'язати психофізіологічну проблему. Більше підстав для розуміння їх реальних взаємовідношень дає рефлекторне вчення І.М.Сєченова, в світлі якого фізіологічне і психічне є ланками однієї і тієї самої рефлекторної (відображальної) діяльності жи­вої істоти, яка здійснюється фізіологічними механізмами і регулюється психікою. У межах цієї активності вони пов'язані між собою, але не прямо, а опосередковано – через рух організму. В процесі рухової актив­ності формується і ускладнюється нервова система, багаторівневе функціо­нування якої забезпечує життя організму, виникає психіка, яка, спираю­чись на роботу мозку, своєю функцією відображення зумовлює присто­сувальний ефект поведінки.

На цьому рівні життя (рівні організму) зв'язок психічного і фізіологічного має функціональний характер: він детермінується поведінкою як ланцюгом рухових актів. Тому мозок слід розглядати як орган не стільки психіки, скільки поведінки (що й наголошує теорія функціональних сис­тем організму), умовою і компонентом якої є психіка. Психіка, опосеред­ковуючи поведінку психічним образом та пов'язуючи організм із середо­вищем, відноситься не лише до організму, а й передусім до зовнішнього світу, зміст якого несе в собі. На рівні індивіда психіка ускладнюється, набуває нових рис і власти­востей. У цьому разі її характеристика не вичерпується аналізом відно­шення «мозок – психіка».

Проблема розвитку психіки розглядається у двох аспектах: на якому рівні розвитку матерії могла виникнути психіка, у якій первісній формі проявляється психічне або що вважати критерієм психічного.

Рівень розвитку матерії. Існує кілька точок зору:

Панпсихізм – психікою володіють усі.

Антропопсихізм – психіка є тільки у людини.

Біопсихізм – психікою володіє вся жива матерія.

Нейропсихізм – психіка є в тих, хто має нервову систему.

11. Стадії та рівні розвитку елементарної сенсорної та перцептивної психіки (О.М.Леонтьєв, К.Фабрі): біологічно доцільні реакції (подразливість, чутливість, тропізми, таксиси), інстинкти, научіння, інтелектуальна поведінка.

Розвиток психічних механізмів регуляції поведінки жи­вих істот проходив ряд етапів: чутливість щодо окремих властивостей об'єктів у найпростіших організмів – сприй­мання цілісних предметів у більш складних живих істот – практичний інтелект вищих тварин – практичний і абст­рактний інтелект як основа первісної свідомої психіки у прадавньої людини – свідомість і самосвідомість старо­давньої людини – особистість людини до нашої і нашої ери. При переході від попереднього до наступного етапу форми психіки трансформуються у досконаліші психічні системи регуляції поведінки та діяльності живих істот, де­далі ефективніше забезпечуючи їхню життєдіяльність.

Виникнення первісної психіки пов'язане з переходом від допсихічних форм регуляції поведінки – так званих тропізмів, або таксисів, найпростіших рослинних і тваринних організмів – до власне психічних, сигнальних форм регу­ляції тварин. Завдяки тропізмам організм реагує залежно від контакту з середовищем. Так, якщо організм потрапляє у середовище з несприятливими фізичними параметрами, на­приклад, дуже високою чи низькою температурою, то він, перегріваючись або переохолоджуючись, намагається відій­ти у безпечніше місце. Навпаки, потрапляючи в середовище з оптимальним температурним режимом, він залишається там і шукає таке місце, яке б сприяло кращому перебігу обмінних процесів. Тропізм, таксис – це засоби рухового реагування найпростіших організмів на фактори, від яких залежить їхнє біологічне існування.

У процесі еволюції виникає чут­ливість – здатність реагувати на біотично значущі об'єкти не в процесі безпосереднього контакту з ними, а на від­стані – за допомогою сигналів про них, завдяки чому орга­нізми можуть уникнути загрози для свого існування або скористатися сприятливими умовами.Спочатку чутливість регулює найпростіші рухові реакції, на основі яких поступово складаються і фіксуються складні ланцюги дій організму. Закріплюючись при переході від по­коління до покоління у генетичному апараті тварин, тобто за законами еволюції, чутливість сприяє здійсненню інстинктивних форм їхньої поведінки. Фізіологічною основою інстинкту є безумовні рефлекси, які передаються спадково. Характерною ознакою інстинкту є його причетність до конкретної ситуації, що приводить у рух весь ланцюг автоматизованих дій тварини.

На базі інстинктів виника­ють нові форми поведінки, які значно підсилюють можли­вості адаптації тварин до середовища упродовж життя одно­го покоління. Одним із видів набутої окремою особиною популяції форми поведінки є навичка, що формується на основі умовного рефлексу. Сприймання і навички помітно розширюють межі можливостей організму у взаємодії з дов­кіллям.

Вершиною психічного розвитку тварин є практичний ін­телект, який дає змогу відображати не лише окремі якості об'єктів, цілісні предмети й предметні ситуації, а й дина­мічні міжпредметні відношення, що виступають переважно у вигляді наочних образів. Інтелектуальна психіка прита­манна так званим вищим тваринам, наприклад вовкам, ли­сицям, ведмедям, дельфінам, собакам та особливо мавпам.

Розвиток людського інтелекту проходить три фази. Перша фаза еволюційного розвитку вищих тварин – научіння та навички. Научіння спирається на індивідуальну пам'ять, за­вдяки якій фіксуються апробовані ефективні засоби пове­дінки. Научіння формує індивідуальну пам'ять, стає рушієм її інтенсивного розвитку. Інформаційний та операційний зміст пам'яті, що нако­пичується в процесі научіння, стає основою для розвитку розумових процесів. Починається друга фаза розвитку інте­лекту – період переходу від тварини до людини. Відрив процесів мислення від реальності, поява суто люд­ського абстрактного інтелекту становить зміст третьої фази.