Загальна психологія. Психофізіологія

1. Джерела психології. Основні проблеми, галузі психології. Наукові методи психологічних досліджень. Методологічні принципи психології (детермінізм, відображення, єдність психіки і діяльності, розвитку, системно-структурний).

Психологія (від грец. душа і слово, вчення) - наука про закономірності виникнення і діяльність психіки у людини і вищих тварин, про психічні процеси, які є складовими діяльності та спілкування людей, поведінки тварин.

Об"єктом вивчення психології є психіка як функція мозку.

Вихідною категорією психології є відображення.

Вищою, хоча й не єдиною, формою відображення у людини є її свідомість.

Психологія - наука про загальні психічні закономірності взаємодії людини із середовищем.

Методи вивчення психології:

1) природний і лабораторний експеримент;

2) спостереження;

3) дослідження продуктів діяльності людини;

4) метод тестів і анкетування.

Основні теоретичні принципи психології:

1) визнання детермінірованності психічних явищ матеріальної дійсності;

2) генетичний підхід до психічних явищ, дослідження їх у розвитку;

3) вивчення психіки людини у взаємозв"язку біологічних і соціальних факторів;

4) визнання нерозривного взаємозв"язку психіки і діяльності.

Основним поняттям психології є поняття психічного образа. Психічний образ - це інформаційна модель дійсності, яка використовується вищими тваринами і людиною для регуляції своєї життєдіяльності.

Психіка - це суб"єктивне відображення об"єктивної дійсності в ідеальних образах, на основі яких регулюється взаємодія людини з зовнішнім середовищем.

Усі психічні явища, які підлягають вивченню психології, поділяються на три групи:

1) психічні процеси;

2) психічні стани;

3) психічні властивості особистості.

Психічний процес - це акт психічної діяльності, що має свій об"єкт відображення і свою регульовану функцію.

Психічне відображення - це формування образа тих умов, у яких здійснюється дана діяльність.

Психічні процеси - це орієнтовно-регулюючі компоненти діяльності. Вони підрозділяються на пізнавальні (відчуття, сприйняття, мислення, пам"ять і уява), емоційні і вольові.

Психічний стан - це тимчасова своєрідність психічної діяльності, обумовлена її змістом і відношенням людини до цього змісту.

2. Характеристика сучасного етапу розвитку психології. Основні напрями вітчизняної та зарубіжної психології: гештальтпсихологія (М.Вертгеймер, В.Келер, К.Левін), біхевіоризм (Дж.Уотсон, Б.Скіннер, К.Халл, Е.Толмен), психоаналіз (З.Фрейд, К.Юнг, К.Хорні, А.Адлер), гуманістична психологія (А.Маслоу, К.Роджерс), діяльнісний підхід (О.Леонтьєв, С.Рубінштейн, Л.Виготський).

Гештальтпсихологія як науковий напрям, датою виникнення якого вважається 1910р. - виникла як спроба теоретичного обґрунтування деяких феноменів зорового сприйняття. Замість пошуку елементів свідомості цей напрям зробив наголос на її цілісності. Гештальтпсихологи вказували на те, що первинними даними психології є саме цілісні структури (гештальти), які в принципі неможливо побудувати з якихось елементів. Гештальти мають свої характеристики і закони. Єдиною психічною реальністю стверджуються факти свідомості. Гештальтисти застосували в своїх дослідженнях феноменологічний метод - варіант інтроспективного методу, який не вимагає від людини розщеплювати свій досвід на елементи, а навпаки, заохочує до проникнення в реальність душевного життя у всій можливій повноті (тут має допомогти позиція «наївного» спостерігача, не обтяженого попередніми уявленнями про те, якою ця реальність має бути).

Гештальтпсихологія знайшла продовження у сучасному напрямі психотерапії (гештальттерапія), автор якого Ф. Пєрлз застосував феномени цілісності, досліджені гештальтпсихологами на матеріалі сприймання, до людської особистості (і розробив засоби поновлення цілісності особистості, яка перебуває у внутрішньому конфлікті).

Біхевіоризм – напрям в американській психології, представники якого заперечують свідомість як предмет психології. Засновник цього напряму Дж. Б. Уотсон виступив проти розуміння психології як науки про безпосередні суб'єктивні явища. Натомість він запропонував вважати предметом психології поведінку. Поняття про образи, мислення, почуття тощо Дж. Уотсон замінив поняттями про м'язові та секреторні реакції.

Уотсон запропонував схему "стимул – реакція" (S – R), яка озна­чає, що в кожній ситуації стимулу S відповідає певна поведінка чи ре­акція R. Він вважав, що за допомогою цієї схеми можна пояснити будь-яку діяльність людини. Стимулом є кожний фізичний, хімічний чи механічний агент, здатний подразнювати рецептори шкіри, ока, вуха, носа чи язика. Проте такі погляди виявилися обмеженими.

Психоаналіз. З.Фрейд виділяв дві основні природжені інстинктивні по­треби, які визначають психічну діяльність людини, – лібідозну (інстинкт самозбереження, потяг до життя, любов, сексуальний потяг) та агресивну (потяг до руйнування, смерті, війни). Структуру особистості, за Фрейдом, утворюють три основних компоненти: “Воно”, “Я” і “Над-Я”. У сфері “Воно” домінують витиснені несві­домі інстинкти, вона підкоряється принципу задоволення. “Я” підпорядковується, з одного боку, несвідомим інстинк­там, а з іншого – нормам і вимогам дійсності. “Над-Я” – це сукупність моральних норм суспільства, які виконують роль “цензора”. “Я” звичайно перебуває у конф­лікті, поскільки вимоги “Воно” і “Над-Я” несумісні. Тому “Я” постійно звертається до механізмів психологічного за­хисту (сублімація, проекція, заміщен­ня, витиснення та ін.). К.Г.Юнг – швейцарський психолог, засновник ана­літичної психології – відмежувався від свого великого вчи­теля у поглядах на пансексуалізм як на головну рушійну силу поведінки людини. За Юнгом, психіка людини має три рівні: свідомість, особисте несвідоме і колективне несвідоме. Колективне несвідоме утворюється із слідів пам'яті, що залишається від усього минулого людства і впливає на осо­бистість людини, визначає її поведінку з моменту народ­ження.

Відомим учнем Фрейда, який виступив проти біологізаторських тенденцій свого вчителя, був А. Адлер. Він заснував так звану індивідуальну психологію. Ад­лер підкреслював, що основне в людині – не її природні інстинкти, а “суспільне почуття” або “почуття спільності”. Детермінантою розвитку особистості є потяг до вищості, прагнення влади, самоствердження. Однак цей по­тяг не завжди здійснений, наприклад через дефекти у роз­витку або несприятливі соціальні умови. Тоді може виник­нути почуття неповноцінності. Людина тягнеться до пошуку засобів подолання почуття неповноцінності і застосовує різ­ні види компенсації.

К.Хорні також виходила із заперечення положень Фрейда про пансексуалізм і провідну роль лібідозної та агресивної тенден­цій в організації поведінки людини. Основу суті людини вона вбачала в природженому почутті неспокою. Згідно з Хорні, людиною керують дві головні тен­денції: потяг до безпеки (корінна тривога) і потяг до задово­лення своїх бажань. Ці потяги часто суперечать один одно­му, і тоді може виникнути невротичний конфлікт.

Гуманістична психологія виникла на початку 50-х років XX ст. Представники цього напряму – американські психологи А. X. Маслоу і К. Роджерс та ін. зосереджували ува­гу на автономності, самоактуалізації, самовдосконаленні, свободі ви­бору, відповідальності, прагненні людини до вищих цінностей тощо. У центрі уваги гуманістичної психології – проблеми особистості, її розвиток. На противагу психоаналізу представники гуманістичної психології підкреслюють роль свідомості і самосвідомості в при­чинній зумовленості людини. Наприклад, К. Роджерс розглядає емпатію як основний метод "центрованої на клієнтів" психотерапії, в якій психолог вступає в глибокий емфатичний контакт із пацієнтом і допомагає йому усвідомити себе повноцінною особистістю, здат­ною взяти на себе відповідальність за розв'язання власних проблем. А. Маслоу джерелом психічного розвитку особистості вважає її прагнення до самоактуалізації – якомога повного вияву своїх можли­востей. Самоактуалізована особистість орієнтується на розвиток свого потенціалу, вона підпорядковує своє існування досягненню стану цілісності, інтегрованості, спонтанності, гумору, відкритості досвіду.

Діяльнісний підхід об'єднує вчених, для яких психіка –- функція мозку, явище, що виникає у процесах активності живої істоти й опосе­редковує їх своїми специфічними функціями. Цей підхід виник на ґрунті філософії марксизму – офіційної ідеології колишнього СРСР і був відмітною ознакою радянської психології. Л.С.Виготському належить культурно-історична тео­рія психіки, яка реалізувала історичний підхід до вищих психічних функцій. За теорією Виготського, вищі («культурні») функції виникають на базі нижчих («натуральних»), спільних для людини і тварини, але підпо­рядковуються законам, що випливають із суспільного життя людини. Процес формування вищих функцій проходить через “зону найближчого розвитку” – здатність дитини у співдружності з дорослим виконувати те, чого вона не може робити сама.

С.Л. Рубінштейн здійснив аналіз природи психіки, виділивши два плани – онтологічний (від гр. суще), який розкриває сутність буття психіки, і гносеологічний (від гр. пізнання), що пояснює закономірності її пізнання. З онтологічної точки зору психіка, психічне є матеріальним явищем, тоді як з гносеологічної – іде­альним, похідним від матеріального. Воно розглядається у контексті реальних відношень суб'єкта – носія прак­тичної і пізнавальної активності і об'єкта – предмета його активності. Ця активність має характер соціальної за змістом діяльності, у процесі якої суб'єкт змінює об'єкт відповідно до своїх потреб,

О. М. Леонтьєв розробив психологічну теорію діяльнос­ті, до основи якої покладено проведений ним аналіз розвитку психіки у філогенезі і соціогенезі. За Леонтьєвим, кожна стадія такого розвитку є результатом ускладнення будови діяльності як форми зв'язку живої істоти з довколишнім середовищем. Психіка формується в діяльності, посідає у ній певне місце, виявляє через неї свої особливості.

3. Природничо-наукові основи психіки. Генетичне і поведінкове: Е. Соколов (рефлекторна дуга), М. Бернштейн (регуляція рухів, рефлекторне кільце), К.Халл (психофізіологія поведінки), П.Анохін (акцептор дії). Психіка та мозок. Нервова та гормональні системи.

Хоча фізіологічне й психічне – різні явища, в історії науки було чимало спроб знайти конкретні механізми переходу від першого до другого. В цьому зв'язку досліджується людський мозок. Учені здавна прагнули визначити ділянки мозку, які відповідають за конкретні психічні явища. Мозок складається зі структур – функціональних блоків, які взаємодіють. Це блок тонусу кори, блок прийому, переробки і збереження інформації, блок програмування, регуляції і контролю діяльності. Будь-яке психічне явище є результатом спільної і водночас спеціалізованої функції всіх блоків. Явище функціональної асиметрії – спеціалізована активність півкуль. Так, ліва півкуля здебільшого оперує інформацією, яка існує у словесній або знаковій формі, й забезпечує читання й лічбу, права – наочною інформацією й забезпечує орієнтацію людини у просторі, розрізнення музичних тонів, мелодій, розпізнавання складних об'єктів, продукування сновидінь, емоційне ставлення до оточення.

Широке об'єднання різнолокалізованих, різнорівневих нервових структур і процесів дістало назву функціональної системи організму і стало предметом теорії функціональних систем [Анохін]. Згідно з цією теорією, деякі системи мають вроджений характер (наприклад, система дихання, травлення), інші формуються протягом онтогенезу й відрізняються високою гнучкістю і складністю механізмів. Найважливішими з них є 1)аферентний синтез, 2)прийняття рішення й 3)акцептор результатів дії. Аферентний синтез – об'єднання різноманітної інформації, необхідної для прийняття рішення залежно від того, який результат потрібен у певний момент пристосувальної дії. Акцептор результатів дії – апарат прогнозування й оцінки властивостей (фізичних, хімічних, біологічних) результату дії функціональної системи. Він формується раніше, ніж відбувається дія, і має всі ознаки майбутнього результату. Тобто цей механізм виконує функцію випереджувального відображення дійсності. Він використовує попередній досвід й існує у вигляді схеми майбутньої дії, яка порівнюється з параметрами реального результату завдяки інформації, що надходить шляхом зворотної аферентації. Якщо ці параметри не збігаються, до програми дій вводяться корективи або функціональна система формується заново. У цьому разі спочатку виникає орієнтувальна реакція, яка супроводжується електричною активністю кори і підкірки.

Отже, нервова система має центральну і периферійну частини. Центральна нервова система складається з головного та спинного мозку. Периферійна нервова система складається із спинномоз­кових та черепномозкових нервів.

Аналізатор складає вихідну і найважливішу частину усього шляху нервових процесів, або рефлекторної дуги. Рефлекторна дуга = аналізатор + ефектор. Ефектором є моторний орган (певний м'яз), до якого надходить нервовий імпульс із центральної нервової системи (мозку). Взаємозв'язок елементів рефлекторної дуги забезпечує основу орієнтування складного організму в навколишньому середовищі, діяльність організму в залежності від умов його існування.

4. Генетичні корені психіки та поведінки. Проблема генетичного та середовищного, біологічного та соціального в детермінації психічного та поведінкового розвитку людини.

Генотип – сукупність усіх генів організму, успадкованих ним від батьків.Генотип несе інформацію про програму індивідуального розвитку, яка адаптується до специфічних соціальних умов життя. Генотип визначає анатомо-фізіологічну структуру, морфологічні ознаки організму, що відрізняють людину від тварин, будову нервової системи, стать, стадії і темпи дозрівання, ряд індивідуальних особливостей, зокрема групу крові, особливості обміну речовин, динамічні властивості нервових процесів, деякі анатомічні та фізичні аномалії, безумовно-рефлекторні структури. Вони є природною основою активності людини, її здатності розвиватися, навчатися і виховуватися. Головною ланкою, яка опосередковує можливі впливи генотипу на становлення психічних особливостей людини, є центральна нервова система. Генетичні фактори, ініціюючи процеси дозрівання окремих утворень головного мозку, забезпечують внутрішні умови для виникнення психічних новоутворень. Генотип ініціює стадії розвитку, зумовлює періодичність виникнення чутливості до певних зовнішніх впливів.

Співвідношення між генотипом та оточенням може бути різне. Якщо дитина, успадкувавши певні гени, живе у відповідних умовах для розвитку здібностей та нахилів, то така відповідність між генотипом та оточенням є пасивною. Це виявляється у тих випадках, коли дорослі звертають увагу на розвиток дитини і допомагають їй у цьому. Загалом, значні індивідуальні відмінності в розвитку інтелекту зумовлені співвідношенням генотипу, оточення та активності дитини.

Ненормативний психічний розвиток характери­зуватимуть відхилення, які виникають за певних умов: біологічних, соціаль­них або ж власне психологічних.

Біологічні умови – генетично і негенетично зумовлені відхилення у роботі фізіологічних систем організму. До негенетичних умов належать: токсикози плода, мозкові інфекції, асфіксія плода, пологові травми, недоношення або переношений плода, хвороби, негативні емоційні стани матері. Вони більше впливають на хлопчиків, які взагалі частіше за дівчаток виявляють ознаки психічної ненормативності. Такою умовою є недоїдання дитини чи незадовільна якість їжі, до чого дуже чутливий мозок у перші роки життя.Наслідком дії негенетичних умов часто є мінімальна мозкова дисфунк­ція – мікроорганічна патологія, яка виявляється у вигляді незначних відхилень у роботі мозку дитини. До цих умов належить також алкоголізм батьків, який, до того ж, часто є причиною дефекту. Соціальні умови – це умови жит­тя дитини: неповна сім'я, низька освіта батьків, незадовільні умови життя родини (відсутність жит­ла, вимушене безробіття її членів, брак коштів на необхідне тощо), амо­ральний спосіб життя батьків, асоціальні сімейні цінності, відсутність сім'ї, несприятливе соціальне оточення. Наприклад, у групі дітей з непатологічними відхиленнями у психічному розвитку такі умови наявні у 50-90% випадків.При цьому безпосередньо негативне значення для психічного розвитку має педагогічна занедбаність – повне або часткове виключення дити­ни із системи навчально-виховних впливів, нездоровий психологічний клімат у родині, неправильне виховання, неповне виховання та вихован­ня поза сім'єю.

5. Психологія пізнавальної діяльності: основні принципи. Поняття чутливості. Відчуття (И.Мюллер, І.Сєченов, І.Павлов, О.Леонтьєв). Пороги чутливості (абсолютний, розрізнення (диференційований). Психофізика відчуттів (Г.Фехнер, константа Вебера-Фехнера). Сенсорна адаптація.

Пізнавальна діяльність – це процес відображення в мозку людини предметів та явищ дійсності. Відображення реальності в людській свідомості може відбуватися на рівні чуттєвого та абстрактного пізнання. Чуттєве пізнання характеризується тим, що предмети і явища об’єктивного світу безпосередньо діють на органи чуття людини – її зір, слух, нюх, тактильні та інші аналізатори і відображуються у мозку.

Багатоманітність навколишнього світу в певній мірі стає доступною для нас завдяки різноманітності наших відчуттів.

Відчуття - це психічний процес відображення окремих властивостей предметів і явищ навколишнього світу, а також внутрішніх станів організму при безпосередньому впливі подразників на відповідні аналізаторні системи. Згідно гіпотезі О.М.Леонть'єва, чуттєвість є генетично не що інше, як подразнення по відношенню до такого роду впливу середовища, що співвідносять організм до інших впливів, тобто орієнтують організм в середовищі, виконуючи сигнальну функцію. Чим більш розвинуті органи почуттів, тим більше можливостей відображати вплив зовнішнього середовища.

Фізіологічною основою відчуття є нервовий процес, що виникає при дії подразника на відповідний аналізатор.Аналізатор - нервовий апарат, який здійснює функцію аналізу і синтезу подразників, котрі прийшли з зовнішнього і внутрішнього середовища організму. Поняття аналізатору ввів І.П.Павлов. Аналізатор складається з трьох частин:

1) периферійний відділ - рецептор, що перетворює певний вид енергії в нервовий процес;

2) аферентні (доцентрові) шляхи, що передають збудження, яке виникло в рецепторі у розташованих вище центрах нервової системи, і еферентні (відцентрові), по яким імпульси з розташованих вище центрів передаються до нижчих рівнів;

3) підкоркові і коркові проективні зони, де відбувається переробка нервових імпульсів з периферійних відділів.

До закономірностей відчуттів належать: пороги відчуттів; адаптація; сенсибілізація; взаємодія відчуттів: компенсація; синестезія.

Пороги відчуття поділяються на абсолютні та відносні (диференціальні, різнісні); абсолютні пороги бувають верхніми і нижніми. Всі види відчуттів виникають при впливі відповідних подразників. Однак щоб викликати відчуття, необхідно, щоб інтенсивність подразника була достатньою. Перехід від невідчутних стимулів до відчутних відбувається не поступово, а стрибками. Мінімальна чинність подразника, що викликає ледве помітне відчуття, називається нижнім абсолютним порогом відчуттів. Подальше збільшення чинності подразників, що діють на рецептори, викликає або зникнення відчуття, або болюче відчуття (наприклад, гучний звук, яскравість, що засліплює очі). Верхнім абсолютним порогом називається максимальна чинність подразника, при якій ще зберігається адекватне діючому подразнику відчуття. Нижній поріг дає кількісний вираз для відчуттів, що висловлюється зворотною залежністю: чим менше величина порогу, тим вище чуттєвість даного аналізатору. Окрім величини абсолютних порогів, відчуття характеризуються також відносним (диференційним або різнісним) порогом. Це величина, на яку повинен бути змінений висхідний стимул, який вже викликає відчуття, щоб людина помітила, що він дійсно змінився. Для подразників середньої інтенсивності ця величина є постійною.

Перейдемо до викладу психофізіологічних закономірностей відчуття.

Адаптація, або пристосування органу до тривалого впливу подразнику виражається в зміні чуттєвості - зниженні або підвищенні її. Розрізняють три різновиди цього явища:

-Повне зникнення відчуттів в процесі тривалого впливу подразника. Наприклад, чітке зникнення нюху, пов'язане з будь-яким тривало діючим запахом, в той час як чуттєвість до інших запахів зберігається

-Притуплення відчуття під впливом чинності сильного подразника. Наприклад, світлова адаптація, зв'язана з зниженням чутливості ока при інтенсивному світловому подразненні, коли з напівтемної кімнати попадаєш в яскраво освітлений простір

-Підвищення чуттєвості під впливом чинності слабкого подразника. Наприклад, для зорового аналізатора - це адаптація до темряви, а для слухового аналізатора - адаптація до тиші.

Закон Вебера-Фехнера: при зростанні сили подразника у геометричній прогресії, інтенсивність відчуття зростає в арифметичній прогресії (логарифмічна залежність).